Відкрити головне меню

Бо́вшів — село Галицького району Івано-Франківської області, розташоване за 32 км на північ від Івано-Франківська, за 11 км від районного центру Галича; точніше: на березі річки Гнила Липа, лівої притоки Дністра, та біля підніжжя Касової гори.

село Бовшів
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Галицький район
Рада/громада Бовшівська сільська рада
Код КОАТУУ 2621280601
Основні дані
Засноване 1150
Населення 1473
Площа 6,5 км²
Густота населення 226,62 осіб/км²
Поштовий індекс 77132
Телефонний код +380 3431
Географічні дані
Географічні координати 49°12′13″ пн. ш. 24°41′57″ сх. д. / 49.20361° пн. ш. 24.69917° сх. д. / 49.20361; 24.69917Координати: 49°12′13″ пн. ш. 24°41′57″ сх. д. / 49.20361° пн. ш. 24.69917° сх. д. / 49.20361; 24.69917
Водойми Гнила Липа, Млинівка
Місцева влада
Адреса ради 77132, с. Бовшів, тел. 77-283
Карта
Бовшів. Карта розташування: Україна
Бовшів
Бовшів
Бовшів. Карта розташування: Івано-Франківська область
Бовшів
Бовшів
Мапа

Зміст

СьогоденняРедагувати

Село поділяється на частини: Вигін, Горб, Дворище, Кут 1 i Кут 2, Оболоня, Підгай 1 i Підгай 2, Підстав, Середівка. Через населений пункт проходить автошлях Задністрянське — Більшівці.

На 1 січня 2001 року в Бовшеві проживало 1565 осіб, налічувався 591 двір. Типові прізвища жителів: Бартків, Вільчик, Курдидик, Курляк, Мартинів, Мурафа, Паук, Цимбалістий, Шувар.

Бовшів належить до найдавніших поселень Галицького району (1153 р.)

Є школа і амбулаторія[1].

Походження назвиРедагувати

Досі побутує в селі легенда про пристань, яка ототожнюється із літописним «Большим причалом» — і натякає на походження назви села Бовшів. Проте обміління і Дністра, і Гнилої Липи, сприяло заникненню цієї первісної назви: зберігся лише її перший компонент — «большой», який згодом перетрансформувався у «Болшев», відтак — у «Бовшев», а зрештою — у «Бовшів». І насправді, в північній частині села, впритул до старого русла Гнилої Липи, знаходяться залишки довгого насипу, поблизу якого виявлено вкопані в землю зрізані стовбури дуба з часів будівництва греблі Бурштинської ТЕС у 1960-х роках: саме тому дослідники вважають, що в околиці розміщувався нині призабутий Большой причал.

Є друга версія утворення топоніму Бовшів: краєзнавець М. Миронюк запропонував, що назву села можна пов'язувати з давніми двочленними слов'янськими іменами типу Большеслав, Большемир, Большегост, які мали усічену форму — Больш (Болш), а згодом — Бовш. Дана версія підтверджується тим, що дана назва є очевидною формою присвійного прикметника.

За третьою версією вчителя Бовшівської школи І. Калитчука, назва населеного пункту вказує на розміри села у давнині.

Праісторичне заселення місцевості людиноюРедагувати

Незважаючи на те, що сліди людини на теренах Бовшева відносяться до доби мезоліту (Х-VI тис. до н. е.), у місцевості почергово знаходили собі пристановище носії яких 15 археологічних культур.

За бронозової добиРедагувати

У VII–VI тис. до н.е, тут проживали племена ранньої бронзової доби; на зміну їм у IV–III тис. до н. е. прийшли переселенці з південних районів Подністров'я. Археологи відносять залишене ними поселення до передкарпатської культури шнурової кераміки.

У 1960-х роках в заплаві Гнилої Липи на невеликому підвищенні (урочище Дворище) вчені натрапили на сліди трипільського поселення, яке датується 3000-2250 рр. до н. е. Згодом територію сучасного Бовшева освоїли представники кельтської культури (див. «Латенська культура»), які жили в землянках (кінця 1 тис. до н. е.). В одному такому житлі було під час розкопок знайдено: типові кельтські ребристі сітули, амфороподібні вази, горщики зі звуженою шийкою, миски і ліпний посуд із типовим кельтським орнаментом.

У 1962–1964 роках на багатошаровому поселенні «Бовшів I» археологи Володимир Баран та Лариса Крушельницька виявили сліди проживання представників пізнього етапу комарівської культури (1500–700 рр. до н. е.) та культури Ноа (XIII–XI ст. до н. е.). Обидва племена довго співіснували поряд — і згодом носії культури Ноа витіснили комарівчан та частину з них асимілювали.

За залізної добиРедагувати

У X–VIII ст. до н. е. терени Бовшева заселяють племена голіградської культури фракійського гальштату. Дослідники припускають, що згадані племена етнічно пов'язані зі засновниками гальштатського поселення в районі верхнього Надтисся — i що саме звідти слід виводити їхнє походження.

Археологи також виявили на території населеного пункту знахідки, що належать культурам черепинсько-лагодівської групи (кін. VII–V ст. до н. е.), епохи ранньої залізної доби та поморській (кін. IV-ІІ ст. до н. е.). Проте недостатня кількість знайдених матеріалів виключае можливість повної характеристики цих маловивчених культур.

