В'ятрович Володимир Михайлович

український науковець-історик

Володи́мир Миха́йлович В'ятро́вич (нар. 7 червня 1977, Львів) — український науковець-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч. Доктор філософії (кандидат історичних наук).[1]

Володимир Михайлович В'ятрович
Володимир В'ятрович, жовтень 2011
Володимир В'ятрович, жовтень 2011
Народився 7 червня 1977(1977-06-07) (45 років)
Львів
Країна Україна Україна
Діяльність історик, політик
Alma mater Львівський державний університет імені Івана Франка
Галузь історія
Заклад Український інститут національної пам'яті
Посада Народний депутат України
Ступінь кандидат історичних наук
Науковий керівник Сливка Юрій Юрійович
Членство Верховна Рада України IX скликання
Нагороди
Хрест Івана Мазепи

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: В'ятрович Володимир Михайлович у Вікісховищі
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg Народний депутат України Україна
9-го скликання
Європейська солідарність 12 листопада 2019

Картка на сайті Верховної Ради України

Голова Українського інституту національної пам'яті (з 25 березня 2014 по 18 вересня 2019[2][3]). Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», ексдиректор Архіву Служби безпеки України (2008—2010), редактор наукового збірника «Український визвольний рух» (2003—2008). Пише статті для «Української правди» та порталу ТСН.

Депутат ВРУ IX скликання від Європейської солідарності. Став депутатом після складання Іриною Луценко свого мандату[4].

ЖиттєписРедагувати

1994—1999 — навчався на історичному факультеті Львівського університету (спеціальність — історія України).

У 2004 захистив кандидатську дисертацію «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи».

Листопад 2002 — березень 2008 — директор Центру досліджень визвольного руху (Львів).

2005—2006 — викладач в Українському католицькому університеті. Автор першого в Україні навчального курсу для вищої школи «Український визвольний рух 1920-1950-х років» для студентів історичних факультетів Українського католицького університету та Львівського національного університету ім. Івана Франка.

У 2004 році був членом львівського молодіжного опозиційного гурту «Опір Молоді». Пізніше, разом з іншими активістами організації, увійшов до «Чорної Пори»[5].

Серпень 2005 — грудень 2007 — науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України.

Травень 2007 — січень 2008 — представник Українського інституту національної пам'яті у Львівській області.

2008 — науковий консультант міжнародного проєкту «Україна пам'ятає, світ визнає», присвяченого популяризації та міжнародному лобіюванню визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом.

Січень — жовтень 2008 — начальник архівного відділу Українського інституту національної пам'яті.

Січень — жовтень 2008 — радник з науково-дослідницької роботи голови СБУ.

Жовтень 2008 — березень 2010 — директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України у Києві.

Із жовтня 2009 — член Наглядової ради Національного Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

З березня 2008 — голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху.

У 2010—2011 стажувався в Українському науковому інституті Гарвардського університету.

Редактор книги «Сотенний Бурлака» (Львів, 2000), один з авторів і відповідальний редактор виставки «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (Львів, 2007).

Розкритикував фільм «Секрети Бандери» (автор — Світлана Усенко)[6] через перекручення його автором фактів біографії героя, також, на його погляд, має місце тенденційний, неправдивий виклад характеру головного героя[7].

25 березня 2014 року призначений очільником Українського інституту національної пам'яті. 18 вересня 2019 року рішенням уряду його було звільнено з посади[2].

3 грудня 2019 пройшов до парламенту замість нардепа Ірини Луценко за списком «Європейської солідарності».[8]

НагородиРедагувати

КритикаРедагувати

Деякі українські, російські, польські й американські[11][12] історики звинувачують В'ятровича у політичній ангажованості при висвітленні дій ОУН та УПА та використовуванні риторики та ігноруванні фактів[11][13][14][15][16][17][18][19][20], хоча такі закиди заангажовані, упереджені та без доказів[21][22][23][24].

