Відкрити головне меню

Вели́ка Фосня (пол. Chwośnia Wielka[2])  — село в Україні, в Овруцькому районі Житомирської області. Населення становить 1147 (?) осіб.

село Велика Фосня
Kostuszki .jpg
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Овруцький район
Рада/громада Великофоснянська сільська рада
Код КОАТУУ 1824280901
Основні дані
Засноване 1561[1] (писемна згадка)
Населення 1147
Площа 4,382 км²
Густота населення 261,75 осіб/км²
Поштовий індекс 11161
Телефонний код +380 4148
Географічні дані
Географічні координати 51°15′31″ пн. ш. 28°48′38″ сх. д. / 51.25861° пн. ш. 28.81056° сх. д. / 51.25861; 28.81056Координати: 51°15′31″ пн. ш. 28°48′38″ сх. д. / 51.25861° пн. ш. 28.81056° сх. д. / 51.25861; 28.81056
Середня висота
над рівнем моря
148 м
Водойми річка Вільшанка
Місцева влада
Адреса ради 11161, Житомирська обл., Овруцький р-н, с. Велика Фосня, тел. 6-21-87
Карта
Велика Фосня. Карта розташування: Україна
Велика Фосня
Велика Фосня
Велика Фосня. Карта розташування: Житомирська область
Велика Фосня
Велика Фосня
Мапа

Велика Фосня у Вікісховищі?

ГеографіяРедагувати

Село Велика Фосня розташоване за 6 кілометрів на південь від районного міста Овруч у верхів'ї річки Вільшанка на обох її берегах та належить до найстаріших поселень краю. Тут можна побачити об'єкти природно-кліматичних змін материка — скаменілі сліди стопи в пісковику біля місцевої кринички, каміння льодовикового періоду в центрі села Костюшки[3]. Місцевість знаменита історією — артефакти курганів початку та другої половини минулого тисячоліття (останні зруйновані в другій половині 20-го століття)[4].

Цікавою є історія людей поліського краю[5],[6].

Певний час село мало статус гміни і відповідний вплив на сусідні поселення. Село мало школу, церкву, млин, вітряки та інші громадські будівлі і виробництва. Після жовтневого перевороту (жовтневий переворот) значною мірою значущість села збереглась. З бігом часу зникли межі, які відділяли поряд розташовані села Костюшки, Вереси, Сарнинки, що зумовило перенесення адміністративних будівель сільської ради з села Велика Фосня в село Костюшки, а пізніше надання цим селам спільної назви — Велика Фосня. В другій половині минулого століття село досягнуло значного розквіту. Тут з'явилися будинок культури, нові школа і бібліотека, будинок побуту, торговельний комплекс, сільська рада, фельдшерський пункт, електростанція, телефонна підстанція, радіо, вітрогон, баня, кафе, асфальтована дорога, водосховище, регулярний автобусний зв'язок з районним центром тощо. Село мало свою машинно-тракторну бригаду і широко славилося своїми здобутками в краї.

Не обійшли село лихоліття громадянської війни, колективізації, розкуркулення, голодомору (про ці жахіття села розповідається у фільмі «Пейзаж після мору»[7]), другої світової війни (фільм «Советская история»[8]), Чорнобиля. Село понесло значні втрати[9],[10].

Село Велика Фосня у 1932—1933 рр. входило до складу Великофоснянської сільради Овруцького району Київської області [11]. За даними сільради, у 1932—1933 рр. загинуло 69 чол.(?), на сьогодні встановлено імена 68 чол. (Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні).

Під час звгострення комуно-сталінських репресій проти українського народу в 1920—1940 рр. каральними органами НКВС СРСР була заарештовано та позбавлено волі на різні терміни 26(?) мешканців села, з яких 6 чол розстріляно. (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією» Житомирська область, книга 1-6 Житомир «Полісся»)

Історія села досить тісно пов'язана з історією України[12] (Історичний фільм «Ukraine».[13])

Поряд з селом проходять залізниця (Санкт-Петербург-Одеса), автомагістраль (Мозир — Житомир).

До історії селаРедагувати

Перша писемна згадка про село відноситься до 16-ст. В 1561 році поміщицьке село Фосня[14] разом з Гладковичами є власністю Харленських. В 1683 році село належить до Прушиньських. Пізніше до Байковських і Снєжків. Про вік села свідчать археологічні знахідки на його землях, датовані 11 ст..[15]

На Литовський період 1601 рік припадає згадка про село Костюшки (Kostiuszki, Kościuszki), засноване Костюшками[16]. Костюшки — волинський шляхетській рід герба Рох III. З часом рід Костюшків розрісся і поширився на терени сучасної України під Овруч[17].

Село Костюшки розташоване неподалік від річки Норинь Овруцького повіту, ґміна і парафія православна с. Хвосня (Фосня) Велика, 8 верст від Овруча, 99 будинків, 617 мешканців. Село належало до староства овруцького. У 1615 році Костюшки з селищем Лопін перебували у володінні Костюшковських. У дев'ятнадцятому столітті — у володінні Дубовецьких[18], Родина Дубовецьких в 1850 – 1880 роках були власниками сіл Ігнатполя і частини Костюшок (powiat Owrucz)[19]. Проте, зі спогадів старожилів, село Костюшки належало Дубовецьким ще і в 1917 р.(?). Є також спогади про зустріч односельців з власником села біля с.Ігнатполь після 1917 р.(?).

Маєток пані Снєжкової (останньої перед жовтневим переворотом власниці села) був розташований в с. В.Фосня в саду неподалік залізниці. В 60-ті роки минулого століття в ньому були розташовані початкові класи школи. Існує легенда, що залізниця за проектом мала проходити через панський сад, проте на прохання власника маєтку її проклали в обхід. Навіть тепер видно, що на ділянці від переїзду до Потапович залізниця обгинає старовинний сад.

Обійстя костюшківського пана Дубовецького (останнього перед жовтневим переворотом власника села) було розташоване на краю села, на узвишші лівого берега річки Вільшанки ліворуч дороги, яка з'єднує села В.Фосня і Костюшки. Довкола маєтку був сад по периметру обсаджений липами, деякі з них мали пишний вигляд ще в 50-х роках минулого століття. В житловому будинку пана до середини 60-х років минулого століття був розташований фельдшерський пункт села. Господарські споруди чи їх залишки (будівлі для тварин, льох, колодязь…) були в доброму стані ще на початку 60-х років минулого століття, а колодязь (?) діє і дотепер.

В селах Можари, Велика Фосня, Яцковичі Овруцького, Кацовщина Народницького району в 1925 р (?) виселяли поміщиків польського та українського походження, які володіли землями від 200 до 1200 десятин землі, що для поліського регіону було надзвичайно багато[20].

Наприкінці ХІІІ і на початку XIV ст. землі увійшли до Литовського великого князівства[21],[22]. За Люблінською унією (Люблінська унія)1569 року, якою було оформлено об'єднання Литовського князівства (Велике князівство Литовське)з Польщею у федеративну державу, територія теперішньої Житомирської області в складі Правобережної України потрапила під владу Польщі. Після третього поділу Польщі (1795 р.) переважна більшість земель увійшла до складу Волинської губернії, центром якої з 1804 року став Житомир[23]. Після жовтневого перевороту в С.Петербурзі до 22 вересня 1937 року село відносилось до Київської області[24].


Після подій 1648 року відбувся поділ маєтностей краю поміж братами Немиричами. Норинськ, Велика і Мала Хайча, Бондари, Велика Фосня і Потаповичі дісталися середньому з братів — Владиславові[25].

