Вікіпедія

Федорова Вікторія Яківна

(Перенаправлено з Вікторія Федорова)

Вікто́рія Я́ківна Фе́дорова (англ. Victoria Fyodorova[2]; 18 січня 1946, Москва, СРСР — 5 вересня 2012, Гринвіч, Пенсільванія, США) — радянська й американська актриса, письменниця та сценаристка. Дочка радянської актриси Зої Федорової та військового аташе при посольстві США в СРСР, капітана (згодом — контр-адмірала[3][4]) ВМС США Джексона Роджерса Тейта.

Федорова Вікторія Яківна
рос. Виктория Фёдорова
Дата народження 18 січня 1946(1946-01-18)[1]
Місце народження Москва, СРСР
Дата смерті 5 вересня 2012(2012-09-05)[1] (66 років)
Місце смерті Грінвіч Тауншип, Беркс, Пенсільванія, США
Громадянство  США
 СРСР
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії (1969)
Професія акторка, письменниця, сценаристка, кіноакторка
IMDb ID 0299538
CMNS: Федорова Вікторія Яківна у Вікісховищі

Біографія ред.

23 лютого 1945 року на офіційному прийомі у наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова на честь річниці Червоної армії 37-річна радянська актриса Зоя Федорова — лауреат двох Сталінських премій, виконавиця головних ролей у фільмах «Подруги», «Музична історія», «Весілля» та інших популярних картинах — познайомилася з 46-річним заступником голови морської секції військової місії США капітаном Джексоном Тейтем, який прибув до Москви в січні того ж року. Випадкове знайомство швидко переросло в любовні стосунки: 9 травня 1945 року, в день святкування перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій світовій війні, Федорова зачала дитину, тоді ж пообіцявши Тейту назвати його Віктором чи Вікторією (лат. Victor — Переможець, Victoria — Перемога)[5]. 23 травня 1945 року Зою Федорову, про чий роман з Тейтем, ймовірно, з самого початку були обізнані МДБ і особисто Лаврентій Берія (який раніше симпатизував актрисі і безуспішно домагався від неї прихильності[6]), несподівано відправили на гастролі до Криму. 24 травня Тейт, оголошений радянською владою персоною нон ґрата, отримав припис у найближчі сорок вісім годин покинути межі країни. Протягом наступних вісімнадцяти років він нічого не знав ні про народження 18 січня 1946 року дочки Вікторії, ні про те, як склалася їх з Зоєю Федоровою подальша доля[7][8][9].

У 1946 році, намагаючись приховати факт народження дитини від іноземця, Зоя Федорова вийшла заміж за композитора Олександра Рязанова, з джаз-квартетом якого виступала на початку 1940-х років[10]. 27 грудня того ж року актрису було заарештовано й після попереднього ув'язнення на Луб'янці і в Лефортовській в'язниці, 15 серпня 1947 року засуджено до 25 років таборів посиленого режиму (із заміною на ув'язнення у Владимирській тюрмі), конфіскації майна й заслання для всієї родини «за шпигунство на користь іноземних держав». Під час попереднього утримання у внутрішній в'язниці на Луб'янці Зою Федорову піддавали систематичним знущанням — обливали окропом, били, не давали спати. Дізнавшись про вирок, актриса намагалася повіситися в камері Лефортовського тюремного ізолятора, але самогубству завадили тюремні наглядачі. 20 грудня 1947 року через табори в Потьму Федорова відправила лист Берії, що завершується словами: «<…> покарали не мене, а моїх маленьких дітей, яких у мене на утриманні було четверо: найменшій, дочці, два роки, а найстаршому, племіннику, десять років. Я благаю Вас, вельмишановний Лаврентію Павловичу, врятуйте мене! Я відчуваю себе винуватою за легковажний характер і нестриманий язик. Я добре зрозуміла свої помилки і закликаю до Вас як рідного батька. Поверніть мене до життя! Поверніть мене в Москву!» Реакції на лист не було.|К}}. Сестру Зої Федорової Олександру було засуджено на довічне заслання з дітьми, сестру Марію — до 10 років виправно-трудових таборів з відбуванням терміну на цегельному заводі у Воркуті (померла до закінчення терміну в 1952 році). З 1947 року Вікторія Федорова жила на засланні в селі Полудино на півночі Казахстану разом з тіткою Олександрою (яку до дев'яти років вважала рідною матір'ю) та її дітьми Ніною і Юрою. 23 лютого 1955 року — після перегляду справи, повної реабілітації та звільнення Зої Федорової — Вікторія возз'єдналася з матір'ю в Москві.