Цілим рядом представників ізраїльської[25], американської[26][27][28] та британської[27] історіографії (зокрема канадський історик українського походження Джон-Пол Химка[29]) Володимир В'ятроович критикується за «фальсифікацію історії» та «упереджене ставлення до історії українського націоналізму»[30]. Американський політолог Джон Коен пише в своїй статті: «Володимир В'ятрович стирає расистську та криваву історію країни — вириває з офіційних архівів погроми та етнічні чистки» (англ. Volodymyr Viatrovych is erasing the country's racist and bloody history — stripping pogroms and ethnic cleansing from the official archives). При тому, що автор не використовує проросійські наративи, а тільки акцентує на проблемах позиції В'ятровича[31].

Американські історики ізраїльського походження Омер Бартов і Тарік Кирил Амар стверджують, що автор намагається виправдати протиправні дії ОУН щодо євреїв, які за їх оцінкою мали місце в історії[30][27].

ПраціРедагувати

 
В'ятрович, жовтень 2006

МонографіїРедагувати

  • Рейди УПА теренами Чехословаччини. — Львів, 2001.
  • Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. — Львів, 2006.
  • Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА (відповідальний редактор та упорядник). — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011.
  • Друга польсько-українська війна. 1942—1947. — Київ: Києво-Могилянська академія, 2011; друге, оновлене видання — 2012.
  • Історія з грифом «Секретно». — Київ: Києво-Могилянська академія, 2011.
  • Історія з грифом «Секретно»: Нові сюжети. — Київ: Києво-Могилянська академія, 2012.
  • Історія з грифом «Секретно»: українське XX століття. — Київ: Наш формат історії, 2013.
  • Україна. Історія з грифом «Секретно». — Харків: — Клуб сімейного дозвілля, 2014.
  • Нотатки з кухні «переписування історії». —Київ: Наш Формат, 2021.

Книги у співавторствіРедагувати

  • В. В'ятрович, Р. Забілий, І. Дерев'яний, П. Содоль. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / Відп. ред. та упоряд. В. В'ятрович. — 2-ге вид., випр. та доп. — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2008. — 352 c.