До гміни Велика Фосня (Chwośnia, Fośnica) відносилися такі поселення: с. Вереси[26], Бідуни[27], Мала Фосня (Фосенка, Chwośienka)[28], Городище (Horodyszcze)[29], Гошів (Hoszów)[30], Ігнатполь (Ihnatpol, Ignacopole, Ignatówka)[31], Костюшки (Kostiuszki, Kościuśzki, Kościuszkowszczyzna)[32], Ліски (Liski — парафія православна Мошки)[33], Мошки (Moszki, Moszkowce, Moszkowski al.Liski, chutor)[34], Невгоди (Niewhody)[35], Потаповичі (Potapowicze, Potapowiki)[36], Рогачівка(Rohaczówka)[37] Рудня Ігнатпільська (православна парафія Васьковичі)[38], Сарнинки (Sarninki)[39], Шваби (Szwaby)[40], Телятичі (Telatycze)[41], хутір Васьковського (Waśkowskiego)[42].

Художній образ краю, що базується значною мірою на історичній основі, яскраво намальований в творах М.Чайковського(Чайковський Михайло Станіславович)[43],[44] та інших джерелах художньої літератури[45].

Відомий історик Антонович Володимир Боніфатійович відзначав існування на території Овруччини копних судів (правова основа – звичаєве право). Один з 2-х відомих округів такого суду знаходився в с.Гошів. До цього округу належало с.В.Фосня (Хвосня). Суди такого типу втрачали вагу в 2-ій половині 17-го століття. (Можливо дата «народження» с.В.Фосня більш рання?)[46].

Після виникнення Московської митрополії[47],[48] в 1596 році була підписана Берестейська унія. Унійними стали Київська, Полоцька архиєпархії та Пінська, Луцька, Володимирська й Холмська єпархії[49]. Тому не дивно, що деякі з сіл краю в розмовній мові до недавнього минулого називалися шляхетськими. Хоча тепер усі вони себе відносять до різних течій православ'я.

Православ'я почало відновлюватися в краї особливо після 3-го розбору Речі Посполитої та відходу земель теперішньої правобережної України під вплив Російської імперії. Одночасно з відновленням православ'я наказом Павла І, архітектура української церкви змінюється, і активно запроваджується в Україні будівництво церков у московському синодальному стилі[50].

В селі Велика Фосня, впродовж тривалого періоду його існування, було кілька церков (існує легенда про існування церкви до 1870 року, розташованої на правому березі річки неподалік теперішнього мосту між Костюшками і В.Фоснею), кілька кладовищ (про ці, тепер неіснуючі кладовища було відомо ще в другій половині минулого століття). Існує легенда і про існування кількох кладовищ в селі Костюшки, одне з яких було розташоване в районі сучасної школи. Сліди цього кладовища було добре видно в середині минулого століття.

Велика Хвосня — в урядовому реєстрі Фосня[51]. Село над річкою Юльшанка (Вільшанка), Овруцький повіт, гміна — Велика Хвосня, станція поштова — Овруч (7 верст), 160 будинків, 965 мешканців, дерев'яна церква з 1870 р, гмінний уряд, смолярня, горілчаний завод, млин.

У Великій Фосні (біля кладовища с. Костюшки) перед війною дислокувався 94-й авіаційний полк 62-ї авіаційної дивізії[52]. Поряд з кладовищем с. Костюшки був аеродром, на якому базувалась значна кількість військових літаків[53]. Цей об'єкт був знищений в перші дні війни. Наявна на аеродромі ґрунтова злітна смуга не могла впоратися з великою кількістю літаків. Навіть за 100 літаків, дислокованих на аеродромі, необхідний час для їх підйому у повітря сягає кількох годин, що робить такий військовий об'єкт доволі вразливим перед противником.

Під час війни в районі села діяли загони УПА[54],[55], в яких брали участь і представники місцевої громади.

В повоєнний період і аж до початку 60-х років на землях села, що розташовані поряд з місцевою криничкою (інколи на території, що носить назву Норинь), періодично проходили військові навчання, в яких були задіяні переважно танкові частини (інколи залучалися гвинтокрили). Після переїзду танками 4-х наявних на території сільської ради дерев'яних мостів чимало було роботи в селян щодо їх упорядкування.


Дещо з сьогодення

В останні десятиліття, після певного уповільнення розвитку, громада села докладає значних зусиль у продовження та розвиток своїх традицій.

Короткі відомості про сучасне життя села показано в відео "Сільський ревізор"[56]

Про школуРедагувати

За рішенням селянського сходу в с. Велика Фосня Овруцького повіту Волинської губернії в 1870 (?) році відкрито однокласне народне училище та призначено вчителів (ф.707, оп.225 −1870, спр.86) (?).

З бігом часу училище трансформувалося в школу з 1, 4, 7, 8, 10, 11, 10, 11 — річним навчанням.

Школа, як і церква з довоєнного періоду були розташовані в с. В.Фосня на правому березі річки Вільшанка, неподалік мосту, який з'єднує обидва її береги.

В другій половині 20-го століття школа мала 4 навчальні корпуси (будівля давнішньої школи, будівля, зведена з будівельного матеріалу зруйнованої церкви, будівля навчальної майстерні, будівля колишнього маєтку пані Снєжкової, розташованому в гарному саду, що мав соснові та кленові алеї), інтернат, бібліотеку (бібліотека розташовувалася в приміщені школи), спортивний майданчик (футбольне поле, волейбольний і баскетбольний майданчик, колода, бруси, жердина, драбина, канат, турнік, школа мала кілька десятків лиж), метеомайданчик, тир (в школі були дрібнокаліберні гвинтівки і, навіть карабін), електростанцію, сортову ділянку, сад, навчальні вантажівку і трактор, чисельність учнів школи сягала 500 осіб. Територія школи була обсаджена тополями.

В окремі роки в школі налічувалося понад 20 класів, тому доводилося навчальний процес планувати в 2, а частково, навіть в 3 зміни. Така значна кількість класів зумовила потребу в розширені шкільних приміщень (добудовано до одного з існуючих корпусів цегляного корпусу, з 1959 р приєднано до школи будівлю маєтку пані Снєжкової і, саме в ній було дислоковано початкові 1—4-ті класи). В корпусах школи, розташованих на правому березі річки було 5+7=12 навчальних приміщень, а в корпусі школи, розташованому на лівому березі річки — 5.

В новому цегляному корпусі було обладнано лабораторії фізики і хімії, розташовано буфет-їдальню.

На відміну від тогочасних сучасні вимоги до побутових умов перебування учнів в школі суттєво зросли[57].

До 1966 року (в час, коли близько 5 років існувало 11 річне навчання) навчання в школі було профільним: дівчата спеціалізувалися на виконанні городніх робіт, а хлопці — набиралися досвіду механізаторів. Глибина такої підготовки була незначною.

В школі на хорошому рівні працювали гуртки з географії, математики, хімії…, періодично проводилися мистецькі виставки-конкурси. В школі була хороша футбольна команда, команда зимових видів спорту, велосипедного спорту, гарний гурток художньої самодіяльності. Спортивні команди школи брали участь в районній спартакіаді. Учні школи часто посідали призові місця зі спорту, художньої самодіяльності, навчальних та наукових конкурсів-олімпіад на районному, обласному і республіканському рівнях.

