Відкрити головне меню

Вікіпедія:Проект:Енциклопедія історії України/Статті/ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ — військ. та адм. центр козацтва на пд. укр. земель. Існував із серед. 16 ст. до 1775. Передумовами його утворення були передусім потреба козацтва в самоорганізації, зумовлена зростанням його чисельності, та необхідність захисту укр. земель від татар. агресії. Тимчасові сторожові пости — «засіки», «січі», «городки» (див. Січі) — у місцях козац. промислів між Дніпром і Пд. Бугом (ці терени були «нічийними», до того ж, багатими на рибу, птицю та звіра) відомі з поч. 16 ст. Щовесни сюди прибували з волостей ватаги козаків на чолі з обраними отаманами займатися мисливським та рибальським промислами. В 1520—30-х рр. після кількох безрезультатних спроб уряду Великого князівства Литовського прийняти козаків на держ. службу виникла ідея створення козац. твердині на укр. пд. порубіжжі. Її підтримали й місц. урядовці, до чиїх обов’язків входила оборона краю від набігів кримських татар. Реалізувати цей задум вдалося черкаському і канівському старості (див. Староство) кн. Д.Вишневецькому. 1555 за дніпровими порогами в районі о-ва Хортиця під його патронатом було розпочато зведення замку. Фортеця кн. Д.Вишневецького (місцезнаходження її досі є дискусійним) зовні, очевидно, відрізнялася від відомих пізніше архіт. комплексів козац. твердинь на Дніпрі. До складу гарнізону входили, крім козаків, представники військ.-службової людності — бояри (див. Бояри-шляхта, Бояри-слуги), слуги (селяни, які виконували військ. службу), драби. Незважаючи на досить короткий час існування (восени 1557 фортеця була зруйнована військами крим. хана Девлет-Гірея I), хортицький гарнізон справив помітний вплив на еволюцію січової громади. Цілком слушним є твердження М. Грушевського, який у статті, присвяченій істор. заслугам кн. Д.Вишневецького, назвав його «духовним батьком нової української плебейської республіки». Можливо, саме Хортицький замок як військ. осередок був своєрідним прототипом і козац. укріплення, і організації козац. товариства, що склалися в 1570-х рр. на о-ві Томаківка (колиш. острів на Дніпрі поблизу сучасного м. Марганець Дніпроп. обл., залитий водами Каховського водосховища; див. Томаківська Січ) і еволюціонували в особливий тип табірного мешкання — січ — і в особливий тип військ.-політ. структури — кіш (див. Кіш Запорозької Січі), за якими закріпилася назва «Запорозька Січ».

Пізніше місце розташування Січі з різних причин не раз змінювалося. В більшості випадків вона дислокувалася у Великому Лузі — місцевості, вкритій лісами та плавнями з безліччю річкових проток, озер та боліт. Для зведення твердині козаки обирали, як правило, малодоступні острови чи півострови й укріплювали Січ ровами та насипними земляними валами, на яких встановлювалася дерев’яна палісада — «засіда», а на бійницях вартових веж стояли гармати. Помешкання запорожців — курені, зроблені з верболозу, обмазані глиною й покриті очеретом, розташовувалися навколо січового майдану — центру сусп.-політ. життя. На майдані містилося житло кошового отамана та січової старшини, канцелярія, січова церква. Там же перед церквою відбувалися козацькі ради. Запороз. січей налічувалося 7: з 80-х рр. 16 ст. до 1593 — Томаківська Січ, 1593—1638 — Базавлуцька Січ, 1639—52 — Микитинська Січ, 1652—1709 — Чортомлицька Січ, 1709—11, 1730—34 — Кам’янська Січ, 1711—28 — Олешківська Січ, 1734—75 — Нова Січ (Підпільненська Січ). Деякі історики вважають, що січей було 8 і першою з них була Хортицька фортеця.

Осн. військ. орг. одиницею З.С. був курінь запорозький, він об’єднував козаків-вихідців із певних місцевостей. Звідси й відповідні назви — Корсунський, Канів., Черкас., Переяслав., Уман. та ін. курені. Нерідко назви походили від імені курінного отамана — Васюренський, Іванівський, Тимошівський, Брюховецький та ін. На отаманів покладалися обов’язки чіткого обліку козаків, відповідальність за ведення курінних компутів, за прийом у козаки та відбування ними військ. служби, відання курінним майном. Вони були також суддями над козаками свого куреня. Кількість куренів до 18 ст. не була сталою. Лише на Новій Січі їх налічувалося 38, кожен з яких об’єднував по декілька сотень чоловік. Така ж кількість куренів була і в Задунайській Січі та в запорожців на Кубані. Слово «курінь» вживалося в З.С. й для означення військ. підрозділу Війська Запорозького (див. Курінь).

