Відкрити головне меню

Вражливий Василь Якович

український письменник, перекладач
(Перенаправлено з Василь Вражливий)

Василь Вражливий
Vasyl Vrazhlyvy.jpg
Ім'я при народженні Василь Якович Штанько
Псевдо Василь Вражливий
Народився 1903(1903)
с. Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії
Помер 8 грудня 1937(1937-12-08)
Ленінград (за іншими даними — Ленінградська область)
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union (1924–1955).svg СРСР
Діяльність прозаїк
Мова творів українська
Роки активності 1923–1934
Жанр оповідання, повість, роман, нарис
Magnum opus «Земля», «Молодість», «Батько»

Васи́ль Вражли́вий (справжнє ім'я Штанько́ Васи́ль Я́кович ) (1903(1903), Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії — 8 грудня 1937, Ленінград, за іншими даними — Ленінградська область) — український письменник, жертва сталінських репресій.

БіографіяРедагувати

Народився в багатодітній селянській родині. По закінченні сільської школи вчився в зіньківській, потім полтавській гімназіях. На пораду батьків вступив до агрономічної школи, але не закінчив її, бо переміг потяг до літературної творчості, якою хлопець трудився під впливом земляка Андрія Заливчого.

Двадцятилітнім юнаком почав Василь публікуватися в періодиці. Спочатку він належав до Спілки селянських письменників «Плуг», потім увійшов до ВАПЛІТЕ, після її ліквідації — до «Пролітфронту». З боку рецензентів були постійні дрібні причіпки, поширені тоді звинувачення в «біологізмі», в увазі до темних сторін буття. Словом, талановитого письменника викреслювали з літературного процесу того часу й готували ґрунт для повного його зникнення.

В. Вражливий — прозаїк не з «гучних» і не з «ефектних» у використанні літературної техніки. Він спостерігав й відтворював не парадний бік життя, а затінений, непомітний і часом страшний, драматичний. У поле його зору нерідко потрапляли нещасні, стражденні «маленькі люди», розгублені, знедолені, слабкі. Але були й інші — віддані до самозречення своїй ідеї — будівництву соціалізму. Життя Вражливий малював просто, без мелодраматичних надривів, в об'єктивній манері, не виявляючи відкрито ані своїх емоцій, ані свого прямого ставлення. Зате він добре дбав про сюжетобудування і природну форму оповіді.

 
Зліва направо: Петро Панч, Майк Йогансен, Василь Вражливий, Григорій Епік. Харків, 1926

До першої збірки «В яру» (1924), що видала Спілка селянських письменників «Плуг», увійшло всього чотири оповідання — «В ярах», «Роздоріжжя», «В лісі», «Темрява». І в кожному з них — картини чорної біди на селі голодного року, біди, що жене з дому на заробітки чи штовхає на злочин, убивства.

Подібні сюжети — і в другій збірці В. Вражливого під назвою «Земля» (1925). Психологічно достовірне, моторошне оповідання «Вовчі байраки» (пізніше воно дало назву збірці 1929 р.) — із життя жебраків. У творі йдеться про післявоєнну розруху початку 1920-х років. Персонажі — Сизон, його жінка Векла, їхні сини — живуть у норах-землянках на околиці міста, годуються й одягаються зі смітників. Одні божеволіють, інші звиродніють. Майже класично виписано сцену, де серед глинищ разом із божевільним сидить біля померлої жінки Сизон. Його психічний стан, його напівмарення автор передає через образи-галюцинації: морські хвилі, сонце.

В оповідання письменника вриваються й події часів НЕПу. Так, у «Паштетні» колишні «сильні світу», шукаючи способів багатіти й після революції, влаштовують будинок розпусти під вивіскою крамнички солодощів.

Гостроактуальні проблеми виховання безпритульних порушує В. Вражливий в оповіданні «Життя білого будинку», що вийшло окремою книжкою 1927 р.

Ненав'язлива іронічність і «журливий тон» (останнє відзначали критики 1920-х років) — привабливі риси оповіді Василя Яковича. Для багатьох його творів домінантним мотивом стали людське милосердя й жорстокість, часом немотивована. Психологічним етюдом на цю тему є «Палата без числа», що увійшла до другого видання збірки «Молодість» (1929). На кількох сторінках розгортається справжня трагедія смертельно хворого, самотнього вчителя, жертви садиста. Жорстокості протистоять і чутлива медсестра, й інший персонаж — мовчазний Гудзь. Вони, як можуть, захищають і намагаються скрасити останні дні життя приреченого. Проте жарти прокурора-садиста прискорюють фінал.

 
Книга Василя Вражливого «Справа серця», 1933 р.

