Вікіпедія

Возничі

село в Україні, у Словечанській сільській територіальній громаді Коростенського району Житомирської області
Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
Ця стаття містить перелік посилань, але походження окремих тверджень залишається незрозумілим через брак внутрішньотекстових джерел-виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, перетворивши джерела з переліку посилань на джерела-виноски у самому тексті статті. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. (червень 2021)
Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (червень 2021)
Ця стаття може містити оригінальне дослідження. Будь ласка, удоскональте її, перевіривши сумнівні твердження й додавши посилання на джерела. Твердження, які містять лише оригінальне дослідження, мають бути вилучені. (червень 2021)

Возничі́ — село в Україні, у Словечанській сільській територіальній громаді Коростенського району Житомирської області. Населення становить 215 осіб (2001).

село Возничі

Сільський магазин
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район Коростенський район
Громада Словечанська сільська громада
Код КАТОТТГ UA18060210070075083
Основні дані
Засноване 1771
Населення 215
Площа 0,97 км²
Густота населення 221,65 осіб/км²
Поштовий індекс 11118[1]
Телефонний код +380 4148
Географічні дані
Географічні координати 51°30′48″ пн. ш. 28°22′50″ сх. д. / 51.51333° пн. ш. 28.38056° сх. д. / 51.51333; 28.38056Координати: 51°30′48″ пн. ш. 28°22′50″ сх. д. / 51.51333° пн. ш. 28.38056° сх. д. / 51.51333; 28.38056
Середня висота
над рівнем моря 		159 м
Місцева влада
Адреса ради вул. Поліська, 9, с. Словечне, Коростенський район, Житомирська область, 11122
Карта
Возничі. Карта розташування: Україна
Возничі
Возничі
Возничі. Карта розташування: Житомирська область
Возничі
Возничі
Мапа
Мапа

CMNS: Возничі у Вікісховищі

Географія ред.

 
Вчителі і учні восьмирічної школи с. Возничі, початок 60-х років

Село Возничі знаходиться за 50 км на північний захід від міста Овруч і за 3,5 км від українсько-білоруського кордону. Через село протікає річка Словечна — притока Прип'яті. До річки з обох боків підступають лісові болота, що далі тягнуться безперервно вздовж неї: Роги, Бабине, Кружева, Міхач-Граничне, Маньчине і Грибове, які поглинаються від півдня до півночі в районі села Возничі величезним урочищем Жереміна.[2] За селом зустрічаються цілі комплекси денудованих барханів, розповсюджені скрізь польодовикові піски й руїни колишніх барханів, на півдні знаходяться Верпівська, Можарівська і Левківська гори Словечансько-Овруцького кряжу.[3] У селі бере початок Канал Михач, лівий доплив Жмурні.

Наприкінці 70-х років був застосований план меліорації — осушення боліт. Змінено природне русло річки Словечна (в тому числі частина стоку річки Жолонь направлена ​​в Словечну ще в 1961 році), осушені всі болота з південної-східної сторони села Возничі.[4]

Історія ред.

 
Титульна сторінка Справи № 133 Волинського дворянського депутатського зібрання про дворянське походження Левківських
 
Восьмирічна школа с. Возничі, 1986 р.
 
Військово-топографічна карта Ф. Ф. Шуберта, Овруцький повіт (дані 1867 року)

Шляхетське село ред.

Дворяни-шляхта Левківські-Возниченки з села Левковичі[5] (нащадки генерала возного Яцька Томиловича Левковського, який згадується в актових документах в 1602[6], 1603, 1614 роках[7]) вперше фіксуються в Возничах близько 1771[8] і 1772 років:[9] Левківський Федір Григорович з синами: Лукою, Іваном одним і Іваном іншим, Данилом, Григорієм, Семеном і Шимоном (Семеном).[10][11] Але земля в районі села Возничі, що входила у володіння панів Левківських, згадується набагато раніше, як мінімум з 1548 року, коли був списаний поділ овруцьким старостою Йосифом Халецьким між Левківськими, які володіли частиною Смольчанскої землі і св. отцями капітула віленського, які володіли Каменщизною (Можари, Тхорин, Листвин, Бігунь і ін.). Левківська земля в цьому поділі включала Луг Нівенський, острів Трунів, з Труніва острова вздовж річки Словечна до болота Зереміна, до річки Жидової, уздовж річки Жидової до Переділу, з Переділу до Лав, з Лав до урочища Перетимля, з урочища Перетимля Міхачем болотом, з Міхача в болото Тиврів, до Чорного-острова, до річки Словечно, межує з ґрунтами Невмержицьких, річка Роговка, лісками і «поплесками», йдучи до волоки Кісіна, а Кісінська межує до відтятого уділу.[12] Велике урочище Жереміна (Zeremin) від старо-біл., «зеремя» — місце, де живе стадо бобрів[13] належало тоді Томилу Нелиповичу Левковичу, як предку засновників села Возничі, який згадується в джерелах бл. 1571—1574 рр.[14], зазначене як болото Зеремін в оголошенні Степана Левковського від 1649 року про цей роздільний лист, знищений запорізькими козаками в 1648 році, було саме тим місцем, на якому спочатку виникло селище, а потім і село Возничі.[15]

XX століття ред.

