Відкрити головне меню

КИЇВ — столиця України, центр Київської області. Розташований на обох берегах Дніпра. Тер. — 836 км2 (до неї входять лісопарковий пояс, що займає 367 км2, і велика рекреаційна зона Дніпра). Нас. — 2693 тис. осіб (2006). Поділяється на 10 р-нів — Голосіївський, Дарницький, Деснянський, Дніпровський, Оболонський, Печерський, Подільський, Святошинський, Солом’янський, Шевченківський. З усієї площі міста на поч. 21 ст. було забудовано 42 %, решту займають водойми, зелені масиви й парки (у перерахунку на 1 жителя це становить 214 м2 зелених масивів і насаджень.

Київ давній. Виник на межі двох епох — стародавньої та середньовічної — й понад 7 століть перебував у центрі розвитку східнослов’ян. світу. «Повість временних літ» пов’язує його заснування з діяльністю полянського кн. Кия та його легендарних братів Щека й Хорива і сестри Либіді: «И створиша градъ во имя брата своего старейшаго, и нарекоша имя ему Киевъ». Археол. та писемні джерела дають історикам підстави стверджувати, що початок безперервного розвитку давнього К. припадає на кін. 5 — 1-шу пол. 6 ст., а осередком його росту була Замкова гора. У 6—7 ст. починають заселятися сусідні з Замковою горою підвищення. В ході археол. розкопок тут були виявлені рештки укріплень, залишки жител, кераміка 6—7 ст., візант. монети імператорів Анастасія I (491—518) і Юстініана I (527—565), амфори, численні ювелірні вироби. Саме це поселення переважна більшість дослідників ототожнює з літописним «градом» Кия. У центрі поселення стояло кам’яне язичницьке святилище.

Висуненню К. на роль політ. центру Середнього Подніпров’я сприяли його геогр. та етногр. (зона етнічного порубіжжя) розташування, панівне положення на Дніпровському торг. шляху, схованому від степів широкою смугою лісу.

На зламі 8 і 9 ст. в Середньому Подніпров’ї на базі міжплемінних об’єднань полян, сіверян, древлян, частково дреговичів і кривичів склалося ранньодерж. утворення Руська земля. На цей же час припадає й зростання масштабів буд-ва на тер. К., про це свідчать археол. матеріали, виявлені у Верхньому місті, на Подолі, Кирилівському узгір’ї, Печерську. Буд-во зумовлювалося швидким збільшенням кількості нас. міста, яке прибувало до нього з різних регіонів Русі. Про органічний зв’язок К. з усіма східнослов’ян. землями того часу свідчить, зокрема, літописна згадка про його гучний титул — «мати міст руських».

На поч. 9 ст. визначились осн. риси міськ. структури К.: Дитинцю на Старокиївській горі, де зосереджувалися князі, бояри, заможні дружинники (див. Дружина), жерці (див. Волхви), згодом — духовенство, протистояв торг.-ремісничий посад — Поділ, що розташувався між підніжжям гір і Дніпром. Обидві частини міста в 9—10 ст. забудовувалися кварталами зрубних і каркасно-стовпових споруд; князівська частина мала також кам’яні будинки. На Подолі, як свідчить «Повість временних літ», в 1-й пол. 10 ст. діяв християн. храм — соборна церква св. пророка Іллі (див. Іллінська церква).

У 9—10 ст. К. підтримував широкі міжнар. зв’язки — з Візантією, країнами Араб. Сходу, Скандинавією, Зх. Європою. Переконливі свідчення цього містяться в писемних джерелах, а також в археол. матеріалах: на тер. К. виявлено бл. 11 тис. араб. дирхемів 8—10 ст., сотні візант. і західноєвроп. монет, візант. амфори, ін. речі іноз. походження.

Важливим етапом в історії Київської Русі та її столиці було князювання Володимира Святославича (бл. 980 — 1015). У цей час у центрі міста розгорнулися великі роботи зі спорудження нової кріпості. Потужний земляний вал з дубовими заборолами означив межі 10-гектарного Володимира міста на Старокиїв. горі. В системі укріплень цього міста було троє воріт, із них гол. були ті, що в 1-й пол. 11 ст. отримали назву Софійських. Вони становили собою кам’яну сторожову вежу з арочним проїздом і підйомним мостом, що перекидався через глибокий рів перед ними.

Гол. спорудою К. кін. 10 ст. вважається Десятинна церква, збудована 989—996 як кафедральний собор у зв’язку з офіц. введенням на Русі християн. релігії і заснуванням Київ. митрополії (див. Хрещення Київської Русі). На утримання церкви було виділено десяту частину князівських прибутків, від чого вона отримала таку назву. Це була велична і красива споруда. Інтер’єр її прикрашали ікони, фресковий живопис, мозаїчні панно, різьблені мармурові капітелі, майоліка. На центр. міськ. площі був розташов. «Бабин торжок», перед входом до храму стояли бронз. квадрига й антич. скульптури, вивезені Володимиром Святославичем із Херсона (див. Херсонес Таврійський). Довкола розташовувалися князівські палаци.

