Відкрити головне меню

Вікіпедія:Проект:Енциклопедія історії України/Статті/КАТЕРИНА ІІ

КАТЕРИНА ІІ, Катерина II Олексіївна та її політика стосовно України. К. II (02.05(21.04).1729 —17(06).11.1796) — рос. імператриця (1762—96). До приїзду в Росію і прийняття православ’я (28 черв. 1744 з ім’ям Катерина Олексіївна) — принцеса Софія-Фредеріка-Августа з нім. династії Ангальт-Цербст. Від серп. 1745 — дружина спадкоємця рос. престолу Петра Федоровича (від груд. 1761 — імп. Росії Петро III). Після палацового перевороту 28 черв. 1762, здійсненого гвард. полками в Санкт-Петербурзі, і вбивства Петра III узурпувала владу й відтоді відома як К. II.

Певну роль у здійсненні перевороту відіграв гетьман К.Розумовський, який разом зі старшим братом О.Г. Розумовським входив до найближчого кола великої княгині Катерини Олексіївни. Саме в розташування його гвард. полку (Ізмайловського) в ніч на 28 черв. прибула Катерина Олексіївна й прийняла там як імператриця (див. Імператор) від гвардійців присягу на вірність. За розпорядженням К.Розумовського в друкарні Петерб. АН заздалегідь було тиражовано маніфест про сходження К. II на престол.

Серед активних учасників перевороту було кілька українців, зокрема гвард. офіцери брати Захар і Михайло Дубянські — сини колиш. духівника імп. Єлизавети Петрівни — Федора Дубянського.

У лип. 1764 під прикриттям політ. «змови Мировича» в Шліссельбурзькій фортеці було вбито утримуваного там уже 20 років колиш. рос. імп. Івана VI Антоновича (н. 1740 — скинутий з престолу 25 листоп. 1741). Безпосереднього виконавця «змови» — офіцера Василя Мировича, онука одного з сподвижників гетьмана І.Мазепи Федора Мировича (див. Мировичі), за наказом К. II було страчено в С.-Петербурзі. Солдатів, які були підлеглими Мировичу і разом з ним діяли як «змовники», було прогнано крізь тисячний стрій (покарання побиттям палицями) й розіслано по віддалених гарнізонах. Натомість убивці Івана Антоновича — його тюремні охоронці — отримали нагороди і хоча й були відставлені від військ. служби, але зі збереженням грошового жалування.

К. II була прихильницею абсолютизму й стосовно України проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію її держ. автономії та інкорпорацію її тер. до Російської імперії. У листоп. 1764 К.Розумовського було звільнено з посади гетьмана, а сам гетьманату інститут ліквідовано. Для управління Україною була створена 2-га Малоросійська колегія на чолі з графом П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський). В інструкції, власноруч написаній у листоп. 1764 до щойно призначеного генерал-губернатора Малоросії, К. II піддала нещадній критиці адм.-політ., соціальний і військ. устрій Гетьманщини, її судочинство і госп. уклад (див. також «Записка о непорядках в Малороссии»). Вона охарактеризувала період гетьманування К.Розумовського як час втрачених для імперії фіскальних можливостей. «Россия, — зазначалося в інструкції, — во время последнего гетманского правления почти никакой от того народа пользы и доходов поныне не имела». Імператриця звертала увагу свого намісника на те, що малороси, на її думку, відчувають стосовно всього великоросійського «внутреннюю ненависть», а тому, орієнтуючи його на радикальні дії, спрямовані на якнайшвидше перетворення Гетьманщини в звичайну провінцію імперії, вона водночас радила йому мати «и волчьи зубы и лисий хвост».

За рекомендацією К. II (вона не довіряла результатам попередніх переписів нас. в Гетьманщині) 1765—69 було здійснено Генеральний опис Лівобережної України, у ході якого складалися списки місц. оподатковуваного нас. та обліковувалися його земельний фонд й ін. майно.