У 1962 році Лариса Крушельницька відкрила на лівому березі Гнилої Липи поблизу Бовшева сліди життедіяльності племені латенської культури (П-I ст. до н. е.), носіями якої, очевидно, були дакійські племена, що прийшли з території сучасної Румунії.

Значну цінність для слов'янської археології становить поселення липицької культури (III–I ст. н. е.), представники якої займалися землеробством (про що свідчать довгострокові житла і наявність великих господарських ям) та скотарством. Більшість учених вважають їх відгалуженням одного із дакійських племен.

У 1962–1964 роках на поселенні Бовшів археологи дослідили територію площею 2700 м², на якій віднайшли вісім жител-землянок, 47 господарських ям i 19 вогнищ, зібрали велику колекцію ліпної та гончарної кераміки. До унікальних знахідок вчені відносять пальчасту бронзову фібулу. Усі ці пам'ятки належать носіям черняхівської культури (III–V ст. н. е.).

У зв'язку з будівництвом Бурштинської ДРЕС львівські археологи в 1960–1964 роках провели дослідження на обох берегах річки Гнилої Липи, де виявили житла із чималою кількістю уламків ліпного посуду, типового для культури празького типу (VI–VII ст.). Тоді ж на правому березі річки в урочищі Сулива В. Баран і Р. Чайка розкопали житло-напівземлянку із глиняною піччю, дві господарські споруди, чотири ями та п'ять наземних печей, датованих XI–XIII ст. Серед знахідок особливо виділялася іконка «Благовіщення» (XI ст.). Можливо, саме це давньоруське поселення й дало початок Бовшеву.

Назва села БовшівРедагувати

Назва с. Бовшів походить від древнього «Болшев»: поселення, яке відзначалося своєю величиною. За досі побутуючою легендою село було розкинуте й лежало між повноводними ріками Дністром і Гнилою Липою — було Большим причалом. Згодом води Дністра змінили своє русло, «відійшли» від поселення слово «причал» у назві села пішло в забуття: лише ознака величини залишилася як найменування поселення Болшев. В окремі часи поселення маліло — і до назви Бовшів додавали слово «малий»: Малий Бовшів.

Існують і письмові відомості про село на перехресті доріг Галицького гостинця і водного шляху на Дністрі. Уперше згадується с. Бовшів в Іпатіївському літописі за 1152 рік на 453 сторінці. Є ще купча грамота за 8 березня 1402 року, в якій засвідчено, що поміщиця Агнета подарувала «своє село Малий Бовшів у Галицькому повіті архієпископу Якову Стрепі».

Часи РусіРедагувати

У ті часи на Русі було неспокійно — це період феодальної роздробленості і міжусобної ворожнечі. Удільні князі не завжди підкорялися стольному граду Києву, на чолі якого стояв Ізяслав Ярославович. Він прислав до Галича свого боярина Петра Борисовича, щоб Володимирко Володарович - Галицький князь - віддав Погоринську волость на Волині. За ці землі почалася між ними суперечка вже давно, вони часто переходили з рук у руки. Тоді переможений Володимирко був примушений підписати угоду про примирення і повернення цієї волості Ізяславу. Пройшов рік, а Володимирко не думав виконувати цього рішення.

Галицьке князівство міцніло. Князь Володимирко, після того, як жорстоко придушив повстання галичан, наложив нові податки на простий люд, на селян-смердів, ремісників, що добре відчули на собі і жителі поселення Бовшеві та інших прилеглих до Галича сіл, і щедро нагороджував бояр, які підтримували його, з кожним днем відчував себе впевненіше. Тому, коли до нього з'явився посол від Ізяслава, він відкинув вимогу київського князя і відмовився віддати вище згадану землю Ізяславу. Галицьке князівство міцніло. Князь Володимирко, після того, як жорстоко придушив повстання галичан, наложив нові податки нв простий люд, на селян-смердів, ремісників, що добре відчули на собі і жителі поселення Бовшева та інших прилеглих до Галича сіл, і щедро нагороджував бояр, які підтримували його. Тому, коли до нього з'явився посол від Ізяслава, він відкинув вимогу київського князя і відмовився віддати вище згадану землю Ізяславу. Володимирко Володарович хворів серцем, а характером був палкий: зневажливо вислухав посла, відкинув вимогу князя Ізяслава, познущався над послом Петром Борисовичем, бо той колись примусив князя Володимира цілувати хрест, тобто поклястись у тому, що віддасть київському князеві Погоринську волость.

І пішов посол Петро до свого князя без нічого, оскільки діло йшло до вечора, він переправився через Дністер і заночував у Бовшеві.
Володимирко, відіславши посла, знав, що з прибуттям цого в Київ, князь Ізяслав вирушить із своїми військами на Волинь проти нього. І знову будуть бої, знову кровопролиття…
Недобрі думки точили князя, коли він піднімався по сходах до своїх теремів, повертаючись із богослужіння із церкви Спаса.
І раптом… як грім, якби хто ударив його в плече. Похитнувся князь і впав. Збіглася челядь, стривожились бояри, але князь помер.