У часи правління вел. кн. київ. Ярослава Мудрого (1019—54) міське буд-во в К. велося, як і раніше, у Верхньому місті, тут була споруджена величезна фортеця і новий архіт. центр. Протяжність стін Ярослава міста, висота яких разом з дерев’яними заборолами сягала 16 м, складала понад 3,5 км. Вони охоплювали тер. бл. 80 га. Укріплень таких розмірів і потужності не мало жодне ін. місто Київ. Русі. В системі кріпосних стін міста Ярослава було троє воріт, у т. ч. парадні — Золоті ворота (вони становили собою кам’яно-цегляну двох’ярусну споруду: над оборонною баштою підносилася Благовіщенська церква; назву отримали за прикладом Золотих воріт у м. Константинополь).

Композиційним центром нового архіт. ансамблю став Софійський собор, зведений бл. 1037. Величні й гармонійні форми Софії Київської, увінчаної 13 куполами, урочисто-святкове її внутр. опорядження викликали захоплення сучасників. Для прикрашення гол. храму Русі щедро використовувалися мозаїки і фрески, шиферна різьба, мармур і майоліка. Довкола Софії розташовувалися церкви св. Ірини і св. Георгія, а також кам’яні палаци.

У наступні століття інтенсивне міськ. буд-во Верхнього К. велося в межах Ізяслава-Святополка міста. Центром нового архіт. ансамблю був Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю (див. Київський Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир). Мистецтвом внутр. оздоблення Свято-Михайлівський собор не поступався Софії Київській.

Найбільшим районом стародавнього К. був Поділ. Його пл. у 12—13 ст. становила 200 га. Він також мав свої укріплення, т. зв. столпіє, що згадується у літописі 12 ст. У центрі Подолу було літописне «Торговище», довкола якого стояли монументальні культові споруди: церква Пирогоща (1131—35), Борисоглібська та Михайлівська церкви.

З пн. зх. від міста Ярослава розкинувся ще один район К. — літописний Копирів кінець, він займав пл. бл. 40 га. В роки князювання Святослава Ярославича (1073—76) тут було засновано монастир св. Симеона, серед будівель якого були 2 кам’яних храми. В ході археол. розкопок у цьому районі були виявлені фундаменти і рештки ін. монументальних споруд.

Довкола центр. міськ. ядра розташовувалися приміські села, князівські й боярські двори, монастирські садиби, що були безпосередньо зв’язані з К. і складали його невід’ємну частину. Це Кирилівський монастир (див. Кирилівська церква), Кловський монастир, Печерський монастир (від 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський монастир, князівські села Предславине і Берестове, урочища Дорогожичі та Угорське. На околицях, як і в центрі міста, також велося монументальне буд-во. Особливих масштабів воно досягло в Печерському монастирі, заснованому в 11 ст. вихідцем з черніг. м. Любеч Антонієм Печерським. Центр. спорудою монастиря став Успенський собор (1073—78).

Масова забудова К. була переважно дерев’яною, її складали квартали зрубних і каркасно-стовпових будівель, переважно двоповерхових. Планування міста в 10—13 ст. було садибно-вуличним. Окремі вулиці замощувалися дерев’яними мостовими.

Екон. основою міста були: с.-г. вир-во, високорозвинене ремесло, а також торгівля. На тер., де розташовувалися райони давнього К., виявлено залишки майстерень, вироби з глини, чорних і кольорових металів, каменю, кості, скла, дерева та ін. матеріалів. Вони засвідчують, що в 10—13 ст. в К. працювали ремісники понад 60 спеціальностей. У 10 ст. місц. майстри опанували такі складні в тех. і технологічному відношеннях вир-ва, як литво ювелірних прикрас у кам’яних формочках, виготовлення буд. кераміки, обробка заліза й сталі. На поч. 11 ст. вони оволоділи секретами склоробства, емалі, черні, зерні, поливи і досягли в цих галузях справжніх вершин (у «Трактаті про різні ремесла» 10 ст. нім. чернець Теофіл відзначає заслуги Русі в розробці технології емалі й черні). Про значні масштаби вир-ва й високу майстерність київ. ковалів по золоту та сріблу свідчать, зокрема, численні знахідки їхньої продукції в місц. скарбах (виявлено бл. 60 таких скарбів; див. Київські скарби). Вироби київ. ковалів, гончарів, і будівельників розходилися по всій країні.

Давній К. становив собою великий центр внутр. і міжнар. торгівлі. Тітмар Мерзебурзький повідомляв, що в К. на поч. 11 ст. було 8 ринків. Два з них — «Бабин торжок» поблизу Десятинної церкви й «Торговище» на Подолі — не раз згадуються в літописі. До К. прибували купці з усіх земель Русі; новгород. і туровські купці мали тут свої торг. двори. Є свідчення про постійне проживання в К. візант. і західноєвроп. купців. На ринки Візантії, Чехії, Германії, Польщі, Англії, Кавказу, Скандинавії та ін. країн із К. вивозились хутро, мед, віск, шкіри, хліб, деякі види ремісничих виробів. З чорномор. і балт. ринками К. зв’язував шлях «із варягів у греки», або «грецький», як його називали рус. літописці 12 ст. До країн Центр. і Зх. Європи вів шлях К. — Галич (давній) — Прага (Чехія) — Реґенсбурґ (Баварія), а на Кавказ — Залозний шлях.

К. був визначним центром

к-ри. З часів Володимира Святославича тут діяли школи грамоти, в храмах і монастирях створювалися б-ки. Книгозбірня Софії Київської (див. Бібліотека Ярослава Мудрого) налічувала бл. 950 томів. Ще одна велика б-ка знаходилася у Печерському монастирі; нею користувалися літописці Іоанн, Никон, Нестор. Вивчення написів на стінах київ. храмів (див. Графіті), керамічному посуді, шиферних креслицях вказує на те, що значна частина нас. К. була писемною.

