«Вмираючий галл» — копія елліністичного зображення галата

Галати (грец. Γαλάται, лат. Galatae) — союз кельтських племен, які вдерлися в Грецію та Малу Азію в 279 — 277 роках до н. е.

Великий похід галатівРедагувати

 
Гальське вторгнення

Син засновника птолемійської династії Єгипту Птолемей Керавн став новим македонським царем після його зради й смерті після битви біля Курупедіон у Лідії фракійського (323-281 роки до Р.Х.) і македонського (288-281 роки до Р.Х.) царя Лісімаха від сирійського царя Селевка І, якого, у свою чергу, Птолемей Керавн зраджує й підступно вбив у фракійській столиці Лісімахія 281 року до Р.Х..

Велике, третє вторгнення галлів у Македонію й Грецію почалося 281 року до Р.Х., коли розділена на три частини 85-тисячна галльська орда висунулася з Паннонії на південь[1]:

Війську Болгія вдалося обезголовити 279 року до Р.Х. македонського царя Птолемея Керавна після чого почалася боротьба за македонський трон, що дало можливість кельтам під проводом Бренна короткочасно оволодіти Македонією та Фракією. Спільними зусиллями, від мала до велика, від молодого до старого, від чоловіків до жінок галати Бренна були зупинені греками 279 року до Р.Х. у битві при Фермопілах[2]. Бренну завдано поразки під Дельфами.

Тульські галатиРедагувати

Син македонського царя Деметрія І Поліоркета Антигон ІІ Гонат висадився у фракійській столиці Лісімахії переміг військо галльського воєноначальника Керетрія й став македонським царем. Галати повернули у серединну Фракію й занували місто Тул (Тулій; тепер болгарське місто Тулово).

Галати у Малій АзіїРедагувати

Віфінійський цар Нікомед I для утвердження влади у боротьби з братом 277 року до Р.Х. запросив до Малої Азії войовничих галатів. Вони були переможені сирійським царем Антіохом I у 276 році до Р.Х..[3] Галати продовжували спустошувати західну частину Малої Азії протягом наступних 46 років, поки не були витіснені військами пергамського царя Аттала I в область, розташовану в центральній частині Малої Азії на північ від Фригії, між середньою течією річок Сангаріус (сучасна Сакарья) і Галісії (сучасний Кизил-Ірмак); ця область отримала назву Галатія.

Племена галатівРедагувати

Ділилися на три племені: толістобогії, тектосаги, трокми, кожне з яких ділилося ще на 4 племені. Всі племена мали спільну раду з 300 чоловік.

ГалатіяРедагувати

Галати заселяли центральну частину Малої Азії - Галатію. Головними їхніми містами були: Анкіра (Анкара), Синопія та Аміс. Галати прийняли грецьку культуру й називалися іноді галло-греками (Ἑλληνογαλάται). Основним заняттям галатів було скотарство. Їхня асиміляція проходила повільно, вони аж до V ст. після Р. Х. зберігали свою мову.

Землі галатів ще називались Севастією і Трапезундом; тепер тут територія Туреччини.

Лист до галатів у Новому ЗавітіРедагувати

Апостол Павло під час 2-ї та 3-ї місіонерської подорожі проповідував їм Євангелію та написав до них послання з Риму, де словами: «О нерозумні галати! Хто вас зачарував, вас, перед очима в яких був зображений Ісус Христос розп'ятий?» (3, 1) дав, між іншим, чудовий аргумент проти іконоборців.

За преданням в землях галатів проповідував апостол Андрій Первозваний та охристив їх.

Галатська моваРедагувати

Галатська мова засвідчена тільки особистими іменами і топонімами у грецькій і латинській передачі; імовірно близька галльській. Зберігалася до V ст.

Ототожнення галатів з русамиРедагувати

Публікацією українського вченого Сергія Шелухина "Україна - назва нашої землі з найдавніших часів" (Прага. 1936 рік) зазначається:

"Публікація подана професором Подільським в книзі 10 "Дзвонів", за 1935 рік, листа Папи Іоанна 22 в 1320 році до свого уповноваженого в Києві Генриха, ствердила, що Київські Русини раніше називалися Галатами ..."

Російський історик Василь Татіщев називає галатів слов'янами.

Спустошення галатами Північного Надчорномор'яРедагувати

У середині ІІІ сторіччя до Р.Х., ймовірно, внаслідок нашестя галатів припиняють своє існування сільські поселення хори Тіри й остаточно знищується Ніконій.


Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Kruta, Venceslas. Les Celtes, histoire et dictionnaire. p. 493.
  2. "Guide of Greece". Pausanias.
  3. Memnon, History of Heracleia, 16, 18-19; Livy, Ab urbe condita, xxxviii. 16; Justin, Epitome of Pompeius Trogus, xxv. 2

ПосиланняРедагувати