Відкрити головне меню

Війна в Афганістані (з 2001)

(Перенаправлено з Війна в Афганістані (2001—2014))

Війна́ в Афганіста́ні (англ. War in Afghanistan) — поточний збройний конфлікт між Міжнародними силами сприяння безпеці під проводом НАТО та ультрарадикальним ісламіським рухом Талібан на території Афганістану. Збройний конфлікт розпочався 7 жовтня 2001 року зі вторгнення американських та британських військ за планом операції «Нескорена свобода» у відповідь на терористичні акти 11 вересня 2001. За станом на 2019 рік воєнні дії відбуваються у два етапи: операція «Нескорена свобода» — Афганістан (2001–14) та «Рішуча підтримка» (з 2015).

Війна в Афганістані
Громадянська війна в Афганістані
Війна проти тероризму
Війна у північно-західному Пакистані[en]
2001 War in Afghanistan collage 3.jpg
За годинниковою стрілкою від верхнього лівого кута:
Королівська морська піхота Великої Британії бере участь у зачистці округа Над-Алі[en] у провінції Гільменд; два винищувачі F/A-18 виконують бойові завдання над Афганістаном; антиталібанський боєць у ході операції в провінції Гільменд; підрозділ американських ССО патрулює поблизу міста Сангін; американські морські піхотинці готуються до посадки на автомобілі незабаром після прибуття до південного Афганістану; підрозділ інформаційних операцій в афганському селищі, 2011; американські солдати ведуть вогонь з міномета M120 під час місії в провінції Пактика.
Дата: 7 жовтня 2001 — донині
Місце: Афганістан Афганістан
Результат: * Поразка уряду Талібану в Афганістані і падіння Ісламського Емірату Афганістан
Сторони
Коаліція:
(2001—14)

Афганістан Ісламська Республіка Афганістан (з 2004)

(з 2015)

Вторгнення (2001):
Австралія Австралія
Велика Британія Велика Британія
Канада Канада
Flag of Afghanistan (1992–2001).svg Північний союз
Flag of the United States.svg США

Flag of Taliban.svg Талібан

За підтримки:
Іран Іран[9] (імовірно)[10]


Союзні групи
Flag of Jihad.svg Аль-Каїда
Flag of Jihad.svg Мережа Хаккані[en]


Вторгнення (2001):
Flag of Jihad.svg Аль-Каїда
Flag of Taliban.svg Ісламський Емірат Афганістан

AQMI Flag.svg Ісламська Держава[1]

Союзні групи
Flag of Hezbi Islami Gulbuddin.svg ХІГ
Flag of Jihad.svg ІРУ[en][2]

Командувачі
США Барак Обама

Велика Британія Девід Камерон
Італія Маттео Ренці
Німеччина Ангела Меркель
Афганістан Ашраф Гані
НАТО Джон Ф. Кемпбелл


Попередники:
США Джордж В. Буш
Велика Британія Тоні Блер
Велика Британія Ґордон Браун
Канада Жан Кретьєн
Канада Пол Мартін
Канада Стівен Гарпер
Італія Сільвіо Берлусконі
Італія Романо Проді
Італія Маріо Монті
Італія Енріко Летта
Німеччина Герхард Шредер
Афганістан Хамід Карзай
ISAF-Logo.svg Командуючі МССБ

Flag of Taliban.svg Мухаммед Омар  (Верховний головнокомандувач талібів)

Flag of Taliban.svg Кветта Шура[en] (Верховна рада Талібану)
Flag of Taliban.svg Абдул Гані Барадар[en] (Заступник талібів)[11]
Flag of Taliban.svg Мулла Ахтар Мансур (Виконуючий обов'язки начальника талібів)[11]
Flag of Jihad.svg Айман аль-Завахірі (Емір аль-Каїди)
Flag of Jihad.svg Джалалуддін Хаккані[en] (Лідер Мережі Хаккані)


Попередники:
Flag of Jihad.svg Осама бен Ладен (KIA)

AQMI Flag.svg Абу Бакр аль-Багдаді [12][13] (Халіф ІД)

Хафіз Саїд Хан  (Халіф Вілайату Хорасан)[14]
Абдул Рауф Алізе[en]  (Заступник еміра)[15][16][17]
Хафіз Вахіді  (Другий заступник еміра)[18]
Абдул Рахім Муслім Дост[en](Головнокомандувач Вілайату Хорасан)[19][20]
Усман Газі[2][21]


Союзні командувачі
Flag of Hezbi Islami Gulbuddin.svg Ґульбуддін Хекматіар (Лідер ХІГ)

Військові сили
ISAF-Logo.svg МССБ: 18000+[22]

Контрактники: 20 000+[22]
Афганістан Збройні сили Афганістану: 352000[23]

Flag of Taliban.svg Талібан: 60 000 (за попередніми оцінками)[24]

Flag of Jihad.svg Аль-Каїда: 50—100[25][26]
Мережа Хаккані[en]: 4 000—15 000[27][28][29]

AQMI Flag.svg ІД: 300+[30]
Втрати
Коаліція:

Загинули: 3 561 (усі випадки)
2 807 (у військових діях)
(США: 2 419; Велика Британія: 456[31]; Канада: 159; Франція: 89; Німеччина: 57; Італія: 53; інші: 321)[32]
Поранені: 22 773
(США: 19 950; Велика Британія: 2 188; Канада: 635)[33][34][35]

Контрактники[en]:
Загиблі: 1 582[36][37]
Поранені: 15 000+[36][37]

Сили безпеки Афганістану[en]: 16 013+ вбитих[38]

Північний союз: 200 вбитих[39][40][41]

Вбитих загалом: 20 743+

25 500—40 500 вбитих[24][42] 19—20 вбитих (Талібаном)[16]

50+ вбитих (НАТО і афганською армією)[18]
45 захоплених у полон (Талібаном)[17]

Вбитих цивільних: 38 480 (2001—2013)[43][44]


  Основні країни, що беруть участь у війні, з контингентом більше 200 од. (на травень 2015)

На першому етапі війська коаліції, що нараховували понад 40 країн-учасниць, у першу чергу США, завдали військової поразки Талібану, відсторонивши його від влади. Завдяки військовій присутності коаліційних сил, які окупували всю країну, афганська влада спочатку забезпечила заснування та роботу Тимчасового уряду Афганістану[en], а після проведення виборів у 2004 році — й постійного уряду Хаміда Карзая. До 2014 року, після досягнення визначених в операції завдань, тривало поступове скорочення військової присутності іноземних військ на території Ісламської держави Афганістан, створення та нарощування спроможностей Афганської народної армії та допомога у підтриманні безпеки в усіх регіонах країни.

У 2014 році війська МССБ забезпечили проведення других вільних виборів в Афганістані, а з 1 січня 2015 року військовий компонент під проводом НАТО перейшов на другий формат ведення війни в Афганістані, що отримав назву операція «Рішуча підтримка».

ІсторіяРедагувати

ПередумовиРедагувати

Джерела громадянської війни в АфганістаніРедагувати

Політичний порядок Афганістану, який існував протягом десятиріч відносно спокійно, не бравши участі ані в Першій, ані в Другій світових війнах, почав руйнуватися. Поваленням короля Захіра Шаха його двоюрідним братом Мохаммедом Дауд ханом у безкровному афганському перевороті 1973 року[en] почалася багаторічна афганська політична криза. Дауд Хан обіймав посаду прем'єр-міністра з 1953 року та сприяв економічній модернізації, емансипації жінок та зростанню національної свідомості пуштунів. Втім, такий процес почав загрожувати сусідньому Пакистану, який зіткнувшись із власним непокірним населенням пуштунів, став вживати репресивні міри. З середини 1970-х прем'єр-міністр Пакистану Зульфікар Алі Бхутто почав заохочувати афганських ісламістських лідерів, таких як Бургануддін Раббані та Гульбуддін Хекматіар, боротися проти режиму Дауда.

27 квітня 1978 році в країні стався переворот, результатом яких стало встановлення у країні марксистського прорадянського маріонеткового уряду. Сам Дауд був убитий наступного дня своїми колишніми колегами по уряду, відомими як Народно-демократична партія Афганістану (НДПА). НДПА наполягала на соціалістичній трансформації шляхом скасування укладених шлюбів, сприяння масовій грамотності та проведення глибокої земельної реформи. Таки заходи підірвали традиційний племінний порядок і викликали протидію у сільській місцевості. Керівники НДПА зустрілися з відкритим протистоянням з боку свого населення, включаючи повстання[en] Ісмаїл-Хана в Гераті. Всередині Народно-демократичної партії наростали внутрішні розбіжності та конфлікти, коли 11 вересня 1979 року внаслідок внутрішнього перевороту Хафізулла Амін повалив лідера партії Нура Мухаммеда Таракі. Радянський Союз, відчувши слабкість НДПА, через три місяці вторгся до країни, щоб позбавитися Аміна[en] та привести до влади ще одну фракцію НДПА на чолі з Бабраком Кармалем.

Вторгнення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 року на фоні жорсткого протистояння Холодної війни викликало неабиякі наслідки у світі. США, Пакистан, Саудівська Аравія і Китай відразу розпочали всебічну підтримку ісламських повстанців, що змагалися з окупантами та протистояли владі НДПА. Територія Афганістану стрімко перетворилася на поле битви, й якщо міста в цілому перебували під відносною владою Кармаля, то сільська місцевість всебічно належала борцям за віру, моджахедам. Країна трималася під контролем або урядових військ, підтримуваних окупаційними радянськими військами, або під владою польових командирів, як-то Джалалуддіна Хаккані, Ахмада Шаха Масуда, Бургануддіна Раббані, Сібгатулла Моджадеді, Абдула Расул Сайяф, Абдулли Юсуфа Аззама, Гульбуддіна Хекматіара, Абдули Хака, яких спонсорували пакистанська Міжвідомча розвідка, американське ЦРУ тощо. Незабаром до країни потягнулися арабські та інші мусульманські волонтери, так звані «афганські араби», зокрема Осама бен Ладен.

