Баранівський порцеляновий завод

Баранівський порцеляновий завод — одна з найстаріших в Україні порцелянових мануфактур. Упродовж понад двовікової історії завод став символом Баранівського регіону, а на гербі міста Баранівки з'явилося стилізоване зображення вази, що вказувало на розвиток у місті порцелянового виробництва.[1]

Баранівський порцеляновий завод
Тип бізнес і підприємство
Форма власності товариство з обмеженою відповідальністю
Галузь порцелянове виробництво
Засновано 1802
Закриття (ліквідація) 2013
Штаб-квартира Україна, 12700, Житомирська область, м.Баранівка, вул. Соборна, 55
Ключові особи Лаврентьєв Сергій Вячеславович
Співробітники 1800 (2017)
Код ЄДРПОУ 05502812
bfz.com.ua

ІсторіяРедагувати

Польща та Російська імперіяРедагувати

Наприкінці XVIII століття на Українському Поліссі почало зароджуватися порцелянове виробництво. Заснували його брати Михайло та Франциск Мезери. По одним даним, мануфактура запрацювала у березні 1802 році[1], по іншим-у 1804р.[2]

11 листопада 1803 року було підписано контракт між князями Адамом та Юзефом Любомирськими-Валевськими та Франциском де Мезер про купівлю 320 квадратних метрів землі з кількома будинками, кухонним флігелем, погребом та сараєм за 50 000 злотих.[2]

З 1813 по 1814 р. фабрика належала Михайлу Мезеру, мала 100 робітників, посуду було продано на 17 679 руб.

 
Зображення Баранівської вази, на гербі міста

У 1820 р. перейшла до синів-Костянтина та Северина, яким належала ще у 1845 р.

Першими майстрами-художниками були живописець В. Коваль та модельєр Скумаровський[3].

Вироби були настільки гарними, що на них звертали увагу навіть царі. При Олександрові I у Петербурзі були представлені вази з царським вензелем. А в 1825 році фабрика отримала право позначати свої вироби імперським державним гербом, що було своєрідним знаком якості. Зразки баранівської порцеляни ХІХ ст. зберігаються у музеях України та Польщі, зокрема у Краківському Музею Народовому[4].

Збереглися відомості про те, що у 1822 році було виготовлено одинадцять тисяч тарілок та понад вісімнадцять тисяч інших виробів, у 1828-му — 10,6 тисячі тарілок, 16,2 тисячі пар чашок, 23 тисячі інших виробів. Шкала цін у той час була такою: тарілки — від 72 копійок до 1 рубля 45 копійок, чашки — від 7 рублів 50 копійок до 36 рублів (пара), чайники — від 60 копійок до 18 рублів, ваза — від 5 рублів 40 копійок до 45 рублів. Білий сервіз коштував 42 рублі, з золотими прикрасами — від 87 до 240 рублів.

Цікаво, що столовий посуд виготовлявся лише в гарнітурах. Окрім глибоких, мілких, десертних, пиріжкових тарілок, вази для супу, двох мисочок для оселедця, салатника, до них входило п'ять таре́лів різної величини, підливник, «соустерин», глечик для компоту з покришкою. У 1838 році польський письменник Юзеф Крашевський у листі до батька в село Омельне Луцького повіту хвалився, що з Баранівки для нього привезли вазу, салатник, 18 глибоких і 54 мілких тарелів, дві кухонні дощечки, стільки ж мисочок і сільничок.

« При въезде в местечко Барановку видна група строений, имеющих в совокупности вид помещичьей усадьбы, — это фарфоровая фабрика Мезеров. Она расположена под лесом на реке Случь, в одной версте от местечка... Глина вывозилась из-под деревни Кашперовка, что в 12 верстах от Барановки... »

[5]

З 1856 до 1859 р. було продано порцеляни на 7463 руб, фаянсу - на 3353 руб.

У 1884 р. фабрика належала гр. Грохольскій з річним обігом 3000 руб та 16 робітниками.

У 1895 році фабрику придбав Миколай Петрович Грипарі, після чого обіг зріс до 16 000 руб., кількість робітників - до 52[2].

