Британський мандат у Палестині

Британський мандат у Палестині (також відомий як Палестинський мандат; англ. Mandate for Palestine) — юридичний документ (мандат) Ліги Націй, виданий Сполученому Королівству на тимчасове управління територіями Близького Сходу, що до Першої світової війни входили до Османської Імперії. До складу британського мандата увійшли вілаєти: Наблус, Акр, південь вілаєта Сирія, південь вілаєта Бейрут, і область Єрусалиму (до Мудросського перемир'я).

Британський мандат у Палестині
Зображення
Країна  Британська імперія
Місце розташування United Nations Office at Genevad
Ґрунтується на Covenant of the League of Nationsd
Головний предмет твору homeland for the Jewish peopled
Мова твору або назви англійська
Зазнав впливу від Декларація Бальфура 1917 року
Час/дата припинення існування 15 травня 1948
CMNS: Британський мандат у Палестині у Вікісховищі

Історія

ред.

Проект мандата на Палестину був офіційно затверджений Радою Ліги Націй 24 липня 1922 року, а потім доповнений трансйорданським меморандумом від 16 вересня 1922 року[1]; набув чинності 29 вересня 1923 року, після ратифікації Лозаннського мирного договору[2]. Дія мандата завершилася опівночі 14 травня 1948[3].

Юридична основа

ред.

Документ був заснований на принципах, закріплених у статті 22 статуту Ліги Націй і Резолюції Сан-Ремо від 25 квітня 1920 року, укладеної союзними державами після Першої світової війни. Мандатна система Ліги Націй була призначена для управління територіями на Близькому Сході, які входили до Османської імперії починаючи з XVI століття, «до тих пір, коли вони будуть здатні жити самостійно» (англ. until such time as they are able to stand alone).[4]. Приблизний кордон з територіями, підмандатними Франції, був визначений угодою Політ — Ньюка від 23 грудня 1920 року[5].

Трансйорданія

ред.

Після битви під Мейсалуною в липні 1920 року Трансйорданія була нічийною територією. Британія воліла уникати з'єднання Трансйорданії з Палестиною до наради в Каїрі в березні 1921 року, де було вирішено, що цією територією буде управляти Абдалла бін Хусейн в рамках Палестинського мандата[6]. Трансйорданський меморандум скасував право євреїв створювати поселення на території на схід від р. Йордан. Для реалізації положень Меморандуму було створено «трансйорданське управління» під загальним керівництвом Сполученого Королівства. Відповідно до угоди від 20 лютого 1928 року Трансйорданія отримала значну автономію і пізніше стала повністю незалежною за договором з Великою Британією від 22 березня 1946 року[7].

Завершення

ред.

29 листопада 1947, незадовго до закінчення терміну дії мандата (14 травня 1948 року) Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, що визначила подальше управління в Палестині. Резолюція передбачала створення в Палестині двох держав — арабського і єврейського; місто Єрусалим залишалося в довірчому управлінні ООН [9]. В останній день дії мандата палестинські євреї оголосили про створення незалежної держави Ізраїль. Почалася арабо-ізраїльська війна. В її результаті арабську державу в Палестині створено не було.

Примітки

ред.
  1. Marjorie M. Whiteman, Digest of International Law, vol. 1, US State Department (Washington, DC: U.S. Government Printing Office, 1963) pp 650—652
  2. Palestine Royal Commission Report Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty, July 1937, Cmd. 5479 [Архівовано 27 січня 2012 у Wayback Machine.]. His Majesty's Stationery Office., London, 1937. 404 pages + maps. (Peel Report, 45 MB)
  3. The roots of separatism in Palestine: British economic policy, 1920—1929, Barbara Jean Smith, Syracuse University Press, 1993
  4. Article 22, The Covenant of the League of Nations [Архівовано 26 липня 2011 у Wayback Machine.] and "Mandate for Palestine, " Encyclopedia Judaica, Vol. 11, p. 862, Keter Publishing House, Jerusalem, 1972
  5. Accept Terms and Conditions on JSTOR (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 10 січня 2020. Процитовано 16 вересня 2019.
  6. Роган, 2017, с. 487.
  7. Wright, Esmond. Abdallah's Jordan: 1947-1951 // Middle East Journal : journal. — 1951. — Vol. 5. — P. 439—460.

Джерела

ред.