Від серед. 10 ст. і до 20-х рр. 13 ст. місц. київ. монументальне буд-во поступово набувало нац. ознак. Це добре помітно вже в арх-рі Софійського собору, його стиль характеризується багатокупольним завершенням, пірамідальністю композиції, хрещатими стовпами, чого візант. арх-ра не знала. Софія Київська, Золоті ворота, Успенський храм Печерського монастиря стали взірцями для буд-ва подібних споруд у Новгороді Великому, Полоцьку (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Ростові (нині місто Ярославської обл., РФ), Суздалі (нині місто Владимирської обл., РФ), Владимирі на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ) та ін. містах Київ. Русі.

Монументальна арх-ра покликала до життя такі види мистецтва, як живопис і худож. різьблення, й вони досягли в К. високого рівня розвитку. Письмові джерела зберегли імена двох видатних тогочасних майстрів: іконописця Алімпія, який працював у 12 ст. в Печерському монастирі, й архіт. Петра Милонега, з іменем якого літопис пов’язує буд-во в 1199—1200 гідротехнічної споруди довкола Михайлівського храму Видубицького Свято-Михайлівського монастиря.

Давній К. у часи свого найвищого розвитку мав пл. бл. 400 га, а кількість його нас. сягала 50 тис. осіб.

1240 розвиток міста був перерваний монгол. завойовниками (див. Монголо-татарська навала).

П.П. Толочко.

 

Київ 1242 — 18 cт. Незважаючи на спустошення та руйнування під час монгол. навали 1240, К. продовжував грати помітну роль у політ. житті Сх. Європи. Хоча чисельність його мешканців різко зменшилася, проте всі його гол. істор. райони (Верхнє місто, Поділ, Замкова гора, Печерськ, Берестове, Клов, Видубичі тощо) були заселені.

Гол. ядро міста (Гора та Поділ) знаходилося в традиційних межах: Золоті та Лядські ворота на Горі та р. Почайна на Подолі. Після спорудження дерев’яно-земляного замку в 2-й пол. 14 ст. Замкова гора перетворилася на дитинець міста. Осн. кількість мешканців у той час зосереджувалася на Подолі, тут містилися міськ. собор Успіння Богородиці та гол. торг, а згодом — магістрат з ратушею.

Монголи не руйнували місто навмисне. Гол. причиною поступової загибелі більшості вцілілих 1240 споруд стало те, що внаслідок монгол. розгрому давньорус. держ. системи й руйнації екон. бази міста — Середньої Наддніпрянщини, а також встановлення золотоординського іга К. не мав коштів для утримування великої кількості кам’яних споруд. Вціліли тільки окремі храми, які знаходили екон. підтримку, — Софійський, Успенський, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий, Кирилівський собори, церква Успіння. Додаткових значних руйнувань від військ. дій К. зазнав 1399, 1416, 1482.

За традицією, К. продовжував вважатися столичним містом. Гол. містом Русі його називали європ. королі й хани Золотої Орди. Так, Батий 1243 передав К. владимирському кн. Ярославу Всеволодичу саме як символ старшинства на Русі («буди ты старей всем князем в Русском языце»), з тих же міркувань він передав 1249 «Кыевъ и всю Русьскую землю» сину Ярослава Всеволодича — новгород. кн. Олександру Невському. Батий навмисно призначав на київ. стіл вихідців з Владимиро-Суздальського князівства, які не мали підтримки ні у киян, ні в мешканців на Пд. Русі. Навпаки, рус. князі, які мали в К. високий авторитет, до К. не допускалися. Черніг. кн. Михаїл Всеволодич 1241 та галицький кн. Данило Галицький 1245 на шляху до Батия не зупинялися в К., а ставали на відпочинок лише поблизу нього. Вірогідно, до кін. 13 ст. К. правили намісники (див. Баскак). Про київ. князів до 1-ї третини 14 ст. писемні джерела чітких свідоцтв не дають. Напр., на підставі свідчень Любецького синодика, що називає «князя Ивана-Владимира Ивановича Киевского и сестру его Елену, князя Андрея Вруцкого и сына его Василия, убитого в Путивле» як таких, котрі боролися з ханом Тохтоєм наприкінці 13 ст., можна лише припускати, що згадані князі були саме київ. князями.

Важливим фактором, який визначав провідну роль К. на Русі, була митрополича кафедра. 1250—82 її займав Кирило, 1283—1304 — Максим. У К. відбувалися загальнорус. собори ієрархів (1273, 1284), наставлялися єпископи в різні князівства (1273 — Серапіон на Владимир, 1274 — Климент на Новгород Великий, 1288 — Іаків на Владимир, Суздаль і Нижній Новгород, 1289 — Тарасій на Ростов, а Андрій на Твер; усі нині міста в РФ). 1300 хан Тохтой, перемігши темника Ногая, якого підтримував К., здійснив щодо останнього дії, від яких усе місто «розыдеся», і того ж року перевів митрополію до Владимира на Клязьмі. Але й пізніше митрополити «всея Русі» висвячувалися в Софійському соборі, який лишався «власним престолом і першим седалищем архієрейським».

Дослідження графіті на стінах Софійського собору й ін. київ. церков свідчать про їх функціонування в 13—15 ст.