Школу відвідували учні з сіл: В.Фосня, Костюшки, М.Фосня, Вереси, Сарнинки, Бедуни, Невгоди, Липлянщина, Потаповичі, Мошки, Боговичі та ін.. Частина учнів з віддалених сіл вливалися в колектив школи після 4-го класу (переважно учні сіл. М.Фосня і с. Сарнинки), а частина учнів з більш віддалених сіл — після 8-го класу. Щоденно учні долали багатокілометрові (дехто до 15 км щоденно) відстані. Незначна кількість учнів старших класів, помешкання яких розташоване далеко від школи, проживали в шкільному інтернаті. Інтернат мав дві кімнати — для хлопців і дівчаток. Школа майже не припиняла своєї роботи і під час 1-ї та 2-ї світових воєн. Певний час в післявоєнний період навчання в школі було платним.

Шкільні класи були обладнані переважно двомісними партами. Хоча навіть в 50-ті роки були класи з 3-х і навіть чотиримісними партами.

Атестати про середню освіту випускникам вручали на урочистій лінійці. Захід відбувався на спортивному майданчику школи в оточені високих тополь. З 1967 року розпочали вручати атестати випускникам в будинку культури.

Перший післявоєнний випуск 10-го класу відбувся в 1950 році.

За результатами навчання найбільш успішним школярам на новорічні свята вручали цінні подарунки — книги.

В кінці навчального року з Овруча в школу навідувався фотограф і робив спільні знімки учнів кожного класу. До участі в фотосесії запрошувалися вчителі. Учні випускних класів намагалися замовити фотоколажі випускників, які відповідали б духу часу.

Літом старші учні проходили практику на пришкільній ділянці. Восени учні школи (особливо старші класи) були задіяні на збиранні врожаю (колоски, хміль, кукурудза…), а в повоєнні роки брали участь і у відновлені певних об'єктів в м. Овруч.

Цікаво, певний період першокласники розпочинали відвідувати школу на тиждень раніше офіційного терміну.

У школі був доволі хороший колектив педагогів, вони давали добрі знання підростаючому поколінню. Завдяки набутим знанням та прищепленому вмінню навчатися випускники школи мали добру конкурентоспроможність в стрімкому плині життя. Чимало з них стали добрими фахівцями в сферах матеріального виробництва, освіти, науки, охорони здоров'я, державного управління, силових структур … не тільки у нашій державі, але і далеко за її межами. За значний та різноплановий внесок в розвиток держави вихованці школи відзначені нагородами, мають високі військові та наукові звання, гідно представляють свій край на державному і міжнародному рівні.

У школі діяв хороший гурток художньої самодіяльності. Щороку в клубах сіл сільської ради школярі, не рідко і за участі вчителів, давали вистави. Оформлення сцени, підготовка костюмів… учнями виконувалося власноруч. Доволі часто проводилися короткотривалі туристичні походи, спортивні змагання (футбол, волейбол, баскетбол, ходіння на лижах, велоспорт, стрільба…), виставка художніх творів учнів (школа мала навіть свій проектор, придатний для проектування з паперу на стіну кольорових зображень), регулярно школярами випускалась стіннівка, проводилися зустрічі з випускниками попередніх років тощо. Школа була поважним осередком культурного життя краю.

У селі М.Фосня була початкова 4-річна школа. До цієї школи ходили діти переважно з с. М.Фосня та с. Сарнинки.

Щоранку на волейбольному майданчику з усіма учнями школи (за присутності вчителів) вчитель фізкультури проводив фіззарядку. Участь в цьому заході для усіх учнів була обов'язковою, хоча учні до цього ставилися без особливого ентузіазму.

Вчителі школи переважно мешкали в селі В.Фосня і с. Костюшки. Чимало вчителів були не місцевими, значна їх частина щоденно доїжджала з м. Овруч, с. Мошки… В окремі роки деякі предмети (фізика, астрономія…) в школі вчителі проводили російською мовою.

Вчителі школи практикували для школярів різнопланові екскурсії. В переліку таких екскурсій поряд з екскурсіями туристичного спрямування (похід в Юлине, відвідування курганів…) було відвідування молококонсервного та овочесушильного заводів, військового аеродрому…

На початку 60-х років минулого століття розпочав свою трудову діяльність в школі на посаді вчителя фізики вчений в галузі механіки та прикладної математики, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, автор ряду, виданих в Україні та за кордоном, монографій, наставник багатьох кандидатів і докторів наук, академік Національної академії наук України, доктор фізико-математичних наук, професор Мартинюк Анатолій Андрійович.

Тепер школа перебуває в великій будівлі, розташованій в центрі с. Костюшки і продовжує добрі традиції своїх попередників.


У селі народилися

З життя краюРедагувати

Колективізація

В селі, як і в регіоні в цілому, жовтневий переворот в Петрограді було сприйнято неоднозначно[60],[61]. У ці буремні роки в селі відбувалися збройні зіткнення, село зазнало значних збитків.

Колективізація в краї проходила складно. В Великофоснянській сільській раді станом на 1932 р. було колективізовано 17,4 % господарств[62]. Зі слів очевидців, були навіть збройні сутички, репресовано значну кількість «кулаків». Значна кількість репресованих уже ніколи не повернулися у власне обійстя. В селах Велика Фосня і Костюшки було сформовано по два колгоспи (?), які пізніше, разом з колгоспами сіл Вереси, Сарнинки, Мала Фосня злилися в єдиний колгосп і набули статусу польових бригад (колгоспи с. Костюшки злилися в одну бригаду?). Формування колгоспів відбувалося за рахунок відчуженого та усуспільненого майна селян. Під час голоду виконання хлібозаготівель в Великофоснянській сільській раді станом на 01.01.1932 р сягнуло 110 %. Врожай того року селяни зібрали як звичай, проте через його примусове відчуження на користь держави померла значна кількість односельців. Ті, що вижили харчувалися прихованими припасами (яких було обмаль), мерзлою картоплею, висівками, лободою…[63],[64]. Мешканці села пам'ятали голод 1922, 1932 і 1947 років, але відзначали, що найстрашнішим був голод 1932 р.[65],[66].

Життя в 50-ті та 60-ті

В 50-х роках оплату праці в колгоспах проводили раз на рік, а впродовж року за те, що колгоспники ходили на роботу, їм ставили такі значки — сотки (за один робочий день можна було отримати 0,1, а можна було отримати і 2 сотки). Впродовж року в кожного працівника могло накопичитися від кількох десятків до кількох сотень таких значків[67].

На зароблені сотки в кінці року можна було отримати винагороду у вигляді грошей, а інколи і зерно. Суми зароблених впродовж року коштів переважно вистачало на оплату податків, позик, страховок тощо, а в більш заможних селян — навіть ще залишалось для придбання недорогих речей (в 50-х роках за зароблені ВПРОДОВЖ РОКУ кошти можна було придбати, якщо не платити податки (!!!), 1-5 пар хромових чобіт, або купити майже 300—1500 буханок хліба). Окрім того кількість отриманого ЗА РІК на сотки зерна могло бути від кількох десятків кілограм до кількох центнерів. Селяни отримували переважно незначну кількість зерна[68].

На початку 60-х років хліб в магазинах був рідкістю, його можна було купити переважно в Овручі. Одному покупцеві продавали тільки по 2 хлібини. Хліб мав глейкуватий вигляд зі значною присутністю кукурудзяного борошна. Щоб купити хліб, потрібно було відстояти дуже довгі черги.

Наприкінці 40-х і на початку 50-х років минулого століття в селі була цікава структура податків — податок на землю, на худобу, на дерева в саду, на птицю…. Навіть шкіри свиней потрібно було здавати державі.

Значним джерелом «інвестицій» в бюджет сім'ї був базар м. Овруч, на якому селяни продавали різноманітні, вироблені власними силами, продукти харчування, вироби. Доставка в Овруч вироблених продуктів здійснювалася вручну (автобусне сполучення з м. Овруч з'явилося в 60- роках).

