Ведмідь білий

Вид ссавців
Ведмідь білий
Час існування: плейстоценнаш час
Білий ведмідь (Ursus maritimus)
Білий ведмідь (Ursus maritimus)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Ведмедеві (Ursidae)
Рід: Ведмідь (Ursus)
Вид: Ведмідь білий
Ursus maritimus
Phipps, 1774[1]
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Ursus maritimus
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Ursus maritimus
EOL logo.svg EOL: 46559143
ITIS logo.svg ITIS: 180542
IUCN logo.svg МСОП: 22823
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 29073
Fossilworks: 52609

Ведмі́дь бі́лий (Ursus maritimus) — найбільший представник родини ведмедевих, і одночасно найбільший сучасний сухопутний хижак; у харчових ланцюгах Арктики він уособлює найвищий рівень. Цей звір добре адаптований до умов свого існування: його щільне хутро та товстий шар жиру добре ізолюють організм тварини від холоду, білий колір чудово маскує при полюванні. Завдяки таким адаптаціям білий ведмідь здатний полювати на суходолі, на морській кризі, а також у воді.

ПоширенняРедагувати

 
Розповсюдження білого ведмедя

Білий ведмідь має циркумполярний ареал у Північному Льодовитому океані та на його узбережжях. Його розповсюдження на північ обмежене лінією постійної пакової криги, де майже не буває ополонок; найпівденнішим місцем, де зустрічали білого ведмедя, є затока Джеймс у Канаді. Попри те, що кількість ведмедів на північ від 88° північної широти є дуже низькою, існують дані про те, що вони трапляються в усій Арктиці. Загальна кількість білих ведмедів у природі на 2006 рік оцінювалась приблизно у 20 тисяч особин.

Загальний ареал білого ведмедя поділяється на такі популяційні центри:

Різні дослідники мають різні критерії виділення окремих популяцій, тому їхня кількість варіює в широких межах. Група дослідження білого ведмедя в МСОП, що вважається найавторитетнішою організацією з питань екологічного та біологічного моніторингу цього виду, виділяє 20 окремих популяцій.

Згідно із загальноприйнятою точкою зору, білий ведмідь не утворює виражених підвидів у межах свого ареалу; втім, деякі дослідники поділяють цей вид на два підвиди — Ursus maritimus maritimus та Ursus maritimus marinus.

Зовнішній виглядРедагувати

Загальний вигляд білого ведмедя є широко відомим та типовим для родини ведмежих; від інших видів родини його відрізняє біле хутро іноді, особливо влітку, з блідими жовтими плямами на боках та на череві.

 
Білий ведмідь на суходолі

РозміриРедагувати

Вага більшості самців білого ведмедя коливається від 300 до 600 кг, довжина тіла — від 2,4 до 2,6 метра. Найбільший білий ведмідь був застрелений у протоці Коцебу (Аляска) в 1960 році. Його вага була 1002 кілограми, і, ставши на задні лапи, він мав зріст 3,38 метра — це був найбільший хижий звір, вбитий за всю сучасну документовану історію полювання.

Дорослі самиці білого ведмедя звичайно менші за самців і досягають ваги від 190 до 300 кг та розміру від 1,9 до 2,1 метра.

Хутро та шкіраРедагувати

Білий ведмідь пірнає, зоопарк у Бремергафені (Німеччина)

Ніс та шкіра білого ведмедя чорні, а хутро — незабарвлене напівпрозоре, від чого справляє враження білого. Таке хутро є добрим камуфляжем, а також відмінним теплоізолятором. На підошвах лап білого ведмедя також росте жорстке хутро, яке виконує функцію теплоізоляції та запобігає ковзанню на кризі. Білий ведмідь є єдиним видом родини ведмежих, якому притаманна така особливість (хутро на підошвах лап), і це є однією з діагностичних ознак виду. Хутро білого ведмедя абсорбує ультрафіолетове випромінювання, але, всупереч розповсюдженій думці, не має властивостей світловоду, і не проводить ні світло, ані тепло до шкіри. Тим не менше, щільне підшерстя забезпечує дуже якісну теплоізоляцію: білий ведмідь зазнає перегріву вже при +10 °C. Також завдяки високоякісній теплоізоляції хутром білий ведмідь є практично невидимим для приладів нічного бачення, побудованих на принципі уловлювання інфрачервоного випромінювання; за допомогою такого приладу можна побачити тільки кінчик його морди та нагріте повітря при видиху.