У травні 1989 року після виведення радянських військових з Афганістану режим Народно-демократичної партії Афганістану під проводом Наджибулли протримався до 1992 року. Але через розпад Радянського Союзу режим позбавився допомоги, а поразка узбецького генерала Абдул-Рашида Дустума очистила підхід до Кабула військам польових командирів.

Громадянська війна в Афганістані (1992—1996)Редагувати

28 квітня 1992 року, в день, коли новий афганський уряд повинен був офіційно замінити владу ДРА, спалахнуло збройне протистояння між польовими командирами різнорідних збройних формувань, що разом протистояли радянській окупації. Громадянська війна почалася із сутичок між трьома, пізніше п'ятьма або шістьма арміями моджахедів, коли Хезб-е Ісламі на чолі з Ґульбуддіном Хекматіаром за підтримки пакистанської Міжвідомчої розвідки відмовилася створити коаліційний уряд з іншими групами моджахедів і намагалася здобути Кабул для себе.

Наступні роки кілька разів деякі з цих войовничих груп формували коаліції і часто знову розпадалися. Наприкінці 1994 року в протистояння вступила нова міліція «Талібан», яку підтримав Пакистан, що дуже швидко перетворилася на найпотужнішу силу на території Афганістану. До кінця 1994 року таліби захопили Кандагар, в 1995 році вони окупували Герат, на початку вересня 1996 року вони взяли Джелалабад, і в кінці вересня 1996 року вони захопили Кабул. Але, на цьому збройна боротьба не зупинилася й точилася наступні роки, часто між домінуючими талібами та іншими групами повстанців.

 
Ситуація в Афганістані на 1996 рік.
  • Червоний: Під контролем Ахмада Шаха Масуда
  • Зелений: Під контролем Абдул-Рашида Дустума
  • Жовтий: Під контролем Талібану
  • Громадянська війна в Афганістані (1996—2001)Редагувати

    У вересні 1994 року на півдні Афганістану зародився рух повстанців, який згодом отримав назву Талібан (пушту طالبان, «студенти»). Незабаром рух Мухаммеда Омара узяв під свій контроль 12 з 34 провінцій Афганістану. У лютому 1995 року Талібан, захопивши Газні та провінцію Вардак, підступив до Кабула. 27 вересня 1996 року Талібан, контролюючи вже значні території західного, південного та східного Афганістану, здобув Кабул і проголосив про створення Ісламського Емірату Афганістан.

    На території контрольованих ними районах, таліби нав'язували своє фундаменталістське тлумачення ісламу, видаючи постанови, що забороняли жінкам працювати поза домом, відвідувати школу або залишати свої будинки, якщо їх не супроводжував родич чоловіків.

    Шах Масуд і Дустум, колишні затяті вороги, змушені були піти на мирову, створивши Об'єднаний фронт боротьби проти талібів, широко відомий як Північний альянс. Окрім таджицьких сил Массуда та узбеків Дустума, Об'єднаний фронт включав формування газарейців та пуштунські сили під керівництвом командувачів, таких як Абдул Хак і Хаджі Абдул Кадір. Північний альянс розпочав отримувати різнопланову допомогу від Росії, Ірану, Таджикистану та Індії. 1998 році таліби захопили Мазарі-Шариф, Дустум втік у ​​вигнання.

    Поступово протистояння між сторонами, що воювали, ставало все кривавішим. Після взяття Мазарі-Шаріфа і Баміана таліби почали масові розстріли узбеків і газарейців. За даними ООН, у період з 1996 до 2001 року Талібан провів щонайменше 15 масових страт, вбиваючи тисячами мирних мешканців, у першу чергу газарейців-шиїтів.

    До кінця 1998 року під контролем Талібану опинилося 90 % території Афганістану, Північний альянс контролював лише одну провінцію.

    Ісламський Емірат АфганістанРедагувати

    У серпні 1996 року Осама бен Ладен, який ще наприкінці 1980-х років заснував «Аль-Каїду» для підтримки війни моджахедів проти Радянської армії, прибув до Джелалабаду. Тут він зблизився з муллою Омаром і перемістив операції Аль-Каїди на схід Афганістану.

    При талібах Аль-Каїда перетворила Афганістан на осередок підготовки нових бойовиків-прибічників свого руху, імпорту зброї, координації з іншими джихадістами та підготовки нових терористичних актів. Аль-Каїда розгорнула власні табори в Афганістані, через які приблизно 10 000 — 20 000 осіб пройшли курс підготовки до 11 вересня. Більшість з бійців Аль-Каїди була відправлена воювати за талібів проти Північного Альянсу.

    7 серпня 1998 року сталися терористичні атаки на посольства США в Африці. Американська розвідка пов'язувала ці акції з бен Ладеном, тому президент Білл Клінтон наказав завдати ракетні удари по таборах бойовиків в Афганістані. Вашингтон став тиснути на талібів, вимагаючи видати бен Ладена. Але, таліби неодноразово відмовлялися виконати ці вимоги.

    Одночасно спеціальні групи Управління спеціальних акцій Центрального розвідувального управління активно проводили приховані операції в Афганістані, маючи за мету вбити або захопити Осаму бен Ладену. Цими командами були сплановані декілька операцій, але вони не отримали офіційного наказу від президента Клінтона, і тому не були реалізовані.

    Політика США стосовно АфганістануРедагувати

    За часів президентства Клінтона США прагнули надавати підтримку Пакистану і до 1998—1999 років не мали чіткої політики щодо Афганістану. Навіть Державний департамент США запропонував Масуду здатися талібам, на що той відповів, що доки, поки він контролює територію розміром зі свій капелюх, він буде продовжувати захищати її від талібів. Вищі посадовці зовнішньої політики в адміністрації Клінтона вживали спроби переконати Північний альянс припинити військові дії та розпочати процес примирення.

    З серпня 1998 року після вибухів двох посольств у Східній Африці політика США стосовно Афганістану кардинально змінилася. Після з'ясування обставин терактів, що Осама бін Ладена був причетний до вибухів в амбасадах американці розпочали тиснути на Талібан. З 1999 року і США, і Організація Об'єднаних Націй ввели санкції проти талібів Резолюцією Ради Безпеки ООН 1267, яка вимагала від талібів здати Осаму бен Ладена для суду в США та закрити всі терористичні бази в Афганістані. Втім, ані США, ані Європейський Союз не надавали Масуду ніякої підтримки в боротьбі з талібами.

    З 2001 року, з приходом до влади президента Джорджа Буша, розпочалася зміна політики, американська адміністрація, вперше після виведення радянських військ з ДРА, почала розгортати програму дій в Афганістані, прагнучи вплинути на перебіг війни в Афганістані на користь Масуда. У серпні 2001 року адміністрація Буша погодилася з планом щодо підтримки Північного Альянсу. На нараді вищих посадових осіб національної безпеки було визначено, що талібам буде виставлений ультиматум щодо здачі бен Ладена та інших керманичів Аль-Каїди. В разі відмовлення з боку талібів, США почнуть надавати таємну військову допомогу антиталібанським угрупованням. Якщо обидва ці варіанти не вдадуться, «посадовці погодилися, що США намагатимуться скинути режим талібів шляхом більш прямих дій».

    Атака 11 вересняРедагувати

    Вранці 11 вересня 2001 року угруповання з 19 чоловіків-арабів, 15 з яких були вихідцями із Саудівської Аравії, здійснили чотири скоординовані атаки на США. Чотири комерційні пасажирські реактивні літаки були викрадені. Викрадачі — члени Аль-Каїди — навмисно врізали два авіалайнери у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, вбивши всіх на борту та понад 2000 людей у ​​будівлях. Обидві будівлі обвалилися протягом двох годин від пошкоджень, пов'язаних із аваріями, руйнуючи довколишні будівлі та завдаючи шкоди іншим. Третій авіалайнер викрадачі врізали у Пентагон в Арлінгтоні, штат Вірджинія, недалеко від Вашингтона. Четвертий літак впав у полі в сільській місцевості округу Сомерсет в штаті Пенсильванії, після того, як деякі його пасажири та льотний екіпаж спробували повернути контроль над літаком, який викрадачі прямували на Вашингтон, націлюючи його на Білий дім чи Капітолій США. На борту рейсів ніхто не вижив. Всього внаслідок найбільшого теракту в історії 2996 людей загинуло, у тому числі 19 викрадачів.

     
    Військові американських ССО з 5-ої групи верхи на конях. Жовтень 2001

    Американський ультиматумРедагувати

    Талібан публічно засудив напади 11 вересня. Президент США Джордж Буш виставив талібам ультиматум про видачу Осами бен Ладена, «негайно закрийте усі навчальні табори терористів, видайте усіх терористів та їхніх прихильників і надайте Сполученим Штатам повний доступ до терористичних таборів для інспекції». Але Осама бен Ладен був захищений традиційними законами гостинності пуштунів. До початку вторгнення США та НАТО в Афганістан таліби вимагали доказів вини бен Ладена, а згодом погодилися видати Осаму бен Ладена. Президент США Джордж Буш відхилив цю пропозицію, посилаючись на політику типу «ми не ведемо переговорів з терористами».

    Вже після американського вторгнення лідери талібів неодноразово просили провести ретельне розслідування та висловлювали готовність передати бен Ладена третій країні для проведення належного розслідування. США відмовились і продовжили бомбардування аеропорту Кабул та інших міст.