РедакціїРедагувати

  • Армія безсмертних. Повстанські світлини / ред. В'ятрович В. та Мороз В. — Львів: НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2002. — 220 с.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Володимир В'ятрович - Біографія автора - Радіо Свобода. www.radiosvoboda.org. Архів оригіналу за 25 вересня 2019. Процитовано 25 вересня 2019. 
  2. а б Сьогодні завершив каденцію на посаді Голови Інституту Володимир В’ятрович. http://www.uinp.gov.ua. УІНП. 18 вересня 2019. Архів оригіналу за 18 вересня 2019. Процитовано 18 вересня 2019. 
  3. В'ятрович покинув посаду голови Українського інституту національної пам'яті. https://nv.ua. УІНП. 18 вересня 2019. Архів оригіналу за 18 вересня 2019. Процитовано 18 вересня 2019. 
  4. Замість Луценко до Ради за списком "ЄС" зайде В'ятрович. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 12 листопада 2019. Процитовано 12 листопада 2019. 
  5. Невідомі історії Майдану [Архівовано 30 вересня 2014 у Wayback Machine.] // Українська правда, 18.11.2009
  6. Ольга Богачевська. «Вразило, що українець вбив українця» // Газета по-українськи. — К., № 1 (1753), 2 січня 2015. — С. 22
  7. О. Б. Бандеру показали як невдаху на любовному фронті // Газета по-українськи.— К., № 1 (1753), 2 січня 2015.— С. 22
  8. Володимир В'ятрович офіційно став народним депутатом: відео. Архів оригіналу за 31 січня 2020. Процитовано 15 березня 2020. 
  9. Про відзначення державними нагородами України | від 25.12.2009 № 1100/2009. zakon1.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 16 вересня 2018. Процитовано 23 березня 2017. 
  10. Премію ім. Стуса отримали правозахисник, історик і поетеса. Архів оригіналу за 16 січня 2012. Процитовано 23 березня 2017. 
  11. а б Per A.Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths, The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, No. 2107, November 2011, ISSN 0889-275X, pp.28-31
  12. Per Anders Rudling, Warfare or War Criminality? Volodymyr V'iatrovych, Druha pol's'ko-ukains'ka viina, 1942—1947 (Kyiv: Vydavnychyi dim "Kyevo-Mohylians'ka akademiia, " 2011). 228 pp. ISBN 978-966-518-567, Ab Imperio, 1/2012, pp. 356—381
  13. Курило Т., Химка І.-П. «Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В'ятровича», 2008. — pp. 252—265 [1]
  14. Игорь Ильюшин, Плохо забытое старое: о новой книге Владимира Вятровича, Ab Imperio, 1/2012, pp.382-385
  15. Андрій Портнов. «Історії для домашнього вжитку», Ab Imperio 3/12, p.324-334
  16. Grzegorz Motyka, W krainie uproszczen, Nowa Europa Wschodnia 1/2013, pp. 97-101 Ukrainian online version [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  17. Анджей Земба, Міфологізована «війна», Ab Imperio, 1/2012, pp. 403—421
  18. Per Anders Rudling, Warfare or War Criminality? Volodymyr V'iatrovych, Druha pol's'ko-ukains'ka viina, 1942—1947 (Kyiv: Vydavnychyi dim "Kyevo-Mohylians'ka akademiia, " 2011). 228 pp. ISBN 978-966-518-567, Ab Imperio, 1/2012, pp. 356—381
  19. Andrzej Leon Sowa, recenzja ksiazek: Polsko-ukrajinski stosunki w 1942—1947 rokach u dokumentach OUN ta UPA, red. Wolodymyr Wiatrowycz oraz Wolodymyr Wiatrowycz, Druha polsko-ukrajinska wijna 1942—1947, «Pamięć i Sprawiedliwość», nr 21, ss. 450—460.
  20. Grzegorz Hryciuk, recenzja książki: Wołodymyr Wiatrowycz, Druha polśko-ukrajinśka wijna 1942—1947, «Pamięć i Sprawiedliwość» nr 21, ss. 460—471
  21. Переспів без грифу «Секретно», Юрій Радченко | КРИТИКА. krytyka.com. Архів оригіналу за 2 лютого 2018. Процитовано 20 травня 2017. 
  22. Медведчук попередив В'ятровича, тобто доніс нам до відома позицію кремля (/). Форуми Майдану (укр.). Архів оригіналу за 5 березня 2018. Процитовано 20 травня 2017. 
  23. Чи «відбілюють» вчені з Інституту національної пам’яті історію України?. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 1 лютого 2018. Процитовано 20 травня 2017. 
  24. Суперечки з поляками про минуле: необхідне перезавантаження!. Архів оригіналу за 19 лютого 2020. Процитовано 15 березня 2020. 
  25. The fight for historical truth about the Holocaust in Ukraine. The Jerusalem Post | JPost.com (амер.). Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 
  26. McBride, Jared (13 серпня 2015). How Ukraine’s New Memory Commissar Is Controlling the Nation’s Past (амер.). ISSN 0027-8378. Архів оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 
  27. а б в Seegel, Steven. Review Symposium for Omer Bartov’s Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine (Princeton: Princeton University Press, 2007), Nationalities Papers 38:2 (Mar. 2010): 291-305. Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 
  28. History, Defending (2 травня 2014). Distorted Nationalist History in Ukraine. Defending History (амер.). Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 
  29. Курило, Химка, с 264. https://www.academia.edu/499204/Iak_OUN_stavylasia_do_ievreiv_Rozdumy_nad_knyzhkoiu_Volodymyra_V_iatrovycha [Архівовано 20 листопада 2021 у Wayback Machine.]
  30. а б Amar, Tarik Cyril. Critical Comment on Volodymyr Viatrovych's "Roman Shukhevych: Soldat" [English Version]. Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 
  31. Cohen, Josh. The Historian Whitewashing Ukraine’s Past. Foreign Policy (амер.). Архів оригіналу за 16 липня 2021. Процитовано 20 листопада 2021. 

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати