Вознесенська церква (Лук'янівка)

зруйнована православна церква Києва, місцевість Лук'янівка

Це́рква Вознесі́ння Госпо́днього (Свято-Вознесенська церква, Вознесенська церква, Вознесенська Старокиївська церква) — православний храм у Києві на Лук'янівці, по Львівській вулиці (нині вулиця Січових Стільців), збудований впродовж 1863—1870 років (в деяких джерелах рік завершення будівництва — 1872[1]) та зруйнований у 1930-ті роки. Розташовувалась у садибі між будинками № 44-48, яка примикала до території Покровського жіночого монастиря.

Вознесенська церква
Вознесенська церква
50°27′23″ пн. ш. 30°29′37″ сх. д. / 50.45658400002777455° пн. ш. 30.49365300002777701° сх. д. / 50.45658400002777455; 30.49365300002777701Координати: 50°27′23″ пн. ш. 30°29′37″ сх. д. / 50.45658400002777455° пн. ш. 30.49365300002777701° сх. д. / 50.45658400002777455; 30.49365300002777701
Тип споруди церква
Розташування Україна УкраїнаКиїв
Архітектор П. Спарро; В. Моцок (реконструкція 1908–1909 рр.)
Початок будівництва 9 травня 1863
Кінець будівництва 1870
Зруйновано середина 1930-х
Відбудовано не відбудовувалась
Стиль псевдоросійський
Належність православ'я
Адреса Львівська, 44 (зараз Січових Стрільців, 46)
Епонім Вознесіння Господнє
Вознесенська церква (Лук'янівка). Карта розташування: Київ
Вознесенська церква (Лук'янівка)
Вознесенська церква (Лук'янівка) (Київ)
Мапа

Історія ред.

 
Брама Вознесенської церкви, сучасний вигляд

У XVIII — 2-й половині XIX ст. дерев'яна церква Вознесіння Господнього розташовувалася на Вознесенському узвозі, на ділянці між будівлею Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та будинком № 18[2].

З 1830-х років київські околиці Лук'янівка і Кудрявець стали стрімко забудовуватися, населення почало зростати, тому з'явилася потреба у нових храмах на місцях нової забудови[3]. Після перепланування міста та упорядкування церковних парафій Вознесенська Кудрявська церква опинилася на краю своєї парафії, що створювало певні незручності для мешканців[4][5]. Як наслідок, назріла необхідність облаштувати нову церкву за колишньою Житомирською заставою, на місці Кудрявського (Старокиївського) кладовища по вулиці Житомирській (сучасна вулиця Січових Стрільців)[6][4][7], відкритого наприкінці XVIII століття за межами тогочасного міста і ліквідованого згідно проєкту реконструкції міста 1832 року[8][К 1]. Первісно планувалося перенести на незабудовану ділянку кладовища стару дерев'яну Вознесенську церкву[4], але ріст населення вимагав більшого, просторішого храму. У 1862 році єпархіальний архітектор Павло Спарро розробив проєкт нової мурованої церкви Вознесіння[9], яка стала парафіяльним храмом для мешканців Львівської вулиці. Наріжний камінь заклали 9 травня 1863 року[6][3][К 2], але через брак коштів будівництво йшло повільно[5][6] і завершилося лише 1872 року[9][10]. Попри те, що новозбудована церква опинилася на території новоствореної Лук'янівської поліцейської дільниці, вона отримала назву Вознесенської Старокиївської, за одним із варіантів назви кладовища, де була зведена.

Близько 1898 року при церкві звели низку службових будинків, зокрема, сторожку біля брами[11]. У 1908—1909 роках церкву значно розширили та прикрасили[12], зокрема, на бажання церковної громади добудували два бічних вівтарі. Під одним із них, освяченого в ім'я Івана Богослова, пізніше поховали міщанина Івана Жуліду, який пожертвував велику суму на перебудову церкви[9]. Будівельними роботами керував архітектор В. Моцок, у процесі реконструкції були застосовані залізобетонні склепінчасті конструкції[9]. Перебудова церкви супроводжувалася скандалом: проєкт перебудови склав на прохання парафії єпархіальний архітектор Євген Єрмаков, він швидко підготував і передав настоятелю церкви о. Миколі Клітину відповідні креслення, попрохавши за свою працю гонорар у сумі 400 рублів. Натомість, настоятель видав архітектору лише 50 рублів, мотивуючи це тим, що проєкт перебудови ще не погоджений з усіма інстанціями. Решту грошей Єрмаков так і не отримав, адже замовники заявили, що його проєкт відхилений і його послуги більше непотрібні. Насправді замовники запросили іншого спеціаліста — губернського архітектора В. Моцока, а при перебудові церкви використали саме проєкт Єрмакова із незначними змінами[13].