Прагнучи зарекомендувати себе перед зх. країнами як «освіченого монарха» (див. Освічений абсолютизм), К. II сприяла пожвавленню сусп.-політ. життя в імперії, в т. ч. в Україні, зокрема ініціювала вибори депутатів до Законодавчої комісії з вироблення «Нового Уложення» (див. Комісія законодавча 1767—1768) та складання «наказів» депутатам від різних верств нас. В роботі комісії взяли участь представники від центр. урядових установ, дворянського стану (див. Дворянство), нас. міст, козаків і навіть від державних селян. К. II власноруч написала і свій «наказ» до комісії, в основу якого поклала низку прогресивних для свого часу ідей, зокрема про поділ влади, реліг. толерантність, гуманне поводження із заарештованими тощо. Найменш розробленим і досить невиразним в її «наказі» був лише розділ про селян. Однак уже перші засідання комісії засвідчили, що імператриця не планує змінювати традиційні соціально-екон. і політ. курси д-ви. Її уряд просто проігнорував найбільш важливі положення, що містилися в «наказах» від непанівних верст нас., а в груд. 1768 під приводом початку війни з Османською імперією діяльність комісії було припинено на невизначений час.

У 1760—80-х рр. були остаточно ліквідовані укр. козац. військо, запороз. військо, лівобережні й слобідські козацькі полки, а також традиційний адм.-військ. устрій в Україні. На тер. 5 колиш. слобідських козацьких полків було утворено Слобідсько-Українську губернію. Її центром ставав Харків, а колиш. полкові міста Охтирка, Суми, Ізюм і Острогозьк (нині місто Воронезької обл., РФ) перетворені на провінційні містечка. Решта населених пунктів перейменовувалась у військ. слободи. Із п’яти козац. слобідських полків були сформовані гусарські полки (див. Гусари), що увійшли до складу рос. армії.

Лівобереж. козац. полки також були реорганізовані. На базі цих полків за указом від 28 черв. 1783 було створено 10 регулярних кавалерійс. полків, що теж увійшли до складу рос. армії. Повне злиття укр. козац. війська з рос. армією відбулося 1789 і 1791, відтоді всіх укр. військовиків офіційно стали називати так само, як і рос., — солдатами і офіцерами.

23 квіт. 1775 спец. рада при К. II розробила детальний план ліквідації Нової Січі та її збройних сил. Проти Січі в черв. 1775 кинули регулярні військ. частини, що по завершенні тогочасної рос.-турец. війни поверталися з театру бойових дій. За чисельністю вони в 10 разів переважали збройні сили козаків Січі. Після зайняття Нової Січі тамтешні оборонні споруди були повністю зруйновані, там було розміщено рос. гарнізон.

На поч. 1780-х рр. ліквідація Укр. козац. д-ви завершилася. За указом від 27(16) вересня 1781 Гетьманщина була розділена на Київське намісництво, Чернігівське намісництво та Новгород-Сіверське намісництво, що становили одну Малоросійську губернію (пізніше Малоросійське генерал-губернаторство). Традиційний поділ на полки та сотні було скасовано. Невдовзі перед тим на частині тер. Слобідської України було утворено Харківське намісництво (1780), пізніше в Пд. Україні — Катеринославське намісництво (1783), згодом — Вознесенське намісництво (1795). У Правобережній Україні після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) було створено три намісництва — Ізяславське намісництво, Брацлавське намісництво та Подільське намісництво.

Припинили свою діяльність й укр. фінансові та судові інстанції. 1782 укр. поштову службу було повністю підпорядковано загальнорос. департаменту пошт. 1786 було ліквідовано Малоросійську колегію.

Натомість було створено принципово новий, імперський адм.-політ. апарат. У адм. і суд. установах переважну більшість місць посіли представники місц. еліти. Більша частина козацької старшини перейшла на службу до нової влади. Ті, хто залишався у війську, одержували той чи ін. офіцерський чин рос. армії. Спочатку старшинські чини були зрівняні з рос. військ. табельними чинами (див. Табель про ранги 1722), потім, 1784, — скасовані (залишилися тільки офіцерські чини). За указом К. II від 3 трав. 1783 на тер. Лівобереж. та Слобідської України було юридично затверджено кріпацтво. За Жалуваною грамотою дворянству 1785 укр. козац. старшина була зрівняна в правах і привілеях з рос. дворянством

Після секуляризації церк. і монастирських земельних володінь, здійсненої згідно з указом від 10 квіт. 1786, православна церква в Україні повністю втратила свою автономію, а після приєднання до Рос. імперії Правобереж. України (1793) там була ліквідована Українська греко-католицька церква: унійні єпархії були скасовані, їхнє майно конфісковано, унійні храми передавалися православним. Під тиском імперської адміністрації до правосл. Церкви 1794—95 перейшло понад 1,5 млн греко-католиків.