Ще зовсім юний син Ярослав послав негайно до Бовшева свого гінця, щоб повернути посла назад в город. Коли Петро повернувся, застав Галич у жалобі. Молодий князь перепросив посла Ізяслава і цим відвернув ще одну братовбивчу війну. Він покорився київському князеві і погодився віддати Погоринь. Про ці події описують нам наші земляки-письменники Роман Федорів у книзі «Отчий світильник» та Степан Пушик у романі «Галицька брама».

Сторінки літопису до XIX століттяРедагувати

У XV ст. Бовшів належав українському спольщеному роду Спічників: земському судді Николі (згаданий в 1435 р.), його дочці Катерині (згадка 1435–1447 років) та синові — підсудді землі Галицької Іванові (згаданий в 1447–1474 рр.) — пізніше мечник галицький. У 1474 р. Іван Спічник з Бовшева переписав село своїй дружині Анні (шлюб — найпізніше 1448 року) — доньці судді львівського Станіслава (Осташка) з Давидова.[2] Наприкінці XV ст. Бовшів переходить у королівську власність.

Уявлення про життя населеного пункту у XV–XVI ст. дають нам королівські люстрації земель Галицької та Перемишльської. У цей час селянство за своїм економічним становищем ділилося на кілька категорій. Так, у XV ст. в Бовшеві проживали королівські сокольники та каланні люди, тобто невільні. Королівські сокольники мали власні господарства, відробляли панщину і сплачували податки. «Каланні люди» звільнялися від будь-яких повинностей. М. Грушевський вважав, що це були королівські слуги різних категорій. Спільним для цих обидвох верств населення було те, що їм заборонялося без дозволу старости покидати село. У 1441 р. в Галичі відбувся суд, на якому позивачами виступало двое селян із Бовшева, а відповідачем — Галицьке староство. Кріпаки судилися за право виходу із села, але програли справу.

Детальнішу інформацію про населений пункт доносять до нас люстрації за 1564–1566 та 1570 рр. На той час Бовшів населяли кметі (корінні жителі) та підсадкові селяни (категорія переселенців з інших населених пунктів Галичини). Вищевказані документи називають імена, а в деяких випадках і прізвища 22 кметів та 12 підсадкових (вказувалися тільки глави сімей). Основна частина податків лягала на плечі кметів. Вони 3 дні в тиждень відробляли панщизняні повинності (працювали на різних роботах) та щороку сплачували по 6 гривень чиншу і по 4 міри пшениці. Підсадкові селяни обслуговували двір.

У XV–XVI ст. Бовшів перебував на руському праві. Управителем у селі був отаман, посаду якого в 1564–1566 рр. Займав якийсь Юрко. Село мало свою церкву, а також корчму (в даному випадку йдеться про заїжджий двір), котру воєвода руський віддав на утримання мисливцям. У ній часто зупинялися на відпочинок проїжджі купці. Своїх волів та коней вони випасали на великому пасовиську, що знаходилось поблизу корчми, i за це сплачували певну грошову суму.

У 1570 р. люстрація повідомляе про осілих людей (21 особу), які працювали на панщині і платили податки. Ними були вже згадувані кметі. Підсадкових селян (12 осіб) тепер називали загородниками, тому що вони були осаджені на менших фунтах або й на самих лише обійстях (загородах), без орної землі. Як і раніше, вони не платили податків, а лише обслуговували панський двір. Бовшівці, крім сільськогосподарських робіт, займалися також бджільництвом та полюванням на бобрів.

Важке становище кріпаків змушувало їх покидати село. Так, у 1602 р. з Бовшева до містечка Ремезовець утекли дві родини солодівників. Втечі селян спостерігалися і в наступні роки.

У 1-й пол. XVII ст. населений пункт перейшов у власність полячки ЗофіЇ КазановськоЇ (зг. в 1654 р.). У 1661–1665 рр. тут було 6 заселених дворищ. Дідичеві належали 2 стави на Гнилій Липі, млин та корчма (діяла вона й у XVIII–XIX ст.). Селяни 4 дні на тиждень відробляли панщину та платили податки грішми й натурою.

У XVI-XVH ст. Прикарпаття було одним із важливих центрів солеваріння. Соляні джерела знаходилися і у Бовшеві. Для переробки ропи власники села спорудили тут солеварню (згадка у 1783 р.), яка діяла до першої половини XIX ст.

Історія села в XIX-ХХ століттяхРедагувати

У 2-й пол. XIX ст. власником населеного пункту стала родина спольщених вірменів Кшечуновичів: Корнель (зг. в 1887 р.), українофоб[3] Александер (зг. в1896-1910 рр.) та Зофія (зг. в 1931 р.).

У 1832 р. в Бовшеві вже діяла парохіальна школа, а в 1874 р. була заснована 1-класна народна школа з українською мовою навчання.

27 травня 1906 р. на обійсті місцевого жителя Михайла Цимбалістого зібралося більше тисячі селян, які вирішили розпочати безстроковий страйк із метою добитися від поміщика вищої оплати праці. Організатором селянського заворушення був Іван Перегінець із Кінашева. За короткий час страйк охопив і інші населені пункти Галицького повіту. Тоді ж у Бовшів масово ринули штрейкбрехери, проте зустріли рішучу відсіч місцевих жителів. Так, Пахом Дубак погрожував одному із «зайд», що його кинуть із моста в річку, якщо він «ламатиме страйк», а Гринь Мурафа грозився когось із них убити. Обидвох селян заарештували і запроторили до в'язниці. Наприкінці червня в Бовшеві працювало тільки 80 прийшлих людей і то під охороною 4 жандармів. На початку липня для втихомирення бунтівників уряд направив у село півроти солдатів. Під кінець місяця страйк було припинено. Поміщик Верещинський зобов'язався виплачувати чоловікам за роботу по 1 крб в день, жінкам — по 80 гал., а молоді — 60-70 гал.