     
    Американський спецпідрозділ «Дельта» та британська Спеціальна човнова служба в районі Тора-Бора. Афганістан. Грудень 2001

    Вторгнення СШАРедагувати

    Відразу після атак командувач Центрального командування ЗС США генерал Томмі Френкс доповів президенту Джорджу Бушу та міністру оборони Дональду Рамсфельду, задум проведення військової операції, що пропонувалося здійснити шляхом вторгнення конвейнційних сил у 60 000 військових — проте, за умови всебічної підготовки не раніше ніж через шість місяців. Рамсфельд і Буш висловили побоювання, що звичайне вторгнення в Афганістан може провалитися, як це сталося з Радянським Союзом та британцями за довгу історію Афганістану. Наступного дня генерал Френкс повернулися з планом застосування сил спеціальних сил США.

    26 вересня 2001 року, через п'ятнадцять днів після атаки 11 вересня, США таємно доставили членів підрозділу Управління спеціальних акцій ЦРУ на чолі з Гері Шроеном у складі команди «Зубодробілка» (англ. Jawbreaker) до Афганістану, які сформували групу зв'язку з Північним Альянсом.

    7 жовтня 2001 року Сполучені Штати офіційно проголосили про початок операції «Нескорена свобода» і разом з Великою Британією розпочали воєнні дії на території Афганістану. Першим етапом військової операції було проведення повітряної наступальної операції. По важливих об'єктах на території країни, в першу чергу тренувальним таборам Аль-Каїди та Талібану, засобам ППО, а також цілям у містах Кабулу, Кандагару і Джелалабаду були завдані авіаційні удари із застосуванням літаків стратегічної авіації, вертольотів «Апач» і крилатих ракет «Томагавк» з підводних човнів, крейсерів і есмінців американського та британського флотів.

     
    Морські піхотинці США, одягнуті в бронезахист IBA на марші. Листопад 2001

    Протягом наступних декількох тижнів американська авіація проводила бомбардування цілей. Основну роль у веденні повітряної війни грали стратегічні бомбардувальники B-1B Lancer, B-2 Spirit, B-52 Stratofortress. Більшість ударів наносилося високоточними боєприпасами з лазерним або супутниковим наведенням, а також надважкі авіаційні бомби «Дейзікаттер» — найпотужніші неядерні боєприпаси у світі на той час. Паралельно з військовою проводилася гуманітарна операція: військово-транспортні літаки C-17 «Глоубмастер ІІІ» розкидали над країною контейнери з продовольством і медикаментами.

    Після місяця бомбардувань боєздатність руху Талібан значно знизилася: афганці втратили всю свою авіацію (наявність якої раніше було помітною перевагою над Північним альянсом), тилові лінії постачання були порушені.

    18 жовтня 2001 року оперативні групи «зелених беретів» 555 та 595, зі складу 5-ї групи спеціальних операцій, посилені бойовими контролерами Повітряних сил, двома вертольотами MH-47E «Чинук» 160-го авіаполку ССО здійснили 11-годинний переліт з авіабази Карші-Ханабад в Узбекистані на відстань 300 кілометрів через гори Гіндукуш в Афганістан. У районі висадки спецназівці зв'язалися з агентами ЦРУ та Північним альянсом. Протягом кількох тижнів Північний альянс за допомогою американських сухопутних та повітряних сил захопив кілька ключових міст, вибивши звідти талібів.

    19 жовтня підрозділ 75-го полку рейнджерів здійснив десантування 4-ма літаками Lockheed MC-130 на польовий аеродром південніше Кандагару та захопив комплекс будинків, технічних споруд тощо, що пізніше стало передовою базою «Носоріг».

    9 листопада 2001 року Північний альянс провів першу серйозну наступальну операцію з початку повітряної кампанії, здобувши місто Мазарі-Шаріф. Втрата Мазарі-Шаріфа завдала Талібану серйозний удар. Багато хто з польових командирів, що підтримували рух Талібану перейшли на бік Північного Альянсу після першої ж поразки.

    13 листопада таліби без бою залишили Кабул, що знаходився під їх владою з 1996 року. Кілька днів по тому вони контролювали лише південну частину Афганістану, і місто Кундуз на півночі. Облога Кундуза тривала з 11 до 23 листопада і завершилася капітуляцією сил Талібану. Усі полонені в старовинній фортеці Калайі-Джангі таліби, однак, підняли заколот, який протягом тижня Північний альянс за підтримки американських спецпідрозділів і авіації не міг подавити. У ході боїв у Калайі-Джангі США зазнали першу підтверджену втрату від дій противника — загинув співробітник ЦРУ Джонні «Майк» Спенн.

    22 листопада розпочалися бої місцевих загонів самооборони на чолі з польовим командиром Гуль Ага Шерзай, військ Північного альянсу за підтримки американського й австралійського контингентів проти останнього укріпленого пункту Талібану — міста Кандагар. 7 грудня місто було взято. Частина бойовиків зуміла втекти в сусідній Пакистан, частина пішла в гори (включаючи і муллу Омара), інші здалися в полон Північного Альянсу.

    Після падіння Кабула та Кандагара частка Аль-Каїди, включаючи бен Ладена та інших ключових лідерів, відійшли в область Тора Бора в Білих горах, за 20 км від пакистанського кордону — там, де з часів радянсько-афганської війни існувала розгалужена мережа печер з підготовленою обороною. За даними розвідки в Тора-Бора переховувалася велика кількість бойовиків та високопосадовців як Аль-Каїди, так і Талібану. З 12 до 17 грудня тривали бої за Тора-Бора. На печерний комплекс наступали місцеві збройні загони, за підтримки авіації США. Після взяття печери були ретельно оглянуті. Як з'ясувалося, бен Ладен встиг втекли напередодні битви. Але в цілому, військова операція, яка тривала два з половиною місяці, увінчалася успіхом — рух Талібан було відсторонений від влади і практично втратив спроможності до організованої збройної боротьби.

    Операція «Анаконда»Редагувати

    20 грудня 2001 року Організація Об'єднаних Націй уповноважила заснування Міжнародних сил сприяння безпеці (ISAF), які мали допомогти афганцям підтримувати безпеку в Кабулі та прилеглих районах. На базі британської 3-ї механізованої дивізії був розгорнутий перший багатонаціональний штабний елемент, який за перші роки налічував не більше 5000 особового складу. Мандат дії ММСБ не поширювався за межі Кабулу протягом перших кількох років. У лютому 2002 року 18 країн виділили свої військові компоненти до складу міжнародних сил.

     
    Підрозділ американської 10-ї гірської дивізії веде бій у долині Шар-і-Кот. Березень 2002

    У грудні 2001 року на Боннській конференції Хамід Карзай був обраний очільником Тимчасової адміністрації Афганістану, яка після лойя-джирга в Кабулі 2002 року стала Афганською перехідною адміністрацією. На афганських виборах 2004 року Карзай був обраний президентом країни, яка тепер стала називатися Ісламською Республікою Афганістан.

    Перші місяці після повалення режиму талібів ситуація в Афганістані була відносно спокійною. Бойові дії обмежувалися лише рідкісними обстрілами баз і конвоїв іноземних військ. Найпомітнішою подією стала проведена у березні 2002 року спільна операція «Анаконда» коаліційних сил НАТО та партнерів, а також парамілітарних підрозділів ЦРУ та Афганської армії, на сході країни. Змістом операції визначалося розгром великого угруповання сил Талібану та Аль-Каїди, що зосередилися в долині Шах-і-Кот у провінції Пактія на південному сході від міста Зурмат. Операція стала першою масштабною битвою із залученням американських регулярних військ після завершення боїв у Тора-Бора. Після заняття долини військами коаліції уцілілі загони бойовиків розосередилися в гірських районах на півдні країни або втекли до Пакистану.

    2002Редагувати

    З літа 2002 року, після боїв під Шах-і-Кот бойовики «Аль-Каїди» облаштували поздовж пакистанського кордону мережу укриттів та схованок, звідкіля вони розпочали здійснювати рейдові набіги на коаліційні бази, нападати із засідок на конвої та патрулі та тероризувати неурядові організації. Найзагрозливішим районом став регіон поблизу міста Шкіна в провінції Пактика.

    Вцілілі угруповання Талібану переховувалися в сільських районах чотирьох південних провінцій: Кандагар, Забуль, Гільменд і Урузган. Для боротьби у складних гірських умовах Афганістану у загрозливих регіонах були розгорнуті підрозділи британських Королівських морських піхотинців, високонавчених бійців гірської війни. Протягом декількох тижнів вони провели низку операцій, проте з різними результатами. Як правило, таліби уникали прямих зіткнень.

     
    Канадські кулеметники біля кулемету C6. 3 липня 2002

    2003—2005Редагувати

    Наприкінці 2002 року Талібан почав поступово почав відновлювати свої сили. «Племінну зону» на афгансько-пакистанському кордоні таліби використовували в ролі своєї тилової бази та безпечні райони зосередження для концентрації, підготовки і відпочинку після проведення рейдових дій. Цей район по-суті не контролювався пакистанською владою і прекрасно підходив для розгортання тренувальних таборів і набору поповнення з числа учнів медресе.

    На початку 2003 року по афганських містах та кишлаках почали з'являтися листівки із закликами до мусульман підійматися на священну війну проти окупаційних військ. 27 січня 1003 року при проведенні операції «Мангуст» у печерному комплексі Аді Гар північніше Спін Болдак американські війська вперше після операції «Анаконда» вступили в серйозний бій з бойовиками, в якому було вбито 18 бойовиків Талібану і «Хізб-і-Ісламі».