Вищим органом влади на Січі була козацька рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Були також ради, що проводилися на репрезентативній основі депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власної ініціативи називалося чернецькою радою (від слова «чернь»; див. Чернь; ін. назва — «чорна рада»). До компетенції ради входили всі найважливіші справи життя козац. товариства: обрання старшини, вирішення питань війни та миру, ведення переговорів із представниками ін. країн. За традицією ради збиралися періодично: на початку року в січні, на Великдень (навесні) та на свято Покрови Пресвятої Богородиці (1 жовт. за ст. ст.), а за потреби вирішення поточних питань життя запороз. громади — у будь-який час. Гол. місцем проведення козац. ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою орган військ. влади, то вона могла проводитися в будь-якому місці, де була переважна більшість війська. Під час походу ради скликалися в степу чи на волості, такими були ради в Сухій Діброві та на Масловому Ставу. Крім заг. рад, проводилися старшинські сходки. Як правило, вони відбувалися біля помешкання кошового отамана, куди запрошували військ. старшину, стариків і курінних отаманів. На сходках здебільшого йшлося про порубіжні роз’їзди, незначні походи, різного роду таємні та термінові справи.

Виконавча влада з 1620-х рр. належала кошовому отаману, вибори якого відбувалися на щорічній січневій козац. раді, на якій обиралася й запороз. старшина. Від рішень отамана значною мірою залежало повсякденне життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман відав військ. скарбом, репрезентував запорожців у зносинах із зовн. світом, призначав наказну й паланкову (див. Паланка) старшину, затверджував суд. вироки. Помічниками кошового отамана були суддя, осавул, писар. Вони також обиралися на заг. раді з-поміж досвідчених й авторитетних запорожців. До нижчої групи старшини належали: довбуш, гармаш, товмач, кантаржей, шафар. Демократ. засади управління січової громади дали підставу дослідникам охарактеризувати З.С. як козац. республіку.

На Січі існував військ. суд, який у своїй діяльності керувався козацьким звичаєвим правом, що склалося на основі тогочасного звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Писаних правових норм не існувало. Їхній зміст розкривався через наведення відповідних прикладів-аналогій у процесі самого судочинства. Найтяжчими серед злочинів вважалися зрада, порушення військ. дисципліни, вбивство товариша (козака, внесеного до курінного компуту) й посягання на січове майно. Тих, хто вчинив ці злочини, карали або розстрілом, або закопуванням живцем у землю, або повішенням на гаку тощо.

На рішення про прийом до січового товариства жодним чином не впливали ні соціальне походження, ні національність, ні віросповідання прибулого. Водночас останній мав добровільно прийняти правосл. віру (див. Православ’я). Крім того, він повинен був пройти певне військ. навчання й засвідчити на ділі свою мужність, витривалість та сміливість. Здоров’я, силу та бойову майстерність запорожці загартовували не лише в походах, а й в іграх та змаганнях. Лише в разі успішного проходження молодим козаком (див. Молодики) обов’язкового випробувального терміну його під новим прізвищем (прізвиськом) вписували до обраного ним куреня.

З.С. була своєрідною військ. базою, де містилися флот, артилерія, арсенал та постійно перебувало від кількох сот до кількох тисяч козаків, які забезпечували належну боєготовність Війська Запороз. Коли виникала потреба у великому війську, то до служби закликалися козаки, які проживали в зимівниках чи перебували на промислах. Із Січі розпочиналися мор. та сухопутні експедиції запорожців проти турків та татар, виступи на волості для боротьби за станові (див. Стани) права козацтва, для участі у визвол. боротьбі укр. народу чи для підтримки тієї або ін. політ. сили Гетьманщини. Для проведення походу серед старшин обирався ватажок-гетьман. Після перенесення в серед. 17 ст. уряду гетьмана на волость на З.С. функції ватажка військ. походу на перших порах виконував, як правило, кошовий отаман. У 18 ст. останній більше приділяв уваги адм. та госп. діяльності. Особливо гучними були козац. походи на турец. міста Пн. Причорномор’я — Очаків, Кафу, татар. місто Гезлев (нині м. Євпаторія), а також турец. міста Синоп та Трапезунд (нині м. Трабзон, Туреччина). Не раз козаки загрожували й столиці Османської імперії — м. Стамбул. Ці походи козаків відігравали значну роль і в загальноєвроп. боротьбі з турец. агресією. Під час експедицій знищувалися військ. сили та підривалася екон. могутність противника, звільнялися з неволі тисячі бранців, захоплених у полон ординцями. Не випадково козацькі походи оспівані українцями в думах та історичних українських піснях.

