Нахські народи

(Перенаправлено з Вайнахи)
Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Нахські народи — етномовна спільність, яка в сучасному кавказознавстві об'єднує чеченців (нохчій) та інгушів (галгай) у Росії, а також бацбійців (бацбі) та кістинців (кісти) у Грузії. Етнонім, введений у науковий обіг лінгвістами для позначення носіїв нахських мов; міг бути придуманий вченими, однак існує думка, що він зародився в народному середовищі з давніх-давен. Також поширюється і історичними носіями нахських мов — всі локальні етно-територіальні групи (тукхуми/шахари, тайпи /роди, гари, нек'є, ца/роди та ін.), що сформували вище перелічені етноси, і деякі окремі етногрупи — ауховців (Ӏовхой), акінців (аьккхий), малхістинців (маьлхий), орстхойців (орстхой) та інших, також стали компонентами в етногенезі сучасних чеченців та інгушів. Існує також більш вузький термін вайнахські народи, що стосується чеченців та інгушів, але не бацбійців.

Чеченці, 1886 р.

Назва

ред.

Термінологія кавказознавства в Російській імперії та перші десятиліття Радянської влади мала деякі відмінності від сучасної. Дослідники об'єднували всю етномовну спільність бацбійців, інгушів і чеченців та інших нахів під найменуванням чеченці (нахче)[1][2][3] або, рідше, кісти[4]. У сучасній науці для цієї спільності використовують термін нахські народи та/або народності, етногрупи. Починаючи з останніх десятиліть ХХ століття найменування нахські народи іноді використовується синонімічно з вайнахами/вейнахами. Обидва терміни, введені в науковий обіг лінгвістами[5] і, ймовірно, були придумані вченими. Однак, існує думка, що вони зародилися в народному середовищі і здавна використовувалися нахами[6]. Починаючи з 1970-х років, у лінгвістичному розумінні вірніше об'єднувати під терміном нахські народи всіх носіїв нахських мов, а під вайнахами — лише носіїв вайнахських мов (чеченців, інгушів та інших), за винятком носіїв бацбійської мови (бацбійців).

Загальні відомості

ред.

Етно-соціальна ієрархія

ред.

Як і багато народів на певному етапі свого розвитку, нахи використовували складну систему назв для форм родинних, територіальних, соціальних і військових об'єднань, що існували в їхньому середовищі. Нахська структура таких об'єднань складалася з груп різної чисельності та статусу, включаючи доьзалмоногамна сім'я») → ца («люди одного дому») → нек'ї («люди однієї дороги») → гари («люди однієї гілки») → вар (рід) → тайп. У середині XX століття ряд дослідників розробили певну класифікацію, згідно з якою більша частина тайпів утворювала своєрідні спільноти — тукхуми (у чеченців спочатку їх було виділено 8, потім 9[10]) і шахари (у інгушів 6-7[11]). Класифікація була складною та заплутаною, частина тайпів могла входити і в чеченські тукхуми, і в інгушські шахи (наприклад, орстхойські тайпи), а частина могла не входити до жодного союзу (наприклад, тайп нашхойців). Згідно з приблизними підрахунками, в середині XIX століття налічувалося близько 135 тайпів чеченців, 1/4 з яких дослідники не змогли віднести до якогось тукхуму[12] та близько 50 тайпів інгушів.

Сьогодні вважається, що тукхум та шахар — це дефініції для позначення регіону чи племені. На початку 1930-х років, коли радянська етнографічна наука робила перші кроки з вивчення форм соціальної організації народів Кавказу, для позначення регіонів Чечні, в науковий обіг був введений термін тукхум як синонім «племені»[13], трохи пізніше додали термін шахар. Можливо, під цими термінами треба розуміти не родинні групи, а територіальні підрозділи племен. Російський і радянський вчений і правознавець Б. Далгат пропонував виключити з обігу дефініцію тукхум як синонім племені або роду, а ще краще взагалі усунути[14]. У зв'язку з неоднозначним розумінням старовинної нахской системи назв різних форм нахських об'єднань, ще з ХІХ століття у російському кавказознавстві стосовно таких об'єднань використовувався термін вільна спільнота чи просто спільнота (термін застосовується як нахських народів). Походження та формування всіх нахських народів і народностей невіддільне від історії їх самобутніх об'єднань — спільнот.

