Відкрити головне меню

Возничі́ — село в Україні, в Овруцькому районі Житомирської області. Населення становить 215 осіб за результатами останнього перепису 2001 року. Фактично проживає за даними Лучанківської сільської Ради близько 100-а чоловік.

село Возничі
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Овруцький район
Рада/громада Лучанківська сільська рада
Код КОАТУУ 1824284302
Основні дані
Засноване 1771
Населення 215
Площа 0,97 км²
Густота населення 221,65 осіб/км²
Поштовий індекс 11100
Телефонний код +380 4148
Географічні дані
Географічні координати 51°30′48″ пн. ш. 28°22′50″ сх. д. / 51.51333° пн. ш. 28.38056° сх. д. / 51.51333; 28.38056Координати: 51°30′48″ пн. ш. 28°22′50″ сх. д. / 51.51333° пн. ш. 28.38056° сх. д. / 51.51333; 28.38056
Середня висота
над рівнем моря
159 м
Місцева влада
Адреса ради 11120, Житомирська обл., Овруцький р-н, с.Лучанки, , тел. 9-31-18
Карта
Возничі. Карта розташування: Україна
Возничі
Возничі
Возничі. Карта розташування: Житомирська область
Возничі
Возничі
Мапа

Возничі у Вікісховищі?

ГеографіяРедагувати

У селі бере початок Канал Михач, лівий доплив Жмурні.

Територія і жителіРедагувати

 
Вчителі і учні восьмирічної школи с. Возничі, початок 60-х років

Село Возничі знаходиться за 50 км на північний захід від стародавнього міста Овруч і за 3,5 км від українсько-білоруського кордону. Через село протікає річка Словечна — притока Прип'яті. Місцевість лісиста, болотиста. Добре ростуть білі і інші гриби, чорниця, брусниця, журавлина. Ґрунти піщані, тому землеробство слабо розвинене: культивувалися жито, картопля, льон. На південному заході від села Возничі розташований Словечансько-Овруцький кряж. Закритість з одного боку Словечансько-Овруцьким кряжем, з іншого боку густими лісами і болотами (від Білорусі болота Міхач-Граничне в районі хутору Волярів, на захід від нього болота Маньчине і Грибове, які поглинаються від півдня до півночі в районі села Возничі величезним урочищем-болотом Жереміна) створили умови консервації мови і традицій місцевого населення — нащадків шляхти Валевських-Левківських.

Наприкінці 70-х років був застосований план меліорації — осушення боліт. Змінено природне русло річки Словечна (в тому числі частина стоку річки Жолонь направлена ​​в Словечну ще в 1961 році), осушені всі болота з південної-східної сторони села Возничі. Цей план знищив унікальну природну зону, зникли заплавні луки і інша рослинність, рідкісні птахи, бобри, росомахи, безліч видів риб.

Крім Левківських, в селі Возничі проживали також близькі за походженням нащадки шляхетських родів Невмержицьких, Верповских, Стоцьких, Залізинських, Можаровських. Щоб якось ідентифікувати себе кожна родина Левківських (оскільки у всіх одне прізвище) прийняла вуличне прізвисько: Керенський, Грибок, Чван, Бомар, Безногий, Хльом, Козел, Істельний, Циркун, Бобом, Заєць, Чмар, Складаний, Сьома, Карайчук, Цюпалька, Галах, Просюк, Митрофан, Лексюха, Рой, Шмонька, Топтун, Валєнка, Кирпа, Лукиєв, Безрукий, Вовк, Барабанчик, Федька, Шостка, Сопкий, Савка, Байдюк, Немчик, Борщ, Валик, Павлинка, Сейко і інші.

Етнолінгвістичні дослідженняРедагувати

 
Центр села Возничі 1986 р.

Село Возничі цікавило радянську академічну науку (МДУ, Інститут слов'янознавства).