 
Білий ведмідь, що пірнає. Parc Aquarium du Quebec: акваріум в Санта-Фоу, Квебек

Покривні шерстинки, що ростуть крізь підшерстя, є відносно рідкими. Вони досягають приблизно 12—16 сантиметрів довжини (на череві довші), і є порожніми всередині. Ця ость жорстка, блискуча та пряма, і запобігає злипанню підшерстя при намоканні. Завдяки такій структурі хутра вода легко обтрушується до того, як встигне замерзнути. Також білі ведмеді для видалення води з хутра часто качаються в снігу: при низьких температурах сніг має досить високу спроможність до адсорбування вологи і таким чином витягує воду з ведмежого хутра.

На відміну від інших арктичних ссавців, білий ведмідь ніколи не змінює своє забарвлення на темніше влітку.

В умовах теплого (субтропічного, тропічного, а іноді і помірного) клімату в порожнистих остевих шерстинках білого ведмедя можуть розвиватись одноклітинні водорості, які надають йому зеленого забарвлення. Таке явище спостерігалось у 1980 році в зоопарку Сан-Дієго (США), де три білих ведмеді набули зеленого кольору; їхнє забарвлення було відновлене шляхом купання в сольовому розчині. Після цього, в 2004 році, аналогічним чином позеленіли білі ведмеді в сингапурському зоопарку. Як заявила адміністрація закладу, це було спровоковано винятково жаркою та вологою погодою того літа; природний колір ведмедям повернули шляхом обробки перекисом водню. Останній випадок стався в 2005 році в зоопарку Брукфілд (Чикаго), також під час винятково жаркого та вологого літа. Цього разу ніяких спеціальних акцій запроваджено не було, позаяк можливі наслідки хімічної обробки були визнані небезпечнішими для звірів, ніж природне відновлення кольору завдяки линянню.

Спосіб життяРедагувати

 
Білі ведмеді біля підводного човна ВМС США «Гонолулу», за 280 км від Північного полюсу

Білий ведмідь — найбільш хижий представник родини ведмежих, що практично не вживає рослинної їжі; проміж ведмедів він найчастіше вдається до полювання на людину.

Основним харчовим ресурсом білого ведмедя є тюлені, особливо кільчаста нерпа, що роблять ополонки для дихання в кризі. Втім, білий ведмідь вживає будь-яку тваринну їжу, яку здобуває: птахів та їхні яйця, гризунів, молюсків та крабів на морських узбережжях, моржів та викинутих на берег або мілководдя китів, зрідка північних оленів та вівцебиків, і дуже рідко вдається до канібалізму. Цей звір є надзвичайно сильним хижаком: білухи та моржі, що часто стають його здобиччю, звичайно важать понад тонну, що приблизно вдвічі більше за білого ведмедя. Для самого білого ведмедя небезпеку становлять косатки (які зрідка нападають у воді), людина та інші ведмеді — в бійках між ведмедями зареєстровано багато смертельних випадків. Також описано кілька випадків, коли великим моржам, захищаючись від білого ведмедя, вдавалось його вбити.

Білий ведмідь є чудовим плавцем, і його можна зустріти у відкритому морі за десятки кілометрів від берега або постійних крижаних полів. Останнім часом білі ведмеді вдаються до довших, ніж звичайно, запливів у пошуках здобичі з огляду на скорочення площі постійної криги в Арктичному басейні; під час незвичайно масштабної регресії льоду в 2005 році щонайменше чотири білі ведмеді втопилися, бо не були в змозі дістатись до твердої поверхні. Відомий також випадок, коли самка білого ведмедя пропливла понад 420 миль (778 кілометрів) льодяними водами моря Бофорта на захід від Аляски. За час свого дев’ятиденного запливу ведмедиця втратила однорічне дитинча, а також сильно схудла. За рухом тварини слідкували з допомогою прикріпленого до неї GPS-маячка.