Релігійні об'єднання

ред.

Найважливішим фактором, що формував історію північнокавказького регіону, було зміцнення тут ісламу, серед нахського населення представленого, в основному, сунізмом суфійського штибу. На релігійному ґрунті значного впливу отримали релігійні об'єднання — вірди. Ці духовні братства виникли на основі тарикатів (суфійські ордени), найбільш поширені серед нахів — кадирія та накшбандія. Наприклад, Глава ЧР Р. Кадиров культивує в Чечні кадирійську течію хаджі-мюридизму і відносить себе до вірду послідовників шейха Кунта-хаджі Кишиєва, а депутат Державної Думи РФ А. Делімханов є послідовником цього ж тарікату і течії, але вже належить до іншого вірду — послідовників шейха Бамат-Гірей-хаджі Мітаєва. Загалом у Чечні налічується 7 вірдів кадирійського та 22 накшбандійського тарікатів. Також серед сучасної чеченської молоді чимало взагалі не сприймають суфізм[15].

Етнічна класифікація

ред.

У імперський період дослідники імператорської Росії відносили нахів (у термінології тих років для всіх нахомовних етногруп використовувалася назва чеченці) до так званої кавказької народності східногірської групи[16].

Розселення та чисельність

ред.

Згідно з ЕСБЕ, до Кавказької війни (1817—1864) нахські народності та етногрупи проживали на території між річками Сунжа, Аксай та Кавказькими горами. Після війни, і надалі, на рубежі XIX і XX століть, вони проживали «перемішано з росіянами і кумиками в Терській області, на схід від осетин, між Тереком і південним кордоном області, від Дар'яла до початку річки Акташа»[16].

Етнічна історія

ред.

Військовий фактор сильно позначився на історії нахів — Північний Кавказ завжди залишався вузлом складних проблем для Росії, що захопила його, а нахські народи відрізнялися особливою завзятістю в боротьбі за незалежність. Область розселення нахських народів у середньовіччі — західна частина гірської системи Східного Кавказу.

Грузинський вплив

ред.

З давніх-давен нахські і грузинські (тушини, хевсури) горяни запозичували один у одного предмети матеріальної культури (напр., гірське орне знаряддя), навички в будівництві (напр., технології зведення житлових і бойових веж, планування житла), прийоми у веденні сільського господарства (напр., створення штучних земельних ділянок-терас та особливості скотарства)[17]. Грузини запозичили у північнокавказців деякі елементи одягу, багато спільного виявляється у нахів та грузинів у музиці, танцях і особливо в пісенній творчості[18]. Із взаємовпливом культур пов'язана спільність низки соціальних інститутів, схожі свята (напр., торжество пов'язане з сіножаттю), постійний обмін етнічними елементами[19] (напр., зберігся переказ про походження нахської спільноти малхістинців від грузинської спільноти хевсур[20]). Засвідчені нахсько-грузинські мовні паралелі, що підтверджують взаємозбагачення мов, збереглися епіграфічні пам'ятники — ряд написів грузинською мовою на плитах храму Тхаба-Ерди (сучасна Гірська Інгушетія), на стінах нахських склепів та інших будівель[19]. У X—XIII століттях із Грузинського царства в землі горців поширювалося християнство, будувалися християнські храми з використанням місцевої будівельної техніки[17]. У цей період зведений, ймовірно, грузинами храм Тхаба-Ерди, служив місцем зустрічі сусідніх народів для вирішення спірних справ за звичаєвим правом[17].

З XII—XIII століть кордони грузинської феодальної монархії почали значно розширюватися, вона стала однією з найбільших і найвпливовіших держав Закавказзя[21]. Також встановлювалися тісні відносини Грузинського царства з Північним Кавказом, особливо з найближчими сусідами — нахами, осетинами та народами Західного Дагестану[21]. У прикордонних з Грузією гірських північнокавказьких районах помітний вплив надавала національна грузинська культура (на відміну від попередніх епох з початку XIII ст. переважний вплив на нахську мову надавала грузинська, у свою чергу, в картвельські мови проникали слова з гірських мов Північного Кавказу), підтримувалися торгові та економічні зв'язки (набула широкого поширення грузинська мідна монета, проте, в основному, торгівля між північнокавказькими горцями та їх найближчими сусідами була міновою)[22]. Царі Грузії, зайняті нескінченними зовнішніми та внутрішніми війнами, зверталися по військову допомогу до горян Північного Кавказу, поряд з осетинами, горцями Дагестану, представники нахських племен також служили у військах Баграта IV, Давида Будівельника, Георгія III, Тамари та інших[18]. У 30-х роках XIII століття, в період неодноразових вторгнень до Грузії Джалал-ад-Діна, вони також надавали посильну допомогу Грузії[18]. З XV століття, після розпаду Грузинського царства, сусідити з деякими прикордонними нахськими спільнотами стало Кахетинське царство, що продовжує здійснювати певний вплив на горців[23].