У 1925—54 роках — адміністративний центр Возничівської сільської ради Словечанського району[16].

З приходом радянської влади в 1917 році дворянські права Левківських були повністю скасовані.[17] Хоча ще з 1831 року дворян села Возничі царський уряд почав переводити в розряд міщан (19 жовтня 1831 року Правлячим сенатом було видано закон «Про розбір шляхти в Західних губерніях і про впорядкування такого роду людей»).[18] В 1939 році, з виникненням колгоспу, у село Возничі примусово були переселені прилеглі хутори Левківських (хутір Роговка, Шаманчуки, частково хутір Греки та інші дрібні хутори в напрямку Міхач-Воляри, а також вбік хуторів Горохова, Шепети, Рудні-Бокієвскої, хуторів Малашкових, хутора Свинорой і Можаровського).[19] Селяни, які не вступили в колгосп, були репресовані.[20] У період другої світової війни більшість чоловіків пішли на фронт, у партизани, деякі стали служити в німецькій поліції. У перші місяці війни село Возничі потрапляє у вечірнє повідомлення Радянського Інформбюро від 13 вересня 1941 року: «Самовіддано борються з фашистськими загарбниками житомирські партизани … Загін під командуванням дільничного лікаря тов. Я. підстеріг на ділянці дороги між Возничі і Лученки німецьку автоколону. Знищивши охорону і шоферів, партизани підірвали 4 вантажівки зі снарядами і 2 вантажівки з запасними частинами для танків».[21] Насправді це був Словечанський партизанський загін під командуванням секретаря запасного підпільного обкому КП(б)У Тимофія Лаврентійовича Гришана, який тоді у вересні 1941 року біля села Возничі атакував каральний загін фашистів і знищив сім автомашин з окупантами.[22] Лише завдяки одному з жителів села (Левківському Григорію?[23]), вдалося тоді уникнути масового розстрілу, як акту відплати фашистів на дії партизан.[24] Під час війни через село рейдом проходили партизанські загони Ковпака, Сабурова.[25] 29 грудня 1942 року село було спалене гітлерівцями. Німецький каральний загін знищив 175 дворів, 10 жителів загинуло.[26] За іншими даними того дня у вівторок село було спалене повністю і загинуло 2 жителі.[27] Решта втекли в ліс і оселилися в землянках. Багато з них були примусово відправлені на роботу в Німеччину. У травні 1943 року в районі села Возничі діяв партизанський загін Козлова В. М., який входив до з'єднання М. І. Наумова.[28] Село Возничі, як і місто Овруч, були звільнені 18 листопада 1943 року військами 1-го Українського фронту і партизанами в ході Київської стратегічної наступальної операції.[29] Також документально зафіксофано, що 20 жовтня 1944 року в районі села Возничі діяв загін УПА.[30] До речі, до війни с. Возничі входило в лінію Коростенського укріпрайону (лінія Сталіна). Досі в районі сіл Козулі, Лісовці, Мацьки, Возничі, Лучанки збереглися зруйновані доти (довготривалі вогневі точки). Найбільш повна інформація про загиблих жителів села Возничі в період другої світової війни знаходиться в Книзі пам'яті України.[31][32]

Після війни село Возничі було відбудовано. Населення працювало в колгоспі на трудодні, на лісозаготівлях в районі села Красносілка (Жидова), де жили в бараках. Молоді чоловіки села як трудовий резерв були спрямовані на роботу в Донбас. За доблесну працю деякі Левківські були представлені до урядових нагород.