Так, в липні 1981 року в селі Возничі перебувала група студентів і випускників Московського державного університету імені М. В. Ломоносова під керівництвом М. Р. Павлової. Студенти М. Р. Павлова (керівник) А. М. Гамбарова, Е. Л. Чеканова, І. А. Морозов, С. Шевцова, М. І. Серебряна, а також В. А. Урнов і А. Б. Страхов (МДУ) та студенти-музикознавці Е. Кретова і І. Анананова (ДМПІ ім Гнесіних) зібрали тексти, билички, жнивні пісні, замовляння, духовний вірш про Цмока, сни.[1] Матеріали цієї експедиції в подальшому використовували інші вчені для своїх досліджень, в тому числі і правнук великого російського письменника Л. Н. Толстого — академік Толстой Микита Ілліч. Їх роботи друкувалися видавництвом «Наука» в наукових серіях Інституту слов'янознавства Академії Наук СРСР (РАН): «Славяноведение», «Славянский и балканский фольклор», «Славянское и балканское языкознание». Багато праць вийшло в московських видавництвах «Ладомир», «Индрик», «Рукописные памятники Древней Руси». Ось деякі з них:

Експедиція Павлової М. Р. в с. Возничі була не випадковою. У 1970—1990-ті рр. Інститутом слов'янознавства АН СРСР (тепер РАН) під керівництвом М. І. Толстого в Полісся були спрямовані етнолінгвістичні експедиції. Польові дослідження проводились за спеціально розробленою «Програмою Поліського етнолінгвістичного атласу».[2] Матеріали експедицій, що охопили понад 120 населених пунктів Полісся (в тому числі с. Возничі) зберігаються в Поліському архіві Інституту слов'янознавства РАН (Москва). Тривалий час готується і електронна база даних «Поліський архів» (С. М. Толстая) і «Східнослов'янські міфологічні персонажі» (Е. Е. Левкиевская).[3] На сьогодні в базі даних «Поліський архів» введено приблизно 70 % всього обсягу інформації. Рукописна версія архіву становить за загальними підрахунками близько 130 тисяч карток — одиниць зберігання.[4]

Бєлова О. В. в науковій статті «Назви сіл Полісся і топонімічні наративи»[5] на підставі матеріалів експедиції Павлової М. Р., наводить два рівноправних приклади народної топоніміки виникнення назви «Возничі»: 1. Колись одна хата була, так дід один жив. Його звали Вознич. Вознич — Возничі. 2. Пан говорив на жителів села вознич, а люди потім додали «і», і стало Возничі. Колись замок був, і всі люди з'їжджалися працювати туди. Возити — Возничі.

Незвичайна і розмовна мова жителів с. Возничі. Це — суміш давньоруської, польської, білоруської та української мов (так званий «поліський діалект»). Цей овруцький діалект описаний в «Лексичному Атласі Правобережного Полісся» вихідцем з села Листвин Никончуком М. В.[6]

ІсторіяРедагувати

 
Титульна сторінка Справи № 133 Волинського дворянського депутатського зібрання про дворянське походження Левківських
 
Восьмирічна школа с. Возничі, 1986 р.
 
Магазин в с. Возничі, 2011 р.
 
Остарбайтер Левківський Микола Іванович, № 160, Люнебург, 1942 р.
 
Кладовище с. Возничі, 2011 р.
 
Військово-топографічна карта Ф. Ф. Шуберта, Овруцький повіт (дані 1867 року)
 
Гришан Т. Л. — командир Словечанського партизанського загону (фото 1938 року).