    У травні 2003 року один з лідерів Талібану проголосив, що їхній рух повертається в Афганістан в оновленому складі, переозброєний, перегрупований та готовий вести партизанську війну з метою вигнати окупантів з країни. Мула Омар заявив про створення п'яти оперативних зон, за кожну з яких відповідав певний польовий командир.

    З літа 2003 року кількість нападів талібів поступово збільшувалася. Десятки солдатів уряду Афганістану, гуманітарні працівники громадських організацій та кілька американських солдатів загинули в рейдах, засідках та ракетних атаках. Окрім проведення партизанських нападів, керівництво талібів почали зосереджувати значні сили в окрузі Дай Чопан у провінції Забуль, де Талібан вирішив заснувати плацдарм для своїх дій. За літо туди прибуло до 1000 бійців.

     
    Посадка підрозділу 10-ої гірської дивізії на вертоліт MH-47E «Чинук». Вересень 2003

    11 серпня 2003 року НАТО перебрало на себе контроль над МССБ. Деякі американські сили в Афганістані діяли під командуванням НАТО, а решта залишилися під прямим командуванням США.

    Поступово Талібан відвойовував втрачені позиції, особливо в південних районах країни, в провінціях Пактика, Пактія, Нангархар і Кунар, де він мав найбільшу підтримку серед тамтешнього населення.

    У жовтні 2003 року Рада Безпеки ООН схвалила розширення зони відповідальності ISAF за межі Кабула. Незважаючи на активізацію бойових дій, тривала економічне і політичне відновлення Афганістану. У січні 2004 року Лойя-джирга прийняла нову конституцію, а 9 жовтня пройшли перші президентські вибори в історії країни, на яких переміг Хамід Карзай.

    Починаючи з кінця 2004 року розмах воєнних дій набирав усе більші масштаби. З 2005 року почалася тотальна ескалація насильства. За рік в результаті бойових дій в Афганістані загинуло в цілому 1500 осіб, найбільше число після повалення режиму талібів.

    Зростали бойові втрати сил ISAF. У червні був збитий американський вертоліт MH-47, загинуло 16 військовослужбовців ССО ВМС — найбільша одноразова втрата США з початку війни. У серпні в катастрофі вертольота AS532 Cougar загинули 17 іспанських військовослужбовців. Збільшилося число атак із застосуванням саморобних вибухових пристроїв.

     
    Американських десантники 325-го полку під прикриттям вертольоту AH-64 «Апач» під час бойових дій. 1 жовтня 2005

    2006Редагувати

    З січня 2006 року багатонаціональний контингент МССБ почав замінювати американські війська на півдні Афганістану. Британська 16-та десантно-штурмова бригада (пізніше підсилена королівськими морськими піхотинцями) формувала основне ядро разом з військами та армійською авіацією з Австралії, Канади та Нідерландів. Початково контингент нараховував близько 3 300 британських, 2300 канадських, 1963 голландських, 300 австралійських, 290 данських та 150 естонських військових. Повітряну підтримку забезпечували американські, британські, голландські, норвезькі та французькі бойові літаки та вертольоти.

     
    Військовий медик шведської армії проводить медичний огляд афганського населення. 27 листопада 2006

    31 липня 2006 року МССБ перебрали и на себе командування над півднем країни, а до 5 жовтня 2006 року міжнародні війська коаліції також опанували східний Афганістан. Після того, як цей перехід відбувся, МССБ перетворилися на велику коаліцію до якої під командуванням США входило до 46 країн.

    Разом з цим, починаючи з 2006 року Талібан перейшов у рішучий наступ по всій території Ісламської Республіки Афганістан. Застосовуючи тактику ведення партизанської війни проти міжнародних та урядових військ, органів влади, одночасно таліби розв'язали кривавий терор проти власного населення, не зупиняючись навіть перед масовими вбивствами мирного населення шляхом проведення терористичних актів у мечетях, школах, на базарах та інших публічних місцях. Так, лише за 2006 рік таліби здійснили 131 атаку смертників, у яких загинуло 212 цивільних людей (732 були поранені), 46 вояків афганської армії та поліції (101 поранений) та 12 військових МССБ (63 дістали поранень)[45].

    У відповідь коаліційні сили провели протягом року серію військових операцій, намагаючись придушити повстанський рух та завдати йому максимальної поразки. 15 травня 2006 року сили МССБ у взаємодії з Афганською національною армією розпочали масштабну багатопланову операцію «Гірський удар»[en], що одночасно проводилася у провінціях Кандагар, Забуль, Пактика, Гельменд і Урузган. Це була найбільша з часів вторгнення військова операція, в якій загинуло 48 військових міжнародних сил та 107 афганських; таліби втратили 1 134 людей вбитими, ще 387 були захоплені в полон. У вересні були проведені операції «Медуза»[en] та «Гірська лють». З липня канадські війська розпочали битву[en] з бандами Талібану в окрузі Панджваї, провінції Кандагар. Наприкінці року американці розпочали в цьому ж регіоні операцію «Соколина вершина». Проте, незважаючи на досягнення тактичних цілей, перемогти опір талібів не вдалося. З кожним днем ситуація все більше загострювалася.

    2007Редагувати

    У січні та лютому 2007 року британські Королівські морські піхотинці провели операцію "Вулкан"для зачистки від бойовиків Талібану села Барік'ю, що в провінції Гільменд. Інші основні операції в цей період включали операцію «Ахіллес» (березень — травень) та «Пікакс-гендл». На початку року міністерство оборони Великої Британії оголосило про намір довести чисельність британських військових у країні до 7 700. Подальші операції, такі як операція «Срібло» та «Кремній», проводилися з метою тиску на талібів, сподіваючись придушити в корені очікуваний весняний наступ Талібану.

     
    Британські та американські війська поблизу Сангіна. 10 квітня 2007

    У лютому 2007 року американське Командування об'єднаних сил-Афганістан було розформовано, на його місці розгорнуто нове командування зі штаб-квартирою на аеродромі Баграм, яке перебрало на себе відповідальність за усі американські війська в Афганістані.

    Влітку 2007 року сили НАТО досягли тактичних перемог у битві за Хора в провінції Урузган, де були дислоковані голландські та австралійські сили МССБ. У липні британці провели операцію «Молот», під контроль було взято територію південніше річки Гільменд. У провінціях Фар'яб і Бадгіс у північно-західному Афганістані була війська Коаліції, переважно нідерландські та німецькі успішно провели операцію «Гарекате Йоло». 28 жовтня близько 80 бійців-талібів були знищені в 24-годинній битві в Гельменді.

    На цей час, за оцінками західних аналітиків загальна чисельність сил талібів становила приблизно 10 000 бойовиків, що безпосередньо діяли на полі бою. З цієї кількості лише від 2000 до 3000 були високомотивованими повстанцями. Решта — це добровольчі підрозділи, що складалися з молодих афганців, обурених загибеллю афганських мирних жителів під час військових авіаційних ударів та тортурами і жорстоким поводженням з мусульманськими ув'язненими, які утримувалися американцями роками без обвинувачення. У 2007 році, за даними розвідки, до Афганістану прибуло більше іноземних бойовиків, ніж будь-коли раніше. Приблизно від 100 до 300 з числа цих бойовиків були іноземцями, багато хто вихідцями з Пакистану, Узбекистану, Чечні, різних арабських країн і, можливо, навіть Туреччини та Західного Китаю. Вони, як повідомляється, були більш жорстокими, неконтрольованими та екстремістські налаштованими у методах ведення війни та поводженню з афганським населенням.

    7-12 грудня 2007 року британцями була підготовлена битва за Муса Кала[en], в якій вперше з початку війни в Афганістані, Національна армія країни діяла як основна ударна сила, повністю підготовлена та оснащена для ведення загальновійськового бою проти такого потужного ворога. Сили талібів були витіснені з міста.

    2008Редагувати

    За перші п'ять місяців 2008 року кількість американських військ в Афганістані збільшилася більш ніж на 80 % з прибуттям ще 21 643 військовослужбовців, що в цілому виросло з 26 607 осіб у січні до 48 250 в червні. У липні 2008 року адмірал Майкл Маллен, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, заявив, що хоча ситуація в Афганістані «нестабільна і гостра», 10 000 додаткових військ, нагально потрібних там, відправлені до країни не будуть, якщо не буде проведено відведення військ з Іраку. Американська зовнішня політика стосовно пріоритетів наступна: «Ірак першим, Афганістан другим», заявив високопосадовець. У вересні 2008 року президент Буш оголосив про виведення понад 8000 військових з Іраку та відповідно збільшення чисельності на 4500 в Афганістані.

    1323 травня норвезькі та німецькі сили з МССБ і афганські урядові війська провели операцію «Карез» проти талібів у неспокійній провінції Бадгіс на заході Афганістану.

    У червні 2008 року британський прем'єр-міністр Гордон Браун оголосив, що кількість британських військ, які проходять службу в Афганістані, збільшиться до 8030 — зростання на 230 військовиків. Того ж місяця Велика Британія втратила свого 100-го військовослужбовця.

     
    Зведена група американських та афганських військових, фахівців Управління боротьби з наркотиками спалює гашиш. 9 червня 2008

    13 червня бойовики Талібану продемонстрували свою реальну силу, здійснивши зухвалий наліт[en] на в'язницю Кандагар та звільнивши звідсіля всіх ув'язнених. В результаті їхнього рейду було звільнено 1200 в'язнів, 400 з яких були талібами, що спричинило велике збентеження у верхівці НАТО.