Навіть в цей радянський період збереглися багато колишніх традицій. Хрещення немовлят здійснювалось в православній Свято-Миколаївській церкві села Левковичі (всупереч атеїстичній пропаганді). Зазвичай на свято Різдва Христового, у село Возничі з'їжджалися гості з навколишніх сіл, родичі здалеку, що відбувається і понині. Великдень супроводжувався своєрідною розвагою — битками (гра з крашанками). Етнографічною цінністю є твори возничівських майстринь: радюжки, вишиті сорочки, рушники, домотканий одяг, виготовлені вручну за допомогою саморобного дерев'яного ткацького верстата (кросна). Щороку в поминальний четвер після Великодня Левківські села Возничі сходяться і з'їжджаються на «могилки», щоб вшанувати пам'ять «дідів», адже загальновідомо, що культ померлих предків притаманний древнім народам. Не тільки виходячи з генеалогічного дерева, а й за деякими практичними спостереженнями, у Левківських до початку 70-х років XX століття існувало табу на шлюби з іншими прізвищами, за винятком «братії своєї».[33] Не дарма, село Возничі, хоча і в етнографічному сенсі, все-таки стало об'єктом уваги академічної науки. Досі в селі існує незареєстрована релігійна громада Істинно Православних Християн. Про діяльність цих громад (на Житомирську область діяло лише 3 громади в селах Возничі, Нагоряни, Можари, Тхорин і Білка Овруцького району) відомо небагато. Загалом вони займалися апокаліпсистичною пропагандою, закликали віруючих до відмови від будь-яких форм співробітництва з радянською владою, в образі якої бачили появу Антихриста. Так, у 1973 р. віруюча ІПХ села Тхорин М. Шмаюк пророкувала близький кінець світу і у зв'язку з цим радила дітям не ходити до школи, а людям — не відвідувати православної церкви і не брати участі у богослужіннях, оскільки священики зрадили Бога на користь безбожного комунізму. Ще у 1980-х рр. вони, ніби, зникають з поля зору апарату уповноваженого та інших органів влади. Цікавим є факт, що в період релігійного піднесення 1989—1991 рр. громади ІПЦ і ІПХ взагалі зникають із статистичних звітів про кількість релігійних організацій в Житомирській області, хоча їхня діяльність все одно була зафіксована.[34]

Після Чорнобильської катастрофи (1986) село Возничі було віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Багато Левківських залишали рідне село в пошуках кращої долі, хоча, як відомо, процеси урбанізації розпочалися ще раніше. Село зараховано до категорії, так званих, депресивних регіонів. Це загальна тенденція для багатьох сіл регіону, де щільність населення за даними 2008 року по Ясенцю, трьом Рудням, Лучанкам, Возничам, Мацькам, Лісовцям і Козулям становить 19 осіб на 1 км².[35]

XXI століття ред.

 
Левківський Віктор в зоні АТО

2015 року в селі Возничі був відкритий пам'ятник — на гранітному п'єдесталі плита з написом «Возничі 1771» із зображенням замку-фортеці, а нижче — пам'ятна дошка з легендою виникнення села і зазначенням його перших жителів. Пам'ятник встановлено на в'їзді в село Возничі з боку села Мацьки. Ініціатором і спонсором спорудження пам'ятника виступив депутат Овруцької районної ради, директор Черевківської восьмирічної школи, Левківський Микола Іванович (уродженець села Возничі)[36].

До 7 липня 2017 року село входило до складу Лучанківської сільської ради Овруцького району Житомирської області[37].

Етнолінгвістичні дослідження ред.

У липні 1981 року в селі Возничі перебувала група студентів і випускників Московського державного університету імені М. В. Ломоносова під керівництвом М. Р. Павлової. Студенти М. Р. Павлова (керівник) А. М. Гамбарова, Е. Л. Чеканова, І. А. Морозов, С. Шевцова, М. І. Серебряна, а також В. А. Урнов і А. Б. Страхов (МДУ) та студенти-музикознавці Е. Кретова і І. Анананова (ДМПІ ім Гнесіних) зібрали тексти, билички, жнивні пісні, замовляння, духовний вірш про Цмока, сни.[38] Матеріали цієї експедиції в подальшому використовували інші вчені для своїх досліджень, у тому числі і правнук російського письменника Л. Н. Толстого — академік Толстой Микита Ілліч. Їх роботи друкувалися видавництвом «Наука» в наукових серіях Інституту слов'янознавства Академії Наук СРСР (РАН): «Славяноведение», «Славянский и балканский фольклор», «Славянское и балканское языкознание». Багато праць вийшло в московських видавництвах «Ладомир», «Индрик», «Рукописные памятники Древней Руси». Експедиція Павлової М. Р. в с. Возничі була не випадковою. У 1970—1990-ті рр. Інститутом слов'янознавства АН СРСР (тепер РАН) під керівництвом М. І. Толстого в Полісся були спрямовані етнолінгвістичні експедиції. Польові дослідження проводились за спеціально розробленою «Програмою Поліського етнолінгвістичного атласу».[39] Матеріали експедицій, що охопили понад 120 населених пунктів Полісся (в тому числі с. Возничі) зберігаються в Поліському архіві Інституту слов'янознавства РАН (Москва). Тривалий час готується і електронна база даних «Поліський архів» (С. М. Толстая) і «Східнослов'янські міфологічні персонажі» (Е. Е. Левкиевская)[40] На сьогодні в базі даних «Поліський архів» введено приблизно 70 % всього обсягу інформації. Рукописна версія архіву становить за загальними підрахунками близько 130 тисяч карток — одиниць зберігання.[41].