Шляхетське селоРедагувати

Дворяни-шляхта Левковські-Возниченки з села Левковичі (нащадки генерала возного Яцька Томиловича Левковського, який згадується в актових документах в 1602[7], 1603,[8] 1614 роках[9]) вперше фіксуються в Возничах близько 1771[10] і 1772 років:[11] Левківський Федір Григорович з синами: Левківським Лукою Федоровичем (1750 р. н.), дружина Катерина Семенівна (1755 р. н.); Левківським Іваном Федоровичем (1755 р. н.), дружина Анастасія Андріївна (1765 р. н.); Левківським Іваном Федоровичем, дружина Горпина; Левківським Данилом Федоровичем (1747 р. н.), дружина Василиса Максимівна Кобилинська (1761 г. р.); Левківським Григорієм Федоровичем (1749 р.н.), дружина Агафія Петрівна (1759 р. н.); Левківським Семеном Федоровичем (1761 р. н.), дружина Ксенія Григорівна (1765 р. н.); Левківським Шимоном (Семеном) Федоровичем (1765 р. н.), 1-а дружина Єфросинія Михайлівна (1785 р.), 2-а — Аполлонія Максимівна (1791 р.).[12] Очевидно й інше: земля в районі села Возничі, що входила у володіння панів Левківських згадується набагато раніше, як мінімум з 1548 року, коли був списаний поділ Овруцьким старостою Йосифом Халецьким між Левківськими, які володіли частиною Смольчанскої землі і св. отцями капітула віленського, які володіли Каменщизною (Можари, Тхорин, Листвин, Бігунь і ін.). Левківська земля в цьому поділі включала Луг Нівенський, острів Трунів, з Труніва острова вздовж річки Словечна до болота Зереміна, до річки Жидової, уздовж річки Жидової до Переділу, з Переділу до Лав, з Лав до урочища Перетимля, з урочища Перетимля Міхачем болотом, з Міхача в болото Тиврів, до Чорного-острова, до річки Словечно, межує з ґрунтами Невмержицьких, річка Роговка, лісками і «поплесками», йдучи до волоки Кісіна, а Кісінська межує до відтятого уділу.[13][14] Велике урочище Жереміна (Zeremin) від старо-біл., «зеремя» — місце, де живе стадо бобрів[15], очевидно, належало тоді Томилу Нелиповичу Левковичу, як предку засновників села Возничі, який згадується в джерелах бл. 1571—1574 рр., зазначене як болото Зеремін в оголошенні Степана Левковського від 1649 року про цей роздільний лист, знищений запорізькими козаками в 1648 році, було саме тим місцем, на якому спочатку виникло селище, а потім і село Возничі.[16]

Поколінний розпис дворян Левківських — гілки засновників і перших жителів села ВозничіРедагувати

  1. Петро (Немира) Бакотський, зг. бл. 1388 р. — I коліно
  2. Ларіон Валевський (Козарин Іван Резанович). 1. — II. коліно
  3. Давид Велавський. 2. — III коліно
  4. Булгак Белавський (Велавський). (1486). 3. — IV. коліно
  5. Львей (Лев) Булгакович, зг. 1474 р. 4. — V коліно
  6. Неліпа Левкович (Левківський). 5. — VI коліно
  7. Томило Неліпович Левкович. (Левківський) 7. (зг. 1574) — VII коліно.
  8. Яцек Левківський, возний (зг. 1602, 1603, 1614). 7. — VIII коліно
  9. Григорій Левківський-Возниченко (зг. 1727). 8. — IX коліно
  10. Федір Левківський-Возниченко (зг. 1749, пом. 1790). 9. — X коліно
  11. Лука Левківський ″. 10. (1750 р. н.) — XI коліно
  12. Іван Левківський ″. 10. (1755 р. н.) — XI коліно
  13. Данило Левківський ″. 10. — XI коліно
  14. Іван Левківський ″. 10. — XI коліно
  15. Григорій Левківський ″. 10. (1749 р. н.) — XI коліно
  16. Семен Левківський ″. 10. (1761 р. н.) — XI коліно
  17. Семен (Шимон) Левківський ″. 10. (1765 р. н.) — XI коліно[17]