Кар'єра ред.

По закінченні школи в 1962 році майбутня актриса вступила до студії драматичного мистецтва. Дебютувала у кіно в 1964 році, виконавши роль Тані (племінниці професора Корнілова) у фільмі Віталія Аксьонова «Повернута музика». У 1969 році закінчила ВДІК (майстерня Бориса Бібікова і Ольги Пижової). Знялася в кіноповісті Михайла Каліка «До побачення, хлопчики» (за однойменною повістю Бориса Балтера), трагікомедії Олексія Коренєва «Урок літератури» (за оповіданням Вікторії Токарєвої «День без брехні»), класичній екранізації Лева Куліджанова «Злочин і покарання» (за однойменним романом Федора Достоєвського), мелодрамах Михайла Богина «Двоє» і «Про любов», психологічній драмі Федора Філіппова «Розплата» та інших відомих радянських фільмах 1960—1970-х років.

З перших ролей робота Федорової в кіно була високо оцінена критиками[11]. 

Згідно з Ельзою Линдіною, яка побачила у Федоровій «печаль очей, яка не розчиняється ні в усмішці, ні в сміху», «особливу, різкувату пластику», «граціозну незграбність» і «вишуканість європейського штибу, рідкісну у наших актрис»[12].

Незважаючи на те, що кар'єра Федорової в радянському кіно, яка охопила рівно десять років (1964—1974) і складалася цілком вдало, в інтерв'ю російсько-американському письменнику Олександру Мінчину, даному в листопаді 1987 року і вперше опублікованому в СРСР три роки потому, сама актриса зізналася, що вважає по-справжньому значними лише дві ролі: глухонімої танцівниці Наталки («Двоє») та скульптора-реставратора Галини («Про кохання»):

Особисте життя ред.

У 1967—1973 роках Вікторія Федорова тричі перебувала у шлюбі: з сином режисера-документаліста Георгія Асатіані — Іраклієм Асатіані (з 1967 по 1969), економістом Сергієм Благоволіним (з 1970 по 1972), кінодраматургом Валентином Єжовим (з 1972 по 1973)[13][14].

27 березня 1975 року за сприяння професора Університету Коннектикуту Ірини Керк (англ. Irene Kirk), що за власною ініціативою розшукала Тейта в США[7], Федорова приїхала в Америку, де вперше зустрілася з батьком — до того часу контр-адміралом ВМС США у відставці. Візит радянської актриси в Сполучені Штати, її возз'єднання з батьком і сімейна прес-конференція, влаштована з цього приводу в Лантані (Флорида) 10 квітня 1975 року, широко висвітлювалися в американських мас-медіа[15]. Оплату всіх витрат, пов'язаних з поїздкою, взяв на себе тижневик National Enquirer, що отримав ексклюзивні права на першу публікацію про приїзд Федорової у США. 7 червня того ж року в Стамфорді (штат Коннектикут), за кілька днів до закінчення терміну дії тримісячної туристичної візи, Федорова вийшла заміж за другого пілота авіакомпанії Pan American World Airways Фредеріка Річарда Поуі (Пуі, Пой [16], англ. Frederick Richard Pouy[17]; 1938-2008[18]), з яким познайомилася на прийомі, даному на її честь у Нью-Йорку.

У 1978 році Вікторія Федорова-Поуї отримала американське громадянство. У 1970—1980-х роках знімалася в епізодичних ролях у кіно і на телебаченні, пробувала себе в модельному бізнесі; протягом майже десяти років була обличчям косметичної компанії Beauty Image, представляючи лінію Alexandra de Markoff — зокрема, парфуми Enigma («Таємниця»)[19] і крем Countess Isserlyn («Графиня Иссерлин»)[20]. У 1990 році розлучилася з Ф. с Ф. Р. Поуи[21] (після розлучення відсудив сина у колишньої дружини). Згодом вийшла заміж за співробітника керівництва пожежного департаменту Джона П. Дуайера (англ. John P. Dwyer; ?-2014)[22][23][24]. У співавторстві з Хескелом Френклом (Фрэнкелом, англ. Haskel Frankel) написала автобіографічну книгу «Дочка адмірала» (1979[2], російський переклад 1997[25]). На титульному аркуші книги стоїть присвята: «Моїй любій матусі, чия любов зігрівала мене і в добрі, і в лихі часи, де б я не була — поряд чи далеко від неї, — і котра завжди буде жити в моїй пам'яті».

