Відкрити головне меню

Бойове́ (до 1923 року — Покровське) — село в Україні, в Нікольському районі Донецької області. До райцентру відстань становить близько 14 км автошляхом місцевого значення.

село Бойове
Країна Україна Україна
Область Донецька область
Район/міськрада Нікольський
Рада/громада Боївська сільська рада
Код КОАТУУ 1421781101
Облікова картка Бойове 
Основні дані
Засноване 1829
Населення 1077 (01.01.2017)
Площа 3.02 км²
Густота населення 356.6 осіб/км²
Поштовий індекс 87060
Телефонний код +380 6246
Географічні дані
Географічні координати 47°09′52″ пн. ш. 37°10′15″ сх. д. / 47.16444° пн. ш. 37.17083° сх. д. / 47.16444; 37.17083Координати: 47°09′52″ пн. ш. 37°10′15″ сх. д. / 47.16444° пн. ш. 37.17083° сх. д. / 47.16444; 37.17083
Середня висота
над рівнем моря
90 м
Водойми р. Солона
Відстань до
обласного центру
125 км
Відстань до
районного центру
14,1 км
Найближча залізнична станція Маріуполь
Відстань до
залізничної станції
35,4 км
Місцева влада
Адреса ради 87060, Донецька обл., Нікольський р-н, с. Бойове, вул. Сенатосенка, 74 г, 2-51-31
Сільський голова Проценко Олександр Васильович
Карта
Бойове. Карта розташування: Україна
Бойове
Бойове
Бойове. Карта розташування: Донецька область
Бойове
Бойове

Зміст

Загальні відомостіРедагувати

Бойове розташоване на річці Солона, 870 мешканців (1980 рік), харчова промисловість, пам'ятник Григорію Сенатосенку. Бойове розташоване за 35 км від залізничної станції Маріуполь і найбільшого порту на Азовському морі. За 10 км від Бойового проходить автотраса Н08 (Маріуполь — Запоріжжя. Недалеко від села протікає річка Каратиш. Сільській раді підпорядковані також населені пункти Малинівка, Новогригорівка, Паннівка, Суженка. На її території досліджено 4 курганних поховання доби бронзи — II — початок I тисячоліття до н. е.).

НаселенняРедагувати

За даними перепису 2001 року населення села становило 862 особи, із них 70,53% зазначили рідною мову українську, 29,23% — російську[1].

ІсторіяРедагувати

Станицю Покровську заснували по закінченні російсько-турецької війни 1828–1829 pp. дунайські козаки, які переселилися на узбережжя Азовського моря на землі, відведені їм за службу. Так виникли тут Нікольська, Покровська, Стародубівська, Новоспасівська і Петровська станиці. Через 20 років після утворення Азовського козацтва у цих станицях жило майже 9,5 тис. чоловік, у тому числі 4,8 тис. чоловіків і 4,7 тис. жінок.

1865 року Азовське військо було ліквідоване. Волостями, сформованими з колишніх козацьких поселень, почали відати повітові та губернські установи. Покровське стало волосним центром. Верхівці козацтва відводилися значні земельні ділянки, рядовим козакам — невеликі наділи. Багато рядових козаків, не бажаючи переходити на нове становище, переселилися на Кавказ. Незважаючи на це, Покровське після реформи лишалося ще великим селом. У 1884 році тут жило близько 1000 чоловік, у тому числі 679 осіб, приписаних до сільської громади, і 303, не приписаних до неї. Понад 40 чоловік ходили на заробітки, більшість з них тільки вважалися членами громади, а фактично працювали у промисловості.

З розвитком капіталізму відбувалося швидке розшарування селянства. За 20 років населення волості зросло майже вдвоє — якщо 1884 року у волості налічувалося 3,8 тис. чоловік, то у 1904 — 6,3 тис.

По схилах балки тулилися підсліпуваті глинобитні хати під солом'яними стріхами. Тільки церква, лавка, будинки попа, колишньої козацької верхівки і куркулів виділялися на фоні селянської забудови. Постійні недоїдання викликали масові захворювання населення. У доповіді Маріупольській повітовій санітарній раді відзначалося, що 1907 року тяжку форму туберкульозу виявили у 7 проц. населення Покровського. Хворі залишались без медичної допомоги, оскільки у волості не було ні лікарні, ні медичного пункту. Маріупольська повітова лікарсько-санітарна рада не раз зверталася до земської управи з проханням відкрити у Покровському лікарню. Але остання незмінно відмовляла. Тільки наприкінці 1912 року земство організувало у селі медичну дільницю, де працювали лікар та фельдшер.

Більшість дітей села росла неписьменною, бо батьки не мали коштів для їх навчання. Земська школа, споруджена у 1887 році, була дуже тісною. 1912 року школу закінчили 14 учнів (11 хлопчиків і 3 дівчинки).

Значний вплив на селянство мав революційний рух робітничого класу 1905–1907 pp. Уже навесні 1905 року робітники Єнакіївського металургійного заводу привезли в села Покровської волості революційну літературу. У селах Покровському, Нікольському, Стародубівці відбулися сходки, на яких жителі вимагали звільнення політичних в'язнів, зниження орендної плати за землю, виступали за припинення сплати податків тощо. Податковий інспектор Маріупольського повіту в своєму звіті вказував, що з другої половини серпня 1906 року в сплачуванні податків у селянському середовищі «різко визначився інший напрям».

Восени 1906 року катеринославський губернатор Клінгенберг у супроводі неодмінного члена губернського у селянських справах присутствія, маріупольського повітового справника, голови Маріупольської земської управи, місцевого земського начальника і стражників об'їхав села Маріупольського повіту. Селяни наполегливо вимагали скасування розпорядження про охорону казенних винних лавок. Губернатор, побоюючись ускладнення обстановки, сховався у будинку волосного правління і прийняв представників від селян.

Жовтневі події 1906 року викликали особливу повагу до жителів Покровського з боку селян сусідніх сіл і всього повіту. Вони частенько говорили: «У Покровському мужики бойові. Вони самого губернатора заарештували». Покровське навіть почали називати селом «Бойовим».

Столипінська аграрна реформа сприяла зміцненню сільської буржуазії, спричинила розорення бідноти. Так, поблизу Покровського виникли хутори Новокарпівка і Панівка. Обробляючи поля найманою робочою силою, сільська буржуазія одержувала великі прибутки на поставках зерна, особливо пшениці і ячменю, в Маріупольський порт. Наприклад, у 1912 році з Покровської волості було відправлено майже 6,5 тис. пудів пшениці і ячменю.

Після початку Другої світової війни сотні жителів села пішли в ряди Червоної Армії, 112 з них нагороджені бойовими орденами і медалями. 5-7 урядових нагород мають А. Г. Глущенко, І. П. Коваленко, М. І. Калінін, П. В. Ліщенко та ін. Героїзм і мужність у боях із ворогом проявив колишній рахівник колгоспу «Бойове» Г. П. Сенатосенко.

Президія Верховної Ради УРСР у 1967 році нагородила Бойове пам'ятною ювілейною медаллю «На відзнаку 50-річчя УРСР».

ПерсоналіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • http://imsu-doneck.info/mista-i-sela-doneckoi-oblasti/volodarskyj-rajon/bojove.html Бойове — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)