1246 Плано Карпіні бачив у К. купців з Константинополя, Акри (нині місто Акка, Ізраїль), Венеції, Генуї, Пізи (усі нині міста в Італії), Австрії та Сілезії. У К. знайдено скарб сх. монет цього ж часу.

1262 створено Київ. кормчу книгу (див. Номоканони), яка стала прототипом Волин., Рязанської та ін. кормчих книг.

1331—62 літописи згадують про кн. Федора, який діяв разом з «баскаком Татарским».

Бл. 1362 К. входить до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Його князем став Володимир Ольгердович. Входження відбувалося мирним шляхом, за договорами, які лишали все «по старовині». Володимир провадив незалежну політику, карбував власну монету, що, однак, призвело до його заміни 1394 на кн. Скиргайла Ольгердовича, а після смерті останнього — до встановлення намісництва. Наприкінці 14 — на поч. 15 ст. К. являє собою політ. центр, де ведуть переговори вел. кн. литов. Вітовт, король польс. і верховний кн. литов. Владислав II Ягайло, вел. кн. моск. Василій Дмитрович, митрополити Кипріян, Фотій, Григорій (Цамблак), хан Тохтамиш. Місто стало гол. базою армії Вітовта, який розпочав наступ на Золоту Орду, але був розбитий 1399 біля р. Ворскла (див. Ворскла, битва на річці 1399). Хан Тімур-Кутлук обложив тоді К., але не взяв його, отримавши з киян викуп.

1416 місто (крім замку) зруйнували війська золотоординського еміра Едигея. Після смерті Вітовта 1430 К. став гол. базою «руської партії» вел. кн. литов. Свидригайла. Кияни брали активну участь у боротьбі з литов. центром. 1436 київ. воєвода Юрша розбив поблизу К. литов. війська.

З кін. 14 ст. у списках паризької Сорбонни та ін. ун-тів з’являються імена студентів з К., під 1436 зазначений перший доктор «рутенської нації з Києва» — Іван Тинкевич.

1440 відновлено Київське князівство на чолі з кн. Олельком Володимировичем. 1455—70 у К. князював Семен Олелькович. Обидва князі користувалися авторитетом, мали династичні зв’язки з великими московськими та тверськими князями, молдов. господарем Стефаном III Великим. Час їхнього правління став для К. періодом розвитку (базувався на традиціях матеріальної та духовної к-ри давньорус. доби): було здійснено ремонт Успенського собору та ін. церков, створено кам’яні барельєфи із зображенням Оранти, а також нові редакції Патерика Києво-Печерського та ін. писемних тв. К. продовжував бути важливим центром внутр. та міжнар. торгівлі, мав право складу. Через місто транзитом ішло багато товарів зі Сходу, Європи, Московії тощо. Цьому сприяло, зокрема, те, що безпеку караванам, які переміщувалися через укр. землі, литов. власті гарантували лише в тому випадку, коли їхні маршрути проходили через К. (див. Дорожній примус).

К. був потенційним центром об’єднання рус. земель, що перебували в складі ВКЛ, тому після смерті київ. кн. Семена Олельковича литов. влада перетворила князівство на воєводство. Спроба киян не допустити до міста воєводу М.Гаштовта, змова князів 1481 на чолі з кн. Михайлом Олельковичем і повстання кн. М.Глинського 1508 завершилися невдачею.

Кін. 15 ст. став початком занепаду К., що зумовлювалося заг. кризою ВКЛ — його нездатністю організувати захист підвладних йому земель від нападів кримських татар. 1482 війська хана Менглі-Гірея I захопили й спалили К. Софійський собор був пограбований (дещо пізніше золотий дискос і потір, які татари забрали із собору, Менглі-Гірей I подарував вел. кн. моск. Івану III Васильовичу). Занепад К. тривав майже століття. Саме тоді зруйнувалася більшість храмів міста.

У 1490-х pp. К. отримав магдебурзьке право, яке, однак, було досить обмеженим. Водночас литов. влада заохочувала заселення К. й намагалася зробити його міщан своїми союзниками. Останні звільнялися від управління й суду великокнязівських намісників; з їх числа обирали членів магістрату (війта, бурмистрів, райців, лавників; війт затверджувався владою з 4 кандидатів, яких висували міщани). Проте, як свідчать документи — численні скарги міщан на порушення їхніх прав, воєводи чинили в К. свавілля. Київ. ремісники були організовані в цехи.

К. зберігав політ. й військ.-стратегічне значення. Його відновлений замок являв собою потужну фортецю, що прикривала внутр. регіони Литви від нападів крим. ханів. В очах сучасників володіння К. давало юрид. право бути спадкоємцем усієї давньорус. спадщини.