    13 липня 2008 року на віддалену базу НАТО Ванат в окрузі Вайгал у провінції Нуристан було здійснено скоординовану атаку талібів[en], у ході якої загинуло 9 американських солдатів 503-го парашутно-десантного полку 173-ї бригади. 19 серпня французькі війська зазнали найбільших втрат в Афганістані в результаті потрапляння їхнього підрозділу у засідку, внаслідок чого 10 французьких солдатів загинуло та 21 дістали поранень.

    З 27 серпня до 5 вересня 2008 відбулася одна з найбільших операцій НАТО в Гельменді, операція «Іглс самміт», спрямований на приведення електроенергії в регіон. Метою військових дій було забезпечення транспортування 220-тонної турбіни на греблю Каджакі в провінції Гільменд через територію, контрольовану талібами.

     
    Графік загальної чисельності МССБ та ЗС США (червоним) за період з 2007 до 2015

    11-26 грудня залучено 1500 британських військовослужбовців, які діяли за підтримки авіації і важкої бронетехніки та за сприянням данських, естонських і афганських військовослужбовців була проведена масштабна операція «Червоний кинджал» у районі Лашкаргах, адміністративного центру південно-афганської провінції Гільменд.

    З осені 2008 року різко погіршили стосунки між США та Пакистаном. По-перше, це було пов'язано з прихованою підтримкою пакистанською розвідкою Талібану і всіляке сприяння їхній діяльності на території Афганістану. Більшість загонів бойовиків, що діяли на сході та півдні країни в разі ускладнення обстановки спокійно переходили пакистанський кордон та переховувалися на землях сусідньої держави. По-друге, це було викликано тим, що з цього часу таліби почали полювання на транспортні конвої, що працювали на МССБ, у тому числі в Пакистані.

    25 вересня 2008 року стався інцидент, коли пакистанські війська обстріляли вертольоти Коаліції. Це спровокувало значну міжнародну реакцію і обурення Пентагона. У свою чергу Пакистан наполягав на тому, що сили коаліції перетинають їхній кордон у Хайбер-Пахтунхва, і що пакистанська армія протистоятиме усім спробам підірвати її територіальну цілісність чи порушити її кордони. Більш того, Ісламабад був розгніваний фактами, що американські безпілотники все частіше залітають[en] у сусідню країну.

    На зустрічі з генералом Стенлі Маккристалом пакистанські вищі офіційні представники попередили міжнародні сили уникати перетинати пакистанський кордон і переслідувати повстанців на їхній території. Було відмічено, що пакистанські збройні сили тримають поздовж кордону з Афганістаном понад 140 000 військових, водночас МССБ тримає лише 100 000 осіб на весь Афганістан.

     
    Американські мінометники ведуть вогонь з 81-мм міномету M252. Нурістан. 12 липня 2009

    2009Редагувати

    Загальна ситуаціяРедагувати

    У відповідь на підвищений ризик щодо логістичних постачань через Пакистан, розпочалася робота зі створення Північної мережі поставок (NDN) через Росію та республіки Центральної Азії. 20 січня 2009 року було дано дозвіл на перевезення вантажів і вже 20 лютого з Риги, Латвія по маршруту NDN вийшло перше відправлення, яке проїхавши 5169 км, прибуло до узбецького міста Термез на кордоні з Афганістаном. Окрім Риги, до інших європейських портів були Поті, Грузія і Владивосток, Росія. За підрахунками американського командування, щоденно цими новими маршрутами поставлялося 100 контейнерів. Для порівняння, 140 контейнерів на день зазвичай перевозили через Хайберський прохід. До 2011 року перевезення маршрутами NDN становило вже близько 40 % від загальної кількості, проти 30 %, що постачалося в Афганістан через Пакистан.

    З початку 2009 року керівництво держав-членів МССБ почало посилювати свою військову присутність в Афганістані. Так, у січні 2009 року близько 3 тис. американських солдатів 10-ї гірської дивізії розмістилися в провінціях Логар, Вардак і Кунар.

    У середині лютого 2009 року було оголошено, що ще 17 тисяч військ додатково будуть передислоковані до Афганістану; 2-га морська експедиційна бригада близько 3500 осіб та 5-та бригада «Страйкер» 2-ої піхотної дивізії (близько 4 тис. осіб). Командувач МССБ Девід МакКірнан закликав до збільшення ще на 30 000 додаткових військ, що фактично подвоїло кількість військ.

     
    Австралійська група ССО (SOTG) висувається на патрулювання. 10 жовтня 2010

    23 вересня штаб генерала МакКрістала видав таємний висновок про те, що для успішної антипартизанської боротьби потрібно 500 000 військовослужбовців та п'ять років.

    У листопаді 2009 року посол США в Афганістані, генерал-лейтенант у відставці, який у 2006—2007 роках командував американськими військами в Афганістані, Карл Ейкенберрі надіслав до Вашингтона листа, в якому неодноразово застерігав, що розміщення значних американських сил призведе до «астрономічних витрат» — десятків мільярдів доларів — і лише поглибить залежність афганського уряду від Сполучених Штатів. Посол також висловив розчарування мізерністю коштів, котрі виділяються на розвиток та реконструкцію Афганістану, та на неготовність місцевої влади протистояти корупції та бездарність управління, що спричинило зростання опору талібів.

     
    Американський солдат з афганським перекладачем при проведенні розвідувальної місії в провінції Забуль. 28 лютого 2009
     
    Американські та латиські військові проводять прочісування в афганському селищі в провінції Кунар. 18 березня 2009

    Бойові дії 2009 рокуРедагувати

    З квітня 2009 року німецько-американський компонент МССБ розпочав масштабну наступальну операцію[en] в провінції Кундуз. Хоча ця частина країни довгий час була відносно мирною порівняно із загальновизнаними зонами війни на півдні та сході, з 2008 року ситуація поступово переросла на загрозливу, коли в результаті нападів талібів загинуло декілька німецьких солдатів. Протягом наступних двох років німецька військова присутність збільшилася вдвічі, американський контингент МССБ у цьому регіоні також отримав додаткове підкріплення, включаючи важкі німецькі бронемашини та військову авіацію США.

    19 червня британський контингент почав операцію «Кіготь пантери»[en] у провінції Гільменд. 25 червня американська морська піхота (понад 4500 чол.) за підтримки 650 афганських військовиків приєдналася до проведення воєнних дій у цьому регіоні шляхом проведення операцію «Ханджар»[en]. Бойові дії тривали до кінця серпня; спочатку американські та афганські війська опанували населені пункти, узявши під охорону мирне населення, потім завдали удару по позиціях противника, доки формування Талібану не були вибиті з важливих об'єктів, що забезпечували безперебійну роботу різних іригаційних каналів, мостів через річки тощо в цьому засушливому регіоні.

    4 вересня під час проведення операції в провінції Кундуз стався кривавий інцидент[en], коли американський винищувач-бомбардувальник F-15E «Страйк Ігл», за викликом німецького підрозділу завдав удару з повітря по талібах. Як з'ясувалося пізніше, від ураження двома американськими 500-фунтовими бомбами GBU-38 захоплених бойовиками паливозаправників загинуло 179 людей, серед яких понад 100 чоловіків були мирними мешканцями.

    2010Редагувати

    У березні 2010 року президент Афганістану Карзай розпочав мирні переговори з групами мережі Хаккані. Сталися й інші мирні ініціативи, включаючи афганську Джиргу миру 2010 року.

    За даними афганського уряду, приблизно 900 талібів було вбито під час операцій, проведених протягом 2010 року. З боку Талібану почалося масове застосування саморобних вибухових пристроїв, що призвело до значного зростання кількості поранених та загиблих солдатів коаліції, головним чином американців.

    Починаючи з травня 2010 року спецназ НАТО почав зосереджуватися на проведенні операцій, що ставили за мету захоплення або знищення конкретних лідерів талібів. Станом на березень 2011 року американські військові заявляли, що зусилля призвели до захоплення або знищення понад 900 командирів талібів нижньої та середньої ланки. Загалом, у 2010 році сталася найбільша кількість атак повстанців за будь-який рік з початку війни, а у вересні цифра досягла понад 1500. Повстанські операції «різко» зросли у двох третинах афганських провінцій.

    На початку 2010 року продовжувалося нарощування американської військової присутності в Афганістані. До кінця березня прибуло 9000 солдатів, а до червня очікували ще 18 000 військових США. Американські війська в Афганістані вперше перевищили кількість військових в Іраку з 2003 року.

     
    Підрозділ полку Королівських повітряних сил Великої Британії на патрулюванні на позашляховику Land Rover Defender в провінції Кандагар. 2 січня 2010

    Одночасно ЦРУ також збільшило свою активність, використовуючи безпілотні літальні апарати, що завдавали ракетних ударів «Хеллфайерами» по об'єктах Аль-Каїді в Пакистані. Так, кількість ракетних ударів у 2010 році становила вже 115, більше ніж удвічі 50 атак БПЛА, що сталися у 2009 році.

    У шість разів зросло проведення бойових операцій силами ССО. Лише у вересні 2010 року було завдано 700 авіаударів проти 257 усього за весь 2009 рік. З липня 2010 року до жовтня 2010 року було знищено 300 командирів талібів та 800 рядових бойовиків. До кінця року било вбито або захоплено ще декілька сотень повстанців.

    Під проводом ЦРУ було створено спеціальні контртерористичні групи переслідування, укомплектовані афганцями ще на початку війни. До 2010 року їхня чисельність зросла до понад 3000, вони вважалися одними з «найкращих бойових формувань Афганістану». Ці підрозділи анти-терору були не тільки ефективними в операціях проти талібів та сил Аль-Каїди в Афганістані, а й на території Пакистану.

