Відкрити головне меню

Баринова Галина Всеволодівна

Баринова Галина Всеволодівна ( за батьком Гамалія Ганна, за матір'ю Баринова, що стало її сценічним псевдонімом, 20 жовтня, 1910, Петербург — 20 вересня, 2006, Москва ) — радянський скрипаль, музичний педагог, професор Московської консерваторії, українка за корінням. Лауреат Сталінської премії (1949). Народна артистка РФ (1996).

Баринова Галина Всеволодівна
Ганна Гамалія
Зображення
Основна інформація
Повне ім'я Ганна Гамалія
Дата народження 20 жовтня 1910(1910-10-20)
Місце народження Петербург, Російська імперія
Дата смерті 20 вересня 2006(2006-09-20) (95 років)
Місце смерті Москва, СРСР
Громадянство СРСР і Росія
Національність росіянка, українка за корінням
Професія виконавець, педагог
Інструменти скрипка, фортепіано
Жанр академічна і естрадна музика
Псевдоніми Баринова Галина
Нагороди
Файли у Вікісховищі?

Пращури і родина батьківРедагувати

За родинними легендами, рід Гамалія походив від князя Гедіміна[1]. Але пращури зазнали закріпачення. Один з кріпаків з боку матері Ганни став талановитим скульптором-декоратором і вислужив російське дворянство[2]. Новоспечений дворянин Микола Гамалія пошлюбився з донькою з багатої родини, де народилася донька Марія Баринова. Вона і стала матір'ю майбутньої музикантши-скрипаля. Марія Баринова — учениця Бузоні і Гофмана. Закінчила також курс композиції у самого Римського-Корсакова, знама іноземні мови.

Батько — Всеволод Гаврилович Гамалія, назвав доньку українським ім'ям Ганна[3] Він закінчив петербурзьке Юридичне училище, але полон музики був сильниший за юриспруденцію. Був учнем у Марії Миколаївни Баринової, вони покохали один одного і пошлюбилися. Ганна Гамалія народилася у родині музикантів-піаністів[4] Сама грала на фортепіано, але стала скрипалем. Знання іноземних мов прищепили і доньці, вона досить легко спілкувалась французькою і німецькою.

Музична освітаРедагувати

Ганна Гамалія обрала музичну кар'єру, грала на піаніно, але базовою для себе обрала скрипку. В родині постало питання, де навчати доньку, хоча Росія на той час стала більшовицькою. Вони зібрали родинні кошти і відвезли доньку у Париж до самого Жака Тібо (кородони ще відкривали для подорожніх легко і родина цим скористалась). Рік дівчина, що знала французьку, практикувала у Еколь нормаль, а потім у паризькій консерваторії, де її називали Жанна.

Праця де прийдетьсяРедагувати

Вона повернулася у Росію, де екстерном закінчила консерваторію, отримала диплом з відзнакою. Але її нікуди не брали і розпочався період праці де прийдеться. Ганна Гамалія грала у фабричних клубах, у дешевих кінотеатрах декілька років[5] .

ЗлетРедагувати

Гру Ганни Гамалія почув хтось іх фахових музикантів і після розпитів і невеликих іспитів її запросили до фахового оркестра. Згодом вона гратиме з відомими на той час колективами та виконавцями, серед котрих — Святослав Ріхтер і Мстислав Ростропович[6]

Московський періодРедагувати

1934 року Галина Баринова перебралась на працю у Москву, де стала відомою під прізвищем матері. Багато виступала з концертами.

Баринова і поет на засланні МандельштамРедагувати

У місті Воронеж відбував перше заслання поет Осип Мандельштам за антисталінський вірш. Воронеж з гастрольним концертом у 1935 році відвідала і Баринова. Поет відвідав концерт, де під враженням від музики створив вірш «За Паганини длиннопалым…» Він написав вдячного листа на адресу Галини Баринової, котрого перехопили пильні працівники НКВС. Про лист поета Галині розповіли пізніше, але не відбулись ні їх знайомство, ні їх зустріч, ні листування. Тим не менше творчість і виконавча майстерність Баринової залишили свій світлий слід у російській поезії 20 ст.

Концерти для фронтовиківРедагувати

1937 року Галина Баринова виборола третю премію на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців. У роки війни 1941-1945 рр. виступала у складі фронтових бригад і у блокованому Ленінграді. Її помітили і на урядовому рівні. Вона грала перед державними діячами у місті Тегеран і неофіційно увійшла до складу статусних фігур на парадному фасаді сталінської імперії.

Концерт 1945 р. у ПотсдаміРедагувати

Навіть статусні особи — для державних діячів тільки обслуга. Літньої ночі 1945 р. Баринову потривожили вночі. Пані зрозуміла, що це урядове повідомлення. Так і було, їй повідомили, що вже сьогодні вранці за нею прибуде автівка і відвезе на аеродром. Терміново була зібрана невелика бригада відомих музикантів для несподіваного концерта. Літак вилетів у Потсдам і стало зрозуміло, що музиканти гратимуть для Сталіна та його гостей. В бригаді опинились Еміль Гіллельс, Володимир Софроницький, Марина Козолупова, сама Баринова та акомпаніатор Дедюхін[7].