10 грудня 1981 року Зоя Федорова була вбита в своїй московській квартирі (Кутузовський проспект, буд. 4/2, кв. 243) пострілом у голову. Злочин залишився нерозкритим. Влада СРСР не впустила Вікторію в країну на похорон матері[26][27].

Вперше після еміграції в США Вікторія Федорова побувала в Москві в 1988 році. Десять років потому, під час наступного приїзду в Росію в серпні 1998 року, у низці інтерв'ю актриса повідомила про намір продюсувати біографічний фільм про Зою Федорову за сценарієм Едуарда Володарського, а також знятися в головній ролі у російсько-американському фільмі «Пастка», присвяченому «складнощам адаптації російських жінок до багатих американських чоловіків»[28]. Жоден із заявлених проектів не було реалізовано.

У 1990-ті роки Вікторія Федорова відійшла від зйомок у кіно, займаючись підприємництвом, літературою, живописом і художньою керамікою[29].

Хвороба і смерть ред.

В останні роки життя актриса жила з чоловіком у власному будинку в містечку Маунт-Поконо в Пенсільванії, довго хворіла (крім раку легенів, у неї була діагностована пухлина головного мозку), рідко з'являлася на публіці і спілкувалася лише з невеликою групою друзів[30][31].

5 вересня 2012 року Вікторія Федорова померла від емфіземи легенів у лікарні пенсільванського округу Гринвіч[32]. Виконуючи волю дружини, Джон кремував її тіло і розвіяв прах над горами Поконо.

Фільмографія ред.

СРСР, Росія (1964—1974, 2003)  головна роль

Рік Назва Роль
1964 ф Возвращённая музыка Таня
1964 ф До свидания, мальчики Женя
1964 ф Ноль три епізод
1965 кор Двое   Наташа Светлова
1965 ф Западня дівчина на танцях
1967 ф Они живут рядом Інга
1967 кор Осенний этюд   Віка
1967 ф Сильные духом Валя Довгер
1968 ф Урок литературы Лєна
1969 кор Зинка   Зінка
1969 ф Преступление и наказание Авдотья Романівна Раскольнікова
1970 ф О любви   Галина
1970 ф Расплата Катя Фарина
1971 ф Ход белой королевы   Аліса Бабурина
1972 ф Вид на проживання Хіларі Кутасова
1973 ф О тех, кого помню и люблю Рита Меньшикова
1974 ф Гнев   Донка Младенова
1974 кор Первый снег епізод
2003 док Хвост кометы. Встреча
с Викторией Фёдоровой
фильм-интервью 		  Виктория Фёдорова

США (1976-1989)

Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1976 з Медичний центр
(серія «Дуже особиста війна») 		Medical Center
A Very Private War 		епізод
1980 з Щоденник Юлії Yulya's Diary Юлія Вознесенська
1985 ф Мішень Target Лізі
1986 з Секретний агент Макгайвер
(серія «Внутрішній ворог») 		MacGyver
The Enemy Within 		Вікторія Томанова
1989 з Серцебиття
(серія «З Росії з любов'ю») 		Heartbeat
From Russia with Love 		радянський лікар

Примітки ред.