«Мікрорайони» села

На початку минулого століття між тодішніми селами (В.Фосня, Костюшки, Вереси, М.Фосня, Сарнинки) доволі широка смуга земель була незаселеною. Окрім того, самі села мали осібно розташовані поселення — «мікрорайони». Наприклад, у с. В.Фосня одна частина села називалася Куток. Куток був дещо віддалений від панського обійстя і знаходився ближче до млина. В цілому частина села В.Фосня, що розташована на лівому березі річки, у більш пізні часи (після встановлення колгоспів) на побутовому рівні за назвою бригади (раніше це ніби був колгосп?) називали «Зірка».

На правому березі річки село за назвою бригади носило назву «Чанов». Проте навіть ця частина села мала кілька «мікрорайонів» — власне сама Фосня (Чанов) та Козли, які ділилися на Козли та Коршаки. Такий поділ поселення, очевидно, засвідчує існування більш ранньої хутірної системи заселення села.

За радянської влади, перед 2-ю Світовою Війною багато хуторів, розташованих неподалік села (Норинь, Юліне, …), було знищено. Люди змушені були переселятися в село. Ще 50-ті і навіть в 60-ті роки минулого століття було видно сліди колишніх хуторів.

Село Костюшки, після запровадження колгоспів, також мало кілька «мікрорайонів». До речі, з західної та північної сторони панського маєтку на початку минулого століття поселення, практично, не було.

Ймовірно подібний поділ був і у інших селах.

Про господаркуРедагувати

індустріалізація, колективізація, електрифікація, хімізація…

Основними сільськогосподарськими культурами села в післявоєнний період були жито, картопля, льон, ячмінь, овес, просо…. пізніше набули поширення пшениця, кукурудза, буряк тощо.

В 50-60 роках розміри посівних площ в домоволодіннях залежали від соціального стану господарів і змінювалися від 15 до 60 сотих гектара. Усі операції посіву, вирощування та збору врожаю (орання, посів, копання, косіння, молотіння…) на приватних ділянках виконувалися вручну.

В цей час майже кожна бригада колгоспу вирощувала хміль, для збирання врожаю якого залучалися школярі. Цікаво, що плоди цієї рослини дуже легкі, а їх об'ємна маса низька. Так, маса шишок хмелю об'ємом в 100 літрів може складати 6-10 кг. Зібравши таку кількість врожаю, можна було заробити (в залежності від маси і сорту) 0,5-1,5 карбованці. Досвідчені працівники хмелярства впродовж дня іноді могли зібрати 20-30 кг. Збір врожаю починався в другій половині серпня і міг тривати 2 місяці.

В колгоспі була своя сортова дільниця сільськогосподарських культур.

Після посіву обробіток сільськогосподарських культур був переважно ручний. Так, одній працівниці нерідко потрібно було обробити 1 га льону (ручна прополка, ручне збирання, ручне биття льону, ручне сушіння, перегортання, збирання трести — були періоди, що потрібно було вручну робити і льоноволокно — в'язання, скиртування, відвезення та здача на льонозавод). Окрім того тій же працівниці потрібно було вижати серпом інколи до гектара зернових та майже стільки ж викопати картоплі.

Після поширення буряківництва потрібно було виконати переважно вручну значний обсяг робіт, пов'язаний з доглядом та збиранням врожаю.

Нерідко усі мешканці села повинні були брати додому урожай колгоспу(зернові, насіння льону, а інколи навіть тресту) для його просушування на печі.

Для набуття під час навчання практичного досвіду поширеною була практика залучення до збору врожаю школярів. Основними видами робіт, які їм доручалися, були збір колосків зернових, збір хмелю, лузання кукурудзи…, в період влаштування радіо- і електроліній інколи залучалися старшокласники до земляних робіт. Значною мірою силами школи на початку 60-х років було висаджено тополеву алею вздовж дороги від залізниці до с. М.Фосня.

Чоловіки в теплий період року були задіяні, окрім сільськогосподарських, на таких роботах, як будівельні та заготівельні роботи, копання бутового каменю тощо. Копання бутового каменю дуже тяжка робота (пісковик,бутовий камінь). За один день 1 копач каміння викопував, сортував та викладав штабелі в формі кубічних метрів 2-3 м.куб каменю. Вартість 1 м.куб каменю була майже 2 карбованці.

Взимку жінки переважно займалися домашніми справами (терли та чесали льон, готували мички та ткали килими, рядна, рушники, вишивали), а чоловіки були значною мірою задіяні в обслуговуванні господарського комплексу села та на ручному видобуванні торфу. Торф видобувався з болотного ґрунту, який перебував в мерзлому стані. Процес потребував значних трудових затрат.

Господарі майже кожного подвір'я тримали щонайменше 1 корову, 1 порося, чимало курей, а подекуди і гусей, качок, індиків, кіз.

Практично в усіх 6 польових бригадах колгоспу були свої корівники, конюшні, інші господарські будівлі для утримування тварин. В Костюшках, певний час була вівчарня.

Наприкінці 50-х і на початку 60-х років була практика розорювання усіх вільних (переважно не придатних для землеробства, наприклад, усі площі розташовані довкола місцевої кринички) земель колгоспу та посіву на них певних рослин (гречка та ін.). Вирощений в таких умовах врожай не перекривав витрат посівного матеріалу.

Через обмеженість площ присадибних ділянок для літнього годування приватної худоби жінки, повертаючись з польових робіт колгоспу, несли додому зібраний в полі бур'ян. Маса такої ноші сягала 20-30 кг.

До появи в селі електрики, вітрогонів та широкого застосування двигунів внутрішнього згоряння для приводу в рух найпростіших механізмів поширеним було застосування кирата — устаткування для перетворення тяглової сили коней або волів в обертальний рух робочих частин молотарки (молотарка), січкарні(січкарня) тощо (кінний привод). В колгоспі були кінні косарки, перегортувачі сіна тощо.

З часом появилася в колгоспі відповідна техніка, що полегшило працю трудівників села.

Про місцеві пам'яткиРедагувати

Криничка

Біля села Велика Фосня з-під невисокого пагорба поряд з мальовничим лугом з незапам'ятних часів розташовано оповите легендами джерело цілющої, прозорої та прохолодної води. Здавна місцевий люд користався цим життєдайним даром природи. З часом над джерелом було встановлено бетонні кільця, впорядковано. В останні часи для місцевого люду криничка набула сакрального значення.

Кургани

Існують відомості про значну кількість курганів (курган) на території краю. Датою їх виникнення вважають Х-ХІІ ст.[69]. Такі кургани зберігалися в с. В.Фосня (верхів'я р. Вільшанка, правий її берег, між х. Юліне і с. В.Фосня), с. Вереси, с. Веселівка (с. Бідуни), на правому березі р. Норинь між селами Костюшки і Мала Фосня.

В курганах Великої Фосні віднайдена завушниця. Дата її виготовлення — 1100—1200 роки. Завушниця ажурна, прикрашена кошиками, виготовлена з бронзи, має сліди посріблення. Ніби посрібленими були тільки ажурні кошики, проте гранули на них були срібними. Завушниця зберігається в Варшавському археологічному музеї[70].

Під керівництвом українського археолога Хвойка Вікентій В'ячеславович[71] в 1911 р. проводилися дослідження курганів, розташованих в володінні Снєжкової. Насипи курганів були різними за висотою (1,4-4 м) та за діаметром (до 7 м). Інвентар поховань (скроневі кільця, сережки, поясні та нагрудні пряжки, ножі, ножиці, сокири, глиняний посуд тощо) автор досліджень датував ХІ-ХІІ ст.[72].