Офіційно до 1649 З.С. підпорядковувалася урядові Речі Посполитої, а пізніше — гетьманові Війська Запороз. Згідно з Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 вона перебувала під сумісною протекцією Рос. д-ви та Речі Посполитої, а відповідно до умов «Вічного миру» 1686 перейшла під виключне верховенство Рос. д-ви. Водночас запорожці намагалися проводити самостійну міжнар. політику. Кіш приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванського князівства, Польщі, Кримського ханства та Туреччини. Він укладав угоди, підтримував окремі д-ви або їх коаліції.

Перший опис запороз. твердині на о-ві Томаківка у 80-х рр. 16 ст. здійснив польс. хроніст Б.Папроцький. Він зазначив, що в цей час Січ контролювала значну тер. Подніпров’я від Черкас до Низу та терен Великого Лугу (див. Вольності Війська Запорозького низового). На Січі збиралися великі козац. ради, які автор за польс. аналогією називав «рицарським колом». У середовищі запороз. громади польс. хроніст виділяв козацьку старшину. Відзначив він також наявність у козаків регалій найвищої влади, зокрема «булави гетьманської» (див. Клейноди козацькі). В результаті нападу татар. військ 1593 Томаківська Січ була знищена, а вцілілі в запеклій битві запорожці перейшли на о-в Базавлук, який лежав в одному з рукавів Дніпра проти гирла р. Підпільна, й заснували там Базавлуцьку Січ.

До Базавлуцької Січі в черв. 1594 прибув посол імп. «Священної Римської імперії германської нації» Рудольфа II Габсбурга Е.Лясота, який мав за мету переконати козаків виступити на боці Австрії проти Осман. імперії. Його щоденник є одним з перших документальних джерел про життя січового братства та про військ.-політ. структуру запорожців — кіш. З Січі майже щороку здійснювалися потужні військ. експедиції під проводом С.Кішки, Я.Бородавки, П.Конашевича-Сагайдачного, М.Дорошенка, І.Сулими та ін. козац. гетьманів. Згодом Січ на о-ві Базавлук стає центром організації повстанських загонів для боротьби проти соціального й нац. гноблення в Україні. Там з’являються перші письмові звернення до укр. народу, зміст яких відбивав прагнення широких нар. мас. На Січі конкретизувалися методи й завдання нац.-визвол. руху, зокрема під час козац. повстань під проводом М.Жмайла, Т.Федоровича, П.Бута, Я.Острянина та Д.Гуні. Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ належать до літа 1638. Капітуляція повстанців на Старці (див. Старицька оборона 1638) дала можливість гетьману польному коронному М.Потоцькому організувати похід кварцяного війська на Запорожжя. В 2-й пол. серп. карателі підійшли до о-ва Базавлук і штурмом здобули Січ.

Тер. Запорожжя опинилася під контролем польс. властей, однак потреба забезпечення оборони пд. прикордоння змусила польс. владу шукати замирення з козаками і способів зберегти Січ. Місцем розташування нової — Микитинської — Січі став, зважаючи на інтереси польс. властей, легкодоступний з боку степу т. зв. Микитин Ріг, де здавна існувала переправа через Дніпро (на тер. сучасного м. Нікополь). Визначальною подією в житті Микитинської Січі було прибуття туди чигирин. сотника Б.Хмельницького на поч. 1648. На заг. раді він був обраний гетьманом, і, за словами літописця С.Величка, запорожці одностайно назвали його своїм зверхником і вручили йому козац. клейноди. Виступ повстанського війська з Микитинської Січі на волості поклав початок нац.-визвол. війні серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676).

Традиції, започатковані на Січі, відіграли провідну роль у процесі державотворення, здійснюваного гетьманом Війська Запороз. Б.Хмельницьким. Громадотворчі здобутки січовиків виявилися життєздатними й мали значний потенціал для творення засад нової укр. держави.