    13 лютого 2010 року почалася операція «Моштарак» Афганської національної армії і сил МССБ проти талібів у провінції Гільменд. Бої тривали переважно в районах Над Алі і Лашкаргах, а головною метою операції є звільнення міста Марджа від талібів. Понад 2500 афганських солдатів розпочало цю операцію, згодом загальна чисельність збільшилася до 15 000, коли підключилися американські, британські і інші війська коаліції. Ця операція стала найбільшою операцію міжнародних військ з 2001 року.

    2011Редагувати

    2 травня 2011 року США офіційно оголосили, що лідер «Аль-Каїди» Осама бен Ладен був убитий в операції «Спис Нептуна», що проводилася «морськими котиками» SEAL у Пакистані.

    7 травня 2011 року таліби розпочали великий наступ[en] на найбільше місто південного Афганістану Кандагар, що стало основною частиною весняного наступу Талібану 2011 року. Щонайменше вісім місць піддалися одночасному нападу: резиденція губернатора провінції, мерія, штаб-квартира НДС, три відділення поліції та дві середні школи. Бій тривав ще протягом двох днів. Потужний рейд продемонстрував, що попри великі втрати, Талібан залишається загрозливою силою для МССБ та урядових військ і мораль повстанського руху не постраждала через загибель бен Ладена, що трапилася за декілька днів до наступу. Бі-Бі-Сі назвали це «найгіршим нападом у провінції Кандагар після падіння уряду талібів[en] у 2001 році та збентеженням для афганського уряду, який підтримує Захід».

     
    Американська піхота веде бій в провінції Кунар. 31 березня 2011

    22 червня президент Обама оголосив, що до кінця 2011 року буде виведено 10 000 військовослужбовців з 90 000, що перебували в країні, а ще 23 000 військових повернеться до літа 2012 року. У липні 2011 року Канада відкликала свої бойові формування, перейшовши на навчальні та тренувальні функції афганської армії.

    Незабаром інші країни НАТО оголосили про значне скорочення своїх військ, а деякі про плани щодо повного виведення контингентів з Афганістану.

    2012Редагувати

    З весни 2012 року атаки талібів тривали з тією ж швидкістю, що й у 2011 році, загалом за рік було скоєна близько 28 000 нападів.

    Водночас, цього року безпекова ситуація в Афганістані різко погіршилася. По-перше, це було пов'язано зі збільшенням інцидентів за участю американських військ. Починаючи з січня 2012 року, як було опубліковано одним австралійським виданням, відбулася «серія прикрих та ганебних інцидентів і викриттів за участю американських військових в Афганістані […]». Ці інциденти сильно зіпсували партнерські стосунки між Афганістаном та МССБ, підірвали імідж іноземних сил у країні, де вже вирувало глибоке обурення через загибель багатьох цивільних осіб внаслідок бойових дій, які вели міжнародні сили. Серед багатьох афганців закріпилося враження про те, що американські війська не мають поваги до афганської культури та людей і це сильно напружило відносини між Афганістаном та США. До широкого загалу потрапили фото- та відеоматеріали, де американські військові позували поруч або випорожнювалися на тіла знищених ними бойовиків. Того ж року сталося спалення Корану на авіабазі Баграм[en], що викликало криваві протести в Афганістані та інші злочини й інциденти, що катастрофічно руйнували позиції МССБ.

    21 травня 2012 року на Чиказькому саміті Лідери країн-членів НАТО схвалили стратегію виходу з війни в Афганістані і заявили про свої довгострокові зобов'язання перед Афганістаном[46]. МССБ мали передати командування над усіма бойовими місіями афганським силам до середини 2013 року[47], одночасно роль НАТО мала перейти від військової до підтримуючої, а саме до консультування, навчання і надання допомоги афганським силам безпеки.

     
    Підрозділ американської армії висувається на рейд до кордону з Пакистаном. Пактія. 29 лютого 2012

    2013Редагувати

    11 січня 2012 року в ході офіційного візиту президента Афганістану Хаміда Карзая до США було оголошено про передачу повноважень щодо ведення бойових дій на афганські збройні сили, американські війська виводитимуться до кінця 2014 року. Президент США Барак Обама також заявив, що будь-яка місія США після 2014 року буде зосереджена виключно на контртерористичних операціях та навчанні.

    До 18 червня 2013 року передача функцій із забезпечення безпеки практично по всій території Афганістану від МССБ Афганським силам безпеки та оборони була завершена. Міжнародні сили сприяння безпеці офіційно передали контроль над останніми 95 районами афганським військам на церемонії, в якій взяли участь Карзай та генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен у військовій академії поблизу Кабула. Таким чином, афганські сили забезпечують керівництво з безпеки у всіх 403 районах 34 провінцій Афганістану. До передачі вони відповідали за 312 райони по всій країні, де мешкало майже 30 мільйонів населення Афганістану, практично 80 відсотків.

    Втім, загальна безпекова ситуація в країні залишалася вкрай складною. Талібан продовжував використовувати тактику терористичних актів, атакуючи міжнародні та урядові війська, об'єкти інфраструктури, поліцейські дільниці тощо.

    2014Редагувати

    Після 2013 року таліби посилили теракти із застосуванням смертників. 18 лютого 2014 року сталася атака ліванського ресторану в Кабулі, в якій загинули співробітники ООН. Всього загинуло 21 людина. 20 березня смертники атакували ресторан у готелі «Серена» в Кабулі, що призвело до загибелі 9 людей.

    Разом з цим, виведення військ МССБ тривало у відповідності до визначеного плану скорочення. Так, за цей рік Велика Британія вдвічі зменшила свій компонент та закрила всі свої бази, окрім двох. З виведенням американських військ відбувалася їхня заміна на приватні охоронні компанії, наймані урядом США та Організацією Об'єднаних Націй. Багато з цих приватних охоронних компаній (їх також називали військовими контракторами) комплектувалися за рахунок колишніх військових американських, британських, французьких та італійських збройних сил, які звільнилися після кількох років дійсної служби. Тобто США та Британія фактично продовжувати брати участь у наземних акціях, не використовуючи свої регулярні сили, і формально не порушуючи міжнародні угоди щодо скорочення військової присутності.

    9 червня 2014 року авіаційним ударом коаліції було помилково вбито п'ять військовослужбовців США, члена Афганської національної армії та перекладача в провінції Забуль.

    5 серпня 2014 року бойовик у афганській військовій формі відкрив вогонь по ряду американських, іноземних та афганських солдатів, убивши американського генерал-майора Гарольда Дж. Гріна та поранивши близько 15 офіцерів та солдатів, включаючи німецького бригадного генерала та велику кількість американських солдатів у таборі Карга, навчальній базі на захід від Кабула.

     
    Урочисте завершення операції «Нескорена свобода» — Афганістан — офіційна церемонія операції «Рішуча підтримка». 28 грудня 2014

    30 вересня 2014 року були підписані Двосторонні пакти безпеки — «Угода про двосторонню безпеку» між Афганістаном та США та «Угода про статус сил НАТО» між НАТО та Афганістаном. Обидва договори визначили базові засади для участі іноземних військ в Афганістані після 2014 року.

    26 жовтня 2014 року після 13 років воєнних дій Велика Британія та США офіційно закінчили свою бойову операцію в Афганістані. Того ж дня британці передали останню військову базу, Кемп Бастіон[en], а американці — Кемп Лезернек[en] афганським військам.

    28 грудня 2014 року НАТО офіційно закінчила бойові дії на церемонії, що відбулася в Кабулі. Продовження операцій американських військ у Афганістані продовжувалося під назвою «Вартовий свободи», що проводилася в контексті нової місії НАТО під назвою «Рішуча підтримка». В операції «Рішуча підтримка» були задіяні 28 країн НАТО, 14 країн-партнерів, 11 000 американських військ і 850 німецьких військ.

    13 березня 2015 року в Соборі святого Павла відбулася офіційна церемонія завершення війни в Афганістані збройними силами Великої Британії. Втім, близько 500 військовослужбовців Великої Британії залишилися для виконання другорядних завдань.

     
    Командування Регіонального командування «Схід» з керівниками місцевої афганської поліції. Нангархар. 17 лютого 2015

    2015. Зміна формату війниРедагувати

    З 2015 року Талібан розпочав своє відродження через декілька факторів. По-перше, виведення більшості іноземних сил з Афганістану зменшило ризик, при якому таліби могли зіткнулися з обстрілом та рейдом силами МССБ. По-друге, у червні 2014 року пакистанські збройні сили провели в племінній зоні Північного Вазиристану військову операцію «Зарб-е-Азб», яка примусила тисячі переважно узбецьких, арабських та пакистанських бойовиків, перейти до Афганістану і поповнити ряди талібів. По-третє, ситуація в цієї країні відступила на другій план, через втрату інтересу з боку міжнародної спільноти та зосередженням її уваги на кризах в інших частинах світу, таких як Сирія, Ірак, Ємен, Україна, Лівія, Нігерія та Сомалі. Афганським силам безпеки також бракувало певних можливостей та спроможностей протистояти Талібану, в першу чергу потужних повітряних сил та розвідки. Політичні міжусобиці в центральній владі в Кабулі та очевидна слабкість управління на різних рівнях також були успішно використані талібами. У травні 2015 року Росія закрила ключовий Північний транспортний коридор, який дозволив НАТО здійснювати військові поставки до Афганістану через її територію.

    У середині січня 2015 року Ісламська держава Іраку та Леванту заснували в Афганістані свою філію під назвою Вілаят Хорасан[en] і почали вербувати бійців у свої ряди та вступати в сутички з талібами.

    Американські сили посилили рейдові дії на «бойовиків-ісламістів», виходячи за межі антитерористичних місій. Частково це пояснювалося поліпшенням відносин із США завдяки президентству Гані.