Також цей хижак, завдяки своїй великій швидкості бігу (людину він впевнено переганяє), успішно полює на суходолі. Тим не менше, здоровий північний олень та вівцебик легко обганяють білого ведмедя, особливо на коротких дистанціях; тому в його раціон ці тварини потрапляють рідко, і на 80—90 % білий ведмідь харчується різними видами тюленів, молодими моржами та трупами дорослих моржів або китоподібних, викинутих на берег — тобто є деякою мірою падлоїдом. Також білий ведмідь може вживати і рослинну їжу: звичайно це ягоди та коріння деяких рослин наприкінці літа або іноді навіть викинуті морем бурі водорості.

 
Білий ведмідь у межах населеного пункту: Варандей, Росія.

Для людини білий ведмідь є найнебезпечнішим з-поміж усіх видів ведмедів: через бідність свого природного середовища на харчові ресурси та практичну відсутність природних ворогів він є дуже сміливим, агресивним та розумним звіром, що дуже легко зважується напасти на будь-яку істоту, що може бути потенційною здобиччю. Тому наближення до білого ведмедя в природі є вельми небезпечним, і у випадку, якщо людина його помітила, найкращим виходом є повільний відхід без різких рухів до найближчої будівлі, транспортного засобу або, при їх відсутності, природного укриття.

Як і інші представники родини, білий ведмідь принаджується сміттям; наприклад, звалище в канадському місті Черчиль (штат Манітоба) відоме як «звалище білих ведмедів» завдяки постійному їх відвідуванню цими тваринами в пошуках їстівного.

РозмноженняРедагувати

 
Ведмедиця з ведмежатами

Гон у білих ведмедів відбувається навесні; пари утворюються на короткий час — тільки на період гону, без будь-яких постійних відносин між самцями та самками. Вагітність триває 240 діб (8 місяців), ведмежата народжуються на початку зими у сніговому барлогу, що його викопує мати. У ведмедиць є улюблені місця для облаштування барлогів — наприклад, острів Врангеля та земля Франца-Йосифа, де щороку нараховують 150—200 барлогів. Звичайно народжується двоє ведмежат, іноді одне або троє; відомі кілька випадків реєстрації ведмедиць із чотирма ведмежатами. Перший раз ведмедиця народжує одне ведмежа, а потім — два або три з проміжками в 3 роки. Як і в інших представників роду Ursus, ведмежата при народженні дуже маленькі, звичайно 30 сантиметрів завдовжки та важать близько 700 грамів. Народжуються вони сліпими: очі відкриваються приблизно у місячному віці. Самостійно ходити ведмежата починають в 1,5 місяці, а їсти тверду їжу — в 4—5. До тих пір мати годує їх винятково молоком, яке містить приблизно 33 % жиру, що є найбільшим показником серед родини ведмежих і наближається до такого у морських ссавців; материнське молоко, як частина раціону, може використовуватись ведмежатами аж до 2,5-річного віку. При цьому після народження потомства ведмедиця нічого не їсть протягом кількох місяців — тобто і вона, і її потомство харчуються за рахунок накопиченого нею підшкірного жиру. Ведмежата виходять з барлогу та супроводжують матір починаючи приблизно з тримісячного віку, при цьому вона навчає їх захищатись від дорослих самців (серед яких бувають випадки канібалізму стосовно ведмежат).

 
Сутичка білих ведмедів

Статевої зрілості білі ведмеді досягають у віці 3—4 років (самки в середньому пізніше, ніж самці), а живуть до більш ніж 30 років. Цей звір не впадає в зимову сплячку, хоча ведмедиці, що народили ведмежат, не покидають свого барлогу, поки ведмежата ще малі.

Проведене у 2004 році в рамках проєкту журналу «National Geographic» дослідження не виявило жодного випадку народження трьох ведмежат цього року, що було досить звичайним у 1970-х, і лише одне з 20 ведмежат було відлучене від споживання материнського молока у вісімнадцятимісячному віці, на відміну від половини ведмежат десять років тому.