XX століттяРедагувати

Зрозуміло, що з приходом радянської влади в 1917 році дворянські права Левківських були повністю скасовані.[18] Хоча ще з 1831 року дворян села Возничі царський уряд почав переводити в розряд міщан (19 жовтня 1831 року Правлячим сенатом було видано закон «Про розбір шляхти в Західних губерніях і про впорядкування такого роду людей»). В 1939 році, з виникненням колгоспу, в село Возничі примусово були переселені прилеглі хутори Левківських (хутір Роговка, Шаманчуки, частково хутір Граки та інші дрібні хутори в напрямку Міхач-Воляри, а також вбік хуторів Горохова, Шепети, Рудні-Бокієвскої, хуторів Малашкових, хутора Свинорой і Можаровського). Селяни, які не вступили в колгосп, були репресовані.[19] У період другої світової війни більшість чоловіків пішли на фронт, в партизани, деякі стали служити в німецькій поліції. У перші місяці війни село Возничі потрапляє у вечірнє повідомлення Радянського Інформбюро від 13 вересня 1941 року: «Самовіддано борються з фашистськими загарбниками житомирські партизани … Загін під командуванням дільничного лікаря тов. Я. підстеріг на ділянці дороги між Возничі і Лученки німецьку автоколону. Знищивши охорону і шоферів, партизани підірвали 4 вантажівки зі снарядами і 2 вантажівки з запасними частинами для танків».[20] Насправді це був Словечанський партизанський загін під командуванням секретаря запасного підпільного обкому КП(б)У Тимофія Лаврентійовича Гришана, який тоді у вересні 1941 року біля села Возничі атакував каральний загін фашистів і знищив сім автомашин з окупантами.[21] Лише завдяки одному з жителів села (Левківському Григорію?[22]), вдалося тоді уникнути масового розстрілу, як акту відплати фашистів на дії партизан.[23] Під час війни через село рейдом проходили партизанські загони Ковпака, Сабурова.[24] 29 грудня 1942 року село було спалене гітлерівцями. Німецький каральний загін знищив 175 дворів, 10 жителів загинуло.[25][26] За іншими даними того дня у вівторок село було спалене повністю і загинуло 2 жителі.[27] Решта втекли в ліс і оселилися в землянках. Багато з них були примусово відправлені на роботу в Німеччину. У травні 1943 року в районі села Возничі діяв партизанський загін Козлова В. М., який входив до з'єднання М. І. Наумова.[28] Село Возничі, як і місто Овруч, були звільнені 18 листопада 1943 року військами 1-го Українського фронту і партизанами в ході Київської стратегічної наступальної операції.[29] До речі, до війни с. Возничі входило в лінію Коростенського укріпрайону (лінія Сталіна). Досі в районі сіл Козулі, Лісовці, Мацьки, Возничі, Лучанки збереглися зруйновані доти (довготривалі вогневі точки). Найбільш повна інформація про загиблих жителів села Возничі в період другої світової війни знаходиться в Книзі пам'яті України.[30][31][32]

Після війни село Возничі було відбудовано. Населення працювало в колгоспі на трудодні, на лісозаготівлях в районі села Красносілка (Жидова), де жили в бараках. Молоді чоловіки села як трудовий резерв були спрямовані на роботу в Донбас. За доблесну працю деякі Левківські були представлені до урядових нагород (у тому числі до Ордену Леніна).

Навіть в цей радянський період збереглися багато колишніх традицій. Весілля проходили під музику гармошки з бубном і автохтонне акапельне виконання старовинних пісень. Похорон супроводжувався голосіннями, які брали свій початок ще з Київської Русі. Хрещення немовлят проходило в православній Свято-Миколаївській церкві села Левковичі (всупереч атеїстичній пропаганді). Існувала традиція, що на свято Різдва Христового, в село Возничі з'їжджалися гості з навколишніх сіл, родичі здалеку. Це існує і понині. Мабуть ця традиція виникла в «околичної шляхти» Левківських. Великдень супроводжувався своєрідною розвагою — «битками» (ігри з фарбованими курячими яйцями). Етнографічною цінністю є твори возничівських майстринь: радюжки, вишиті сорочки, рушники, домотканий одяг, виготовлені вручну за допомогою саморобного дерев'яного ткацького верстата (кросна). Щороку в поминальний четвер після Великодня Левківські села Возничі сходяться і з'їжджаються на «могилки», щоб вшанувати пам'ять «дідів». Вражає дивовижна доглянутість кладовища, яке знаходиться між селами Возничі і Мацьки, на тлі запустіння самих сіл. Загальновідомо, що культ померлих предків притаманний древнім народам. Мабуть, рід Левківських — це далекі нащадки зниклої стародавньої цивілізації ( хозарської?), які начебто намагались зберегти в чистому вигляді свій рід, свою «породу», адже не тільки виходячи з їх генеалогічного дерева, а й за деякими практичними спостереженнями, у Левківських до початку 70-х років XX століття існувало табу на шлюби з іншими прізвищами (і не тільки «мужицькими»), за винятком деяких шляхетських («братії своєї»). Не дарма, село Возничі, хоча і в етнографічному сенсі, все-таки стало об'єктом уваги академічної науки. Досі в селі існує незареєстрована релігійна громада Істинно Православних Християн. Це розкольницька неканонічна секта монархічного спрямування, учасники якої не сприйняли радянську владу і були репресовані або емігрували за кордон. Щоб вижити, інші члени громади пішли в підпілля. Про діяльність цих громад (на Житомирську область діяло лише 3 громади в селах Возничі, Нагоряни, Можари, Тхорин і Білка Овруцького району) відомо небагато. Загалом вони займалися апокаліпсистичною пропагандою, закликали віруючих до відмови від будь-яких форм співробітництва з радянською владою, в образі якої бачили появу Антихриста. Так, у 1973 р. віруюча ІПХ села Тхорин М. Шмаюк пророкувала близький кінець світу і у зв'язку з цим радила дітям не ходити до школи, а людям — не відвідувати православної церкви і не брати участі у богослужіннях, оскільки священики зрадили Бога на користь безбожного комунізму. Навіть зараз ІПХ не афішують свою діяльність, не довіряючи жодній владі. Тим більше, що ще у 1980-х рр. вони, ніби, зникають з поля зору апарату уповноваженого та інших органів влади. Цікавим є факт, що в період релігійного піднесення 1989—1991 рр. громади ІПЦ і ІПХ взагалі зникають із статистичних звітів про кількість релігійних організацій в Житомирській області, хоча їхня діяльність все одно була зафіксована.[33][34][35][36]

