Відкрити головне меню

Василь Іванович Бідзіля
Народився 23 березня 1936(1936-03-23)
Сасово
Помер 1999(1999)
Діяльність археолог
Alma mater Київський університет
Сфера інтересів археологія
Заклад Інститут археології НАНУ

Василь Іванович Бідзіля (23 березня 1936, Сасово — січень 1999) — український археолог, історик.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився 23 березня 1936 року в селі Сасовому (тепер Виноградівського району Закарпаття) в багатодітній селянській родині. В рідному селі закінчив початкову школу, потім Хустське педагогічне училище, після якого поступив на історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. З першого курсу на канікулах ходив в палеонтологічні та археологічні експедиції, набирав досвід наукових розкопок. Далі навчався в аспірантурі в Інституті археології АН УРСР, захистив кандидатську дисертацію, що стосувалася історіографії проживаючих в Карпатській улоговині племен в останній чверті 1-го тисячоліття до нашої ери. Ці матеріали викладені в монографії «Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери» (Київ, «Наукова думка», 1971). Проводив наукову роботу, постійно брав участь в експедиціях, у тому числі і на Закарпатті — Новоклиново (Aklihegy), Веряця.

Основним досягненням науковця були розкопки у 1969 році скіфського кургану «Гайманова могила». На початку року він очолив новостворену Запорізьку наукову археологічну експедицію Інституту археології АН УРСР, з якою і поїхав на Запоріжжя в «Долину царських скіфських курганів» на берегах Дніпра у Василівському районі. На розкопках цього величезного кургану (висота 9 м, діаметр — 70 м, глибина захоронень — більше 10 м) вперше в практиці розкопок було використано бульдозери, грейдери і шахтні кріплення тунелів. Знайдені в могилі золоті та срібні побутові предмети (більше 20 найменувань, крім дрібних прикрас і всяких «фібул») скіфських царів на той період за науковою цінністю були самими видатними в археології Європи з 1912 року («Чортомлик»). Золота чаша «Братина», ритони та срібні ковші відразу були відправлені до Ермітажу в Ленінград для консервації. Про ці розкопки В. І. Бідзілі у 19691970 роках писала європейська і світова преса, у тому числі «Кур'єр ЮНЕСКО», радянські газети і журнали, наукові журнали. Зараз ці матеріали зберігаються у Музеї історичних коштовностей України. Про них написано і в «Большой советской энциклопедии». У 1989—1997 рр. очолював самофінансований новобудовний підрозділ Інституту археології НАН України — Науково-виробничий кооператив «Археолог».

Помер в січні 1999 року після важкої хвороби. Похований в Києві на «Південному цвинтарі».

Залишив двох синів:

  • Олексій — біолог-зоолог (Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка);
  • Андрій — комп'ютерна техніка (Ванкувер, Канада).

ПраціРедагувати

Має понад 80 наукових публікацій. Серед них:

  • Історія культури Закарпаття рубежу н. е. — К., 1971;
  • Чорна металургія території України III ст. до н. е. — III ст. н. е. — К., 1982;
  • Стародавні металурги українських Карпат. — Ужгород, 1978;
  • Залізоплавильні горни середини I тис. н. е. на Південному Бузі // А., т. 15, 1963;
  • Зарубинецьке поселення у с. Лютеж // МИА, 1969, №. 160 (у співавт.);
  • Латенские традиции в черняховской культуре // КСИА, 1970, в. 121.;

ЛітератураРедагувати

  • Галина Мезенцева. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів.: «Рада», 1997. — C. 146.

ПосиланняРедагувати