Бєлова О. В. в науковій статті «Назви сіл Полісся і топонімічні наративи»[42] на підставі матеріалів експедиції Павлової М. Р., наводить два рівноправних приклади народної топоніміки виникнення назви «Возничі»: 1. Колись одна хата була, так дід один жив. Його звали Вознич. Вознич — Возничі. 2. Пан говорив на жителів села вознич, а люди потім додали «і», і стало Возничі. Колись замок був, і всі люди з'їжджалися працювати туди. Возити — Возничі.

Незвичайна і розмовна мова жителів с. Возничі. Це — суміш давньоруської, польської, білоруської та української мов (так званий «поліський діалект»). Цей овруцький діалект описаний в «Лексичному Атласі Правобережного Полісся» вихідцем з села Листвин Никончуком М. В.[43]

Відомі люди ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Поштові індекси та відділення поштового зв’язку України. Укрпошта. Архів оригіналу за 18 листопада 2019. Процитовано 12 червня 2020.
  2. ↑ Тутковський П. Славечансько-Овруцький кряж і узбережжя ріки Славечни. Труди Фіз.-Матем. Відділу Всеукр. Акад. Наук. 1923 р. т. І, вип. 1, 72 стор.
  3. ↑ Закревська Г. Геологічні досліди на північно-східній частині Волинського Полісся та на півночі Київщини. К., 1928. Архів оригіналу за 22 липня 2018. Процитовано 2 червня 2021.
  4. ↑ Природа Беларуси. Том 2. Климат и вода. Энциклопедия. В 3 томах. — Редкол.: Т. В. Белова [и др.]. — Минск: Беларуская Энцыклапедыя імя П. Броукі, 2010. С. 175.
  5. ↑ [[https://web.archive.org/web/20210603000305/https://www.ovruch.info/шляхетство-полісся-україни-старовин/ Архівовано 3 червня 2021 у Wayback Machine.] Шляхетство полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції [Електронний ресурс]: матеріали науково-практичної конференції / , ред. В. Ф. Баранівський ; Міжнародна громадська організація «Земляцтво житомирян», Інститут історії НАН України, ВНЗ «Національна академія управління». — суспільно-науковий проект «Шляхетство як історико-культурний та державо-творчий феномен України». — Київ: ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018. — 216 с.]
  6. ↑ Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 68.
  7. ↑ Книга Коронных Записей XVI, Листы 19—26, 51 на обор.— 60. Опубліковано: Архив ЮЗР, Ч. 8, Т. 5., стр. 404—427. [Архівовано 24 квітня 2017 у Wayback Machine.]
  8. ↑ Облікова картка с. Возничі на сайті Верховнї Ради України. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 10 червня 2020.
  9. ↑ «Левковские Возниченки в метрических книгах Левковской униатской церкви (1772—1801 гг.)». Архів оригіналу за 29 квітня 2017. Процитовано 17 квітня 2017.
  10. ↑ Родовідна книга дворян Волинської губернії. Частина 6. Літера Л. 1801, арк. 137—149 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 червня 2021. Процитовано 4 червня 2022.
  11. ↑ «Дело Волынского дворянского депутатского собрания о дворянском происхождении Валевских-Левковских». Жит. обл. держ. архів. Ф. 146. Оп. 1. № 1178.
  12. ↑ Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, стр. 96-99. Архів оригіналу за 18 листопада 2018. Процитовано 4 червня 2022.
  13. ↑ Васильев В. Л. Славянские топонимические древности Новгородской земли: исследование деантропонимных названий на общеславянском фоне, С-Пб., 2006. Архів оригіналу за 11 червня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  14. ↑ Zrodła Dziejowe, T. XX, S. 25-29.
  15. ↑ Див. військово-топографічну карту Ф. Ф. Шуберта (дані 1867 року). Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  16. ↑ Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795-2006 роки (PDF). http://www.archive.zt.gov.ua/. с. 141. Архів оригіналу (PDF) за 12 липня 2017. Процитовано 1 червня 2021.
  17. ↑ Житомирский обл. держ. архів. Фонд Р-1010 (фонд втрачений в період тимчасової окупації 1941—1943 рр.): «Возницька сільська рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, с. Возничі Словечанського району Коростенського округу» [Архівовано 9 березня 2022 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Казначеєва Л. Волинське дворянське зібрання (1796—1917): функції, структура, участь у системі органів влади. К., 2008