Після Чорнобильської катастрофи (1986) село Возничі було віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Багато Левківських залишали рідне село в пошуках кращої долі, хоча, як відомо, процеси урбанізації розпочалися ще раніше. Село зараховано до категорії, так званих, депресивних регіонів. Розвалений колгосп, закрита школа. Це загальна тенденція для багатьох сіл регіону, де щільність населення за даними 2008 року по Ясенцю, трьом Рудням, Лучанкам, Возничам, Мацькам, Лісовцям і Козулям становить 19 осіб на 1 км².[37]

Пам'ятник, присвячений історії селаРедагувати

 
Встановлення пам'ятника історії села Возничі. 16 квітня 2015 року.
 
Левківський Віктор в зоні АТО

В поминальний четвер 2015 року в селі Возничі був відкритий незвичайний пам'ятник — на гранітному п'єдесталі плита з написом «Возничi 1771» із зображенням замку-фортеці, а нижче пам'ятна дошка з легендою виникнення села і зазначенням його перших жителів. Пам'ятник встановлено на в'їзді в село Возничі з боку села Мацьки. Ініціатором і спонсором спорудження пам'ятника виступив депутат Овруцької районної ради директор Черевківської восьмирічної школи, Левківський Микола Іванович (уродженець села Возничі). Левківський М. І. і інший спонсор (Голуб Н. І.) були відзначені грамотами райдержадміністрації, які їм вручив тут же на урочистих зборах перед жителями села, голова РДА Сергій Ковердун. Після цього лучанківский священик, отець Сергій, освятив пам'ятник і всі разом помолилися за мир на своїй землі.[38]

Відомі уродженці селаРедагувати

 
Георгієвський кавалер, Левковський Максим Іванович, село Возничі
  • Левківський Максим Іванович (1888—19 березня 1978, Возничі) — учасник першої світової війни, кавалер Георгіївського хреста, учасник битви 8-ї армії генерала Брусилова з 12-м австрійським корпусом на річці Гнила Липа в ході Галич-Львівської операції (кінець серпня 1914 року). Відзначився нечуваною хоробрістю в рукопашному бою з австрійцями, за що особисто російський імператор Микола II подякував Максима Івановича при врученні Георгіївського хреста під час відвідин Львівського госпіталю з першим Георгіївським кавалером цієї війни, Кузьмою Крючковим. Після госпіталю, в бою поранений в ногу, втратив її (звідси прізвисько «Безногий»), демобілізувався і поїхав до Полтави, працював шевцем, але в 1916 році, дізнавшись все, дружина Онисія Іванівна (1896—1975) забрала його і привезла в Возничі. Пережив окупацію і примусове утримання в таборі для біженців (Миколаївська область) разом з сім'єю в 1943 році.
  • Левківський Іван Миколайович (1892—1950, Возничі) — учасник першої світової війни, кавалер двох Георгіївських хрестів 1-го і 2-го ступеня, підпрапорщик 11-ї російської армії генерала Селіванова. Відзначився нечуваною хоробрістю при облозі і взятті фортеці Перемишль на Південно-Західному фронті в 1915 році, за що особисто був удостоєний подяки російського імператора Микола II. 18 березня 1915 року при спробі прориву кільця оточення Перемишля австро-угорськими військами генерала Германа фон Кусманека, кулеметник 1-го номера Іван Левковський зумів відбити всі атаки противника. З липня 1943 року по 8 травня 1945 року Іван Миколайович і його дружина Текля Іллівна (1895—1946) перебували в Німеччині як остарбайтери. Його син, Микола Іванович з липня 1942 року по 1 травня 1945 року також знаходився в Німеччини як остарбайтер, № 160, і працював різноробочим у Вільгельма Музе в селі Герце, Люнебург.
  • Левківський Віктор Сергійович. В ніч з 7-го на 8-е лютого 2015 року в зоні АТО (сектор «М») загинув заступник командира роти з технічної частини 23-го окремого мотопіхотного батальйону 93 ОМБр старший лейтенант Віктор Левківський.[39]
 