Після першого року боротьби проти польс. панування в Україні стосунки між гетьманом і Запорожжям ускладнилися. Січовики виступили проти рішень Зборівського договору Криму з Польщею 1649. Б.Хмельницькому довелося посилати на Січ військ. підрозділи для придушення повстання. Щоб запобігти подібним виступам у майбутньому, гетьман розмістив там реєстрову залогу (див. Реєстрові козаки), звівши функції Січі до ролі прикордонного форпосту Укр. козац. д-ви. Демократ. засади кошової організації залишалися незмінними. Водночас напруженість у відносинах з урядом Укр. козац. д-ви зберігалася, що змусило запорожців переселитися 1652 ближче до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик (поблизу сучасного села Капулівка Нікопольського р-ну Дніпроп. області).

Заснована кошовим отаманом Ф.Лютаєм Чортомлицька Січ відіграла велику роль в охороні пд. прикордоння. Запорожці в складі військ під проводом Б.Хмельницького брали участь у Жванецькій облозі 1653, Городецькій битві 1655, облозі Львова 1655 (див. Львівські облоги 1648, 1655, 1672), військ. діях на тер. Білорусі, Литви та ін. Здійснювали також успішні походи проти Крим. ханства та ногайських орд (див. Ногайська орда). Великим авторитетом на Січі користувався кошовий отаман І.Сірко, який 15 разів обирався на посаду кошового отамана. І.Сірко став героєм багатьох укр. нар. пісень, легенд та переказів. Під проводом І.Сірка січовики здобули понад 60 перемог у битвах з військами Осман. імперії та її васалами.

Чортомлицька Січ поступово перетворювалася в центр Вольностей Війська Запороз. низового, де розвивалося й госп. життя. На козац. хуторах — зимівниках — важливого значення набувають землеробство, скотарство та різноманітні промисли. Запорожці вели жваву торгівлю з Гетьманщиною, Польщею, Кримом. На Чортомлицькій Січі почала постійно функціонувати церква Покрови Пресвятої Богородиці (архіт. форми будівлі з часом змінювалися, але в основі залишався стиль т. зв. козац. бароко). Запороз. козаки брали активну участь у Азовсько-Дніпровських походах 1695—1696, що проводилися військ. силами Гетьманщини та Росії, а також у Північній війні 1700—1721. З приходом на тер. України восени 1708 армії швед. короля Карла XII та приєднання до неї ч. військ гетьмана І.Мазепи позиція Запорожжя набувала особливого значення, бо могла вплинути на результат усієї військ. кампанії. Навесні 1709 січовики на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком підтримали гетьмана І.Мазепу в його змаганнях проти рос. царя Петра I. У відповідь рос. війська під проводом полк. П.Яковлєва в трав. того ж року напали на Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Лише невеликій ч. козаків з тих, які перебували на той час на Січі, вдалося врятуватися. Згодом козаки перебралися на землі, що були під владою крим. хана Девлет-Гірея II, і на мисі, утвореному протокою Дніпра та гирлом р. Кам’янка, розпочали буд-во нових фортифікаційних укріплень і заснували Кам’янську Січ, котра проіснувала недовго. Після невдалої участі в поході гетьмана П.Орлика на Правобережну Україну 1711 бл. 6 тис. запорожців, переслідувані царськими військами, змушені були перебратися вглиб ханських володінь. Розташувалися вони в урочищі Олешки неподалік Кардашинського лиману, південніше від впадіння р. Інгулець у Дніпро (на тер. сучасного м. Цюрупинськ), де заснували Олешківську Січ.

Перебування козаків протягом 17 років на тер. Олешок було надзвичайно складним для січової організації. Для волелюбних запорожців виявилося неможливим пристосуватися до протекції крим. ханів, що з плином часу ставала все жорсткішою. Запорожцям було заборонено зводити укріплення навколо Січі та будувати правосл. церкву. Козаків не раз примушували до виснажливих робіт і сплати всіляких податків у ханську скарбницю. Серед січового товариства точилася гостра боротьба, ч. козаків час від часу намагалася встановити контакти з гетьман. урядом І.Скоропадського та повернутися в Україну. 1728 запорожці, які згуртувалися навколо новообраного кошового отамана І.Гусака, попередньо закувавши в кайдани К.Гордієнка, противника рос. політики щодо Гетьманщини, покинули Олешки й подалися в межі старої Чортомлицької Січі. Проте формального дозволу від рос. імп. Петра II проживати на тер. старих запороз. вольностей не було отримано.

1730 козаки повернулися до земель, що були в ті часи підпорядковані крим. ханові, і отаборилися в р-ні старої Кам’янської Січі.