    19 березня агентство Рейтер повідомило, що військові бази США в Кандагарі та Джелалабаді, ймовірно, залишаться відкритими до кінця 2015 року, оскільки Федеральний уряд Сполучених Штатів розглядав можливість уповільнення відведення своїх військ для надання допомоги новому уряду боротися з талібами. Такий поворот у політиці відображав підтримку США новим і більш готовим до співпраці президентом Афганістану Ашрафом Гані та бажання місцевих еліт уникнути краху власних сил безпеки, як-то сталося в Іраку відразу після виведення США своїх військ.

    Протягом 2015 року США запустили близько тисячі бомб та ракет на цілі в Афганістані.

     
    Ситуація в Афганістані на лютий 2016 року.
  • Рожевий: Під контролем уряду Афганістану
  • Білий: Під контролем Талібану
  • Сірий: Під контролем ІДІЛ
  • 24 квітня 2015 року війська Талібану на чолі з муллою Ахтаром Мансуром несподівано атакували[en], адміністративний центр однойменної провінції на півночі Афганістану. У травні усі авіаперельоти до Кундуза були припинені через жорстокі сутички між афганськими силами безпеки та талібами. У червні таліби посилили атаки на Кундуз, намагаючись захопити місто, після приблизно місячних боїв уряд відбив захоплені території. Наприкінці вересня сили талібів розпочали ще один наступ на Кундуз, захопивши кілька навколишніх сіл та увірвавшись до міста. По всьому місту точилися запеклі бої. Лише 14 жовтня 2015 року Кундуз був відбитий афганськими та американськими військами.

    У жовтні 2015 року сили талібів намагалися захопити Лашкаргах, столицю провінції Гільменд. Відповідно 215-й афганський корпус і сили спеціальних операцій розпочали контрнаступ проти талібів у листопаді. Талібський штурм був відбитий, але сили талібів закріпилися у передмісті міста. У грудні 2015 року наступ талібів у Гільменді відновився, бої тривали переважно в районі міста Сангін, яке 21 грудня таліби після жорстоких боїв здобули.

     
    Винищувач F-16 «Файтінг Фалкон» злітає з авіабази Баграм на бойове завдання. 18 березня 2016
     
    Спецназівці 10-ої групи ССО армії США віддають останню шану полеглим товаришам. 7 листопада 2016

    2016Редагувати

    У січні 2016 року уряд США направив Пентагону директиву, згідно з якою американські військові отримали правові повноваження для ведення бойових дій проти бойовиків, котрі пов'язані з ІДІЛ-КП (Ісламська держава Ірак та провінція Левант — Хорасан), після того, як Державний департамент визнав ІДІЛ в Афганістані та Пакистані як іноземну терористичну організацію. На момент створення в січні 2015 року чисельність бійців ІДІЛ становила приблизно 60-70 осіб, але на початок 2016 року їхня кількість коливалася вже в межах від 1000 до 3000 бойовиків. Головним чином, поповнення відбувалося за рахунок афганських та пакистанських талібів, а зона ведення бойових дій обмежувалася провінцією Нангархар, та невеликими підрозділами в провінції Кунар.

    14 лютого 2016 року війська АНА почали масштабний наступ[en] на позиції ІДІЛ у провінції Нангархар. Бойові дії відбувалися за повітряної підтримки МССБ та США і точилися 21 день, доки за офіційною доповіддю міністерства оборони Афганістану, ворог не був розбитий, втративши щонайменше 200 бойовиків, і його рештки полишили територію країни.

    12 квітня Талібан оголосив про початок операції «Омарі»[en], широкомасштабний наступ усього руху талібів на позиції урядових та міжнародних сил по всій країні. 14 квітня сотні талібів та інших повстанців намагалися штурмом здобути в черговий раз Кундуз, однак афганські сили відбили напад, нібито вбивши 40 та поранивши від 8 до 60 талібів, в той час як афганські сили зазнали втратами 4 вбитих та 6 поранених.

    1 червня 2016 року повстанці Талібану штурмували суд в афганському місті Газні. Напад стався на знак помсти за страту афганським урядом шести в'язнів талібів. 5 червня 2016 року відбулася чергова атака на апеляційний суд у місті Пул-е-Алам у провінції Логар, як відплата за страту ув'язнених повстанців афганським урядом. Щонайменше 5 людей було вбито, і щонайменше 19 осіб дістали поранення, серед п'ятьох вбитих під час нападу був нещодавно призначений головою апеляційного суду. 18 липня 2016 року щонайменше 100 бойовиків талібів напали на район Калай-Зал, провінція Кундуз, намагаючись зайняти район, але афганські сили завдали їм поразки, примусивши відступити.

    За даними американських та афганських військових аналітиків, таліби зосереджували свою увагу переважно на регіонах у Гільменді, Кандагарі та провінції Урузган, хоча повстанці також завдали ударів в інших провінціях. І за оцінкою експертів таліби мають у регіоні до 25 000 бійців.

    24 червня американська військова авіація розпочали завдавати свої перші удари по талібах після зміни політики США, коли президент США Барак Обама авторизував застосування бойової авіації у повітряній підтримці дій афганської армії. У липні 2016 року він також оголосив, що в Афганістані залишатиметься 8 400 військовослужбовців США, замість того, щоб скоротити чисельність особового складу до 5500 військовослужбовців до кінця цього року, як це планувалося раніше. Велика Британія направила до Афганістану ще 50 додаткових військових, які посилили 450 британців, що перебували в країні. Натомість виведення британського компоненту їхня місія буде продовжена до 2017 року.

    За повідомленням американського журналу «Тайм», станом на липень 2016 року щонайменше 20 % Афганістану перебували під контролем талібів.

    23 липня 2016 року афганські та американські війська розпочали наступ з метою очищення від бойовиків провінції Нангархар, це був перший стратегічний наступ афганської армії за літо 2016 року. До кінця року також афганські війська провели наступ[en] у районі Джані Кхел у провінції Пактія, та вели бої за Тарінкот[en] та Кундуз[en].

    22 вересня 2016 року уряд Афганістану підписав проект мирної угоди з Хезб-е Ісламі, за якою останній погодився припинити бойові дії, розірвати зв'язки з екстремістськими угрупованнями та дотримуватись конституції Афганістану в обмін на визнання урядом групи та підтримку зняття ООН та американських санкцій проти Ґульбуддіна Хекматіара, якому також обіцяли почесну посаду в уряді.

    2017Редагувати

    У січні 2017 року повстанці несподіваною атакою намагалися захопити адміністративний районний центр місто Сангін. У результаті боїв загинуло понад 100 солдатів та поліцейських. Завдяки підкріпленню та підтримці з повітря афганським військам вдалося утримати населений пункт. Проте, бої продовжувалися ще понад два місяці, доки 23 березня 2017 року Талібан не опанував Сангін.

    8 березня стався один з найкривавіших терактів в історії Афганістану, коли група бойовиків атакувала Кабульський військовий госпіталь. Наслідком терористичної атаки стала загибель понад 100 людей, ще більше 60 чоловіків дістали поранень.

    13 квітня 2017 року американський літак MC-130 скинув найбільшу у світі неядерну бомбу GBU-43/B MOAB поблизу села Моманд в Ачінському районі провінції Нангахар на сході Афганістану. Удар завдавався з метою знищення тунельних комплексів, які використовували бойовики ІДІЛ. 15 квітня 2017 року офіційні афганські представники заявили про загибель 96 бойовиків, зокрема 4 командирів повстанців.

    21 квітня року бойовики Ісламського емірату Афганістан штурмували військову базу 209-го корпусу поблизу Мазарі-Шаріфа, знищивши в ході атаки понад 140 воїнів-афганців.

    28 квітня року таліби оголосили про початок весняного наступу під назвою операція «Мансурі». За станом на 20 травня Талібан повністю контролював район Вагхаз у провінції Газні, одночасно штурмував райцентр Діх Як і підірвав комплекс губернатора в місті Газні. 22 травня в районі Шах-Валі-Кот, на півночі провінції Кандагар, талібам вдалося захопити велику військову базу, спричинивши важких жертв афганській армії, за повідомленнями, загинуло 35 та захопило 4 солдата, а також 3 бронетранспортери.

    У той же день вони переправили прикордонну заставу в південному районі Шорабак, вбивши 15 солдатів, на додаток до іншого форпосту в районі Хакреза, вбивши ще 8 осіб. Наступного дня повстанці напали на іншу військову базу в Шах Валі Кот і форпост, убивши 4 солдатів і поранивши ще 4, в той час як провладні сили покинули село в північному районі Маруф. 24 травня таліби напали на базу в районі Майванд, вбивши 13 солдатів. 26 травня таліби розпочали наступ у провінції Кандагар, убивши щонайменше 18 солдатів, поранивши ще 16 осіб та 4 захопивши, а також захопила 7 бронетранспортерів та багато зброї.

    21 серпня 2017 року президент США Дональд Трамп заявив про наміри розширити американську військову присутність в Афганістані, не надаючи подробиць про те, як і коли. Він не визначив жодних термінів, чисельності військ чи конкретних цілей, яких слід дотримуватися; лише те, що вихід із США зараз не є варіантом, оскільки це зіграє на руку терористам, а оприлюднення термінів та точних планів допоможе лише цим групам підготуватися.

    23 серпня року Талібан після серії сутичок з афганськими силовими структурами захопив район Зана Кхан у провінції Газні.

    19 вересня року до Афганістану на додаток до приблизно 11 000 військовослужбовців США, які вже проходили службу в Афганістані, прибуло ще 3 тисячі американських військових. 4 жовтня 2017 року Fox News повідомив, що міністр оборони Джеймс Меттіс схвалив зміну правил застосування зброї як частину нової стратегії в Афганістані, що виключала сувору вимогу стосовно того, що американські війська можуть вступати в бій із силами противника лише після відкриття ними вогню по американським військам.