На сьогодні відомо, що ряд нахських товариств перебували у васальній залежності від грузинської феодальної монархії[24]. Для прикордонних з Грузією нахських товариств відносини з грузинською феодальною монархією були різні — іноді залежні, напівзалежні або взагалі незалежні, точно не встановлено, однак, ймовірно, що внутрішнє управління нахських товариствах здійснювали органи сільської громади[24].

XVI—XVII століття

ред.

Відомості про нахів у XVI—XVII століттях уривчасто дають грузинські джерела та джерела дагестанського походження. Більше свідчень відоме з документів Московського царства — донесень воєвод Терського міста в Посольський прикаказ Москви і Прикаказну палату Астрахані[25]. У російських джерелах згадуються з різних приводів і під різними назвами ті чи інші так звані горські люди і горські землі. Іноді зустрічаються цілі списки їх, даючи варіанти назв, досить стійкі в документах різних років, таким чином намічаючи коло кавказьких племінних об'єднань, які перебували у сфері впливу адміністрації Терського міста і перебували у більш менш постійних з ними відносинах. Саме нахські племена та території серед списків гірських людей і земляць вперше згадуються у 1580-ті роки[26].

Список засвідчених у російськомовних джерелах нахських етногруп,
а також відповідні їм об'єднання у пізніших джерелах:
Джерела XVI—XVII ст.
(Термінологія в Московському царстві:
«гірські люди» та «гірські земляці»)
Джерела ХІХ ст.
(термінологія в Російській
імперії: «спільноти»)
Джерела XX ст.
(термінологія в
СРСР: «етногрупи»)
Традиційна класифікація
(тукхуми / шахи, тайпи,
гари, нек'ї та ін. )
Акози[27]
Акочани[27]
Ококи[27]
Окохи[27]
Окухи[27]
Окочани[27]
Окоченя[27]
Окучани[27]
служиві окочани[28]
Ахоцька земля[27]
Окоцька земля/землиця[27]
Старі Окохи[28]Окоцька слобода[28]
Акій акінці-аухівці чеченський тукхум
Єроханські люди[27] Єроханські шинки[27] Джерах[29] інгушський шахар
- Індельська земля[28]
Інділі[28]
Калканці[27]Калканські люди[27]Калки[30]Колканці[27] Калканські кабаки[27]
Калкаські кабаки[27]
Колканська земля[27]
Галга[29]
Галгай[31]
інгушський шахар
кісти[28]
кістичани[28]
- кістіни[29]
Мерезі[27]
Мерезинські люди[27]
Мирези[27]
Мерезинська земля[27] Мережой[27] мержійці орстхойський тайп
Мінкізи[27]
Мічкізи[27]
Мічкізяни[27]
Мічкіська земля[27]
Мічкіські шинки[27]
Мічічіч[27] - -
Мулки[27]
Мулкінські люди[27]
Мулкінська земля[27] Мулкой[27] мулкойці чеченський тайп, що не входить у тукхуми
- Отчанська земля[27] Чантинський рід[27] чантійці чеченський тукхум
Тшанські люди[27] - Шато[27] шатойці чеченський тукхум
Шибути[27]
Шибутяни[27]
Шубути[27]
Шибутська земля/землиця[27]
Шибутцькі кабаки[27]
Шубут[27] - чеченський тайп, іноді
зіставляється з шатойцями