Морально-етичні проблеми — в полі зору автора в оповіданнях «Молодість» та «Лист до друга». Їх об'єднує певною мірою автобіографічний момент, дотепні замальовки студентського побуту — і голодного, й холодного. Є тут і злиденні квартали часів НЕП — як контраст до сито-вдоволеного існування «непманів», і таємні злочини, і плітки-пересуди.

У 1929 р. з'явилась повість «Батько», вміщена у збірці «Молодість», яка також вийшла окремим виданням. Для розробки соціально-моральних питань автор обрав незвичну, принаймні для української прози 20-х років, ситуацію: син попа стає революціонером, після жовтня 1917-го — на партійній роботі. Проте, у центрі уваги — не син, а батько, який глибоко страждає від розлуки із сином. І хоч його зречення сану не є актом пристосування до обставин, все ж потай він сподівається, що синове серце відтане. Побитий, позбавлений засобів до існування, о. Василій живе у сторожці майже на жебрацькому становищі, потім дістає брудну роботу в санаторії і, так і не діждавшись щонайменшої уваги сина, кінчає самогубством. Було до чого чіплятися запопадливим критикам: «Що за ідеальний піп? І такий жорстокий до нього син-комуніст?!».

Письменник загострено полемічно ставив проблеми людяності і черствості, добра і зла, батьків і дітей. І розв'язував їх не стандартно. Не випадково ж, мабуть, зацікавився повістю й російськомовний читач: 1930 р., всього через рік після виходу в Україні, у перекладі О. Гарцевої з'явилася повість В. Вражливого «Отец».

На початку 30-х років письменник поїхав до Казахстану. У 1932 р. з'являються його нариси про Каспій — «Глибокі розвідки». Поїздки дали йому матеріал для повісті «Перемога» (1932) та роману «Справа серця» (1933), в яких йдеться про соціалістичне будівництво у Казахстані, зокрема про боротьбу за нафту в Кара-Кугу на березі Каспійського моря.

Ці останні твори В. Вражливого цілком уписуються в контекст найкращих українських, і не лише українських, так званих «виробничих романів» початку 30-х років: «Роман Міжгір'я» І. Ле, «Время, вперед» В. Катаєва, «Кварцит» О. Досвітнього та ін.

Письменник переклав з французької романи «Шагреньова шкура» О. де Бальзака (1929), «Пармський монастир картезіянців» Стендаля (1932) та «Історія Жіль Блаза із Сантільяни» А.-Р. Лесажа (вийшов у 1935 за редакцією В. Державина).

ЗагибельРедагувати

Будучи другом Євгена Плужника, Григорія Епіка, Василь Вражливий потрапив і до однієї з ними «контрреволюційної організації». Це сталося під час масових арештів після вбивства С. Кірова у грудні 1934 року. Щодо своїх політичних поглядів, на допитах після арешту в Харкові він заявив, що не брав членства ні в яких партіях, був просто націоналістом; а також, перебуваючи під впливом Хвильового, його вихованцем.

Для арешту Вражливого підручними Ягоди було використано такі риси його вдачі, як товариськість, готовність допомогти людям. Його квартира в Харкові була своєрідним готелем, де ночували всі приїжджі літератори.

Письменника засудили в березні 1935 року до 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках, але 25 листопада 1937 року, за рішенням окремої трійки (протокол № 199) у сфабрикованій новій справі, Василя Вражливого-Штанька вирішено розстріляти. Страчений 8 грудня 1937 року (місцем виконання вироку записано Ленінград, за іншими даними — міг бути розстріляний у Ленінградській області). У 1956 р. В. Вражливого реабілітовано посмертно.

ТворчістьРедагувати

Як письменник характеризується своєю чутливістю до моральних проблем. Ставив їх він гостро, із зіткненням жорстокості й милосердя. Творчість Вражливого завжди була звернена до людини, гуманізм був ідейним стрижнем творчості. Саме через цю призму проглядає його час з усіма суперечностями і боріннями, зі складними людськими долями.

ТвориРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Вражливий, Василь. Коли б не наврочити (Моя майбутня книга) // Універсальний журнал. — 1929. — № 3.
  • Майфет, Григорій. В. Вражливий (Риси літпортрета) // Червоний шлях. — 1929. — № 8/9.
  • Приходько, Інна. Василь Вражливий // Прапор. — 1990. — № 5.
  • Мельник, Володимир. «Я вихованець Хвильового…» // Слово і Час. — 1993. — № 4.
  • Юренко, Олександр. «Я вихованець Хвильового…»: Сторінки життя і творчості Василя Вражливого // Рідна школа. — 1995. — № 9.
  • Його муза була звернена до людини [В. Я. Вражливий (1903—1938)] // Календар знаменних і пам'ятних дат. — 2003. — ІІІ квартал.

ПосиланняРедагувати