Назрівання війни з Туреччиною й необхідність поповнення військ. потенціалу змусили уряд імп. Анни Іванівни видати розпорядження, яким офіційно дозволялося заснування Нової Січі на р. Підпільна (поблизу сучасного с. Покровське Нікопольського  р-ну Дніпроп. обл.). Тут запороз. козаки збудували фортецю, обнесли її земляним валом заввишки 3,5—4 м з дубовими палями та баштами. Заг. довжина укріплень сягала 4 км, а площа фортифікаційних споруд — бл. 40 га. До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами форштадт, базар, гасан-баша. Це був осередок торг. і госп. діяльності запорожців з численними ринковими будівлями, майстернями, кузнями. Тут же містилася й січова школа.

Нова Січ (1734—75) стала центром усього південноукр. регіону — Вольностей Війська Запороз. низового, який розподілявся на адміністративні округи — паланки: Бугогардівська паланка, Інгульська паланка, Кальміуська паланка, Кодацька паланка, Орільська паланка, Прогноїнська паланка, Протовчанська паланка, Самарська паланка. Найважливішим адм.-тер. центром паланки була укріплена слобода, в якій проживали одружені козаки, що мали власне госп-во. Запороз. козацтво успішно освоїло землі аж до Чорномор. узбережжя. Значного розвитку набули землеробство, скотарство та промисли. На зимівниках працювали козаки та наймані люди, як правило, селяни, які приходили на заробітки з Гетьманщини. Розвиток товарного госп-ва значно активізував ринкові відносини на Запорожжі та його економічні зв’язки з Правобережжям, Польщею й Кримом.

Для нагляду за діями кошової старшини за розпорядженням царського уряду біля Січі 1735 було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військ. залогу. На кордонах Запорожжя збудовано систему укріплених ліній і засновано військ. поселення іноземців Нова Сербія (1752) та Слов’яно-Сербія (1753). В Новій Січі почастішала практика обрання однієї й тієї ж особи кошовим отаманом на повторний термін. Так, І.Малашевич, І.Білицький, Д.Гладкий обиралися на цю посаду по 3, а Я.Ігнатович і Г.Федоров — по 5 разів. Од 1762 майже безперервно Січчю управляв кошовий отаман П.Калнишевський. Намагаючись пом’якшити залежність Запорожжя від царських властей, він дбав про госп. піднесення краю, поширення в ньому землеробства, промислів та торгівлі. Коштом П.Калнишевського було збудовано 5 церков і соборів. У ході російсько-турецької війни 1768—1774 він успішно керував козац. полками, за що був нагороджений золотою медаллю. Проте волелюбні запорожці намагалися відстояти свою автономію й нерідко вступали в конфлікти з гарнізонами рос. фортець на Запорожжі. Запорожці брали участь також у гайдамацькому русі, в т. ч. Коліївщині 1768. Після завершення переможної війни проти Туреччини, в якій козаки продемонстрували зразки відваги й героїзму, в черв. 1775 війська на чолі з ген. П.Текелієм, що входили до рос. обсерваційного корпусу, зруйнували Січ. 3 серп. вийшов маніфест імп. Катерини II про ліквідацію Нової Січі з аргументацією про недоцільність її існування. Військо Запороз. було оголошене розпущеним, а землі Вольностей Війська Запороз. низового уряд почав роздавати поміщикам. Більша ч. запорожців перейшла на тер. Осман. імперії й створила в гирлі Дунаю Задунайську Січ.

ЛітератураРедагувати

  • Слабченко М. Соціально–правова організація Січи Запорозької. «Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права», 1927, вип. 3;
  • Кириченко М. Соціально–політичний устрій Запорожжя (XVIII сторіччя). Дніпропетровськ, 1931;
  • Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734–1775. К., 1961;
  • Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т. 1–3. Львів, 1990–92;
  • Нудьга Г. Республіка козаків: середньовічна Європа про Січ та козаків. Львів, 1991;
  • Телегін Д.Я. Січі запорозьких козаків Низового Дніпра. К., 1991;
  • Наливайко Д. Козацька християнська республіка: Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. К., 1992; Запорожці. До історії козацької культури. К., 1993;
  • Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. К., 1994;
  • Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького. Дніпропетровськ, 1994;
  • Грушевський М.С. Історія України–Руси, т. 7. К., 1995; Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI–XIX ст.). К.–Запоріжжя, 1998;
  • Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. К., 2000; Україна – козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва. К., 2004.

ДжерелаРедагувати

Автор: В.О. Щербак.; url: http://history.org.ua/?termin=Zaporozka_sich; том: 3