Примітки

ред.
Коментарі
Джерела
  1. Наприклад, А. П. Берже «Чечня и чеченцы» (Берже, 1859, с. 80—83), Б. К. Далгат «Родовой быт и обычное право чеченцев и ингушей» (Далгат, 2008, с. 40—41).
  2. Берже та 1991 (1859), с. 3.
  3. Далгат, 2008, с. 40.
  4. Броневский, 1823, с. 151, 153, 155.
  5. Волкова, 1974, с. 142.
  6. Ахмадов Ш. Б., 2002, с. 54.
  7. Мамакаев, 1936, с. 55—71.
  8. Мамакаев, 1962, с. 10, 42.
  9. Мамакаев, 1973, с. 16—19, 84.
  10. Першим увів поділ чеченських тайпів на тукхуми радянський державний та партійний діяч, чеченський письменник та поет М. Мамакаєв. У статті 1934 року (опублікована в 1936 році) «Правовий інститут тайпізму та процес його розкладання», автор зовсім не згадує термін "тукхум"[7]. Він з'являється у змінених та доповнених перевиданнях цієї роботи 1962 року — «Чеченський тайп (рід) та процес його розкладання», тут М. Мамакаєв виділив 8 чеченських тукхумів[8] і 1973 року — «Чєченський тайп (рід) у період його розкладання», тут вже загальноприйнята надалі цифра — 9 тукхумів[9].
  11. Ингушський історик Н. Д. Кодзоев показали 6 інгушських шахарів: Галгай, Джейрахой, Орстхой, Фяппій, Цорой, Чулхой, також повідомили про 12 легендарних шахарів(Кодзоев, 2002); етнопсихолог, к.пед.н. О. С. Павлова вказувала 7 інгушських шахарів, додаючи до попередніх ще Аккій (Павлова, 2012, с. 34), але в її роботі також є твердження і про самостійне становище спільноти Орстхой (Павлова, 2012, с. 57, 59).
  12. Мамакаев, 1973, с. 18—19.
  13. Натаев, 2015, с. 2, 7.
  14. Далгат, 2008, с. 86, 98.
  15. Кавказ.Реалии та 03.01.2017.
  16. а б Чеченцы // ЭСБЕ. Т. XXXVIIIA, 1903, с. 785.
  17. а б в Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 262.
  18. а б в Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 264.
  19. а б Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 262—263.
  20. Волкова, 1973, с. 166—167.
  21. а б Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 261.
  22. Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 261—264.
  23. Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 239, 261.
  24. а б Ист. народов Сев. Кавказа, 1988, с. 239.
  25. Кушева, 1963, с. 59—60.
  26. Кушева, 1963, с. 60—61.
  27. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах Кушева, 1963, с. 62.
  28. а б в г д е ж Кушева, 1963, с. 63.
  29. а б в Кушева, 1963, с. 64.
  30. Кушева, 1963, с. 64. 65.
  31. Кушева, 1963, с. 65.