Пам'ятка тисячоліть

Неподалік кринички на невисоких пагорбах врослі глибоко в землю лежать масивні споконвічні каміння пісковику на поверхні якого добре помітні сліди, що дуже нагадають відбитки стоп людини.

Існує гіпотеза, що сліди на каменях були залишені людьми Мезозойської ери (Мезозойська ера) 100—150 мільйонів років тому. Для того щоб закам'яніти до нинішнього стану і майже не поступатися у твердості граніту, річковому мулу необхідно не менше 200 мільйонів років — трохи менше, перш ніж дерево здатне перетворитися на кам'яне вугілля. Геологічні дослідження цієї місцевості, що проводилися ще в 1913 році, припускають, що у вказаному місці 10-12 мільйонів років тому розташовувалося велике озеро. Ймовірно, що скам'янілий мул є доказом цього феномена …[73]. Біля одного з таких каменів з давніх давен стояв міцний дубовий хрест.

З кінця минулого століття ці символи були впорядковані. Над криничкою збудовано каплицю, встановлено огорожу, обладнано зону відбору води, викопано водойму. На місці розташування хреста (місцеві жителі називали — Фігура) також збудовано каплицю в яку перенесено і інше неподалік розташоване каміння з подібними відбитками стоп.

Між обома символами висаджено ялинову алею.

Під час войовничого атеїзму Фігуру, як і хрест який стояв в селі Сарнинки, декілька разів крадькома зрізали богоборці. Проте люди знову відновлювали свій символ.

Наприкінці 50-х років минулого століття, ймовірно в пошуках скарбів, пагорби на яких розташовувалися вище згадані пісковики розорювалися меліоративним плугом на глибину до 1 м. Цей слід і до тепер видніється на місцевості.

Дещо пізніше (приблизно в 70-ті роки), ймовірно з тією ж метою було зруйновано прадавні кургани села Велика Фосня.

Свідок льодовикового періоду

В центрі села Костюшки, неподалік школи, поряд з дорогою, можна побачити як виступає над поверхнею ґрунту масивне каміння. Історія його появи пов'язана з діяльністю сил природи льодовикового періоду (льодовиковий період).


Про церкву

За переказами, в селі Велика Фосня, на правому березі р. Вільшанка, на гірці, навпроти існуючої церкви ще в ХІХ столітті стояла дерев'яна церква. Поряд було кладовище, сліди якого було добре видно ще в середині минулого століття. Причини і час зникнення церкви згубилися в імлі історії.

В селі Велика Фосня на початку ХХ століття на території старої школи була дерев'яна церква[74]. Проте вона була зруйнована під вигаданою причиною, що нібито її матеріал потрібен для зведення другого корпусу школи. Зведений корпус налічував 4 приміщення, в яких було розташовано 3 класи і лаборантське приміщення (інколи приміщення лаборантської використовувалося для розташування класу, в якому стояли парти на 3-4 місця). Цікавим було те, що на брусах стін школи при зміні вологості повітря чітко проглядались зображення ікон, які раніше були намальовані на стінах церкви, що мало значний резонанс серед населення краю.

Через певний час, неподалік школи, було збудовано невелику дерев'яну церкву, яка мала голубий колір і привабливий вигляд. На початку 60 років під час войовничого атеїзму її намагалися неодноразово закрити. Пізніше, ніби з необережності, ця церква згоріла.

Діюча тепер церква була зведена на початку 90-х років минулого століття.

В селі Мала Фосня, на правому березі р. Вільшанка, навпроти існуючого мосту, на гірці, стояла дерев'яна церква[75], яка з невідомих причин згоріла на початку ХХ століття.

Про звичаїРедагувати

Новий рік

1362 року датою початку Нового року було визначено 1 січня і літочислення почали вести від Різдва Христова. На українських землях (українські землі належали до великого князівства литовського) Новий рік відзначають узимку от уже понад 600 років. Московія, а відтак і землі, які з часом належали до цього державного утворення, перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня 1700 року.

У XVIII столітті практично всі протестантські держави переходять на григоріанський календар, натомість у Російській імперії до 1918 року зберігався юліанський календар, через що Новий рік на землях, що входили до її складу не збігався з західноєвропейським. Проте після реформ 1918 року маємо на рік два дні новорічних свят — Новий рік і Старий Новий рік.

В українських землях символом Різдва та Нового року тривалий час був дідух (цей символ і до сьогодні визнається багатьма односельчанами), а з 17-го(?) століття і аж до жовтневого перевороту символом Новорічних свят була ялинка (в селі цей звичай був не надто поширеним), заборонена владою в 1918 р. Реабілітація ялинки, як символу Нового року відбулася 1936 року[76], проте використання цього символу набуло поширення в післявоєнний період. Якщо раніше головним днем новорічних свят був день Різдво Христове, а головним персонажем — Святий Миколай, то починаючи від 1937 року (період наймасовішого терор в краї) в краї головним днем новорічних свят стало 1 січня, а головним персонажем — Дід Мороз.

Ялинка в селі встановлювалася в школі і інколи в клубах, а пізніше, після зведення (початок 60-х років минулого століття) будинку культури — в школі і в будинку культури.

Калита

Це день Український народний календар, до якого приурочували Андріївський обряд «Калиту». До самотньої жінки напередодні свята Андрія пізно увечері сходились дівчата та хлопці з села, яким уже час одружуватися. Дівчата випікали коржі, котрі мали назву «калити». Під час вечірки, жартуючи, калиту підвішували високо до стелі, а присутні тут хлопці, з зав'язаними очима, по черзі, підстрибуючи, мали відкусити кусок калити, але в цей час, дівчата непомітно намащували сажею зосередженому «стрибуну» вуса…

На день Андрія дівчата випікали коржі, які викладали на лавку і спостерігали чий корж першим візьме собака господаря. Власниця схопленого собакою коржа мала шанс впродовж року вийти заміж. В цей же вечір дівчата варили також і вареники, один з яких наповнювався сухим борошном. Приготовленими варениками пригощали присутніх на вечорі хлопців. І той хлопець, якому дістався вареник з борошном мав найбільші шанси впродовж року одружитися.

Про святкування Різдва Христового

Різдво має багату історію з унікальними традиціями, звичаями та символами[77]. Напередодні Різдва Христового[78] збиралися усі члени родини готували щедрий, але пісний стіл. На столі мало бути 12 святкових страв. Впродовж дня, зазвичай, їжу не вживали. Головною і ритуальною різдвяною стравою була кутя — каша з пшеничних або ячмінних зерен. Заможніші односельці в кутю додавали родзинки, мак, мед, горіхи. Також на столі обов'язково стояв узвар. На покутті ставили Дідуха — житній, пшеничний або вівсяний прикрашений зажинок.

Сідали за різдвяний стіл з появою першої зірки. Святий Вечір починався молитвою і запалюванням різдвяної свічки, господар будинку благословляв вечерю. Зранку віталися фразою — «Христос народився!», а у відповідь чули — «Славімо його!»

По обіді, після відвідування церкви, дітлахи йшли колядувати, переважно до сусідів та родичів. Основними колядками були «Боже народження…» та «Ой, радуйся, земле…». Після колядки оспівували господарів, зичили їм добра та щастя. Це був доволі урочистий стан. Колядники від господарів отримували певну винагороду (солодощі, гроші).

Переповідали, що в першій половині 20-го століття в селі колядували і старші люди, а подекуди навіть ходили з Вертепом.