У 1-й пол. XX ст. в селі діяли такі товариства й організації: читальня «Просвіти» ім. М. Шашкевича (засн. 1 вересня 1907 р., перший голова Порфирій Корчинський), читальня ім. М. Качковського (засн. в 1910 р.), каса Райфайзена (засн. в 1910 р.), «Спілка селянська» (зг. в 1910 р.).

У роки І Світової війни через Касову гору проходила лінія фронту. В результаті військових дій село було зруйноване дощенту, а жителі виселені.

24 червня 1919 р. курінь ім. гетьмана П. Дорошенка 24-го піхотного полку УГА, що квартирував у Бовшеві, атакував поляків на відтинку залізниці Галич — Рогатин. Українським воякам допомагали місцеві селяни. Вони виконували роль провідників, виносили поранених із поля бою, надавали їм медичну допомогу.

Міжвоєнний періодРедагувати

Бовшів належав до Рогатинського повіту (в 1934 році село було поділене між ґмінами Болшовце і Бурштин цього повіту).

Після війни на Касовій ropi німці налагодили видобуток алебастру (алебастр — щільний дрібнозернистий мінерал, різновид гіпсу; використовується як матеріал для художніх виробів), а в самому Бовшеві — його переробку та виготовлення різних виробів. Найбільшого розмаху алебастровий промисел набрав у 1923–1924 рр. У середині 20-х рр. весь видобуток цього мінералу зосередився в руках дідича Кжечуновича. Він закупив також декілька верстатів для переробки сировини. Верстати у себе вдома мали й деякі заможні бовшівці: Семен Романишин, Микола Курдидик, Михайло Бартманський, Іван Жовнірчук, Баюла і Бартків. На алебастровому промислі працювала більша частина жителів села. Художні вироби із цього мінералу (пудрениці, попільниці, вази тощо) продавалися у Львові, Варшаві, Познані та інших містах Речі Посполитої.

У 1925 р. в селі створено «Господарсько-споживчу спілку» та кооператив «Згода», а в 1928 р. — кооператив «Ощадність». У 30-х рр. в Бовшеві діяли товариство «Відродження», Союз українок, «Сільський господар». Тоді ж було засновано осередок ОУН, до якого увійшли Дмитро Афтанас, Василь Баран, Василь Бартків, Богдан Курдидик (загинув у бою), Михайло Курдидик, Нестор Курдидик, Михайло Курляк, Михайло Лашків, Омелян Лашків, Василь Мартинів, Андрій Цимбалістий, Степан Мурафа. Останній брав участь у терористичному акті 1932 р., коли українські патріоти вкинули бомбу в будинок бовшівця Гаврила Бартківа, що співпрацював із польською владою.

15 травня 1935 р. члени читальні «Просвіти» на чолі з Ольгою Цимбалістою організували урочистий захід для вшанування пам'яті полеглих бійців УСС і УГА. На панахиду до Бовшева з навколишніх сіл зійшлося понад 3000 осіб. Однак ця панахида не відбулася, бо більшівцівська поліція розігнала учасників процесії, що йшла на кладовище. Але ті, що несли вінки, городами втекли на цвинтар і все таки поклали iX на могилу воякам УСС та УГА. Організатори цього заходу пізніше були покарані.

У березні 1938 р. Рогатинське староство закрило читальню «Просвіти», мотивуючи це тим, що вона займалася недозволеною політичною діяльністю, «вимагала безоглядного послуху членів проводові товариства, удержувала „Самоосвітній гурток“, бібліотека тримала заборонені книжки: твори Т. Шевченка, „Сотник Богдан Хмельницький“, „Тарас Бульба“ та ін., у будинку був тризуб».

У 1939 році в селі проживало 2900 мешканців (2250 українців, 10 поляків, 230 польських колоністів, 400 латинників, 10 євреїв)[4].

Друга світова війнаРедагувати

Восени 1939 р. на Прикарпаття «з визвольною місією» прийшли радянські війська. За вказівкою нової влади були ліквідовані українські товариства й організації. У 1941 р. сім'ї Василя Горбатого, Івана Цимбалістого та Володимира Цимбалістого (11 осіб) депортували у Красноярський край. 3 липня 1941 р. Бовшів окупували гітлерівці. За три воєнні роки в Німеччину на примусові роботи було вивезено 78 осіб, спалено 35 дворів. 25 липня 1944 р. частини Радянської армії зайняли село. Всього на фронтах ІІ Світової війни загинуло 37 бовшівян.

