Відкрити головне меню

Віленський привілей — законодавчий акт 1447 року виданий Великим князем Литовським та Паном і дідичем Русі Казимиром Ягелончиком. Привілей прискорив офіційне оформлення шляхетського стану на землях сучасних Білорусі та України. За Віленським привілеєм юридично оформлялися права «князів, панів, шляхти» та зрівнювались у правах шляхта католицька (польська, литовська) та православна (українська, білоруська).

ІсторіяРедагувати

Політичний та державний устрій Литовсько-руської держави формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовсько-українсько-булоруської магнатсько-шляхетської верхівки.

На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд. Як вищий дорадчий орган складалася Пани-рада. Формувався сейм — від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти (перші з'їзди — 1401, 1413, 1447 рр.) до постійно діючого органу.

Цьому акту передувала Городельська унія 1413 року, за якою польські шляхетські роди передавали частину свої гербів (та права шляхти) низці родів литовсько-українсько-білоруських бояр. Віленський привілей 1447 року остаточно урівняв литовську, українську, білоруську православну шляхту, у правах з польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і повинностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духовенству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільників.

З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву «уставні грамоти» або обласні привілеї.

У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика, затверджений 1468 року у Вільно.

Пізніше Радомська конституція 1505 р. визначила органи станової монархії ВКЛ — двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління.

ДжерелаРедагувати