  1. ↑ а б SNAC — 2010.
  2. ↑ а б Fyodorova, Frankel, 1979.
  3. ↑ Carmody, Deirdre. Notes on People // The New York Times. — 1975. — 16 July. — P. 41.
  4. ↑ Life Has Been a Drama to Russian-born Actress // Chicago Tribune. — 1985. — 21 June.
  5. ↑ Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 47—112.
  6. ↑ Раззаков Ф. И. (2010). Зоя Фёдорова. Как любят кумиры. Звёздные романы. Нежность. (Книги Раззакова о великих артистах) (рос.). Москва. ISBN 978-5-699-38925-4.
  7. ↑ а б Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 290—293.
  8. ↑ Vicky, the Admiral’s Daughter, Comes from Russia with Love // People. — 1975. — 5 May.
  9. ↑ Фёдорова Зоя Алексеевна. Музей и общественный центр «Мир, прогресс, права человека» имени Андрея Сахарова. Процитовано 5 листопада 2011.
  10. ↑ Через деякий час Тейт, який безрезультатно слав в СРСР запити про долю Зої Федорової, отримав анонімний лист зі Швеції, що повідомляв про те, що його колишня кохана вийшла заміж за якогось композитора і «щасливо ростить з ним двох дітей». Ім'я відправника листа залишилося невідомим
  11. ↑ Лазебников, 1965.
  12. ↑ Лындина, 1990.
  13. ↑ Летописцева, 2010.
  14. ↑ Ежов В. И. (13 лютого 2003). Пьяные драки Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012.
  15. ↑ Jackson Rogers Tate. Davis-Monthan Aviation Field Register. 12 червня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 17 вересня 2012.
  16. ↑ Friedman, 1977.
  17. ↑ Friedman, Dick. A Soviet Actress Comes to Find Her Father and Winds Up with Husband, Baby and New Career // People. — 1977. — 4 April.
  18. ↑ Frederick Richard Pouy (1938–2008). AncientFaces.com. Процитовано 29 січня 2016.
  19. ↑ Enigma (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014.
  20. ↑ Countess Isserlyn (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014.
  21. ↑ Victoria F. Pouy v. Frederick Pouy, FA89 0101955 S (Superior Court of Connecticut, Judicial District of Stamford/Norwalk, at Stamford 1990-06-25).
  22. ↑ Друзья и коллеги вспоминают о скончавшейся в США дочери Зои Фёдоровой. Экспресс-газета. 14 вересня 2012. Архів оригіналу (Людмила Гладунко, Виктор Мережко, Александр Стефанович) за 19 жовтня 2012. Процитовано 22 вересня 2012.
  23. ↑ Ушакова, Галина (25 вересня 2012). Последняя любовь Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 20 листопада 2012. Процитовано 26 жовтня 2012.
  24. ↑ katvickas98 (29 жовтня 2014). GONE BUT NEVER FORGOTTEN. Ушёл из жизни супруг Советской актрисы Виктории Фёдоровой. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015.
  25. ↑ Фёдорова, Фрэнкл, 1997.
  26. ↑ Трофименков, Михаил (13 вересня 2012). Умерла Виктория Фёдорова. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012.
  27. ↑ Саенко, Лариса (14 вересня 2012). Актриса Виктория Фёдорова скончалась в США. РИА Новости. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012.
  28. ↑ Маслова, 1998.
  29. ↑ katvickas98 (24 березня 2014). Впервые! Русская актриса Виктория Фёдорова и её картины. Victoria Fyodorova. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015.
  30. ↑ В США скончалась актриса Виктория Фёдорова. Аргументы и факты. 14 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012.
  31. ↑ Лунькова, Ольга. Фёдорова Виктория Яковлевна. Чтобы помнили. Архів оригіналу за 23 грудня 2014. Процитовано 11 грудня 2014.
  32. ↑ Lentz III, Harris M. Fyodorova, Victoria // Obituaries in the Performing Arts, 2012. — McFarland, 2013. — P. 105. — ISBN 978-0-7864-7063-1.

Бібліографія ред.

Книги ред.

  • Fyodorova V., Frankel H. The Admiral’s Daughter. — N. Y. : Delacorte Press, 1979. — 372 p. — ISBN 0-440-00366-0.
  • Фёдорова В., Фрэнкл Г. Дочь адмирала : док. повесть / пер. с англ. Г. А. Шахова. — Смоленск : Русич, 1997. — 475 с. — (Женщина-миф). — ISBN 5-88590-531-2.

Інтерв'ю ред.

  • Лазебников А. Две Фёдоровы — два интервью // Советский экран. — 1965. — № 15. — С. 15. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы А. А. Князева.
  • Мой ровесник и современник : В ожидании реальной героини / Виктория Фёдорова // Огонёк. — 1971. — № 17. — С. 21—22. — Беседу вела Наталья Алексеева.
  • Минчин, Александр. Тепло ли нам дома? : Интервью с Викторией Фёдоровой // Огонёк. — 1990. — № 42. — С. 22—26.

Про Вікторію Федорову ред.

Книги

  • Володарский Э. Я. Русская, или Преступление без наказания : роман. — Фора-Фильм, 1995. — 528 с. — ISBN 5-87592-015-7.

Статті, очерки

  • Дёмин В. П. Виктория Фёдорова // Актёры советского кино / ред.-сост. А. М. Сандлер. — М. : Искусство, 1968. — Вып. 9. — С. 226—240.
  • Богин М. С. Виктория Фёдорова // Советский экран. — 1974. — № 6. — С. 9. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы В. Ф. Плотникова.
  • Лындина, Эльга. Две Фёдоровы // Советский экран. — 1990. — № 3. — С. 7.
  • Грашин, Николай. История одной любви // Второй паспорт. — 2002. — № 2.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Федорова_Вікторія_Яківна&oldid=41419313