Відкрити головне меню

Фе́дір Кіндра́тович Боржи́нський (* 3 лютого 1879, Верхнячка, Уманський повіт, Київська губернія — † 14 лютого 1919, Юзівка, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія) — український дипломат, перший посол Української Держави в Кубанській Народній Республіці.

Боржинський Федір Кіндратович
01Федір Боржинський.jpg
Палтов, Абвельсвебен, Стеллецький (Київ, 1918) — ачи Федір Боржинський праворуч[1]
Народження 3 лютого 1879(1879-02-03)
Верхнячка Уманського повіту
Смерть 14 лютого 1919(1919-02-14) (40 років)
Юзівка
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukrainian State.svg УНР
Звання полковник
Нагороди орден Святого Георгія, золота Георгіївська зброя

БіографіяРедагувати

Народився 3 лютого 1879 в селянській родині села Верхнячка Уманського повіту Київської губернії.

У царській армії з 1899 року — рядовий 51-го піхотного Литовського полку у Сімферополі. 1904 року в чині підпоручника у Східно-Сибірському стрілецькому полку воював проти японців, поранений.

Мав диплом філолога-сходознавця, вільно володів китайською, монгольською, бурятською і японською мовами. З 1910 по 1914 рік — офіцер розвідки штабу Іркутського військового округу. Під видом купця побував у Халарі, на річці Керулен і озері Далай-Нор, у містах Халха і Урга. Мав доручення доставити на секретні переговори до Петербурга монгольську делегацію. 11 жовтня 1911 в Китаї вибухнула Синьхайська революція, стало не до Монголії, остання стрімко змінила вектор в напрямку Росії.

За заслуги цього періоду, після серії «закордонних далекосхідних відряджень» — розвідувальна робота в Китаї, Монголії та на Далекому Сході — став бароном — російський уряд визнав за ним дворянський титул, отриманий від уряду Монголії — новопосілий Богдо-Геген Джебцзун-Дамби-Хухутхи.

Як дійсний член Східно-Сибірського відділу Географічного товариства склав першу детальну географічну карту Монголії, написав наукові роботи з історії, культури та етнографії Монголії і Китаю. 1911 в Іркутську одружився, жінка українка.

На фронтах Першої світової війни у складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку.

Поводився хоробро, іноді аж до відвертої бравади — міг піднятися з шанця і пригрозити пальцем німцям у траншеях навпроти, спровокувавши їх на хаотичну стрілянину. Поранений в 1915 у боях на теренах Польщі. В серпні 1915 нагороджений золотою Георгіївською зброєю. За бої на Кавказі отримав орден Святого Георгія й іменну зброю та звання підполковника (січень 1917).

Навесні 1918 повернувся до України. Перше урядове призначення — у червні 1918 — консулом України у П'ятигорську, де з терськими козаками північнокавказької «столиці» антибільшовицького руху Боржинський швидко знайшов спільну мову.

20 вересня 1918 він отримує від гетьмана Скоропадського звання полковника і призначення повноважним представником Української держави на Кубані (консульським агентом першого розряду), в кінці вересня приступає до служби.

За сприяння посла Боржинського місцева «Просвіта» розгорнула видавництво книг, друк газет і навчання українською мовою. 28 жовтня в таємному звіті голові МЗС Української держави повідомляє про назріваючий конфлікт між урядом Кубані і керівництвом Добровольчої армії, наголошує на необхідності поширення української пропагандивної роботи серед козацьких верств. 8 листопада наказом Скоропадського Боржинського підвищено в ранзі до міністра-резидента Української держави при Кубанському уряді — перший ранг представництва.

За проукраїнську діяльність потрапив до «чорного списку» денікінців. У листопаді в його помешканні та в посольстві денікінці проводять труси. Під час перебування у Катеринодарі підданий цькуванню в білогвардійській пресі.

28 листопада дипломат пише до Києва про доцільність відкрити в Катеринодарі українську торговельну палату, консульства в Новоросійську і Ставрополі та віце-консульство в Туапсе.

Коли антиукраїнський психоз досяг апогею, був арештований денікінцями. Незабаром його звільнили з умовою негайно виїхати до України. У лютому 1919-го Боржинський їде до Києва, щоб отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані від Директорії. Отамани донських і кубанських козаків відмовляли його, переживаючи за безпеку, проте він вирушив, сподіваючись на недоторканність як дипломата держави Україна.

13 лютого на станції Волноваха фірмовий вагон посла оточили солдати Добрармії. Боржинського з підлеглими із дипломатичної місії вивезли до Юзівки. Серед них були секретар дипломата Андрій Юхимович Тесля з дружиною, відомий кооператор Микола Левитський, який був радником міністра-резидента та інші. Всі заарештовані були передані військово-польовому суду. Боржинського звинуватили у зраді: полковник російської армії перейшов до «сепаратистів-зрадників». А. Ю. Теслю звинувачували в антидержавній діяльності під час війни, у цьому ж звинувачували і М. В. Левитського. Решта заарештованих були виправдані ще слідством. Суд засідав уночі 14 лютого. Боржинського засудили до розстрілу і тієї ж ночі дипломат був розстріляний денікінцями за Юзівкою в якийсь улоговинці. А. Ю. Тесля за словами Миколи Левитського на суді заявив, що він у складі місії не був, а записався туди фіктивно з метою пробратися в Лубни, звідки він повинен був втікати від переслідування української влади і німців; що він ніколи українцем (в сенсі політичних устремлінь) не був і не вважає себе таким; що він завжди був російським патріотом; з Боржинським нічого спільного не має. Після цього він був виправданий. Самого Левитського, за його словами, звільнили від покарання через його старість. Після цього подружжя Тесля і Левитський були відправлені до Ростова. Тіло розстріляного дипломата було залишено на місці розстрілу непохованим. Його впізнали за українською чумаркою (чоботи ніби — то були зняті). Через кілька днів юзівські робітники таємно поховали у Юзівці. Все це розповів Микиті Мандриці Микола Левитський, коли зустрів його у лютому 1919 року в Ростові.[2]

ПриміткиРедагувати

  1. Служба зовнішньої розвідки України. Архів оригіналу за 16 лютий 2017. Процитовано 15 лютий 2017. 
  2. Розстріл Денікінцями представника України на Кубані, Барона Ф.Боржинського. Русскій Заграничный Историческій Архивъ. ПРАГА, No 5115. 

ДжерелаРедагувати