Про Великодні звичаї

Свято Світлого Христового Воскресіння, Великдень — головна подія року для православних християн і найбільше православне свято[79]. В переддень Великодня після прибирання оселі, двору, випічки паски, господиня разом з дітьми робила крашанки, крапанки, писанки, дряпанки, вощанки (найбільше поширеними були крашанки та вощанки)[80]. Барвником яєць слугував переважно відвар цибулиння (інколи кора дуба, яблуні чи вільхи), тому крашанки (крашанка), писанки (писанка), дряпанки (дряпанка), вощанки були переважно двох кольорів — кольору відвару з білим візерунком[81],[82],[83]. Основними узорами писанок були хрест, сосонки, грабельки, ружа[84], дряпанки — більш замислуваті узори[85].

У ніч перед Великоднем молодь палила вогнища[86]. На Великдень після відвідування церкви та сніданку дарували крашанки рідним і близьким. Діти і молодші чоловіки грали в битки. Під час гри важливим було перемогти супротивника, розбивши його крашанку своєю. Як винагороду за таку перемогу супротивник має відати розбиту крашанку переможцю. Особливе захоплення мав процес підготовки до проведення «бою», адже він передбачав тривалі перемовини між супротивниками та вибір чи обмін міцнішого яйця. Перед змаганням кожен з супротивників вважав, що він має найкращий вибір.

В 50-60-х роках школярам суворо заборонялося відвідувати церкву і особливо на Всеношну службу. Не дивлячись на заборони біля церкви на це велике свято завжди збиралося чимало молоді. Для виявлення школярів-порушників до церкви направляли вчителів. Вони мали чергувати впродовж усієї ночі. Проте переважна кількість вчителів «не помічали» порушників. Хоча були і інші випадки.

В переддень трійці

Трійця (П'ятидесятниця) — одне з найбільших християнських свят[87]. В переддень свята господарі прибирали оселю, двір. Підмітали вулицю навпроти своїх обійсть. Двір прикрашали гіллям берези, липи. В оселі за рушниками кріпили гілки липи, а на підлозі викладали листя лепехи. Ідучи до храму, селяни несли з собою букети. Дівчата ж плели вінки та кидали у воду.

Про престольний празник

Престольний (храмовий) празник — свято в пам'ять святого чи події, якому присвячений сільський храм або його приділи. Це свято місцевого значення, що відзначається жителями села або церковного приходу. Люди села, після відвідин церкви відвідували близьких родичів, де їх, дотримуючись звичаїв гостинності, частували чим хто мав. В різних, неподалік розташованих, селах цей празник припадав на різні релігійні свята, переважно в осінній період[88], так, в Костюшках — ПАРАСКЕВИ (Свята Параскева П'ятниця), в Великій Фосні — Покрова Пресвятої Богородиці, в інших селах на інші свята. Різні дні святкування в селах цього празника, можливо (?) вказує на наявність в давнину окремих храмів в кожному з цих сіл.

Про весілля

Весілля мало значний перелік різноманітних звичаїв і супроводжувалося низкою обрядових пісень[89],[90].

Для домовленості про одруження Молодих характерні були традиційна розмова старостів з батьками нареченої, обмін хлібом, перев'язування нареченого хусткою, а старостів — рушниками на знак згоди укласти шлюб[91].

За тиждень до весілля Молоді запрошували рідних та близьких на свої урочистості. Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою. Під час запрошення промовляли «Просили батько і мати і ми просимо….». Запрошуючи на весілля Молода була святково одягнена, на ній була гарних кольорів запаска, а на голові — квітчастий вінок з довгими яскравих кольорів стрічками. При цьому Молода дарувала запрошуваним шишки (хлібний виріб із дріжджового тіста у вигляді пташки). Супроводжуючі її подружки були також святково вдягненими, хоча і не затьмарювали своїм вбранням вбрання молодої. Під час весільної церемонії Боярин є однією з головних дійових осіб. Прикрасою Молодого був прикріплений до одягу букетик, основою якого був барвінок[92].

На весіллі в довоєнний час грали переважно троїсті музики, а в 40-60-ті роки — місцевий духовий оркестр. В селі Велика Фосня був фахівець гри на цимбалах.

Про хрестини

Традиційно визначали і набір страв на хрестини. Обов'язковою була каша (мабуть, залишок давніх жертвувань у вигляді зернових). Хресний батько за столом піднімав горщик з кашею, бажаючи добра і щастя, мов «зірок на небі». Потім загорнутий в рушник розбивав горщик з кашею, якою частують гостей, котрі платять за це пожертвами для дитини, породіллі чи баби-повитухи.

Про страви

В повсякденні були поширеними до споживання хліб, підпалки домашньої випічки (переважно з житнього борошна), борщ червоний чи щавлевий, борщ з квашеної капусти, куліш, юшка, суп, каші: пшоняна, гречана, гарбузова, лемішка, затірка, молочний суп з домашньою локшиною чи галушками та інші молочні продукти, кисіль, картопля варена, макарони з картоплі, книші (книш) з картоплі, картопля смажена, деруни з картоплі, печена капуста, кваша, палюшки з олією, капуста і огірки свіжі чи квашені, смажені гриби чи печериці, олія з льону, пиріжки і вареники з різною начинкою (сир, вишні, чорниці, полуниці, груші, картопля, яблука, гриби, капуста тощо) та ін.[93]. М'ясні продукти не надто були поширеними значною мірою через їх обмежену кількість. Серед напоїв були компоти, квас хлібний, квас березовий, настоянки (вишнева, чорнична, малинова, смородинова та інші). Горілка в довоєнний період не мала значного поширення[94]. В післявоєнний період у побуті з'явився булганінський гранчастий стакан (за ім'ям воєначальника), що мав у верхній частині кільцеподібний пояс.

Споживання тих чи інших страв визначалося порою року та добробутом родини. У важкі роки минулого століття як перелік так і якість страв були надміру обмежені[95].

«Дощ і полотно»

Наприкінці 50-х років в селі було надто посушливе літо. Від весни тривалий час не було дощу. Ще свіжим був у пам'яті неврожай 47-го року. Пригадали захід як зарадити нещастю. Жінки села з благословення священика мали з трести льону отримати полотно, провівши весь комплекс робіт (тіпання льону, чесання, виготовлення мичок, виготовлення ниток, створення основи, встановлення верстата, ткання…) впродовж одного дня. До визначеної дати, яку мав визначити священик, була жвава підготовка усього села. Настав очікуваний день, впродовж якого кипіла масово робота. Кожний займався відведеною йому справою і було виконане все заплановане. Після обіду впродовж короткого часу випав не рясний дощ. Проте в наступні дні погода сприяла росту сільськогосподарських культур. У підсумку село не мало відчутних втрат. Важливу роль в цій події зіграв барометр, який висів на стіні оселі священика.

Про одяг та взуття

Жінки

До церкви вдягали вишиту сорочку, спідницю з вишитим фартухом, білу квітчасту хустку. Спідниці переважно темних кольорів, фартухи і сорочки — білих. Вишивка переважно хрестиком чорними та червоними нитками. Дівчата ходили в сукнях з кольорових тканин. Основним верхнім одягом в холодну пору року до і відразу після жовтневого перевороту були звичайні або вишиті свити з теплої переважно світлої тканини, пізніше появилися фуфайки (куфайка) чорних, синіх та зелених кольорів. Дівчата та молоді жінки в святкові дні та на вечорниці вдягали пальто. На шиї носили прикраси — намисто та коралі[96].

Головним убором старших жінок був очіпок, поверх якого хустки переважно темніших кольорів. Жінки та дівчата в святкові дні носили білі квітчасті хустки, а в повсякденні носили білі хустки з дрібненькими неяскравими темними узорами. Взимку всі жінки та дівчата носили великі теплі хустки темних кольорів.