     
    Бойовики ІДІЛ-Вілаят Хорасан, що капітулювали в Дарзабі. 6 серпня 2018

    2018Редагувати

    У січні 2018 року BBC повідомило, що таліби активні на 70 % території країни (під їхнім повним контролем перебуває 14 районів і вони проводять активні дії ще в 263 районах Афганістану) та, що Ісламська держава активніше діє в країні ніж колись раніше. Врешті-решт адміністрація Президента Трампа та афганські вищі посадовці вирішили сісти за стіл переговорів з талібами.

    15 лютого 2018 року Нью-Йорк таймс повідомила про зростання нападів на цивільних афганських громадян, що навмисно здійснювалося талібами. На підставі детальної оцінки 16-річної війни в Афганістані, зробленої аналітиками ООН, було доведено, що лише за 2017 рік 10 453 цивільних були поранені або вбиті талібами навмисно. Дані ООН стали одним із найнадійніших показників впливу війни на 2018 рік.

    У липні таліби провели успішний наступ в Дарзабі[en] в провінції Джаузджан та захопили цей округ після капітуляції формування ІДІЛ, що панували в цьому районі афганському уряду.

    У серпні 2018 року таліби розпочали серію наступальних дій, найбільшим став наступ у провінції Газні, в результаті якого таліби за кілька днів захопили Газні, шосте за величиною місто Афганістану, але врешті відступили. Таліби вбили декілька сотень афганських солдатів та поліцейських та захопили декілька урядових баз та районів.

    17 жовтня 2018 року, за кілька днів до парламентських виборів, кандидат на виборах Абдул Джабар Кахраман був убитий під час атаки талібів. Талібан виступили із заявою, попередивши вчителів та студентів не брати участі у майбутніх виборах або використовувати школи як дільниці для голосування.

    17 грудня 2018 року американські дипломати розпочали переговори з талібами в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо можливого припинення війни. Таліби виставили умови щодо визначення термінів виведення усіх міжнародних збройних сил, що діють під керівництвом США в Афганістані перед початком будь-яких переговорів з урядом Кабула і потребували від Вашингтона не чинити опір щодо створення ісламістського уряду. Однак американські чиновники наполягали на тому, щоб утримувати деякі війська та хоча б пару баз у країні.

    2019Редагувати

    25 січня 2019 року президент Афганістану Ашраф Гані заявив, що понад 45 000 службовців афганських сил безпеки було вбито з моменту, коли він став президентом у 2014 році. Він також зазначив, що за той же період міжнародні сили втратили менше ніж 72 особи. Американський уряд у звіті за січень 2019 року підрахував, що 53,8 % районів Афганістану контролюються владою, 33,9 % перебувають у стадії бойових дій між урядовими військами та повстанцями і 12,3 % — під контролем Талібану та ІДІЛ.

    4 лютого 2019 року таліби напали на блокпост на півночі провінції Баглан, вбивши 21 людину, в тому числі 11 поліцейських. Того ж дня в північній провінції Саманган відбувся черговий напад, в якому загинуло 10 людей.

    25 лютого 2019 року в Катарі розпочалися мирні переговори між талібами та США, на яких був присутній співзасновник Талібану Абдул Гані Барада. Спеціальний посланник США Халілзад Залмай повідомив, що цей раунд переговорів був «більш продуктивним, ніж це було в минулому», і що проект мирної угоди був узгоджений. Угода передбачала виведення американських та міжнародних військ з Афганістану, а Талібан не дозволятиме іншим джихадістам діяти всередині країни. Таліби також повідомили, що досягнуто прогресу в переговорах.

    1 березня 2019 року таліби вчинили напад на військову базу Шораб у Гільменді, вбивши 23 силовиків та 20 поранивши.

    30 квітня урядові війська Афганістану провели операції із зачищення від ІДІС та талібів на сході провінції Нангархар, після того, як дві групи протягом тижня боролися за села в районі незаконного видобутку тальку. 28 липня офіс помічника президента Ашраф Гані Амрулли Салеха піддався нападу терориста-смертника та кількох бойовиків. Щонайменше 20 людей загинули та 50 поранено, Салех також серед поранених.

    За станом на серпень 2019 року Талібан контролював більше території за весь час війни, починаючи з 2001 року. Вашингтон Пост повідомив, що США були близькі до досягнення мирної угоди з талібами і мали план вивести 5000 військових. Однак цього ж місяця пізніше було підтверджено, що деякі лідери талібів, в тому числі брат еміру талібів Хібатулла Ахунзада Хафіз Ахмадулла та деякі інші родичі були вбиті під час вибуху бомби в мечеті Хаїр Уль Мадара, що знаходилась у Кветті і довго служило головним місцем зустрічі лідерів талібів. У вересні США скасували переговори.

    3 вересня 2019 року в країні почався новий віток ескалації протистояння. Таліби вчинили серію нападів по всій країні, із застосуванням терористів-смертників, загинули десятки людей, сотні дістали поранень.

    27 жовтня 2019 року в результаті спільних афгано-американських військових операцій у Кандагарі та Фар'ябі загинули 80 бійців талібів[48].

    Див. такожРедагувати

    ПриміткиРедагувати

    1. Officials confirm ISIL present in Afghanistan
    2. а б в Uzbek militants in Afghanistan pledge allegiance to ISIS in beheading video
    3. 2012 UNHCR country operations profile — Afghanistan
    4. Drone Rules in Afghanistan Go Unchanged, And Other Reasons the War Isn't Really Over
    5. It's 2015. Time for some new U.S. operations in Iraq and Afghanistan
    6. New Afghanistan pact means America's longest war will last until at least 2024
    7. Expect more US casualties in Afghanistan, top NATO commander says
    8. News — Resolute Support Mission. Архів оригіналу за 28 лютого 2015. Процитовано 30 липня 2015. 
    9. Iran Backs Taliban With Cash and Arms
    10. Envoy Says Tehran Doesn't Give Afghan Taliban Weapons or Funding
    11. а б Afghan Taliban leader Mullah Omar is dead
    12. У США розкрили подробиці ліквідації лідера ІДІЛ
    13. Trump Approves Special Ops Raid Targeting ISIS Leader Baghdadi, Military Says He's Dead
    14. Officials: Top Islamic State leader killed in Afghanistan strike
    15. Afghanistan drone strike 'kills IS commander Abdul Rauf
    16. а б ISIS active in south Afghanistan, officials confirm for first time
    17. а б Taliban Captures ISIS Afghanistan Chief Mullah Abdul Rauf, 45 Others
    18. а б Afghan Army Kills Commander of ISIL Affiliate
    19. Released Gitmo detainee joins ISIS
    20. Local support for dreaded Islamic State growing in Pakistan: Report
    21. IMU announces death of emir, names new leader
    22. а б The continuing US war in Afghanistan
    23. The Afghan National Security Forces Beyond 2014: Will They Be Ready?. Архів оригіналу за 26 липня 2014. Процитовано 30 липня 2015. 
    24. а б Despite Massive Taliban Death Toll No Drop in Insurgency. Архів оригіналу за 3 липня 2016. Процитовано 30 липня 2015. 
    25. How many al Qaeda operatives are now left in Afghanistan?
    26. Al Qaeda in Afghanistan Is Attempting A Comeback
    27. The Haqqani Nexus and the Evolution of al-Qaida. Архів оригіналу за 25 липня 2011. Процитовано 30 липня 2015. 
    28. Sirajuddin Haqqani dares US to attack N Waziristan
    29. Rebuffing U.S., Pakistan Balks at Crackdown
    30. Is U.S. coalition winning war vs. ISIS?
    31. UK military deaths in Afghanistan
    32. iCasualties | OEF | Afghanistan | Fatalities By Year
    33. Operation enduring freedom (OEF) U.S. casualty status fatalities as of: December 30, 2014
    34. Number of Afghanistan UK Military and Civilian casualties
    35. Over 2,000 Canadians were wounded in Afghan mission
    36. а б U.S. Department of Labor — Office of Workers' Compensation Programs (OWCP) — Defense Base Act Case Summary by Nation
    37. а б U.S. Government Private Contract Worker Deaths and Injuries. Архів оригіналу за 27 липня 2011. Процитовано 30 липня 2015. 
    38. War Deaths Top 13,000 in Afghan Security Forces
    39. Friendly fire kills 3 GIs
    40. VOA News Report
    41. US Bombs Wipe Out Farming Village
    42. Deadliest Year for the ANSF: Mohammadi. Архів оригіналу за 1 січня 2015. Процитовано 30 липня 2015. 
    43. Daniel Brown (9 November 2018). «The wars in Iraq and Afghanistan have killed at least 500,000 people, according to a new report that breaks down the toll». Business Insider. Retrieved 28 January 2019.
    44. Crawford, Neta (August 2016). Update on the Human Costs of War for Afghanistan and Pakistan, 2001 to mid-2016. brown.edu. Процитовано 18 July 2017. 
    45. Afghanistan's record of suicide attacks in 2006 Archived 4 March 2016 at the Wayback Machine Paktribune.com quoting «A well-calculated survey by Pajhwok Afghan News».
    46. Helene Cooper and Matthew Rosenberg (21 May 2012). NATO Agrees on Afghan Security Transition in 2013. The New York Times. Процитовано 31 August 2012. 
    47. Nato chief optimistic Pakistan will reopen Afghan route. BBC News US & Canada. 21 May 2012. Процитовано 31 August 2012. 
    48. https://www.aljazeera.com/news/2019/10/afghan-forces-kill-80-taliban-fighters-officials-191027103220070.html

    ПосиланняРедагувати