Тривала криза Литов. д-ви завершилася Люблінською унією 1569, згідно з нею К. потрапив під безпосередню владу Корони Польської. У цей час екон. розвиток міста йшов по висхідній, хоча й дещо стримувався тиском з боку польс. феодалів та катол. церкви, наявністю кількох юридик (магістратської, замкової, «біскупщини» — катол. єпископа, правосл. монастирів). Але не всі кияни були вдоволені своїм становищем. Багато хто з них брав активну участь у нац.-визвол. боротьбі (див. Косинського повстання 1591—1593; Наливайка повстання 1594—1596). 1596, після прийняття Берестейської церковної унії 1596, була ліквідована правосл. Київ. митрополія. 1615, після утворення Київського Богоявленського братства, підтриманого Військом Запорозьким, К. став гол. центром боротьби проти унії. 1620 відновлюється правосл. митрополія на чолі з Іовом (Борецьким). Кияни беруть участь у повстаннях 20—30-х pp. 17 ст. під кер-вом Т.Федоровича, Б.Кизима, Я.Острянина. Велику роль відіграла братська школа, яка після об’єднання з лаврською школою перетворилася на Київ. колегіум (з 1701 — академія; див. Києво-Могилянська академія), з якого вийшло чимало видатних держ. та церк. діячів, учених, письменників, художників, композиторів. 1615 у Києво-Печерській лаврі заснована перша друкарня (див. Києво-Печерська друкарня). За митрополита Петра (Могили) активно розвивається к-ра, ремонтуються давні архіт. споруди. Нас. міста в той час сягало 10—15 тис. осіб.

У роки нац.-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676) К. звільнився з-під влади Речі Посполитої, 23 груд. (ст. ст.) 1648 кияни урочисто зустрічали Б.Хмельницького. К. став столичним містом, центром Київського полку (1708 центр полку переходить до Козельця). 1651 місто сильно постраждало від війська польного гетьмана литов. кн. Я.Радзивілла — згорів Поділ. Після 1654 К. опинився у складі Гетьманщини під протекторатом Рос. д-ви (спочатку за Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 — на два роки, а потім за «Вічним миром» 1686 — остаточно). До магістратської влади додалися влада гетьмана та моск. воєвод. У Верхньому місті було розміщено рос. гарнізон. На старих валах 11 ст. почалося будівництво нової фортеці, — нового Поперечного валу. У зв’язку з турец. загрозою (див. Російсько-турецька війна 1676—1681) наприкінці 1670-х pp. будується фортеця на Печерську. Через війни та епідемії кількість мешканців міста час від часу зменшувалась, але швидко поповнювалася за рахунок переселенців з ін. земель. 1686—87 Київ. митрополію перепідпорядковано Московському патріархату.

Наприкінці 17 — на поч. 18 ст. місто почало стрімко розбудовуватися. За гетьмана І.Мазепи споруджується низка мурованих споруд у стилі укр. бароко на Печерську, Подолі, у Верхньому місті. На Печерську 1706 зводиться нова фортеця. 1708 К. став губернським містом (див. Київська губернія). На Печерськ переходить губернська канцелярія. Ці переміни, однак, мало вплинули на структуру міста, воно, як і раніше, складалося з 3 частин: Подолу, Печерська і Старого міста. Кожна з цих частин перебувала під кількома владами — губернською, гетьман. і полковою, магістратською, різних монастирів. Це певною мірою гальмувало розвиток міста. 1737 було скасовано підлеглість К. гетьману. Від серед. 18 ст. дедалі більше повноважень перебирала на себе губернаторська влада. Після ліквідації гетьманства (1764) та введення нового міськ. положення (1785) у К. правили заг. та шестигласна міські думи, які повністю залежали від губернатора. Наприкінці 1781 утворено Київське намісництво на чолі з ген.-губернатором П.Румянцевим-Задунайським, що й стало вирішальним кроком до ліквідації полкового устрою. Магістрат втратив реальні владні функції. 1796 К. знову став губернським містом.

Упродовж 18 ст. в К. активно велося кам’яне буд-во. Новими спорудами поповнилися, зокрема, ансамблі Софійського, Михайлівського, Братського, Видубицького монастирів та Лаври. Було зведено Андріївську церкву, подільські церкви, цивільні споруди. Але екон. розвиток міста був досить млявим. На 1799 у К. налічувалося 19 тис. мешканців.

Г.Ю. Івакін.

 

Київ 19 — 21 ст. 1797, після інкорпорації до складу Російської імперії земель Правобережної України (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795), К. став центром не лише оновленої Київ. губернії, кордони якої змістилися на зх., а й Пд.-Зх. краю (до його складу, окрім Київ. губ., входили також Подільська губернія та Волинська губернія; 1832 усі три губернії були об’єднані у Київське генерал-губернаторство). Це зумовило переведення до нього з Дубна контрактових з’їздів (див. Київський контрактовий ярмарок), що спричинило перетворення К. в значний торг.-комунікаційний центр. Царський уряд намагався створити в київ. регіоні також могутню військ. інфраструктуру і тому в 1830—60-х pp. побудував тут нову Київ. фортецю (як і споруджена у 18 ст. стара фортеця, вона ніколи не використовувалася у бойових діях; див. Києво-Печерська фортеця). Після пожежі 1811 на Подолі, що майже повністю його знищила, забудову цього району почали вести за планом, що передбачав ліквідацію радіальної системи розміщення вулиць і прокладання нових вулиць, які б утворювали правильні квадрати навколо композиційного центру — Контрактової площі. 1837 був затверджений ген. план забудови всього міста. Згідно з цим планом почали прокладатися нові вуличні магістралі. На поч. 19 ст. в межі міста ввійшов Сирець; в середині століття активно заселялася долина р. Либідь з місцевостями Батиєва гора, Байкове й Либідська частина, а також Лук’янівка і Татарка. Тоді ж до складу міста були включені села Куренівка та Пріорка. Швидка забудова К. спричинила виділення двох нових його частин — Двірцевої (Липки) та Либідської (т. зв. Нове строєніє).