  19. ↑ [[https://web.archive.org/web/20210109224532/http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0008971 Архівовано 9 січня 2021 у Wayback Machine.] Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини. 1795—2006 роки: довідник / Житомир. облдержадмін., Держ. архів Житомир. обл.; [упоряд.: Р. Ю. Кондратюк та ін. ; редкол.: І. О. Рафальський (голова) та ін.]. — Житомир: Волинь, 2007. С. 253, 425.]
  20. ↑ Жертвы политического террора в СССР. Архів оригіналу за 11 квітня 2012. Процитовано 14 серпня 2016.
  21. ↑ Великая Отечественная война, 1941—1945: в фотографиях и кинодокументах, у пяти томах (Том 1): 1941. Planeta, 1985, стр. 268
  22. ↑ Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.. — в 3х т. — Т. 1. — Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому у війні. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. — С. 339.
  23. ↑ «Из истории села Возничи…». Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 14 жовтня 2016.
  24. ↑ Надія Левківська: Люди, про яких не напишуть у книжках. Інтернет-видання «ОГО» від 21. 07. 2016. Архів оригіналу за 22 жовтня 2016. Процитовано 14 жовтня 2016.
  25. ↑ Бегма В. Шляхи нескорених: [про партизанський рух на Ровенщині в роки Великої Вітчизняной війни] / В. А. Бегма, Л. Є. Кизя ; [літ. запис П. Автомонова]. 2-ге вид. Київ: Рад. письменник, 1963.
  26. ↑ Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941—1944 рр.): Анотований покажчик / За ред. В. Ф. Солдатенка; автори-упорядники: Бутко С. В., Герасименко Л. С., Киридон А. М., Пилявець Р. І., Яременко В. М. — К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 124 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 травня 2015. Процитовано 14 серпня 2016.
  27. ↑ Україна: Хроніка ХХ ст.: Роки 1941—1943: Довід. вид. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Упоряд.: Т. Пастушенко, Т. Заболотна, М. Дубик. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005, стор. 373 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  28. ↑ Жизнь генерала Наумова: сб. док. / Сост.: Г. М. Наумова, А. В. Бибик, В. М. Наумов. — 2-е изд. — К.: Альфа Реклама, 2015. С. 167.
  29. ↑ Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941—1945 / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др. — М.: Воениздат, 1985. С. 175.
  30. ↑ Журнал бойових дій 7 корп. ППО, стор. 9. Архів оригіналу за 2 червня 2021. Процитовано 2 червня 2021.
  31. ↑ Книга пам'яті України. Житомирська область. Архів оригіналу за 24 червня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  32. ↑ Электронная Книга Памяти Украины 1941—1945. Архів оригіналу за 4 травня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  33. ↑ Бондаренко С. Нащадки воїнських родів. З історії околичної шляхти Овруччини. — Овруч, 2008.
  34. ↑ Якуніна К. І. Порівняльна характеристика сектантського руху на Волині та Житомирщині у 1940–1970-х рр. / К. І. Якуніна // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. — 2012. — Вип. 23. — С. 226—234.
  35. ↑ Голос України № 166 від 08. 09. 2010, стор. 8-9[недоступне посилання з квітня 2019]
  36. ↑ Іван ДУБНИЦЬКИЙ «Встановили памятник селу». Офіційний сайт Овруцька РДА. Архів оригіналу за 10 жовтня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  37. ↑ Лучанківська сільська рада Житомирська область, Овруцький район. Верховна Рада України. Архів оригіналу за 12 червня 2020. Процитовано 12 червня 2020.
  38. ↑ Житомирська область (опис матеріалів Павлової М. Р.). Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 серпня 2016.
  39. ↑ ПЭС, М., 1983.
  40. ↑ Захаров Н. В. Информационно поисковые системы в филологических науках. Электронный журнал «Знание. Понимание. Умение.» 2008. № 5.-Филология.
  41. ↑ База данных «Полесский архив» Отдела этнолингвистики и фольклора. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 14 серпня 2016.
  42. ↑ Вопросы ономастики. 2005, № 2. Екатеринбург, Издательство Уральского Университета, 2005 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 лютого 2007. Процитовано 22 лютого 2007.
  43. ↑ Никончук Н. В. «Лексический Атлас Правобережного Полесья». К., 1994 г.

Посилання ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Возничі
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Возничі&oldid=41630768