Братунь Ростислав Андрійович

Ростислав Андрійович Братунь
Народився	7 січня 1927 або 1927; Любомль
Помер	8 березня 1995 або 1995; Львів
Поховання	Личаківський цвинтар
Громадянство	СРСР → Україна
Національність	українець
Діяльність	поет, публіцист, громадський діяч
Сфера роботи	творче та професійне письмоd, поезія, слова пісніd і політична діяльність
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка
Партія	КПРС
Батько	Братунь Андрій Лукич
Родичі	Шпак Микола (тесть), Колесніченко Ольга Юріївна (онучка)
У шлюбі з	Братунь Неоніла Миколаївна
	Висловлювання у Вікіцитатах

~~|Ukrcenter=~~ ~~|родичі=~~ ~~|Примітки=~~

У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Братунь.

Ростисла́в Андрі́йович Брату́нь (7 січня 1927, Любомль (Волинь) — 8 березня 1995, Львів) — український поет, громадський та державний діяч.

Життєпис ред.

Любомльський будинок, у якому народився Ростислав Братунь. У 1898 році у ньому народилася тітка Ростислава — Наталія Ужвій

Син українського письменника та громадсько-політичного діяча, посла польського сейму Андрія Братуня^[3] та та Оксани Ужвій, рідної сестри української актриси Наталі Ужвій.^[4] В юності підтримував зв'язок із юнацькою мережею ОУН. 1950 — закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Ще студентом видав збірку поезій. Член КПРС з 1954 р.

Дружина Неоніла — дочка поета-партизана Миколи Шпака (його пам'яті присвячена пісня В. Івасюка «Юнацька балада»).

Після закінчення університету (1950) працював журналiстом.

У 1963—1966 рр. був головним редактором журналу «Жовтень» (сьогодні «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема Б.-І. Антонича і В. Гжицького.

У 70-ті роки відмовився бути «закритим цензором» (піддавати жорсткій критиці) праць дисидентів братів Горинів, В'ячеслава Чорновола, Ігоря та Ірини Калинців.^[4]

Один із співорганізаторів Клубу творчої молоді у Львові. Згодом стояв біля витоків об'єднання львівської інтелігенції «Львівська бесіда».^[4]

Писав слова до пісень композитора Володимира Івасюка.

Ростислав Братунь біля мікрофона Палацу з'їздів. Москва. 1989 рік

До 1979 року очолював Львівську організацію спілки письменників.

1987–1995 — був активним учасником громадсько-політичних процесів в Україні.

1987 — став «хрещеним батьком» Товариства Лева у Львові.

1989 — обраний народним депутатом СРСР (перший демократичний депутат від західного регіону України), обстоював українську національну символіку.

Особливо яскраво дар патріота-публіциста, політика найвищого рівня, розкрився в Братуневі під час його праці у Москві.

На з'їздах народних депутатів СРСР його позиція викликала повагу російських демократів і представників Балтії (особисто дружив з Альгірдасом Бразаускасом, який представляв Литву). Його позиція щодо незалежності України була категоричною — це він сказав Михайлові Горбачову: «А Україна буде вільною!».

1993 — підняв український національний прапор над «Гетьманом Сагайдачним» — флагманом Військово-Морських Сил України.

Помер за загадкових обставин. За версією дружини Неоніли Братунь, письменника отруїли.

Мешкав у Львові на вул. Грицая, будинок № 8.

Похований на Личаківському цвинтарі (поле № 67).

Нагороджений орденами СРСР — Дружби народів і «Знак Пошани».

7 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 90 років з дня народження Ростислава Братуня.^[5]

Творчість ред.

Автор поетичних збірок «Вересень» (1949), «Пісня про волю» (1953), «Вогонь» (1956), «Я син України» (1958), «Буйноцвіт» (1964), «Ватра» (1966), «Перехрестя» (1969), «Вітрила моєї долі» (1971), «Грані віку», «Одержимість» (1976), «Цвіт жоржин» та ін.

Також він написав кілька книжок, статей, памфлетів: «Крапка без „і“» (1959), «Людина розправляє крила» (1961), «Слово гніву» (1975). Братунь є автором лібрето опери «Зарево» (1975).

Критика ред.

Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності»^[6], що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так відгукувався про творчість Братуня:

Ми розглянули твори...досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького), з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців «чесно» заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім «десяти тисячам» які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень.^[7]