Відкрити головне меню

Жан Іполит Огюст де Вільмесан - (22 квітня 1812 року, Руан – 12 квітня 1879 року, Монте-Карло) – французький журналіст, власник та видавець газети «Фігаро» (1854—1879 рр.).

HippolyteVillemessant.jpg

БіографіяРедагувати

Син полковника П’єра Карт’є і Августина Рене Луїза Франсуаза де Лоне Вільмесан, Іполит де Вільмесан почав свою кар'єру як продавець стрічок.

Не отримавши вищої освіти, у провінції Вільмесан почав займатися галантерейною торгівлею, але розорився та поїхав до Парижу, де займався журналістикою та видавничою справою.

Почав з модного журналу «Sylphide», який заснував у 1838 році. На сторінках журналу друкували про театр, музику та літературу.

У 1841 році заснував газету "Дзеркало Дами".

Журналіст зійшовся з легімістами, в 1848-1852рр. заснував листки «Lampion», «La Bouche de fer», «Chronique de Paris», в яких висловлювався проти республіканської влади. Державний переворот 2 грудня змусив замовкнути вільну пресу, та відкрив перед Вільмесаном нову стежку. Він задумав видавати газету, яка відповідала б новому суспільному устрою (вільна від моральних принципів, відповідна до паризького життя).

Так у квітні 1854 році Вільиесан купив видання «Figaro».

"Я хотів створити новий журнал, де друкував в основному про паризьке життя, плітки, суперечки. Я хотів щоб це був живий паризький журнал", - писав Вільмесан.

Плітки та скандали с паризького життя викладались у газеті на загальний огляд. Це принесло виданню успіх. Уряд дивився крізь пальці на безперервний ряд дифамацій та клевет, якими наповнювалися стовпці «Фігаро», бачачи в ньому розвагу для неспокійних парижан.

Він створює постійні короткі розділи, некролог і листи до редактора.

Ряд дуелей і публічних побоїв не охолодили палкого видавця, який, тільки на короткий час поступившись редакцією Вильмо і Жувену, продовжував залишатися душею видання. В останні роки Другої імперії, коли опозиція і загальне невдоволення в країні посилилися, чуйний Вільмесан доручив одному з головних співробітників газети, Анрі Рошфору, відкрити похід проти тих же політичних діячів, за яких він нещодавно стояв горою. Це, проте, не завадило Вільмесану виступити дещо пізніше гарячим захисником Олив’є.

Після франко-пруської війни Вільмесан зробився партизаном монархічної реакції, їздив на поклоніння до графа Шамбору, але щирості його легітимізму не вірили навіть самі монархісти; один з легітимістських журналів влучно прирівняв роялізм Вільмесана барабану, який своєю порожнечею видає звук, - але від старості барабана звук робиться слабким. Вильмесан останні роки тільки шляхом ексцентричних витівок і сенсаційних статей міг викликати до себе деяку громадську увагу.

17 квітня 1879, Le Figaro, здається, в чорній рамі: Іполит де Вильмесан був похований учора на кладовищі Отей.

 
штаб газети "Фігаро"

ВиданняРедагувати

«Gazette de Paris»,

«Gazette rose»,

«Paris Magazin»

«Evénement» (1865) «Mémoires d’un journaliste» (1876—1878).

ПосиланняРедагувати