ТаксономіяРедагувати

Науковці вважають, що родина Ursidae, зазнала дивергенції від решти хижих приблизно 38 мільйонів років тому. [2] Підродина Ursinae виникла приблизно 4,2 мільйона років тому. [3] Найстаріша відома викопна кістка білого ведмедя — кістка щелепи віком від 130 000 до 110 000 років, знайдена на острові Принца Карла в 2004 році. [4] Скам'янілості показують, що за період 10 000 — 20 000 років тому молярні зуби білого ведмедя значно змінилися від зубів бурого ведмедя. [5] Найімовірніше, що полярні ведмеді відокремилися від популяції бурих ведмедів, що були ізольовані в період зледеніння у плейстоцені [6] зі Східного СибіруКамчатки та Колимського півострова). [5]

Мітохондріальна ДНК (мтДНК) білого ведмедя зазнала дивергенції від бурого ведмедя, Ursus arctos, приблизно 150 000 років тому. [4] Крім того, деякі клади бурого ведмедя, за оцінкою їх мтДНК, ймовірно більш споріднені з білими ведмедями, ніж з іншими бурими ведмедями [7], що означає, що бурий ведмідь не може вважатися видом, але є парафілетичним. [8] МтДНК вимерлих ірландських бурих ведмедів особливо близька до білих ведмедів. [9] Порівняння ядерного геному білих ведмедів з геномом бурих ведмедів виявило іншу картину, утворюючи дві генетично різні клади, що мали точку точку біфуркації приблизно 603 000 років тому [10], хоча останні дослідження засновані на аналізі повних геномів (а не лише мітохондрії або часткові ядерні геноми) білих і бурих ведмедів, і встановлює дивергенцію білих і бурих ведмедів 400 000 років тому. [11]

Проте ці два види спаровувалися з перервами протягом усього цього часу, швидше за все, контактуючи один з одним під час потепління, коли білі ведмеді мігрували на суходіл, а бурі ведмеді мігрували на північ. Більшість бурих ведмедів мають приблизно 2 відсотки генетичного матеріалу білих ведмедів, але одна популяція — Ursus arctos sitkensis, має від 5 до 10 відсотків генів білих ведмедів, що вказує на частіші та недавні спарювання. [12] Близька спорідненість білого і бурого ведмедів підтверджується їхньою здатністю утворювати плодючі міжвидові гібриди; [13][14] нові дані свідчать про те, що спарювання тривали протягом тривалого періоду часу, і, таким чином, обидва види ведмедів залишаються генетично схожими. [12] Проте, оскільки жоден з видів не може довго виживати в екологічній ніші іншого, і оскільки вони мають різну морфологію, метаболізм, соціальну та харчову поведінку, а також інші фенотипові характеристики, два види ведмедів, як правило, класифікуються як окремі види. [15]

На початку систематизації, було визначено два підвиди: американського білого ведмедя (Ursus maritimus maritimus) Костянтіном Дж. Фіппсом в 1774 році та сибірського білого ведмедя (Ursus maritimus marinus) Петером Симоном Палласом в 1776 році. [16] Проте ця систематизація була скасована. .[17][18] Виявлено один імовірний викопний підвид: Ursus maritimus tyrannus, який вимер у плейстоцені. Представники U.m. tyrannus були значно більшими за сьогоденних білих ведмедів. Проте недавній повторний аналіз скам'янілості припускає, що це насправді був бурий ведмідь.[19]

ОхоронаРедагувати

Білий ведмідь занесений до Червоного Списку МСОП. У 1973 році СРСР, Канада, США, Норвегія та Данія підписали угоду з охорони білого ведмедя, якою було заборонено добування цього виду з комерційною метою. Відповідно до угоди, тільки аборигенне населення північних територій може добувати білого ведмедя без використання сучасної техніки. В СРСР (тепер — в Росії) білий ведмідь охороняється з 1957 року, при цьому спеціальну охоронну зону створено на о. Врангеля (з 1976 року — заповідник).