З часом при Вознесенській церкві, незважаючи на заборону з 1871 року здійснювати поховання біля культових споруд, виник стихійний церковний цвинтар, закритий наприкінці 1920-х років. Частина поховань була перенесена на Лук'янівське кладовище, а інша знищена[8]. Серед знищених — поховання української письменниці Грицько Григоренко (Олександри Євгенівнки Судовщикової-Косач, дружини рідного брата Лесі Українки Михайла (Обачного)) і поета В. М. Отроковського[8][14].

У 1920-х роках, після встановлення в Києві радянської влади, Вознесенську церкву закрили. 30 червня 1931 року Народний комісаріат освіти дозволив Київській краєвій інспектурі охорони пам'яток культури знести, з-поміж інших культових споруд, і церкву Вознесіння[15]. У середині 1930-х років храм і кладовище навколо знищили[9][16], сторожку при вході до церковної садиби розібрали лише у 1978 році[17][14]. Від храмового комплексу зберіглася лише цегляна огорожа з брамою та ажурними ґратами[9][10][17][12].

Настоятелі ред.

Серед священиків церкви відомі, зокрема, настоятель отець Лаврентій Данилович Козловський і отець Павло Ілларіонович Старовойтенко[18][19], батько одного з голів Держплану УРСР, Івана Павловича Старовойтенка. Отець Павло деякий час працював тюремним священиком у розташованій поряд Київській губернській тюрмі[20], викладав Закон Божий у сусідній гімназії Жекуліної, де однією з його учениць стала Надія Хазіна, дружина Осипа Мандельштама. Під час репресій проти духовенства отець Павло зник безвісти наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років[21].

Сповідні розписи, метричні книги і клірові відомості церкви (по 1919 рік) зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ (ЦДІАК України)[22].

Настоятелі до 1917 року ред.

  • Михайловський Кондрат Максимович (1801—1847)
  • Михайловский Костянтин Кодратович (1847—1886) — помер 17 січня 1891 року у віці 77 років[23]
  • настоятель церкви, священик Василь Феодорович Птіцин (1871—1886) — помер 11 лютого 1887 року від водяної хвороби у віці 54-х років[24];
  • настоятель церкви, священик Микола Михайлович Клітін (1886—1912);
  • настоятель церкви, священик Козловський Лаврентій Данилович (1913—1917).
    • священик Старовойтенко Павло Ілларіонович (1914)

Опис ред.

Спочатку Вознесенська церква була однобанною, із цибулястою цегляною (у первісному проєкті — дерев'яною) банею, бабинець увінчувала шатрова двоярусна дзвіниця[9][1]. Центральна нава була у плані квадратна, до неї прилучалися притвор і три апсиди[1]. Церква була декорована у спрощених формах російсько-візантійського стилю[9]. Після реконструкції 1908—1909 років до церкви за рішенням громади додали два бічних вівтарі з апсидами обабіч центральної нави[9]. Один з бічних вівтарів у жовтні 1909 року освятили на честь апостола і євангеліста Івана Богослова, інший — на честь святого Миколая[9]. Завершення центрального об'єму з однобанного перетворили на п'ятибанний, також із цибулястими невеликими банями у російському стилі[9] на круглих барабанах та невеликою маківкою над центральною апсидою[1]. На північному та південному фасадах були прибудовані ґанки із шатровим завершенням[1]. Стіни були декоровані цегляним декором у псевдоросійському стилі — лиштвами, кокошниками, кілеподібними сандриками тощо[14].

Церковну територію оточувала зведена наприкінці XIX — на початку XX століття цегляна огорожа із трипрогонною арковою брамою на високому цоколі, яка зберіглася після зруйнування церкви. Центральний проїзд брами завершений трилопатевим фрон­тоном з круглим віконцем, нижчі бічні хвіртки — напів­круглими фронтонами. Також збереглися ажурні металеві ґрати[16].

Подальша доля садиби ред.