Повоєнний часРедагувати

У повоєнні роки в навколишніх лісах діяли військові угрупування УПА. Одними із перших військовий вишкіл у Карпатах ще в 1942 р. пройшли Богдан Макарій, Євген Стефанишин, Омелян Паращан. В рядах повстанської армії воювало близько сотні місцевих жителів. Активно діяла в околиці й ОУН. Кущовими провідниками були: Михайло Крупа (псевдо «Хміль»; 1925–1949), Степан Курдидик (псевдо «Чорний»; 1918–1949), Степан Паук (псевдо «Влодко»; 1929–1952), Василь Сосновський (псевдо"Гонта"; 1925–1950). 30 травня 1947 р. емдебисти вбили у селі керівника Бурштинського проводу ОУН Є. Стефанишина (псевдо «Комсомолець»), організаційного референта районного проводу ОУН Б. Маслія (псевдо «Лагун») та члена районного проводу ОУН Я. Кругляка (псевдо «Зуб»). 20 травня 1950 р. в Бовшеві загинув керівник кущового проводу ОУН Іван Варнава (псевдо «Думний»). За націоналістичні переконання та допомогу підпіллю органи МВС-МДБ протягом 1946–1952 рр. вивезли із села 52 сім'ї (169 осіб). В 1947 р. у Львові була заарештована та заслана на 10 років у табори Казахстану уродженка Бовшева Анастасія Тершаковець (Мурафа, 1916–1983) — дружина крайового провідника УПА Львівського краю Зіновія Тершаковця («Федір»), активна членкиня товариства «Просвіта» та Союзу українок.

Наприкінці 40-х рр. у Бовшеві було створено колгосп ім. Верховної ради СРСР, який у 1969 р. перейменували в радгосп «Бовшівський». До його складу входили такі села: Бовшів, Задністрянське, Більшівці, Поплавники, Придністров'я, Демешківці, Німшин. У 1957 р. став до ладу цукровий завод, а в 1962–1969 рр. на полях місцевого колгоспу було споруджено Бурштинську ДРЕС. Запрацював у селі також цегельний завод потужністю 1200 тис. штук цегли в рік та ткацький цех, що випускав 207 тис. погонних метрів полотна щорічно. У 80-х рр. розпочав свою роботу шлакоблоковий завод.

Шляхом незалежностіРедагувати

Наприкінці 1989 р. в Бовшеві було засновано Товариство української мови ім. Т. Шевченка (голова — П.Бартків) та Союз українок (гол. Надія Курдидик), а в 1990 р. — осередки НРУ й УРП. З ініціативи новітніх організацій та на кошти громади у селі в 1990 р. було споруджено пам'ятник Т. Шевченкові.

У 1992 р. бовшівці відсвяткували 840-річчя з часу першої письмової згадки про село. Тоді ж при місцевій школі було створено музей історії Бовшева за сприянням вчителя німецької мови Калитчука Івана Федоровича (помер у 1995 р.). Останній поповнив його експозицію власними колекціями монет та холодної зброї часів І Світової війни.

3 1994 р. при Бовшівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів діє філія Галицької художньо-ремісничої школи, в якій діти опановують ази обробки алебастру.

На даний час у Бовшеві діють Народний дім, бібліотека, дитячий садок, пошта, фельдшерсько-акушерський пункт (3 працівники) та 4 крамниці. Заснована на базі колгоспу агрофірма «Бовшівська» спеціалізується в основному на тваринництві.

20 червня 2016 року відбулася подія, на яку чекала вся спортивна молодь села: було урочисто відкрито та освячено майданчик зі штучним покриттям для міні-футболу[5].