За роки правління К. II Україна була остаточно позбавлена власної військ. сили, власних держ. інституцій і власної церкви. Це призвело до того, що українці на тривалий час втратили перспективу нац. розвитку.

Разом з тим у результаті російсько-турецької війни 1768—1774, російсько-турецької війни 1787—1791 та 3-х поділів Польщі до складу Рос. імперії ввійшли майже всі етнічні укр. землі, окрім Галичини, Буковини та Закарпатської України, а також Крим. п-ів.

1787 К. II здійснила подорож на південь України і до вже завойованого Криму. Під час відвідування Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ), заснованого Г.Потьомкіним і названого на її честь, імператриця брала участь у закладці фундаменту Свято-Преображенського собору. 1792 вона схвалила пропозицію місц. властей Катеринослава встановити на тер. міста їй пам’ятник. (Щоправда, відкриття останнього відбулося набагато пізніше — 1846; пам’ятник проіснував до лют. 1917.)

Дружні стосунки К. II та герм. імп. Йосифа ІІ сприяли розробці т. зв. грец. проекту — відновлення Візант. імперії під скіпетром онука К. II великого князя Костянтина Павловича.

У гуманітарній сфері політика К. II відзначалася посиленою русифікацією нац. земель, що входили до складу імперії: 1766 Синод видав указ Києво-Печерській лаврі друкувати тільки ті книги, що пройшли його цензуру, 1769 за указом того ж Синоду укр. книги в церквах були замінені на моск., а букварі укр. мовою були повністю вилучені з ужитку. 1783 у Київ. академії (див. Києво-Могилянська академія) було офіційно запроваджено рос. мову викладання, згодом (1786) в обов’язковому порядку була введена система навчання, узаконена для всіх навч. закладів Рос. імперії. 1789 за ініціативою К. II в С.-Петербурзі було видано «Сравнительный словарь всех языков», в якому українська мова характеризувалася як рос., спотворена польською. Неодноразові пропозиції щодо відкриття на укр. землях, зокрема в Києві, вищої школи, не знайшли позитивного вирішення з боку уряду К. II.

З початком Французької революції кінця 18 століття К. II остаточно стала на шлях реакції. Останні роки її правління позначилися переслідуваннями прогресивної інтелігенції, закриттям багатьох видань, зокрема сатиричних журналів, у діяльності яких раніше вона сама брала активну участь. 1796 вона планувала збройне втручання у внутр. справи революц. Франції.

У К. II було 12 фаворитів: С.Салтиков (1752—54), С.-А.Понятовський (1755—58; майбутній король Польщі — Станіслав-Август Понятовський), граф Г.Орлов (1760—72), О.С.Васильчиков (1772—74), князь Г.Потьомкін (1774—76), П.Завадовський (1776—77), С.Зорич (1777—78), І.Римський-Корсаков (1778— 79, родич композитора), О.Ланськой (1779—84), О.Єрмолов (1785—86), граф О.Дмітрієв-Мамонов (1786—89), кн. П.Зубов (1789—96).

Померла від інсульту.

ТвориРедагувати

Записки императрицы Екатерины II. Москва, 1990 (Репринтне відтворення вид. Лондон, 1859).

ЛітератураРедагувати

  • Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства второй половины ХVIII века. Киев, 1988;
  • Брикнер А. История Екатерины Второй, т. 1–2. М. 1991 (Репринтне відтворення вид. СПб., 1885);
  • Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. К., 1996;
  • Пчелов Е. Романовы. История династии. М., 2001.

ДжерелаРедагувати