Віктор Левківський під час проходження строкової служби в навчальному центрі «Десна» (1985 рік)

Левківський Віктор Сергійович народився 13 жовтня 1965 році в селі Возничі Овруцького району Житомирської області. У 1973 році пішов у Возничівську восьмирічну школу, в 1982 році закінчив 8 класів місцевої школи. У 1983 році закінчив Лучанківську середню школу з золотою медаллю. Потім вступив до Українського інституту водного господарства в місті Рівне. У 1984—1985 рр. був призваний до лав Збройних Сил. У 1990 році закінчив інститут. Трудову діяльність розпочав з посади майстра ПМК № 120 селища Пришиб Запорізької області. У 1991 році переїхав з родиною в колгосп «Таврія» села Новоданилівка Якимівського району Запорізької області і займав посаду інженера-будівельника. Протягом останніх двох років займався особистим селянським господарством. 25 квітня 2014 був мобілізований і проходив службу в зоні АТО старшим лейтенантом. 8 лютого 2015 року під час оборони табору роти, що розташовувалась у Новоселівці Тельманівського району Донецької області, та евакуації постраждалого особового складу отримав мінне поранення, в результаті якого загинув. У нього залишилися дружина і двоє дітей.[40] Старший лейтенант Віктор Сергійович Левківський був похований 10 лютого 2015 року в селі Новоданилівка Якимівського району.[41] 15 травня 2015 року з метою увічнення пам'яті, на малій батьківщині героя в середній школі села Лучанки Овруцького району на його честь було відкрито меморіальну дошку.[42] 24 вересня 2015 року присвоєно звання капітан (посмертно). Розпорядженням голови обласної ради № 79 від 1 квітня 2016 року нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня посмертно.[43] 19 травня 2016 року в середній школі села Новоданилівка Якимівського району Запорізької області на честь героя було відкрито меморіальну дошку.[44] 29 вересня 2016 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).[45]