Література

ред.
  • Алироев И. Ю. Язык, история и культура вайнахов. — Грозный: «Книга», 1990. — 364 с.
  • Ахмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века. (Очерки социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века) / Научн. ред. А. Д. Яндаров. — АН Чеченской Республики. Чеченский государственный университет. НИИ гуманитарных наук Чеченской Республики. — Элиста : АПП «Джангар», 2002. — 528 с. — ISBN 5-94587-072-3.
  • Берже А. П. Чечня и чеченцы : Вместо отделения четвёртого статья // Кавказский календарь 1860 (високосный) = Кавказскій календарь 1860 (високосный) : ежегодн. справ. / изданный при Главном Управлении Наместника Кавказского. — XV год. — Тифлис : печатано с Высочайшего Е. И.В. соизволения в типографии Главного Управления Наместника Кавказского, 1859. — С. I—VII, 1—140. — 425 с.Берже А. П. Чечня и чеченцы : Вместо отделения четвёртого статья // Кавказский календарь 1860 (високосный) = Кавказскій календарь 1860 (високосный) : ежегодн. справ. / изданный при Главном Управлении Наместника Кавказского. — XV год. — Тифлис : печатано с Высочайшего Е. И.В. соизволения в типографии Главного Управления Наместника Кавказского, 1859. — С. I—VII, 1—140. — 425 с.
    • Берже А. П. Чечня и чеченцы / Подгот. текста и предисл. Я. З. Ахмадова и И. Б. Мунаева, ред. Е. А. Куприянова. — Гр. : Книга, 1991 (1859). — 112 с. — (современное переиздание 1859 г.). — 30 000 екз. — ISBN 5-7666-0241-3.
  • Броневский С. М. Новейшие географические и исторические известия о Кавказе. — М. : Тип. С. Селивановского, 1823.
  • Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа : монгр. / Ответ. ред. Л. И. Лавров. — АН СССР. Ин-т этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М. : Наука (ГРВЛ), 1973. — 206 [2] с. — 1600 екз.
  • Волкова Н. Г. Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII — начале XX века : монгр. / Ответ. ред. В. К. Гарданов. — АН СССР. Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М. : Наука, 1974. — 276 с. — 2300 екз.
  • Далгат Б. К. Родовой быт и обычное право чеченцев и ингушей : моногр. / Подгот. изд. и предисл. У. Б. Далгат, послесловие Ю. Ю. Карпова, ответ. ред. В. А. Тишков. — РАН. Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Ин-т мировой литературы им. А. М. Горького. — М. : ИМЛИ РАН, 2008. — 382 с. — (современное переиздание исследований и материалов 1892—1894 гг.). — 2000 екз. — ISBN 978-5-9208-0307-8.
  • История народов Северного Кавказа с древнейших времен до конца XVIII в. : коллективная моногр. / Ответ. ред. Б. Б. Пиотровский, ответ. ред. серии А. Л. Нарочницкий. — Ин-т истории, Ин-т археологии, Ин-т этнографии, Дагестанский филиал АН СССР. — М. : Наука, 1988. — Кн. I. — 544 с. — (История народов Северного Кавказа в 4-х книгах). — 14 000 екз. — ISBN 5-02-009486-2.
  • Кодзоев Н. Д. Глава 4. § 1. Жизнь ингушей на равнинах и в горах // История ингушского народа. — 2002.
  • Кушева Е. Н. Народы Северного Кавказа и их связи с Россией (вторая половина XVI — 30-е годы XVII века) : моногр. / Ред. изд-ва И. У. Будовниц. — АН СССР. Ин-т истории. — М. : Изд-во АН СССР, 2-я тип., 1963. — 372 с. — 1500 екз.
  • Мамакаев М. А. Чеченский тайп (род) и процесс его разложения : ст.. — «Известия Чечено-Ингушского НИИ истории, языка и литературы». — Гр., 1936.
  • Мамакаев М. А. Чеченский тайп (род) и процесс его разложения : научн.-исслед. раб. / Ред. Ф. М. Колесников. — [1-е изд. работы 1934 г.]. — Гр. : Чечено-Ингушское книжное изд-во, 1962. — 47 с. — 1500 екз.
  • Мамакаев М. А. Чеченский тайп (род) в период его разложения : научн.-исслед. раб. / Ред. Х. М. Джабраилов. — [Переизд. работы 1934 г., пересмотр. версия]. — Гр. : Чечено-Ингушское книжное изд-во, 1973. — 100 с. — 10 000 екз.
  • Натаев С. А. К вопросу об институте «Тухум/тохум/тукъум/тукхам» у народов Кавказа // Гуманитарные, социально-экономические и общественные науки : журнал. — 2015. — 10 ноября. — С. 265—269.
  • Pavlova, O. S. (Olʹga Sergeevna), Павлова, О. С. (Ольга Сергеевна). Ингушский этнос на современном этапе: черты социально-психологического портрета. — Moskva : Forum, 2012. — С. 59. — ISBN 9785911346652, 5911346656.
  • Тотоев Ф. В. Общественный строй Чечни: вторая половина XVIII в. — 40-е годы XIX века. — Нальчик: ГП КБР РПК, 2009. — 374 с. — ISBN 978-5-88195-977-7.
  • Штернберг Л. Я. Чеченцы : ст. // ЭСБЕ = Энциклопедическій словарь : энцикл. : у 86 (84 + 2 доп.) т. / Под ред. К. К. Арсеньева и Ф. Ф. Петрушевскаго. — СПб. : Изд-во Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона, 1903. — С. 785—786. — 483-958, 2, [20 б/н] с ил., карт. с.

Преса. Посилання

ред.
  • Билалов М. Кунта-хаджи — миссия Кадырова? : ст. // «Кавказ.Реалии» : электрон. новостной ресурс / проект «Радио „Свободная Европа“» / «Радио „Свобода“» (RFE / RL, Inc). — 03.01.2017.