В війну та впродовж певного повоєнного часу спідниці шили з парашутної тканини, яка залишилася на знищеному бомбардуванням місцевому аеродромі.

Взуття: в святкові дні старші жінки носили хромові чоботи, а дівчата — туфлі на високих підборах (підбори).

На вечорниці дівчата взували гумові блискучі боти на високих підборах. Каблук підборів був із дерева. Такі чобітки можна було вдягати навіть на туфлі на високих підборах, при цьому вийнявши дерев'яний каблук.

Діти

Одяг хлопчаків переважно складався з сорочки та штанців, дівчинки носили платтячка, інколи спіднички та кофточки. Влітку бігали переважно босоніж. До школи ходили в такому ж само одязі. В пізніші часи хлопчаки ходили в костюмах з бавовняної тканини або навіть з шерстяної. Дівчатка мали більше розмаїття в одязі. Взуттям для хлопчиків і дівчинок слугували кирзові чоботи чи черевики, а подекуди гумові чоботи або шкіряне взуття, взимку — чоботи або валянки.

Взимку для хлопчаків верхнім одягом переважно були фуфайки, подекуди пальта, а для дівчинок — переважно пальта.

Чоловіки

У святкові дні ще на початку минулого століття одягали свиту вишиту певними узорами. Як пояси використовували крайки (крайка). Взимку носили сак (саки), кожушки. В передвоєнний та післявоєнний час поширеним верхнім одягом були фуфайка. В 60-х роках появилась мода на «москвички» — своєрідні куртки з коміром з теплої тканини чи хутра.

Головним убором довоєнного часу була шапка із хутра, шапка-вушанка, подекуди шапка-кучма, а в теплий період року — кашкет (кепка з виразною тулією). Пізніше взимку носили шапки, які мали військовий крій (шапка-вушанка радянського штибу), а літом — пласку кепку. Практично усі чоловіки ходили літом в головних уборах.

Головні убори жінок та чоловіків села мали свої особливості[97].

Перед війною поширеною практикою було виготовлення взуття зі шкіри в домашніх умовах. А в 50-ті роки минулого століття подекуди можна було зустріти старшого чоловіка в личаки (личаках), білій сорочці та білих полотняних штанах, підперезаного гарною кольоровою крайка (крайкою).

Під час війни взуттям інколи були вирізані з гуми мотоциклетного колеса «чуні».

У пізніший період основним взуттям були кирзові чоботи, черевики, а як святкового — хромові чоботи, черевики зі шкіри.

Фуфайка — верхній чоловічий/жіночий/дитячий одяг військового крою, виготовлений з двошарової тканини, та вати, розташованої між шарами тканини. Для запобігання вільного переміщення вати між шарами тканини такий матеріал через 2-4 см прошивався поздовжніми швами. Товщина такого матеріалу сягала 1-1,5 см[98].

Про домашні ремеслаРедагувати

Де що з історії

Домашні ремесла села мають доволі глибокі в часі традиції хоча і не характеризувалися особливим розмаїттям. Найбільш поширеними серед ремесел були — прядіння волокна, ткання полотна, в'язання мережив, вишивання рушників, сорочок, шиття взуття, теслярство, столярка тощо.

Полотно виготовляли із прядених вручну лляних, конопляних і вовняних ниток. Льон, коноплі та овеча вовна оброблялись впродовж року, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

Прядіння — після попередньої доволі не простої і нелегкої підготовки лляного волокна переважно жінки та дівчата впродовж холодного періоду року пряли з нього нитки. Прядіння відбувалося двома способами — прядіння на веретено і прядіння за допомогою прядки. Обидва ці способи хоча і не відрізнялися продуктивністю, дозволяли отримати якісну тонку нитку. За допомогою веретена була можливість отримати і грубу нитку.

В процесі підготовки ниток до ткання використовувалися допоміжні матеріали та пристрої — мичка, гребінь, гребінка, мотовило, терниця, тріпачка, кросна тощо.

Ткання — процес отримання кольорової, узорчатої чи однотонної тканини. Узори могли формуватися як з ниток різних кольорів так однотонних. Полотно ткалось з переборами і мало особливий узор розташування основи і поперечних ниток[99]

Основні вироби ткацтва — полотно придатне для пошиття білизни, різнокольорові, узорчасті килими або рушники, якими прикрашали оселю чи використовували в побуті, рядна для постелі чи для господарських потреб тощо. Процес ткання відбувався за допомогою ткацького верстата. Верстат мав вигляд дерев'яного пристрою розмірами 1,5×1,5×1,5 м і складався з корпуса, бедер, ножен, нита, котушок з ниток та готового полотна[100]. В процесі ткацтва використовувалися такі пристрої, як човник, цівка, юрок тощо.

Верстат установлювався в помешканні. Продуктивність такого пристрою була не високою і могла сягати близько 1 м/добу.

Процесу ткання передував складний і тривалий процес підготовки волокна (вибілювання, фарбування, підготовка основи, виготовлення мотків тощо).

Шиття взуття — виготовлення черевиків і чобіт з вироблених шкір. Процес вироблення шкіри вимагав доволі значних фізичних зусиль і був тривалий в часі. Основними інструментами для виготовлення взуття були копили, колодка, лапа, обценьки, молоток, рашпіль, дратва, шило, супінатор тощо. В окремих випадках замість дратви використовувався кінський волос. Кріплення підошви з верхньою частиною взуття проводилося переважно з використанням дерев'яних кілочків. Кілочки розмірами 2×2×15 мм виготовлялися з берези.

Отримання рослинної олії. Олію отримували переважно з насіння льону. Засобом отримання олії була маслобійка — колода діаметром близько 30 сантиметрів з поперечним отвором по середині її довжини. В отвір закладали полотняний вузлик з попередньо підготовленим насінням. Опісля в вільний простір цього отвору вставлялися дерев'яні клинці. Для стискання вузлика з льоном в отвір колоди примусово забивали клинці. Зі стисненого насіння льону виділялась олія.

Плетіння — кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної сировини. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев. Плели різноманітні кошелі та кошики, стіни клунь, хлівів та кошар тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя[101] тощо. З тонких дощечок, які відщеплювали від товстих колод (дранка), робили покрівлю будівель.

Про дозвілляРедагувати

Клуби, бібліотеки, магазини…

 
Пам'ятник полеглим
 
Школа
 
Дитячий садок
 
Дорога до місцевої кринички
 
Дорога з Костюшок до Овруча
 
Верхів'я водосховища

Майже кожне село мало свій клуб, бібліотеку, магазин. Культурне життя села було значною мірою зосереджене довкола цих об'єктів.

«Центральним» клубом сіл сільської ради був клуб с. В.Фосня. Ця будівля була зведена ще, ніби, в передвоєнний час. В різні часи вона виконувала різні функції. Проте в більш пізній час в ній в було розташовано клуб та бібліотеку. В селі В.Фосня було два магазини — продовольчих товарів (надто обмежений асортимент) та промислових товарів (магазини були розташовані в одній будівлі). Пізніше магазин та кафе були розташовані в старій школі.

В селах Костюшки, Сарнинки, М.Фосня були невеличкі дерев'яні багатопрофільні магазини. В цих же селах були і свої клуби, розраховані на кілька десятків відвідувачів. В селі Вереси, на правому березі річки, поряд з мостом, що веде в с. Костюшки, в середині 60-х було зведено баню.

В клубі села М.Фосня була бібліотека, в цьому ж селі була і початкова школа. Перед війною на правому березі річки біля мосту, що сполучує обидва береги річки була баня.