Найбільшим лімітуючим фактором, що зараз обмежує розповсюдження даного виду, є наявність плавучої криги на морі, яка є базою ведмедів при полюванні на тюленів — їхню основну здобич. Деконструкція життєвого середовища білого ведмедя, що відбувається через глобальне потепління, зараз є основною загрозою для існування виду; на думку деяких дослідників, через глобальне потепління білий ведмідь може щезнути в природі навіть протягом одного століття. За оцінками Групи з вивчення білого ведмедя (Швейцарія), в найближчі 45 років популяція цих тварин зменшиться на 30 %.

 
Білий ведмідь на поштовій марці СРСР 1977 року

РізнеРедагувати

Білий ведмідь є символом Гренландії, його зображено на гербі цієї території.

Також білий ведмідь є популярним елементом символіки та рекламних сюжетів багатьох комерційних організацій (Coca-Cola, Nelvana, Bundaberg Rum).

Окрім того, зображення білого ведмедя є на монеті вартістю 2 канадські долари.

ПриміткиРедагувати

  1. Phipps, John (1774). A voyage towards the North Pole undertaken by His Majesty's command, 1773 /by Constantine John Phipps.. London :Printed by W. Bowyer and J. Nicols, for J. Nourse. с. 185. Архів оригіналу за 16 грудня 2008. Процитовано 8 September 2008. 
  2. Nakagome, Shigeki (2008). Unequal Rates of Y Chromosome Gene Divergence during Speciation of the Family Ursidae. Molecular Biology and Evolution 25 (7): 1344–1356. PMID 18400788. doi:10.1093/molbev/msn086. 
  3. Wayne, R. K.; Van Valkenburgh, B.; O'Brien, S. J. (1991). Molecular distance and divergence time in carnivores and primates. Molecular Biology and Evolution 8 (3): 297–319. PMID 2072860. doi:10.1093/oxfordjournals.molbev.a040651. 
  4. а б Lindqvist, C.; Schuster, S. C.; Sun, Y.; Talbot, S. L.; Qi, J.; Ratan, A.; Tomsho, L. P.; Kasson, L.; Zeyl, E.; Aars, J.; Miller, W.; Ingolfsson, O.; Bachmann, L.; Wiig, O. (2010). Complete mitochondrial genome of a Pleistocene jawbone unveils the origin of polar bear. Proceedings of the National Academy of Sciences 107 (11): 5053–7. Bibcode:2010PNAS..107.5053L. PMC 2841953. PMID 20194737. doi:10.1073/pnas.0914266107. 
  5. а б Kurtén, B (1964). The evolution of the polar bear, Ursus maritimus Phipps. Acta Zoologica Fennica 108: 1–30. Архів оригіналу за 2 листопада 2021. Процитовано 17 січня 2022. 
  6. DeMaster, Douglas P.; Stirling, Ian (8 May 1981). «Ursus maritimus». Mammalian Species. 145 (145): 1–7. doi:10.2307/3503828. JSTOR 3503828. OCLC 46381503. Архів оригіналу за 16 грудня 2021. Процитовано 17 січня 2022. 
  7. Waits, L. P.; Talbot, S. L.; Ward, R. H.; Shields, G. F. (2008). Mitochondrial DNA Phylogeography of the North American Brown Bear and Implications for Conservation. Conservation Biology 12 (2): 408–417. JSTOR 2387511. doi:10.1111/j.1523-1739.1998.96351.x. 
  8. Marris, E. (15 березня 2007). Linnaeus at 300: The species and the specious. Nature 446 (7133): 250–253. Bibcode:2007Natur.446..250M. PMID 17361153. doi:10.1038/446250a. 
  9. Edwards, C. J.; Suchard, M. A.; Lemey, P.; Welch, J. J.; Barnes, I.; Fulton, T. L.; Barnett, R.; O'Connell, T. C.; Coxon, P.; Monaghan, N.; Valdiosera, C. E.; Lorenzen, E. D.; Willerslev, E.; Baryshnikov, G. F.; Rambaut, A.; Thomas, M. G.; Bradley, D. G.; Shapiro, B. (2011). Ancient Hybridization and an Irish Origin for the Modern Polar Bear Matriline. Current Biology 21 (15): 1251–8. PMC 4677796. PMID 21737280. doi:10.1016/j.cub.2011.05.058. 