Відомі люди — уродженці селаРедагувати

  • Барднгула Парасковія Матвіївна (псевдо: Тамара; 3.11.1926-1946, Німшин) — районова провідниця Червоного Хреста.
  • Лохоцькнй Іван (псевдо «Івась», «Больш», «Ручай»; 1922—9.09.1950) — керівник відділу пропаганди Більшівцівського районного проводу ОУН.
  • Макарій Роман (псевдо «Стрий»; 1923-26.05.1948, с. Німшин) — керівник відділу пропаганди райпроводу ОУН.
  • Масляк Ірій (псевдо «Голуб»; 1924–1949) — референт відділу пропаганди районного проводу ОУН.
  • Мартинів Орест Федорович (нар.26.02.44р.)- співак, Заслужений працівник мистецтв, є лауреатом премії Автономної Республіки Крим.
  • Мурафа Михайло (нар. 9.09.1947 р.) — художник, член Спілки художників України (з 1978 р.). У 1962–1967 рр. навчався у Косівському училищі декоративно-прикладного мистецтва. 3 1968 р. працює в галузі художньої кераміки в Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті. Учасник обласних, республіканських та зарубіжних виставок. Також займається оздобленням інтер'єрів. Разом із групою художників виготовив керамічне панно (100 м²) для Івано-Франківського муздрамтеатру, оздобив декоративним рельєфом та скульптурними композиціями обласний ляльковий театр, санаторій-профілакторій «Карпати» у м. Яремчі, санаторії в селах Мізунь і Гута, дитячий садок «Карпатська казка», культурно-спортивний комплекс «Будівельник» та ін. Автор персональної виставки (м. Івано-Франківськ, 1998 р.).
  • Паращин Омелян (1923–1953) — булавний УПА. У підпіллі з 1944 р. Був політвиховником спершу сотні, а потім куреня «Недобитого», що діяв на теренах Косівщини. Автор рукописного збірника поетичних творів (неопубліковані оригінали зберігаються в архіві СБУ м. Івано-Франківська). У 1949 або 1950 рр. Потрапив до рук енкаведистів. Розстріляний у Станіславській в'язниці.
  • Сенів Михайло (нар. 22.04.1945 р.) — доктор філологічних наук. У 1966 р. закінчив із відзнакою романо-германський факультет Львівського університету. Працює у Донецькому університеті.
  • Собкович Роман (нар. 28.10.1951 р.) — кандидат фізико-математичних наук, доцент, завідувач кафедри математики При-карпатського університету. Закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Івано-Франківського педінституту (1972) та аспірантуру при Інституті математики АН України (1978–1981).
  • Стефанишин Євген (1924−30.02.1947) — керівник Бурштинського проводу ОУН.
  • Стефанишин Мирослав Степанович(нар.01.04.1927 р.)- композитор, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки.
  • Цимбалістий Богдан (нар. 3.10.1934 р.) — громадсько-політичний діяч, член УГС (Українська Гельсинська спілка). Брав активну участь у заснуванні осередку НРУ в м. Бурштині. Організатор розкопок місця захоронения жертв НКВС у м. Збаражі (Тернопільщина), ініціатор першого перепоховання вояків УПА на теренах Західної України. У 1990–1992 рр. — голова районної організацї УРП. 3 1993 р. — голова районного і обласного осередків УКРП (Українська консервативна республіканська партія).
  • Цимбалістий Богдан-Ярослав (5.08.1919—16.08.1991) — український філософ, психолог, громадсько-культурний діяч. Навчався у Станіславівській українській гімназії (1933–1939). У 1939 р. став членом ОУН. Здобував вищу освіту на філософських факультетах спершу Львівського університету ім. І. Франка, а в 1941 р. — Берлінського університету (відділ психології). Після закінчення війни навчався у Геттінгенському університеті. Наприкінці 40-х рр. захистив докторську дисертацію на тему «Подібність та контраст величин при геометрично-оптичних помилках». 3 1951 р. працював на посаді директора української програми іспанського національного радіо у Мадриді. Як співавтор журналу «Орієнте» опублікував низку статей на різну тематику з життя у тодішньому СРСР: «Гомо Совєтікус: міф та реальність» (1952), «Марксистська псевдорелігія і проблема людини», «Шкільна система в СРСР», «Освіта в СРСР» (1953), «Чи існує радянський гуманізм?» (1955), «Руйнівні сили в радянському тоталітаризмі» (1955). У 1959 р. Б. Цимбалістий переїжджає до США, де працює у психіатричній лікарні в Оранжбурзі. 3 1960 р. -директор психологічного відділу в інституті перевиховання молодих правопорушників у Джеймсбурзі, пізніше — директор професійної служби. Довгий час викладав курс психології у Раттерському університеті та вів приватну психотерапевтичну практику. Брав також активну участь у громадсько-культурному житті української діаспори. Під час навчання у Берлінському університеті був заступником провідника та організаційним референтом (до січня 1945 р.) Націоналістичної Організації Українських Студентів (НОУС), друкувався на сторінках «Бюлетня НОУС». Переїхавши до США, Б. Цимбалістий матеріально підтримував відкриття інституту українознавства при Гарвардському університеті. 10 років очолював управу Українського музею у Нью-Йорку. Автор ряду наукових та публіцистичних праць: «Родина і душа народу» (1956), «Вростаючи у дві культури» (1987) та ін.
  • Цимбаліста Ольга (нар. 1950 р.) — доктор медичних наук, викладач Івано-Франківської медичної академії. Працю є в галузі дитячої пульмонології.
  • Цимбалістий Ярослав Іванович (нар. 1940 р.) — кандидат технічних наук, викладач Івано-Франківського технічного університету нафти і газу.
  • Цимбалістий Ярослав Ількович (нар. 1955 р.) — полковник авіації. Закінчив Пушкінське вище військове училище та Харківську повітряну академію. Працює в Норінську Московської області (Росія).
  • Цимбалістий Євген Миколайович (1909–1966), співак (тенор), диригент і композитор. Студіював у Львівській консерваторії і Берлінській високій музичній школі. З 1940-их років працював диригентом хорів, зокрема оркестру радіо і телебачення Німеччини, учителем музики в Берліні, пізніше в Мюнхені, де й помер.
  • Цимбалістий Юліан Миколайович(?) — брат Євгена Цимбалістого. З приходом радянської влади виїхав до Польщі. Був художнім керівником у Косові, у Львові став одним із засновників капели «Трембіта».
  • Шувар Богдан (нар. 13.05.1941 р.) — кандидат математичних наук, доцент кафедри обчислювальної математики і програмування Львівського політехнічного інституту.
  • Шувар Іван (нар. 1954 р.) — Завідувач кафедри землеробства і тваринництва Львівського національного аграрного університету, доктор с.-г. наук, професор, «Заслужений діяч науки і техніки України» , академік АН ВО України і МАНЕБ
  • Шувар Роман (нар. 1951 р.) — кандидат фізико-математичних наук, старший співробітник Відділення геодинаміки вибуху (ВГВ) інституту геофізики Національної АН України. Закінчив механіко-математичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. У 1987 р. захистив дисертацію на тему «Диференціальні рівняння та математична фізика».
  • Мурафа Михайло Дмитрович — радянський та український художник-кераміст.