В селі Костюшки, перед відкриттям будинку культури, клуб розташовувався почергово в кількох, в різний спосіб вилучених для цього, невеличких приватних будинках. Ще на початку 50-х місце розташування клубу було в одному з будинків старої частини села (?) по вулиці між 2-ма мостами, один з яких веде в с. Вереси, а інший — в с. В.Фосня. Пізніше клуб був в малопристосованій для цього будівлі на березі річки Вільшанка, ліворуч мосту, що веде в с. Вереси.

Сільські бібліотеки нараховували значну кількість книг. Читацький загал — переважно молодь, проте була значна кількість читачів і старшого віку.

Тепер в селі Костюшки є будинок культури, зведений в середині 60-х. В ньому був просторий кінозал зі сценою, бібліотека, муз центр….. поряд був спортивний майданчик, в будинку культури — боксерський зал, діяли гуртки художньої самодіяльності, ставили вистави («Сватання на Гончарівці», «Наймичка», «Весілля в Малинівці» тощо. В виставах, підготовлених вчителем школи, брали участь переважно школярі, але інколи і вчителі), був танцювальний колектив, хор, гурт співаків, солісти танцю та співів, практикували ілюзіон та розмовний жанр.. Під час відкриття будинку культури в с. Костюшки виступав відомий в СРСР екстрасенс.

…спорт, співи, музика, вистави…

Спортивне життя села майже повністю було зосереджене в школі. Село Велика Фосня мало футбольну команду (переважно школярі школи), яка посідала верхні сходинки в рейтингу футбольних команд району.

В післявоєнний період (до середини сімдесятих років) вечорами, в вихідні та святкові дні в різних частинах села чути було музику, спів молоді. В сільських клубах сіл В.Фосня, М.Фосня, Сарнинки в клубах та будинку культури с. Костюшки доволі часто були танці, або демонструвалися кінофільми…

Найпопулярнішими піснями в селі на початку та в середині минулого століття були: «Ой у лузі калина стояла», «Туман яром, туман долиною», «Ой гіля, гіля», «Де ти, хмелю, зиму зимував» та інші. Найпопулярніші танці — полька, краков'як, карапет, гопак, падеспань, вальс, мазурка та інші. Цікавим був танець «шимель»(?), який супроводжувався піснею «На горі стояв Шаміль».

В 50-х роках в селі був духовий оркестр. Основним музикальним інструментом в першій половині минулого століття була скрипка, барабан, подеколи цимбали (троїсті музики). В післявоєнний час — гармошка, баян, пізніше — різного роду програвачі.

В 50-60-ті роки в селі В.Фосня влітку в саду на ґанку маєтку пані Сніжкової інколи грав духовий оркестр військової частини, яка дислокувалась в Овручі.

На території польової бригади с. Костюшки періодично демонстрували вистави артисти київського театру ім. І.Франка (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка).

Популярним було купання в річці, рибалка. Річка до 1960 року ще була в природному руслі і мала мальовничу пойму. Її терени вкриті духмяними травами, кущами верболозу, вільхи. Вода в річці була переважно прозорою, в ній водилися щука, лин, карась, в'юн, плотва, окунь тощо.

На ринку села Костюшки в кінці позаминулого і на початку минулого століття для розваг місцевий люд встановлював великі гойдалки — орелі.


Дитячі забави

Найпоширенішими серед малечі забавами були: біг наввипередки, гра в квача, чижика, флягу, городки, катання на санках, ходіння на лижах тощо. Цікавою забавою було котіння перед собою колеса будь-якого діаметра за допомогою товстого дроту чи гілки дерева. Діти старшого віку захоплювалися футболом, баскетболом, волейболом… взимку — катання на ковзанах, санчатах…

ПриміткиРедагувати

1. В 2021 році село В.Фосня може відзначити 460-літній ювілей писемної згадки про нього.

2. В 2019 році минає 80 років з дня смерті народжених в с. Костюшки — П.Ковжуна, та в с. В.Фосня — А.Мадейського.

3. В 2020 році школа с. Велика Фосня може відзначати свій 150-річний ювілей.

4. Вийшла друком книга — Бібліотека українського мистецтва. Павло Ковжун. Творча спадщина художника. Львів 2010. (Народився в 1896 році в с. Костюшки)[102],[103],[104].

  1. [1]
  2. Chwośnia Wielka // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1900. — Т. XV, cz. 1 : Abablewo — Januszowo. (пол.)
  3. Полісся
  4. [2]
  5. [3]
  6. [4]
  7. [5]
  8. [6]
  9. [7]
  10. [8]
  11. [9]
  12. [10]
  13. [11][недоступне посилання з червень 2019]
  14. [12][недоступне посилання з червень 2019]
  15. [13]
  16. [14]
  17. [15]
  18. Архівована копія. Архів оригіналу за 29 жовтень 2017. Процитовано 20 червень 2012. 
  19. Архівована копія. Архів оригіналу за 25 січень 2018. Процитовано 24 січень 2018. 
  20. [16]
  21. [17]
  22. [18]
  23. [19][недоступне посилання з червень 2019]
  24. [20][недоступне посилання з червень 2019]
  25. [21]
  26. [22]
  27. [23]
  28. [24]
  29. [25]
  30. [26]
  31. [27]
  32. [28]
  33. [29]
  34. [30]
  35. [31]
  36. [32]
  37. [33]
  38. [34]
  39. [35]
  40. [36]
  41. [37]
  42. [38]
  43. [39]
  44. [40]
  45. [41]
  46. Архівована копія. Архів оригіналу за 6 серпень 2010. Процитовано 24 січень 2018. 
  47. [42]
  48. [43]
  49. Українська греко-католицька церква
  50. [44]
  51. Архівована копія. Архів оригіналу за 16 квітень 2014. Процитовано 20 червень 2012. 
  52. [45]
  53. [46]
  54. [47]
  55. [48]
  56. [49]
  57. [50]
  58. [51]
  59. [52]
  60. [53]
  61. [54]
  62. [55]
  63. [56]
  64. [57]
  65. Архівована копія. Архів оригіналу за 20 грудень 2014. Процитовано 22 листопад 2014. 
  66. [58]
  67. [59]
  68. [60]
  69. [61]
  70. [62]
  71. Хвойка Вікентій В'ячеславович/
  72. [63]
  73. [64]
  74. [65]
  75. [66]
  76. [67]
  77. [68]
  78. [69]
  79. Великдень
  80. [70]
  81. [71]
  82. [72]
  83. [73]
  84. [74]
  85. Дряпанка
  86. Великдень
  87. [75][недоступне посилання з червень 2019]
  88. Архівована копія. Архів оригіналу за 1 жовтень 2013. Процитовано 26 лютий 2014. 
  89. Архівована копія. Архів оригіналу за 10 липень 2014. Процитовано 2 квітень 2014. 
  90. Архівована копія. Архів оригіналу за 7 квітень 2014. Процитовано 2 квітень 2014. 
  91. Архівована копія. Архів оригіналу за 7 квітень 2014. Процитовано 2 квітень 2014. 
  92. Барвінок (рід)
  93. [76]
  94. Архівована копія. Архів оригіналу за 7 квітня 2014. Процитовано 2 квітня 2014. 
  95. Голодомор в Україні 1932—1933
  96. Архівована копія. Архів оригіналу за 10 червень 2015. Процитовано 17 листопад 2013. 
  97. [77]
  98. [78]
  99. [79]
  100. [80]
  101. [81]
  102. [82]
  103. [83]
  104. [84]

ПосиланняРедагувати