Для пром-сті міста це був час переорієнтації з мануфактур та ремісничих майстерень на підприємства фабрично-заводського типу, найбільшими серед яких стали «Арсенал», Гол. залізничні майстерні, Південнорос. машинобуд. з-д, з-д Гретера і Криванека (див. «Гретер і Криванек»). Усього в місті наприкінці століття налічувалося 125 пром. підпр-в. Спорудження в 1860—70-х pp. залізниць Курськ (нині місто в РФ)—К. та К.—Балта, створення пароплавства на Дніпрі (1858; див. Пароплавство) перетворили К. у великий транспортний вузол. Розвиткові торгівлі сприяло відкриття біржі (1869; див. Київська товарна біржа), а також буд-во нової гавані. 1892 у К. з’явився перший у Рос. імперії трамвай, 1902—05 побудовано фунікулер. Пром-сть міста обслуговувала переважно транспортні підпр-ва, цукрові   з-ди та місц. с. госп-во. Заснований у К. 1887 Цукропромисловий синдикат (див. Синдикати цукрозаводчиків) вважався першою в Рос. імперії капіталіст. монополією.

Кількість нас. міста від поч. до кін. 19 ст. зросла більш як у 30 разів — з 20 до 626 тис. мешканців.

У 19 ст., як і в попередні віки, К. був місцем паломництва для віруючих усього східнослов’ян. світу. Сюди приходили, здебільшого пішки, сотні тисяч прочан. Києво-Печерська лавра (одна з двох, що діяли на тер. України) відігравала роль не лише центру православ’я, а й культ. та освіт. осередку.

Значення К. як культ. центру зростало в міру створення в ньому елітарних освіт. і мистецьких інституцій. 1809 і 1834 було відкрито 2 чол. г-зії, 1834 — ун-т св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), 1838 — Інститут шляхетних дівчат, 1852 — Володимирський кадетський корпус, 1878 — Вищі жін. курси, 1898 — Політех. ін-т (нині Національний технічний університет України «Київський політехнічний університет»). Засновуються наук. т-ва — Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей (1835), Тимчасова комісія для розбору давніх актів у Києві (1843; див. Київська археографічна комісія), Комісія для опису губерній Київ. учбового округу (1850), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873), Історичне товариство Нестора-літописця (1873) тощо. 1804—06 споруджено перший у К. постійний театральний будинок. 1817 закінчено буд-во Контрактового дому, 1828 — Гостиного двору. 1867 відкрився постійний Оперний театр, для якого 1901 було споруджено нове приміщення. 1904 офіційно відкритий (існував з 1899 як археол. виставка) Київський художньо-промисловий і науковий музей, 1904 відкрито муз.-драм. школу М.В.Лисенка. 1901 Київська рисувальна школа М.Мурашка, що діяла з 1875, перетворена на Худож. уч-ще. 1907 у приміщенні Троїцького нар. дому почав працювати перший стаціонарний укр. театр.

Поступово зливалися в єдине ціле 3 істор. частини К. — Верхнє місто, Поділ, Печерськ. 1904 тер. міста складала 64,3 км2; після приєднання Солом’янки, Батиєвої гори, Протасового яру, Шулявки, Караваєвих дач вона зросла вдвічі і 1911 становила 123,4 км2. Кількість нас. 1913 становила бл. 630 тис. осіб.

Усупереч активним намаганням царизму перетворити К. у форпост свого впливу на пд. зх. Рос. імперії, в місті існували й набували ваги різні форми опозиційності. В 1820-х pp. K. був одним з важливих центрів декабристів руху, в 1830-х рр. — польс. нац.-визвол. руху. 1846 в К. було створено першу нелегальну політ. орг-цію з виразним нац. обличчям — Кирило-Мефодіївське товариство. В 1860-х pp. К. став осередком громадівського (див. Громади), в 1870-х — народницького (див. Народники) руху. Робітн. рух у місті перебував під значним впливом рос. соціал-демократії. Початок 20 ст. ознаменувався оформленням кількох українських національних партій і міжпарт. блоку українських ліберальних діячів — Товариства українських поступовців. Активно діяло Київське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Складна взаємодія різноспрямованих політ. інтересів, перехід у політ. стадію нац.-визвольного руху, активізація ліворадикальних політ. течій зумовили неймовірну напругу революц. потрясінь 1917—21. У ході соціальної революції, що почалася в лют. 1917 у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург) і швидко охопила всі пром. центри і сільс. периферію європ. частини Рос. імперії, К. став епіцентром подій першого року української революції 1917—1921. Сформована в місті у берез. 1917 Українська Центральна Рада створила перший у 20 ст. укр. нац. уряд — Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, виступила із 4-ма універсалами (див. Універсали Української Центральної Ради), проголосила в листоп. 1917 Українську Народну Республіку, а в січ. 1918 — незалежну, суверенну Україну. Проте УЦР не мала в К. міцної соціальної опори. В ході наступу більшовицьких військ на К. (див. Війна Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917—1918) останні спиралися на підтримку значної ч. київ. робітників (див. Київське (січневе) збройне повстання 1918). УЦР попросила допомогу в країн Четверного союзу, і у квіт. 1918 до К. ввійшли нім. війська. Невдовзі К. став столицею Української Держави, очолюваної гетьманом П.Скоропадським. Коли 22 січ. 1919 Директорія УНР, що повалила гетьман. режим, проголосила Акт злуки із ЗУНР (див. Акт злуки 1919), К. став столицею соборної України, але вже через два тижні Директорія виїхала з нього під тиском наступаючих рад. військ (див. Війна РСФРР і УНР 1918—1919). 31 серп. останні поступилися владою денікінцям (див. Денікіна режим в Україні 1919—1920), однак повернулися в грудні. У трав.—черв. 1920 в ході польсько-радянської війни 1920 К. був зайнятий Армією Української Народної Республіки і союзними польс. військами. Після виходу з міста польс. військ і військ УНР тут утвердилася рад. влада (12 черв. 1920). До 1925 К. був губернським центром, пізніше — центром Київської округи, з 1932 — Київської області. Від черв. 1934 К. — столиця УСРР (з 1936 — УРСР; див. Українська Радянська Соціалістична Республіка).

