Бій під Авратином — поширена в історіографічних джерелах назва бою, що стався 1 листопада 1921 року в районі сіл Яблунівка, Мшанець, Малий Браталів та Авратин між військами УНР та РСФРР, один з ключових епізодів Другого зимового походу.

Бій під Авратином
Радянсько-українська війна
Дата: 1 листопада 1921
Місце: Яблунівка, Мшанець, Малий Браталів, Авратин
49°52′34″ пн. ш. 27°49′35″ сх. д. / 49.87611° пн. ш. 27.82639° сх. д. / 49.87611; 27.82639
Результат: Війська УНР врятувались від оточення та продовжили похід
Сторони
 УНР РСФРР
Командувачі
Михайло Палій-Сидорянський
Сергій Чорний
Ілля Дубинський
Військові сили
Повстанська армія УНР
(Подільська повстанська група)
Червоне козацтво
(7-й кінний полк)
(8-й кінний полк)
Втрати
~150 вбито[1] 23 вбито[1]
8 поранено[1]

Передісторія

ред.

Після окупації більшовиками Української Народної Республіки частини регулярної армії УНР були інтерновані в Польській республіці. Однак у 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити до України з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва.

Вночі 26 жовтня основна частина Подільської групи перейшла радянсько-польський кордон поблизу села Бондарівка. Повстанський рух на окупованій більшовиками території України не мав достатньо інформації про початок рейду та маршрути групи, тому не зміг надати суттєвої допомоги. Один з найбільших на Поділлі повстанських отаманів Орел-Гальчевський, який мав зброю, коні та повстанців не зміг приєднався до походу, тому здійснював диверсійні акти проти червоноармійських частин, які переслідували Подільську групу.

Перебіг бою

ред.

Ввечері 31 жовтня 1921 року Подільська повстанська група зупинилась в селі Цимбалівка. Вночі група була виявлена червоною розвідкою, про що українських вояків повідомили місцеві селяни. О 5-й годині ранку підполковник Палій-Сидорянський наказав групі вирушати у напрямку Яблунівки, щоб далі за маршрутом Мшанець — Малий Браталів — Авратин дістатися до нині неіснуючого Любарського лісу.

За Яблунівкою бригада Червоного козацтва наздогнала повстанців. Почався бій, який розтягнувся на цілий день. Група Палія відступала від переважаючих кавалерійських частин ворога. В селі Мшанець більшовикам майже вдалося оточити повстанську групу, обійшовши її 1-м та 2-м ескадронами 1-го дивізіону 7-го кінного полку через села Бичева та Рогізна. З боку Яблунівки натискав 2-й дивізіон 7-го полку. Проте після жорстокої сутички повстанцям вдалося вибратися з Мшанця і продовжити рух у напрямку Малого Браталова.[2]

За Семенівкою більшовицька кавалерія значно наблизилась до українського війська, намагаючись обійти його з флангів. Кілька рішучих контратак Палія то на один, то на інший фланг стримали ворога. В одній з цих контратак підполковника Палія-Сидорянського було поранено[3]. Його пощастило доправити до обозу з пораненими, який стояв під Малим Браталовим. Під Браталовим українська піхота витримала чергову атаку червоноармійців, проте, зважаючи на рух більшовицьких військ з флангів, новий командир групи Сергій Чорний наказав повстанцям рухатися у напрямку на село Авратин.[4]

Біля Авратина група розділилась. Палій з обозом з неозброєними і пораненими козаками та 60 вершників через Авратин пішли на північ. Решта кінноти на чолі з підполковником Чорним та озброєна піхота на чолі з сотниками Пащенком та Оксюком перед Авратином повернули на схід у бік села Мотрунки. Більша частина червоної кінноти кинулася переслідувати групу з пораненим Палієм. Наздогнавши її, червоні порубали усіх піших неозброєних козаків та частину поранених. Втекти вдалося лише Палію з 12 кіннотниками та частині обозу з пораненими на чолі з військовим лікарем Грунтенком[5]. Палій з кіннотою вирішив пробиватися до Польщі. Решта вояків залишилася в лісі або розійшлася по домівках. Для цього партизани розбилися на трійки-четвірки[6].

Наслідки

ред.

Не зважаючи на великі втрати та поранення підполковника Палія-Сидорянського Подільська група під командуванням Сергія Чорного пордовжила рухатись на північ для об'єднання з Волинською повстанською групою.

У той самий час четвірка Грунтенка попрямувала на схід і деякий час переховувалась у селі Карпівці. Згодом у Трощі Грунтенко, Длугопольський, Чміль, Зубченко з’єднались з Маслюком, Мельником-Тарганом та іншими селянами в одну міцну партизанську організацію, яка вже у грудні 1921-го стала здійснювати терористичні акти проти функціонерів більшовицької влади та її представників у навколишніх селах. Про них стало широко відомо в окрузі. На початку весни 1922-го до Трощі почали прибувати інші колишні вояки Армії УНР, яким вдалося уникнути радянського полону. У травні 1922 року трощанські партизани об'єднались з Волинською повстанською армією для боротьби з більшовиками.[6]

Примітки

ред.
  1. а б в За радянськими офіційними даними.
  2. Царьов С. На банду // Сьомий Чернігівський Червоного козацтва кавалерійський полк, 1920-1930. — Чернігів, 1930 — сс. 88-89.
  3. Махорін Г.Л. Українська національна революція 1917—1922 рр. та її перебіг на Житомирщині. — Житомир: ФОП Євенок О.О., 2017 — с. 195 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 2 травня 2018. Процитовано 23 березня 2018.
  4. Зоренко Д. На партизанці // За Державність. — Каліш, 1932. — Ч.3. — сс. 214-215.
  5. Повернути Дніпру героїв [Архівовано 25 березня 2018 у Wayback Machine.]; Павло Подобєд, Дніпроград, 19 січня 2017
  6. а б Нескорена Волинь [Архівовано 14 березня 2018 у Wayback Machine.]; Ярослав Тинченко, «Український тиждень», 8 серпня 2013.

Посилання

ред.