Відкрити головне меню

Федір Павлович Бульбенко (10 серпня 1896 - † 17 травня 1981) - хорунжий армії УНР, член Мануйлівської "Просвіти", громадський і церковний діяч в Україні і в еміграції.

Федір Павлович Бульбенко
Народження 10 серпня 1896(1896-08-10)
с. Романкове
Смерть 17 травня 1981(1981-05-17) (84 роки)
Нью-Йорк США
Поховання Цвинтар святого Андрія
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Звання 07 УНР 30-03-1920 Хoрунжий.svg Хорунжий
Війни / битви Українсько-радянська війна

Народився в селі Романкове Катеринославської губернії, нині - у складі Кам'янського. Походив з родини Павла Петровича Бульбенка і Мотрони Прокопівни з роду Самарець. Трудове життя почав 1913 на Катерининській залізниці в Катеринославі. Того ж року став членом Мануйлівської "Просвіти". Під час Першої світової війни у 1915 покликаний до царської армії, але як залізничник залишився працювати на залізниці. Був одним з організаторів "Вільного козацтва" і "Просвіти" у рідному Романковому.

Згодом добровільно йде до української армії закінчив Київську військово-інженерну юнацьку школу Армії УНР в ранзі хорунжого. Бульбенко брав участь у боях під Ушицею, Копайгородом у напрямку на Жмеринку. У самій Жмеринці захворів на повторний тиф. Один з приятелів-залізничників підібрав Бульбенка, у його хаті довелось прохворіти більше двох місяців. За це час частини української армії відійіш далеко на захід. Бульбенку довелося повертатися додому, на Придніпров'я. Але в дорозі біля станції Знам'янка став на працю в Шаблинській цукроварні. Там же одружився з Надією Туляєвою.

Згодом Бульбенко закінчує вечірній факультет Харківського фінансово-економічного інституту, дістає кваліфікацію іженера. У березні 1921 Бульбенка репресували як петлюрівця. Кілька разів заарештовувався Знам'янською ОРТЧК (транспортна ЧК) засуджений до страти. Його врятувал робітники і службовці: п'ятсот осіб під писали поруку за всіх чотирнадцять чоловік, заарештованих у цій групі. А 1924 його знову заарештовує ГПУ в Олександрії (тепер Кіровоградська область). Визволив його брат Іван Павлович, поручившись з нього.

У 1929 їде в Шполянську цукроварню на Київщині. 1932 переїздить до Харкова на роботу в "Цукротресті". Через п'ять років його звільняють з цієї роботи як петлюрівця. Тоді Бульбенко їде до Мерефи працювати в дитячому санаторії. Та незабаром і на цій роботі його заарештовує харківське НКВС. У в'язниці Федір Павлович просидів тринадцять місяців. По звільненні з тюрми працювати в цукровій промисловості вже не може.

Під час Другої світової війни Федір Павлович включився в національно-громадське життя прифронтового Харкова, працюючи в філії Цукроцентралі. В лютому 1943 виїхав до Києва, звідки ще вертався до Харкова, але ненадовго. У серпні 1943 Бульбенко знову їде до Києва, потім - до Львова. Сюди він привіз архів Лесі Українки, тринадцять пакунків кліше, зроблених з історичних пам'яток Києва, взірці українських вишивок з різних місцевостей України. Усе це передав Львівському товариству мистецтва.

Зі Львова переїхав до Криниці, Кракова, а потім були Любек, Берлін, Тюрингія, Вей-мар, Герсфельд - Німеччина. У 1950 Бульбенко приїхав до Сполучених Штатів і прожив у цій країні понад тридцять років. Вийшовши на пенсію, допомагав у роботі фінансового відділу Української Вільної Академії наук і був її членом-фундатором. Також брав активну участь у житті Української автокефальної православної церкви. Ним написано чимало статей на релігійно-церковні та суспільно-громадські теми, які друкувалися в журналах "Церква і життя", "Православний українець", "Вісник" та часописах "Свобода", "Народна воля", "Український голос", "Наша Батьківщина" та інших.

Помер 17 травня 1981, Нью-Йорк, США, похований на українському цвинтарі св. Андрія в Саут-Баунд-Брук.

Вшанування пам'ятіРедагувати

В Дніпродзержинську існують вулиця, а також 1-й, 2-й, 3-й та 4-й провулки, названі на честь Федора Бульбенка[1].

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Тромса Д. І. У першу річницю смерти Федора Павловича Бульбенка // Українська земля. — Нью-Йорк. — 1982. — Ч. 8 — 9. — С. 77 — 79.
  • Тромса Д. І. В річницю упокоєння Ф. П. Бульбенка //Православний українець. -Детройт. — 1982. — ¦Ч. 165. -С. 23-25.

ПосиланняРедагувати