ПриміткиРедагувати

  1. Житомирська область (опис матеріалів Павлової М. Р.)
  2. ПЭС, М., 1983.
  3. Захаров Н. В. Информационно поисковые системы в филологических науках. Электронный журнал «Знание. Понимание. Умение.» 2008. № 5.-Филология.
  4. База данных «Полесский архив» Отдела этнолингвистики и фольклора
  5. Вопросы ономастики. 2005, № 2. Екатеринбург, Издательство Уральского Университета, 2005. Архів оригіналу за 22 лютий 2007. Процитовано 22 лютий 2007. 
  6. Никончук Н. В. «Лексический Атлас Правобережного Полесья». К., 1994 г.
  7. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 68.
  8. ДАЖО, Ф. 146. Оп. 1. : Родословная книга дворян Волынской губернии под литерой «Л», Лист 173 об.; доказательство 3-е.
  9. Книга Коронных Записей XVI, Листы 19—26, 51 на обор.— 60. Опубликовано: Архив ЮЗР, Ч. 8, Т. 5., стр. 404—427.
  10. Облікова картка с. Возничі на сайті Верховнї Ради України[недоступне посилання з квітень 2019]
  11. РДІА, Фонд 823, опис 2, справа 97; «Левковские Возниченки в метрических книгах Левковской униатской церкви (1772—1801 гг.)»
  12. «Дело Волынского дворянского депутатского собрания о дворянском происхождении Валевских-Левковских». Жит. обл. держ. архів. Ф. 146. Оп. 1. № 1178.
  13. ЦДІАК: Ф. 28, оп. 1, спр. 85, арк. 273—274 зв., акт 194. Мова старо­українська.
  14. Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, стр. 96-99
  15. Васильев В. Л. Славянские топонимические древности Новгородской земли: исследование деантропонимных названий на общеславянском фоне, С-Пб., 2006
  16. Див. військово-топографічну карту Ф. Ф. Шуберта (дані 1867 року)
  17. Справа Волинського дворянського депутатського зібрання про дворянське походження Валевських-Левківських 1812 року розпочате, 3 лютого 1915 рору закінчене. Житомирський обл. держ. архів. Фонд 146. Опис 1178 За алфавітом 133.
  18. Житомирский обл. держ. архів. Фонд Р-1010: «Возницька сільська рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, с. Возничі Словечанського району Коростенського округу»
  19. Жертвы политического террора в СССР
  20. Великая Отечественная война, 1941—1945: в фотографиях и кинодокументах, в пяти томах (Том 1): 1941. Planeta, 1985, стр. 268
  21. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.. — в 3х т. — Т. 1. — Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому у війні. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. — С. 339.
  22. «Из истории села Возничи…»
  23. Надія Левківська: Люди, про яких не напишуть у книжках. Інтернет-видання «ОГО» від 21. 07. 2016.
  24. Бегма В. Шляхи нескорених: [про партизанський рух на Ровенщині в роки Великої Вітчизняной війни] / В. А. Бегма, Л. Є. Кизя ; [літ. запис П. Автомонова]. 2-ге вид. Київ: Рад. письменник, 1963.
  25. ЦДАГО України. — Ф. 57. — Оп. 4. — Спр. 225. — Арк. 29; 39
  26. Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941—1944 рр.): Анотований покажчик / За ред. В. Ф. Солдатенка; автори-упорядники: Бутко С. В., Герасименко Л. С., Киридон А. М., Пилявець Р. І., Яременко В. М. — К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 124
  27. Україна: Хроніка ХХ ст.: Роки 1941—1943: Довід. вид. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Упоряд.: Т. Пастушенко, Т. Заболотна, М. Дубик. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005, стор. 373
  28. Жизнь генерала Наумова: сб. док. / Cост.: Г. М. Наумова, А. В. Бибик, В. М. Наумов. — 2-е изд. — К.: Альфа Реклама, 2015. С. 167.
  29. Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941—1945 / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др. — М.: Воениздат, 1985. С. 175.
  30. Книга памяти Украины. Овручский район. Том 8. Левковские (См. сообщение от Ivan Levkovskiy на форуме ВГД от 2 июля 2010 года).
  31. Книга пам'яті України. Житомирська область
  32. Электронная Книга Памяти Украины 1941—1945
  33. Якуніна К. І. Порівняльна характеристика сектантського руху на Волині та Житомирщині у 1940–1970-х рр. / К. І. Якуніна // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. — 2012. — Вип. 23. — С. 226—234.
  34. Держархів Житомирської обл., ф. Р-4994, оп. 2, спр. 82, арк. 37; спр. 93, арк. 5.
  35. ЦДАВО України, ф. Р-4648, оп. 5, спр. 331, арк. 131—132.
  36. ЦДАВО України, ф. Р-4648, оп. 5, спр. 361, арк. 6—7.
  37. Голос України № 166 від 08. 09. 2010, стор. 8-9[недоступне посилання з квітень 2019]
  38. Іван ДУБНИЦЬКИЙ «Встановили памятник селу». Офіційний сайт Овруцька РДА. Архів оригіналу за 10 жовтня 2016. Процитовано 14 серпня 2016. 
  39. Ирина Егорова. Залетевшая в блиндаж мина убила бойца запорожского батальона Архівовано 15 березень 2018 у Wayback Machine. // «Индустриалка» от 9 февраля 2015
  40. Офіційний сайт Якимівської РДА
  41. В Акимовском районе простились с офицером, погибшим в зоне АТО (газета «МВ»)
  42. «Вічна слава герою». Офіційний сайт Овруцької РДА. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 серпня 2016. 
  43. Інформація про нагороджених осіб. Нагороджені особи ІІІ ступенем. Офіційний сайт Запорізької обласної Ради.
  44. Меморіальна дошка герою-земляку. Офіційний сайт Якимівської РДА.
  45. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 421/2016 Про відзначення державними нагородами України.

ПосиланняРедагувати