Пам'ятки й визначні місця населеного пунктуРедагувати

Археологія

Поселения Бовшів ІІІ, на південно-західному схилі невисокого горба, на березі безіменного струмка. Відстань до села — 1 км. Мезоліт (X–VI тис. до н. е.), рання залізна доба (VII–VI тис. до н. е.). Знайдено пластини та відіщепи з легкою патиною і без неї (мезоліт), фрагменти кераміки (VII–VI тис. до н. е.).

Поселення Бовшів І, в урочищі Больчак, на другій над-заплавній терасі лівого берега р. Гнилої Липи, за 1 км від села. Трипілъська культура (3000-2250 рр. до н. е.). Підйомний матеріал: фрагменти кераміки, кремнієві знаряддя та відщепи, зернотертки.

Поселення Бовшів ІІ, в урочищі Сулива, за 1,5 км від села. Багатошарове: підкарпатська культура шнурової кераміки (IV–III тис. до н. е.), комарівська культура (XV–XI ст. дон. е.), культура Ноа (XIII–XI ст. до н. е.). У 1961 р. львівський археолог Л. Крушельницька виявила тут ґрунтове скорочене поховання із трупопокладенням дорослої людини, неподалік голови якої лежали горщик і кістяне долото, а біля ніг — амфора. Знайдено також сліди ями, заповненої керамікою і роговим псалієм, кістками тварин та виробами з них.

Поселения Бовшів IV, між селами Бовшів і Коростовичі, на першій надзаплавній терасі лівого берега Гнилої Липи, на мисовидному виступі плато. Із трьох сторін обмежене лісом. Голіградська культура фракійського гальштату (Х-ХШ ст. до н. е.), Давня Русь (XI-ХШ ст.). Знахідки: голіградська і давньоруська кераміка.

Поселения, в урочищі Підліски, на південному схилі надзаплавної тераси лівого берега р. Гнилої Липи. Багатошарове: лінійно-стрічкова кераміка (IV-ш тис. до н. е.), трипілъська культура (IV-ш тис. до н. е.), культура шнурової кераміки (ІІІ-ІІ тис. до н. е.), комарівська культура (XV-ХІ ст. до н. е.), культура Ноа (ХШ-XI ст. до н. е.), голіградська культура фракійського гальштату (Х-VIII ст. до н. е.), рання залізна доба (VII–VI ст. до н. е.), поморська культура (VI-п ст. до н. е.), пізній латен (1 ст. н. е.), липицька культура (I-Ш ст.), ранні слов'яни (VII–VIII ст.), Давня Русь (XII-хш ст.). У 1961–1962 рр. Бурштинська експедиція відділу археології інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом Л. Крушельницької виявила 6 жител — 2 напівземлянки чотирикутної (2,3 х 2,8 м) i квадратної (4 х 4 м) форм, 3 --видовженої овальної форми (6 х 3,5 м) з великими прямокутними вогнищами (1,8 х 1 м) i кам'яним черінем та одне землянкове житло, в якому знаходилася вимощена із глини піч. Знайдено також залишки двох зольників та господарські ями. Підйомний матеріал: крем'яні, кам'яні та кістяні знаряддя праці, черепки відліпного та гончарного посуду, кам'яні розтирачі, ваза з пелюсткоподібними вінцями, вазочка, миски із хвилястими краями, бронзова шпилька, кістяний псалій.

Архітектура

Церква Зішестя Святого Духа. Споруджена в 1885 р. на фундаменті старого храму. Дерев'яна, однокупольна, хрещата у плані. Освячена під час канонічної візитації в 1888 р. станіславським єпископом Юліаном Пелешем, а вдруге — в 1906 р. — митрополитом А. Шептицьким. У притворі храму зберігаються 2 ікони XVIII ст. — «Страшний суд» i «Розп'яття Ісуса Христа», а в захристі — 2 ікони цього ж періоду із зображеннями євангелістів Івана, Матвея, Марка і Луки.

На подвір'ї церкви парафіяни встановили 2 дерев'яні однораменні хрести з нагоди 92-ї річниці Святодухівського храму (1977) та 1000-ліття хрещення Київської Pyci (1988).

Пам'ятний знак Братства тверезості, на подвір'ї церкви. Встановлений у 1874 р. Являє собою чавунний трираменний латинський хрест на постаменті. До нижньої частини хреста прикріплено табличку з написом: «1874».

Пам'ятний знак на честь скасування панщини, на церковному подвір'ї. Встановлений у 1888 р. Відновлений у 1990 р. Являє собою однораменний латинський хрест, виготовлений із мармурової крихти.

Пам'ятник односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, у центрі села, на подвір'ї Народного дому. Відкритий У 1987 р. На подіумі встановлено постамент прямокутної форми з витесаним із мармурової кряхти погруддям радянського солдата, який у правій руці тримає автомат. На прикріпленій до постаменту таблиці викарбувано 35 прізвищ загиблих.

Пам'ятник Т. Шевченкові, у центрі села, навпроти церкви. Відкритий 27 травня 1990 р. Являє собою бетонне погруддя Кобзаря на прямокутному постаменті, облицьованому мармуровими плитами чорного кольору, у верхній частині якого позолоченими літерами викарбувано напис. Пам'ятник встановлено на невисокому земляному насипі у формі зрізаної піраміди, огородженому по периметру металевим ланцюгом.