На початку ХХ століття випуск столового посуду і ваз становив понад півтора мільйона штук. Наприклад, чайники виготовлялися такі: «Рафаель», «ріпка», «грань», «широка грань», «рококо», «чайник з каскою», «чайник водний», «чайник доливний», «чайник для шинку». «Конде і троянда», «Отелло і Мірель», «Рафаель» — назви молочників. Блюдця і чашки класифікувалися так: «гладенькі», «конічні», «манжет», «гавіленд», «паризькі», «американські», «гранчасті». А діапазон збуту визначався гаслом: «По всій Росії і Сибіру».

Придбавши фабрику у приватну власність, комерсант Грипарі так визначив головний напрям її діяльності: «Впровадження іноземних найновіших моделей вишуканих фасонів, щоб кожен з покупців міг за невисоку плату придбати виріб, який нескільки не поступатимється за міцністю, прозорістю і обробкою декорації дорогому закордонному аналогу».

Грипарі відрядив сина Петра стажером на одне з найпередовіших у той час в Європі керамічних підприємств — у Лімож (Франція). Натомість звідти запросив на роботу фахівця з проектування форм посуду та художника з розпису порцеляни. Увагу колекціонерів з усього світу приваблювала порцеляна з Баранівки на міжнародних виставках: у Венеції (1910 рік), Римі (1911 рік), Барселоні (1913 рік), Лондоні (1913—1914 роки).

Фабрика переживала спади й злети. Виробляла і цеглу, і каналізаційні труби, кількість працівників скорочувалась до півсотні.

БФЗ за часів СРСРРедагувати

 
Чашка БФЗ, 60-ті р.р. ХХ ст.

Вперше в Україні на Баранівському заводі було освоєне утильне та декоративне випалювання фарфорових виробів у конвеєрних печах, вакуумування фарфорової маси та ін.

У 1950 на БФЗ було виготовлено 17001 тис. фарфорових виробів. У 1976р.кількість зросла до 39 924 тис.

У 70-ті р.р. на заводі трудилися такі майстри-художники як А.Діброва, Г.Гончарук, В.Спиця. Підприємство випускало як вишукані столові сервізи та гарнітури, декоративні вироби, так і повсякденний посуд-чашки, тарілки та ін. За часів СРСР продукція заводу користувалась постійним високим попитом населення, вироби були відзначені на багатьох міжнародних ярмарках та виставках.[3]

Робота підприємства була зафіксована у документально-пропагандистських фільмах тих часів - Кіножурнал "Радянська Україна" [6], "Поліське Намисто"[7].

При фабриці було засновано музей, який працює з 1950 року. Там зберігаються зразки продукції, яким десятки і сотні років - з 1820-х до середини 1990-х років. Музей діє і після закриття заводу.

БанкрутствоРедагувати

Виробництво припинилося 2010 року. У травні 2012 року на заводі почалися проблеми у зв'язку з боргом у розмірі 1,9 млн грн, що спричинило позов Пенсійного фонду в Житомирській області, який наполягав на проведенні процедури банкрутства. У той час активи підприємства було продано трьом структурам, які перепродали нерухоме майно безлічі дрібних осіб. Історія заводу закінчилася судовим рішенням, згідно з яким завод визнано банкрутом.[1] Остаточно завод припинив існування 2013 року.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Баранівський порцеляновий завод визнано банкрутом
  2. а б в Soubise Bisier,, Gustav (1913). O fabrykach ceramiki w Polsce (pol). Warszawa. с. 3. 
  3. а б під.ред М.Бажана (1977). Українська Радянська Енциклопедія (укр). Київ: Головна редакція УРЕ. с. т.І, с.352. 
  4. Muzeum Narodowe w Krakowie - zbiory cyfrowe. zbiory.mnk.pl. Процитовано 2020-03-23. 
  5. М.Теодорович «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» (1888)
  6. Барановка (1946-1984 гг.) (укр). Процитовано 25.03.20. 
  7. "Поліське намисто", 1970 (Барановский фарфоровый завод) (укр). Процитовано 25.03.20. 

ПосиланняРедагувати