Вікіпедія

Гаврилко Олена Порфирівна

українська художниця, педагог, громадська діячка
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гаврилко.

Олена Порфирівна Гаврилко (з дому Гордієвська; 8 лютого 1890, с. Шульганівка, нині Україна — 5 травня 1967, м. Львів) — українська художниця, педагог, громадська діячка. Дружина Михайла Гаврилка.

Олена Порфирівна Гаврилко
Олена Гаврилко, 1929 р.
Народилася 8 лютого 1890(1890-02-08)
с. Шульганівка, нині Чортківський район, Тернопільська область, Україна
Померла 5 травня 1967(1967-05-05) (77 років)
м. Львів
Поховання Личаківське кладовище
Національність українка
Alma mater Краківська академія мистецтв
Конфесія УГКЦ
Батько Порфирій
Мати Михайлина
У шлюбі з Михайло
Діти Олена

Життєпис ред.

 
Один з трьох образів картини «Віра, Надія, Любов»
 
Вівтар церкви в с. Шманьківці, образи до якого намалювала Олена Гаврилко
 
Гробовець на Личаківському кладовищі, де вона похована разом із родичами

Олена Гаврилко народилася 8 лютого 1890 року в селі Шульганівці, нині Нагірянської громади Чортківського району Тернопільської области в українській сім'ї о. Порфирія Гордієвського, рід якого походив від козацького полковника Гордієнка, що поселився в Галичині після знищення «Січі». Прізвище потім змінили на галицький кшталт — Гордієвський. Матері Олени Гордієвської[1], Богдана Лепкого та Соломії Крушельницької були рідними сестрами[2][3].

У 1911 році в Шманьківцях в околиці Чорткова якийсь час перебував художник, який намалював три образи — Віри, Надії та Любові. За кілька місяців повернувшись, побачив у вітальні о. Порфирія Гордієвського три образи, писані олією. Священник відповів, що це копії, зробила його дочка Олена. Художник надзвичайно був здивований і сказав, що дівчині необхідно вчитися малярства, але мати Михайлина, була категорично проти. Її ледь умовив брат о. Порфирія, о. Іван Гордієвський, у той час митрат Станиславівський[4].

Навчалася в семикласній школі Бенедиктинок у Львові. Закінчила Краківську академію мистецтв[3][5].

1924 року у вчительській семінарії в Тернополі склала іспит на вчителя ручної праці, а в 1928 році — у Краківській академії мистецтв — іспит із рисунку як предмету навчання.

У 1922—1930 роках була вчителькою рисунків у Тернопільській українські гімназії й одночасно рисунків та ручної праці в Тернопільській гімназії «Рідної школи», а в 1930—1939 роках, крім згаданих предметів, вчила там ще й співів[5][4].

У 1939 році тікаючи разом з родиною від Червоної армії, опинилася в Кракові. Митрополит Андрей Шептицький допоміг оформити документи на виїзд у США, але вона повернулася до Львова[6][7].

1940 року переїхала до Львова, працювала художником-учителем у педагогічній школі та художньому училищі. Учителювала й під час німецької окупації[5].

Після війни до виходу на пенсію працювала викладачем-художником у медичному училищі[5].

Померла 5 травня 1967 року у Львові. Похоронена в родинному гробівці на Личаківському цвинтарі[2][5][8].

Громадська діяльність ред.

Брала активну участь у Марійській дружині, товаристві «Бесіда» та вишколюванні молодих дівчат на різних курсах, влаштовуваних заходами «Рідної школи», а також у громадському культурному житті[2][9].

До першого приходу більшовиків на Західну Україну опікувалися сиротинцями[10]. Взяла із сиротинця на виховання Іванку Воліцьку та Марію Петришин (нар. 1912)[4][11].

Творчість ред.

Малювала пейзажі, натюрморти та портрети. У післявоєнний час вишивала подушки, рушники, гардини, сорочки, блузи, серветки, одяг для священників[12].

Розписувала й українські храми[10]. У Тернополі, у церкві оо. редемптористів, зберігся її роботи іконостас[12].

В її онука Любомира Абрагамовича зберігається незакінчений образ «Циганська Матір Божа»[10].

Родина ред.

1912 року Михайло Гаврилко виліпив погруддя Олени Гордієвської[13], з якою одружився 23 вересня 1917 року[4].

Виховували двох доньок — Любов-Світлану (нар. 1918) та Надію-Оксану (нар. 1919)[14].

Примітки ред.

  1. ↑ Михайлина Гоцька
  2. ↑ а б в Коваль, 2012, с. 409.
  3. ↑ а б Коваль, 2012, с. 425.
  4. ↑ а б в г Коваль, 2012, с. 426.
  5. ↑ а б в г д Кунько, І. Згадаймо Олену Гаврилко // Нація і держава. — 2011. — № 33 (1 вересня). — С. 6. — (Подвижники).
  6. ↑ Коваль, 2012, с. 422.
  7. ↑ Людмила Кучеренко (22 серпня 2012). Михайло Гаврилко: повернення із забуття. Дзеркало тижня.
  8. ↑ 6 травня в історії Тернопільщини. Терен. 6 травня 2020. Архів оригіналу за 17 травня 2920.
  9. ↑ Коваль, 2012, с. 410.
  10. ↑ а б в Коваль, 2012, с. 431.
  11. ↑ Коваль, 2012, с. 427.
  12. ↑ а б Коваль, 2012, с. 429.
  13. ↑ Коваль, 2012, с. 421.
  14. ↑ «Ведучи свою сотню в бій, міг зупинитися серед лісу, стати на пні й голосно молитися до сил природи». Gazeta.ua. 13 вересня 2022.

Джерела ред.

Посилання ред.

  Зовнішні відеофайли
  Дф «Стеком і шаблею» на YouTube, INSTTUTEEO, 19 березня 2013 р.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гаврилко_Олена_Порфирівна&oldid=41738240