Копія напису:

"Т. Г. Шевченко 1814–1861 .
В честь 175-річчя Тобі, Кобзарю, присвячуємо:
«Борітеся поборете!
Вам Бог помагає! За Вас правда, за Вас слава і воля святая».
(Т. Шевченко).

Ділянка могил вояків УПА, на сільському цвинтарі. Упорядкована в 1990 р. Поховані вояки УПА, що загинули в Бовшеві у боях із німецькими окупантами та військами НКВС в 1942–1952 рр. 36 могил огороджено бетонним бордюром і металевим ланцюгом.

Могила вояків УСС, на сільському кладовищі. Поховані троє січових стрільців. У 20-30 рр. на місці могили стояв хрест, виготовлений із пісковику. Після приходу більшовиків його знищили. В сер. 80-х рр. у братській могилі було перепоховано останки колишнього січового стрільця Савки, уродженця Бовшева, який останні роки свого життя проживав у Івано-Франківську, де й помер. На початку 90-х рр. могилу впорядкували, висипавши на ній невисокий земляний насип у формі зрізаної піраміди та встановивши латинський хрест із мармурової крихти. До хреста прикріплено табличку з написом:

«Борцям за волю України: Ми землю рідну зросили кров'ю,
Віддали їй усе й життя.
Щоб ти зігрів її любов'ю: І ніс любов у майбуття».

Символічна могила борцям за волю України, у центрі села, зліва від церкви. Висипана в 1995 р. на постаменті встановлено однораменний хрест з прикріпленим тризубом та три стели із викарбуваними прізвищами односельців, полеглих у боротьбі за волю України (91 особа). Спереду до постаменту прибудовані сходи, які ведуть до хреста. Перед могилою, обабіч вимощеної плитами доріжки, встановлено 4 плити з написами. Пам'ятник виготовлений із мармурової крихти. Могила обнесена по периметру металевою огорожею. Копії написів на плитах:

Ліворуч — 1-а плита: «Наша мета — Україна свята нездоланна ніким і ніколи».
2-а плита: «Прохожий зупинись і поклонись, i всьому світу розкажи, що ми полягли за Волю і Честь України».
Праворуч — 1-а плита: «Здобудеш Україну або загинеш в боротьбі за неї»
2-а плита: «Шануймо тих, що сил не шкодували і що життя своє віддали, хоч ворога не перемогли, але нескорені за волю полягли».

Пам'ятний знак загиблим льотчикам, у частині села під назвою Середівка, на лівому березі р. Гнилої Липи. Встановлений у 1995 р. на місці падіння військового літака МІГ-29 УБ, котрий під час виконання завдання зазнав аварії над селом. Рятуючи життя бовшівців, пілоти спрямували падаючу машину в річку. На місці їхньої загибелі встановлено символічний знак у вигляді крила літака, до якого прикріплено фотографії льотчиків та металеву табличку з написом:

«На цьому місці 15 червня 1995 року: при виконанні польотного завдання загинув екіпаж літака МІГ-29 УБ: майор Козлов Анатолій Геннадійович, капітан Захожий Сергій Євгенович.
Вічна їм пам'ять».

Праворуч від пам'ятника стоїть плита з мармурової крихти, на якій вигравіювано портрети загиблих пілотів, а під ними викарбувано написи. Копії написів на стелі:

«Майор Козлов Анатолий Геннадьевич 3.02.1961».
«Капитан Захожий Сергей Евгеньевич 1.01.1969».
«Помним, любим, скорбим.
Родные, близкие, друзья.
Погибли при исполнении служебных обязанностей 15.06.1995 г».
Природа

Касова гора (з 1975 р. — комплексна пам'ятка природи республіканського значения). Площа — 7 га. Охороняється ділянка степу, що простягається вздовж лівого берега р. Гнилої Липи. Тут збереглися унікальні рослини — ковила найкрасивіша та ковила довголиста, а також ряд рідкісних ендемічних і реліктових видів (астрагал датський, волошка тернопільська, осока низька, жовтець Запаловича та ін.).

«Однофамільці»Редагувати

  • Болшево — селище, тепер частина міста Корольов.

ПриміткиРедагувати

  1. Для мешканців села Бовшів відкрили сучасний стоматологічний кабінет
  2. M. Wilamowski. Stanislaw (Ostaszko) z Dawidowa (Dawidowski) h. Wilczekosy (Prus II) (zm. 1442/3) / Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków, 2003.— t. XLII/1, z. 172.— S. 25. (пол.)
  3. Jerzy Zdrada. Krzeczunowicz Aleksander (1863–1922) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1970.— Tom XV/4. — Zeszyt 67. — S. 510–511 (пол.)
  4. Володимир Кубійович. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939, стор. 66 — Вісбаден, 1983. — 205 с.
  5. Три сотні мешканців села Бовшів прийшли на відкриття майданчика

ЛітератураРедагувати

  • Міста і села Галицького району: історія, пам'ятки, особистості. / Арсенич П., Федунків З., Гандзюк Р. та ін. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001 р.
  • Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська обл. / Зав. ред. В. М. Кулаковський -К., 1971 р.
  • І. Коваль, О. Мельничук. Археологічний Бовшів.
  • Bouszów, Bohuszów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. (пол.).— S. 343. (пол.)

ПосиланняРедагувати