Упродовж міжвоєн. років К. зазнав істотної модернізації. В 1920—30-х pp. збудовано Київ. районну електростанцію, суднобудівну верф, вагоноремонтний з-д, хім. комбінат, найбільшу в СРСР кінофабрику. До міськ. мережі влилися, зокрема, Берковець, Биківня, Воскресенка, Мишоловка, Осокорки, Совки, 1927 — Дарниця. 1933 почав діяти аеропорт. За 20 років нас. міста подвоїлося; К. став третім у СРСР містом з мільйонним населенням. Водночас К. зазнав трагічного руйнування безцінних культових пам’яток, а укр. інтелігенція міста — масових репресій.

Трагедією для К. стала Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—1945. Вже 11 лип. 1941 гітлерівські війська вийшли до р. Ірпінь (прит. Дніпра) і почали вести бої за К. Оборона тривала понад два місяці (див. Київська оборонна операція 1941) і відіграла істотну роль у зриві гітлерівських планів «бліцкригу». За це, вже після війни, К. був удостоєний звання міста-героя (1965). За роки окупації (19 верес. 1941 — 6 листоп. 1943) гітлерівці знищили в К. понад 200 тис. осіб, а понад 100 тис. вивезли на примусові роботи в Німеччину. Місцем масових розстрілів киян став Бабин Яр, лише протягом 29—30 верес. тут було вбито бл. 34 тис. осіб єврейс. національності, а загалом за час окупації — понад 100 тис. рад. громадян. Восени 1943 в місті було зареєстровано 180 тис. мешканців.

К. був осередком руху Опору (див. Рухи Опору 1939—1945) гітлерівським окупантам. Уже в кін. 1942 в місті діяли 6 загальноміськ. парт. орг-цій, які організовували акти саботажу на підприємствах, видавали листівки, пропагандистські брошури, вели розвідувальну роботу. Київ. міськ. штаб із кер-ва диверсійно-підривною діяльністю на чолі з В.Кудряшовим здійснював кер-во партизан. рухом на тер. Київщини. Після викриття штабу функції загальноміськ. центру опору виконував Залізничний підпільний райком КП(б)У на чолі з О.Пироговським. У місті діяло також підпілля Організації українських націоналістів на чолі з О.Ольжичем, І.Рогачем, О.Телігою та ін.

У листоп. 1943 в результаті 10-денної Київської наступальної операції 1943, здійсненої військами Першого Українського фронту і підтриманої діями місц. партизанів, К. було визволено. На ознаменування цієї перемоги 55 з’єднанням і частинам було присвоєно найменування Київських.

Відбудова житлового і промислового госп-ва майже вщент зруйнованого К. здійснювалася в повоєнні роки паралельно. Вже 1949 пром-сть міста досягла довоєн. рівня. Особливо швидкими темпами розвивалися галузі хім. пром-сті, пром-сті буд. матеріалів, машинобудування та металообробки. 1957 у межі К. увійшли Пирогів, Чапаєвка, 1965—66 — Біличі, Микільська Борщагівка. На поч. 1958 К. відновив статус мільйонного міста, а 1976 у ньому з’явився двомільйонний мешканець. Один за одним зводилися житлові масиви: Чоколовка, Дарниця, Відрадний, Нивки, Сирець, Русанівка, Березняки та ін. 1951 почав роботу телевізійний центр. 1960 стали до ладу перші станції метрополітену. Протягом 1946—60 у К. споруджено 13 мостів і шляхопроводів. Динамічно розвивався  наук.  потенціал К.

Проте системна криза рад. ладу, яка стала особливо відчутною в серед. 1980-х pp., зумовила численні перекоси в структурі госп-ва. Надмірна концентрація пром-сті в столиці (у порівнянні з довоєн. часом валова продукція машинобудування і металообробки зросла у 185 разів) створила екологічно небезпечну ситуацію, ускладнену Чорнобильською катастрофою 1986.

Від 1991 К. — столиця суверенної України, її адм. та політ. центр. Тут працюють вищі органи влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, а також інстанції, які здійснюють нагляд за дотриманням законів, — Ген. прокуратура України, Верховний Суд України, Конституційний Суд України. В Конституції України 1996 зафіксовано спец. статус К., який унормовується законами д-ви. Проте процес переходу від директивної економіки в складі єдиного пром. комплексу СРСР, що розпався, до ринкових відносин спричинив значний спад вир-ва та закриття багатьох підприємств К.

Після реструктуризації економіки міста обличчя К. визначає багатогалузева пром-сть, потужний буд. комплекс, розвинута система галузей комунального госп-ва, транспортних засобів, зв’язку, мережа банківських установ та розважальних закладів. Помітних успіхів досягнуто в суднобудуванні та літакобудуванні, хім. та нафтохім., поліграфічній, харчовій, легкій та ін. галузях. У структурі машинобудування провідне місце займають підпр-ва авіакосміч. пром-сті, приладобудування та електроніки.

