Вікіпедія:Проект:Енциклопедія історії України/Статті/ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ЗАПОВІДНИКИ

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ЗАПОВІДНИКИ — спеціальні законодавчо визначені тер., що охоплюють ансамблі й комплекси пам’яток історії та к-ри, мають виняткову істор., наук. й культ. цінність та перебувають під охороною держави. Режим утримання заповідників передбачає повну (музеї-заповідники) або часткову (заповідні тер.) заборону вироб. діяльності на цих тер. і вилучення їх із с.-г. землекористування. Розрізняють історико-архіт., архіт.-істор., історико-меморіальні, історико-археол. та історико-етногр. І.-к.з. Кожен заповідник створюється й діє на підставі окремо затвердженого положення.

Перші І.-к.з. в Україні було створено в 1920-х рр. Постановами РНК УСРР заповідниками були оголошені території: давньогрец. колонії Ольвія (31 трав. 1924), Чернечої гори в м. Канів — могила  Т. Г. Шевченка (20 серп. 1925), Києво-Печерської лаври (29 верес. 1926), монастиря «Босих кармелітів» у м. Бердичів (8 берез. 1928), замку-фортеці в м. Кам’янець-Подільський (23 берез. 1928), замку князів Острозьких у м. Старокостянтинів (15 січ. 1929), т. зв. Дитинець у м. Чернігів, тер. Чернігівського Свято-Троїцького Іллінського монастиря та Чернігівського Єлецького Свято-Успенського монастиря (18 трав. 1929), а також Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря та Кирилівської церкви в м. Київ. Загалом на кін. 1920-х рр. в УСРР діяло 9 держ. І.-к.з. Тоді ж було започатковано створення заповідників місц. значення. Зокрема, згідно з відповідними рішеннями місц. органів влади, діяли істор.-археол. заповідники в с. Верхній Салтів (1929; нині село Вовчанського р-ну Харків. обл.) та на Запорожжі («Кам’янецькі кучугури»; 1928), садиба-парк «Качанівка» на Чернігівщині (1928; нині с-ще Качанівка) та ін.

Упродовж 1930-х рр. через масові репресії серед пам’яткоохоронців та розвал системи охорони культ. спадщини багато заповідних тер. втратили свій заповідний статус. Після Другої світової війни ч. раніше ств. заповідників, що в роки війни зазнали руйнувань, не була поновлена у своєму заповідному статусі. Почали створюватися нові заповідники, зокрема «Київський акрополь» із залишками Десятинної церкви (1945), музей-заповідник «Поле битви за Київ» (1945), «Поле Полтавської битви» (1949; поблизу м. Полтава), музей-заповідник  І.Тобілевича «Хутір “Надія”» (1956). 1965 було проголошено про створення  І.-к.з. на о-ві Хортиця в м. Запоріжжя, однак через розв’язану ідеологічну кампанію боротьби з т. зв. укр. бурж. націоналізмом усі відповідні заходи були зупинені.

У серед. 1970-х—80-х рр. процес створення І.-к.з. почав розглядатися як ефективний засіб збереження не лише окремих пам’яток, а й цілісних історико-культ. комплексів. Статус заповідників був поширений на вулиці, квартали, р-ни, істор. центри міст, істор. ландшафти. Були проголошені І.-к.з. істор. тер. у містах Львів (1975), Кам’янець-Подільський (1977), Севастополь (1978), Острог (1981), Луцьк (1985), Путивль (1986), Київ (1987; «Стародавній Київ»), Керч (1987), Чигирин (1989) та ін.

З проголошенням держ. незалежності України процес створення І.-к.з. пожвавився. Зокрема, в 1-й пол. 1990-х рр. було започатковано або реорганізовано з наданням більш вагомого статусу 32 держ. заповідники. Серед них — І.-к.з. «Батьківщина Тараса Шевченка» (у с. Моринці Звенигородського р-ну Черкас. обл.), «Поле Берестецької битви» (с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівнен. обл.), «Гетьманська столиця» (смт Батурин), «Трахтемирів» (с. Трахтемирів Канівського р-ну Черкас. обл.), а також історико-архіт. та археол. комплекси в містах Алупка, Бахчисарай, Вишгород, Галич, Глухів, Дубно, Жовква, Збараж, Золочів, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, с. Верхній Салтів тощо.

Указом Президента України від 11 жовт. 1994 «Про національні заклади культури» були визначені статус та порядок утворення нац. І.-к.з. Першими нац. заповідниками, зокрема, стали істор.-етногр. заповідник «Переяслав», історико-археол. заповідник «Херсонес Таврійський», історико-архіт. заповідники «Софія Київська», «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник», «Чернігів стародавній», «Давній Галич», «Чигирин», «Хортиця».

ЛітератураРедагувати

Законодавство про пам’ятники історії та культури: Збірник нормативних актів. К., 1970;

  • Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917–1990). К., 1991; Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження. К., 1998;
  • Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів України. «Археометрія та охорона історико-культурної спадщини». К., 1999, № 3.

ДжерелаРедагувати

Автор: С.І. Кот.; url: http://history.org.ua/?termin=Istoryko_kult_zapovidnyk; том: 3