  10. Hailer, F.; Kutschera, V. E.; Hallstrom, B. M.; Klassert, D.; Fain, S. R.; Leonard, J. A.; Arnason, U.; Janke, A. (2012). Nuclear Genomic Sequences Reveal that Polar Bears Are an Old and Distinct Bear Lineage. Science 336 (6079): 344–7. Bibcode:2012Sci...336..344H. PMID 22517859. doi:10.1126/science.1216424. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 17 січня 2022.  Проігноровано невідомий параметр |hdl= (довідка)
  11. Liu, Shiping; Lorenzen, Eline D.; Fumagalli, Matteo; Li, Bo; Harris, Kelley; Xiong, Zijun; Zhou, Long; Korneliussen, Thorfinn Sand; Somel, Mehmet; Babbitt, Courtney; Wray, Greg; Li, Jianwen; He, Weiming; Wang, Zhuo; Fu, Wenjing; Xiang, Xueyan; Morgan, Claire C.; Doherty, Aoife; O'Connell, Mary J.; McInerney, James O.; Born, Erik W.; Dalén, Love; Dietz, Rune; Orlando, Ludovic; Sonne, Christian; Zhang, Guojie; Nielsen, Rasmus; Willerslev, Eske; Wang, Jun (2014). Population Genomics Reveal Recent Speciation and Rapid Evolutionary Adaptation in Polar Bears. Cell 157 (4): 785–794. PMC 4089990. PMID 24813606. doi:10.1016/j.cell.2014.03.054. 
  12. а б Gorman J (23 липня 2012). Brown bears and polar bears split up, but continued coupling. The New York Times. Архів оригіналу за 24 липня 2012. Процитовано 24 липня 2012. 
  13. DeMaster, Douglas P.; Stirling, Ian (8 травня 1981). Ursus maritimus. Mammalian Species 145 (145): 1–7. JSTOR 3503828. OCLC 46381503. doi:10.2307/3503828. 
  14. Schliebe, Scott; Evans, Thomas; Johnson, Kurt; Roy, Michael; Miller, Susanne; Hamilton, Charles; Meehan, Rosa; Jahrsdoerfer, Sonja (21 грудня 2006). Range-wide status review of the polar bear (Ursus maritimus). Anchorage, Alaska: United States Fish and Wildlife Service. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 29 грудня 2015. 
  15. Stirling, Ian (1988). The First Polar Bears. Polar Bears. Ann Arbor: University of Michigan Press. ISBN 978-0-472-10100-9. 
  16. Rice, Dale W. (1998). Marine Mammals of the World: Systematics and Distribution. Special Publications of the Society for Marine Mammals 4. Lawrence, Kansas: The Society for Marine Mammalogy. ISBN 978-1-891276-03-3. 
  17. Committee on Taxonomy (October 2014). List of Marine Mammal Species & Subspecies. The Society for Marine Mammalogy. Архів оригіналу за 6 січня 2015. 
  18. Wilson, Don E. (1976). Cranial variation in polar bears. Bears: Their Biology and Management 3: 447–453. JSTOR 3872793. doi:10.2307/3872793. Архів оригіналу за 3 грудня 2010. Процитовано 17 січня 2022. 
  19. Ingólfsson, Ólafur; Wiig, Øystein (2009). Late Pleistocene fossil find in Svalbard: the oldest remains of a polar bear (Ursus maritimus Phipps, 1744) ever discovered. Polar Research 28 (3). doi:10.3402/polar.v28i3.6131. Архів оригіналу за 9 жовтня 2016. Процитовано 13 січня 2019. 

ПосиланняРедагувати

Загальна інформаціяРедагувати

  • Bears of the World, Terry Domico, Photographs by Terry Domico and Mark Newman, Facts on File, Inc, 1988, hardcover, ISBN 0-8160-1536-8
  • Arctic Dreams, Barry Lopez, Macmillan 1986, hardcover, ISBN 0-333-42244-9