Потсдам не постраждав від бойових дій і музикантів розмісили у ошатному двоповерховому будинку заміського типу. Чоловіків розмістили на другому поверху, де були роялі. Музиканти кинулись до інструментів, аби оновити у пам'яті свої концертні номери. Керівником несподіваного концерта був призначений В'ячеслав Молотов. На зустрічі трьох керівників держав ( Британії, Сполучених Штатів і СРСР) треба було грати щось для кожного з них. В нагоді був і штос нот, що захопила з собою передбачлива Баринова. Готові програми затвердили і ввечері за музикантами прийшли[8].

Учасники Постдамської конференції мали обід, а потім концерт. Музикантів розмістили у сусідній вітальні, куди розчинили двері, грали вони у вітальні. Музика сподобалась і музикантів просили грати ще. До них підійшов сам Сталін і запитав, що будемо робити. Приголомшені зустріччу, музиканти хутко відповіли, що вони згодні, що вони із задоволенням, що програми є і вони готові... Музикантів ввели у залу і кожного з них представляв сам Сталін. Серед присутніх були Трумен, Гарріман, Черчиль і Сталін.

По закінченні вечора їх затримав Сталін і оголосив, що він скучив за радянськими піснями (добре, що не за танцями). Музиканти трохи розгубились, бо грали музику 19 століття і нехтували радянською естрадою. В нагоді став досвід Галини Баринової, що грала ще й на фано. Вона сіла за інструмент і грала «Прощай, любимый город», «На сопках Манчжурии»[9]...

Потім головний господар країни і душ плеснув у долоні і Баринова отримала букет троянд. Господар знову плеснув у долоні і внесли лоток із синіми конвертами. Там були гроші, кожному по 10.000, а акомпаніатору — вісім тисяч. Знову приголомшені музиканти почали говорити разом, що не потрібно, що вони згодні і безкоштовно... «Може щось потрібно ?» — запитав на останок Сталін. Але приголомшені вдруге музиканти мовчали. Вони отямились, коли їх вивели назовні[10].

Галина Баринова згадувала, що на гроші від несподіваного концерта у Потсдамі вона придбала для себе концертний рояль[11].

Зустріч з СібеліусомРедагувати

 
Ян Сібеліус.
Портрет роботи Акселі Галлен-Каллела

У повоєнний період сталінський уряд дав дозвіл на концерти радянських музикантів у Фінляндії. Була створена перша бригада - оркестр Ленінградської філармонії під керівництвом Євгена Мравинського та Курта Зандерлінга, котрий підсилили співаки Павло Лісіциан та Яков Зак[12]. До складу музикантів була приєднана і статусна особа — Галина Баринова.

Ситуція була незвичною, адже СРСР програв у війні з Фінляндією і мав її за союзника з фашистською Німеччиною. Музиканти мали розтопити лід у стосунках двох держав засобами мистецтва. У підготовчий період Баринова вивчила концерт фіна Сібеліуса, котрий знала за виконанням Жаннет Невьо. Нот не могли знайти, а коли знайшли, Баринова сама їх копіювала[13]. Сібеліус як фін і навіть його музика були у СРСР на той час під цензурною забороною[14].

Почалися гастролі у Фінляндії, котрі тривали два місяці [15]. Вона згадувала, що один концерт відбувся у спортивному залі для боксерів, куди набилося близько дев'яти тисяч слухачів. Упорядники гастролей робили все, аби всі охочі отримали можливість послухати класичний репертуар у виконанні радянських візітерів. Концерт відвідав і тодішній президент Фінляндії Паасіківі та його донька. Про гастролі знав у фінський композитор Сібеліус. Він і надіслав запрошення артистам відвідати його у заміському будинку. Музиканти приготували альбоми з автографами радянських композиторів і великий букет квітів[16].

Уряд Фінляндії розглядав старого Сібеліуса як національний скарб і створив для нього усі умови для спокійної творчості (композитору на той час виповнилося 84 роки). Елегантна чистота і затишок резиденції Сібеліуса чимало здивували радянських музикантів, про що згадувала і сама Баринова. Квіти композитору дозволили піднести Бариновій. Володар показав візітерам будинок, а потім пригощав кавою. Спілкування йшло без перекладача, бо всі присутні не забули нещодавно ганебну у СРСР німецьку і спокійно спілкувалися нею[17]...

Сібеліусу доповіли, що пані Баринова виконувала його концерт. І пані отримала черговий комплімент. Музикантів попередили, що їх візит має тривати хвилин п'ятнадцять. Але сам Сібеліус утримував радянських візітерів півтори години і вони підкорились[18]. Всіх утримувало усвідомлення, що нової зустрічі може просто не відбутися.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Ю. В. Григорьев. «Советский музыкант». 1985. № 19
  • журнал «Музыкальная жизнь», № 2, 1991

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 12
  2. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 12
  3. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  4. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 12.
  5. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  6. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  7. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14
  8. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14
  9. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14
  10. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14
  11. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14
  12. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  13. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  14. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14.
  15. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  16. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 13.
  17. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14.
  18. ж «Музыкальная жизнь», № 2, 1991, с. 14.