У 1948 року на місці храму було зведено за проєктом архітектора Анатолія Добровольського невеликий двоповерховий особняк, що призначався для удови генерала Миколи Ватутіна, який помер і був похований у Києві. Проте вдова відмовилася жити в ньому і переїхала до Москви. Згодом в особняк переселився голова Спілки письменників України, драматург Олександр Корнійчук із дружиною, польською письменницею Вандою Василевською[16].

Коментарі ред.

  1. із розширенням міста кладовище опинилося у межах житлової забудови
  2. за старим стилем, на свято Вознесіння

Примітки ред.

  1. а б в г д Третяк, 2004, с. 20.
  2. Кальницький, 2012, с. 70.
  3. а б Захарченко, 1888, с. 92.
  4. а б в Кальницький, 2012, с. 105.
  5. а б Похилевич, 1865, с. 81.
  6. а б в Закревский, 1868, с. 434.
  7. Захарченко, 1888, с. 226.
  8. а б в Проценко, 1994, с. 222.
  9. а б в г д е ж и к л м Кальницький, 2012, с. 106.
  10. а б Малаков, 2015, с. 53.
  11. Галайба В. Вулиця Артема. grad.kiev.ua. Фотоспомин: Київ, якого немає. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 16 лютого 2022 року. 
  12. а б Третяк, 1998, с. 75.
  13. Кальницкий, 2012, с. 130.
  14. а б в Третяк, 2004, с. 21.
  15. Третяк, 1998, с. 29.
  16. а б в Звід, 1999, с. 175.
  17. а б Друг, Малаков, 2004, с. 619.
  18. Духовенство Киева на 1914 год (всех исповеданий). www.petergen.com. Архів оригіналу за 3 серпня 2020. Процитовано 16 лютого 2022 року.  (рос.)
  19. Духовенство Киева на 1914 год (всех исповеданий). www.old.kiev.ua. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 16 лютого 2022 року. 
  20. Прокопенко В. В. Лукьяновский университет // Заговор.
  21. СТАРОВОЙТЕНКО ПАВЕЛ ИЛЛАРИОНОВИЧ. drevo-info.ru. Древо: открытая православная энциклопедия. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 16 лютого 2022 року.  (рос.)
  22. Церква Вознесіння Господнього (Вознесенська) на Кудрявці у Старокиївській частині у м. Києві. Зведений каталог метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів, ЦДІАК України. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 16 лютого 2022 року. 
  23. ЦДІАК України, Ф.127, оп.1078, спр.786, арк.803зв
  24. ЦДІАК України Ф.127, оп.1078, спр.786, арк.662зв

Посилання ред.

Джерела ред.

  • Малаков Д. В. Від Кудрявця до Лук'янівки. — К. : Либідь, 2015. — 80 с. — (Твій Київ) — ISBN 978-966-06-0705-7.
  • Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
  • Грачова Л., Меркатун І., Толочко Л. Особняк 1945, в якому прожива­ли Василевська В. Л., Корнійчук О. Є. // Київ: Кн. 1, ч. 1: А—Л Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. — К. : Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — 608 с. — 3900 прим. — ISBN 966-95478-1-4.
  • Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
  • Третяк К. О. Київ: путівник по зруйнованому місту. — К. : Редакційно-видавничий центр «Київський університет», 1998. — 159 с. — 1000 прим. — ISBN 966-594-061-9.
  • Проценко Л. А. Київський некрополь: путівник-довідник. — К. : Український письменник, 1994. — 334 с. — 15000 прим. — ISBN 5-333-00673-3.
  • Друг О. М., Малаков Д. В. АРТЕМА, 46 (кол. Львівська, 44) // Особняки Києва. — К. : Кий, 2004. — 823 с. — ISBN 966-7161-60-9.
  • Кальницкий М. Б. Зодчество и зодчие. — К. : ВАРТО, 2012. — 336 с. — (Киевские истории) — 1500 прим. — ISBN 978-966-2321-22-7. (рос.)
  • Захарченко М. М. Кіевъ теперь и прежде. — К. : С. В. Кульженко, 1888. (рос. дореф.)
  • Похилевичъ Л. Монастыри и церкви г. Кіева: Прежнее и нынешнее состояніе и средства содержанія причтовъ, а также иноверческие молитвенные дома. — К. : Въ типографіи губернского управленія, 1865. — 134 с. (рос. дореф.)
  • Закревский Н. Описаніе Кіева. — М. : Типографія В. Грачева и комп, 1868. — Т. 1. — 455 с. (рос. дореф.)