Вікіпедія

Брюссельська сесія Ради НАТО 1970

Брюссельська сесія Ради НАТО — міжнародний саміт представників держав-членів Північноатлантичного договору, проходив 2—4 грудня 1970 року у Брюсселі. Сесія НАТО в Брюсселі прийняла план нарощування військового потенціалу країн-учасниць НАТО, відомий як «План АД-70».

Головні питання ред.

На Брюссельській сесії Ради НАТО було узгоджено план нарощування військового потенціалу країн — членів НАТО з метою забезпечення необхідного рівня обороноздатності — програмний документ Північноатлантичного альянсу, який визначав основні напрямки його діяльності на десятиліття, що почалося. Зокрема, на сесії Ради був прийнятий відомий військовий план АД-70, що передбачав значне збільшення чисельності і оснащення збройних сил країн НАТО на 1973–1976 роки. Згідно з «Програмою укріплення європейської оборони» планувалося протягом п'яти наступних років витратити понад 1 млрд доларів, у тому числі 420 млн спрямувати на розвиток військової інфраструктури. Інша частина суми була спрямована на вдосконалення системи зв'язку Альянсу[1].

Завдання НАТО у воєнній галузі передбачали:

  1. укріплення потенціалу звичайних збройних сил, усунення кількісних недоліків в Об'єднаних збройних силах НАТО;
  2. підтримання постійних стратегічних і тактичних ядерних сил як доповнення до звичайних сил;
  3. продовження консультацій з визначення чіткої ролі тактичної ядерної зброї.

За свідченням президента США Р. Ніксона, учасники Північноатлантичного альянсу при цьому виходили з трьох варіантів стратегії, які передбачали: упор на розвиток і використання тільки звичайних сил; застосування на ранніх стадіях конфлікту ядерної зброї; гнучку стратегію, що не зумовлювала і не нав'язувала якийсь конкретний вид реагування. Стратегія отримала назву «реалістичного стримування».

Одне з положень плану свідчило[2]:

  Сучасна військова стратегія НАТО — стратегія стримування і оборони, з лежачими в її основі принципами гнучкості відповіді і висунутої оборони, залишається дійсною. Вона як і раніше буде вимагати відповідного поєднання ядерних і звичайних сил.  

В цілому, офіційної стратегією блоку залишалося «гнучке реагування». Однак завдання НАТО у військовій області формулювалися з урахуванням вимоги більшої «гнучкості» в разі збройного конфлікту з соціалістичними країнами.

Наслідки ред.

У рамках програми американські союзники забезпечували приблизно 90% особливого складу сухопутних сил, 75% військово-повітряних сил і 80% військово-морських сил, які у випадку військового конфлікту переходили у розпорядження Верховного головнокомандувача Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі[3].

1970 року було прийнято Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, Декларацію про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН[4].

Примітки ред.

  1. ↑ С. В. Федонюк, В. Й. Лажнік, А. А. Моренчук, Н. І. Романюк. НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи // навчальний посібник. — Луцьк : Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2008. — С. 35-36. — ISBN 978-966-600-313-6. Архівовано з джерела 3 вересня 2014
  2. ↑ NATO Final Communiques. Vol. 1. 1949–1974. NATO Servece. Brussels. P. 249–253
  3. ↑ Ю. Б. Гончар. Маастріхт, США і європейська безпека // Питання нової та новітньої історії. — 1995. — Вип. 41 (21 квітня). — С. 142-150.
  4. ↑ І. А. Хижняк. Історія міжнародних відносин (1945 — початок ХХІ ст.) // навчальна програма. — К. : Міжрегіональна академія управління персоналом, 2005. — 28 с.
На цю статтю не посилаються інші статті Вікіпедії.
Будь ласка розставте посилання відповідно до прийнятих рекомендацій.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Брюссельська_сесія_Ради_НАТО_1970&oldid=39010562