К. — провідний центр науки і к-ри України. В місті розташовано 45 ін-тів НАН України та її Президія, функціонують академії аграрних, мед., пед., інженерних, технологічних наук, легкої пром-сті, бл. 100 вищих навчальних закладів, у т. ч. Нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Нац. тех. ун-т України «Київський політехнічний інститут», Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова, Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія», а також Мед., Аграрний, Екон., Слов’ян., Соломонів ун-ти, Тех. ун-т буд-ва та арх-ри, Держ. акад. водного транспорту тощо. Функціонують 33 театри й театральні студії, бл. 50 музеїв, понад 250 б-к. Із 3859 пам’яток історії та арх-ри К. 42 належать до об’єктів, які охороняються ЮНЕСКО, 270 входять до списку нац. надбання України.

Гол. істор. пам’ятки: Софійський собор (11 ст.), Печерський монастир (11—18 ст.), комплекси Видубицького, Братського, Кирилівського монастирів, корпуси Київ. акад. 18 — поч. 19 ст., Кловський палац (1752—56), Андріївська церква (1747—53), Маріїнський палац (1750—55), Контрактовий дім (1815—17), Володимирський собор (1862—82).

Я.В. Верменич.

ЛітератураРедагувати

  • Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах в пределах губернии находящихся. К., 1864;
  • Закревский Н. Описание Киева, т. 1–2. М., 1868;
  • Андриевский А. Из жизни Киева в ХVIII веке. К., 1894;
  • Сементовский Н. Киев, его святыня, древности, достопамятности и сведения, необходимые для его почитателей и путешественников. К., 1900;
  • Иконников B.C. Киев в 1654–1855: Исторический очерк. К., 1904; Справочник-путеводитель по Киеву и его окрестностям. Ежегодное издание. 1914–1915. К., б/г; Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., 1926;
  • Щербина В. Нові студії з історії Києва. К., 1926;
  • Ернст Ф. Київ: Провідник. К., 1930; Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва, зб. 1. К., 1930;
  • Греков Б.Д. Политическая и культурно-историческая роль Киева. М., 1944;
  • Каргер М.К. Древний Киев, т. 1–2. М.–Л., 1958–61; История Киева, т. 1–2. К., 1963–1964;
  • Логвин Г. Киев. М., 1967; ІМіС України. Київ. К., 1968;
  • Толочко П. Происхождение Киева. К., 1980;
  • Асеев Ю. Архитектура Древнего Киева. К., 1982; Київ: Історичний огляд. К., 1982;
  • Котляр Н.Ф., Кульчицкий С.В. Киев древний и современный. К., 1982;
  • Толочко П.П. Древний Киев. К., 1983; Киев: Энциклопедический справочник. К., 1985; Історія Києва, т. 1–3, кн. 1–4. К., 1986–87;
  • Берлинський М. Історія міста Києва. К., 1991;
  • Берлинский Н. Краткое описание Киева (репринтное издание). К., 1991;
  • Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. К., 1991; Стародавній Київ: Археологічні дослідження 1984–1989. К., 1993;
  • Пляшко Л.А. Літописний Київ: структура і пейзаж. К., 1994;
  • Шероцький К.В. Київ: Путівник. Репринт, відтворення 1917 р. К., 1994;
  • Антонович Д. Київ. К., 1995;
  • Болховитинов Є. Вибрані праці з історії Києва. К., 1995;
  • Захарченко М.М. Київ тепер і раніше. Репринтне видання 1888 р. К., 1995;
  • Ковалинский В. Меценаты Киева. К., 1995;
  • Проценко Л.А. Історія Київського некрополя. К., 1995;
  • Делімарський Р. Магдебурзьке право в Києві. К., 1996;
  • Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII – середини XVI ст. К., 1996;
  • Фундуклей І. Огляд Києва відносно старожитностей, виданий Іваном Фундуклеєм. Репринт, відтворення 1847 p. К., 1996; Київ: жертви репресій, т. 1–2. К., 1997;
  • Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. К., 1997;
  • Ситкарева О.В. Киевская крепость XVIII–XIX вв. – К., 1997; Київ – столиця України. К., 1998; Київ: Український хронологічний довідник. К., 1998;
  • Русина О.В. Україна під татарами і Литвою: «Україна крізь віки», т. 6. К., 1998;
  • Ступак Ф.Я. Благодійні товариства Києва (друга половина ХIХ – початок ХХ ст.). К., 1998;
  • Брайчевський М. Коли і як виник Київ. В кн.:
  • Брайчевський М. Вибрані твори: Історико-археологічні студії: Публіцистика. Нью-Йорк–К., 1999; Звід пам’яток історії та культури України. Київ, кн. 1, т. 1. К., 1999; Київ і кияни: Соціологічні хроніки незалежності. К., 2000; Київ: Енциклопедичне видання. К., 2001;
  • Донцов Д.І. Рік 1918, Київ. К., 2002;
  • Кальницький М. та
  • ін. Нариси з історії Києва. К., 2002.

ДжерелаРедагувати

Автор: П.П. Толочко, Г.Ю. Івакін, Я.В. Верменич.; url: http://history.org.ua/?termin=Kyiv_mst; том: 4