Балаян Зорій Айкович

Зорій Айкович Балаян
вірм. Զորի Բալայան
Zoriy Balayan.JPG
Зорій Балаян у Степанакерті, 2010 р.
Народився 10 лютого 1935(1935-02-10) (85 років)
м. Степанакерт, Нагірно-Карабаська автономна область, Азербайджанська РСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Armenia.svg Вірменія
Національність вірмени
Місце проживання Степанакерт, Нагірно-Карабаська Республіка
Діяльність журналіст, письменник, лікар, прозаїк
Відомий завдяки мандрівник, письменник, публіцист, журналіст, політичний та громадський діяч
Alma mater Рязанський медичний державний університетd (1963)
Знання мов Вірменська
Заклад Літературна газета
Посада народний депутат СССРd
Партія КПРС
Нагороди Премія ЛКСМУ імені Миколи Островського

Зорій Айкович Балаян (вірм. Զորի Բալայան, *10 лютого 1935 р., Степанакерт, НКАО, Азербайджанська РСР) — вірменський мандрівник, письменник, політичний і громадський діяч, співголова Міжнародної екологічної організації «Байкальський рух». Почесний громадянин Єревана.[1]

БіографіяРедагувати

Батько був головою виконкому Гадрутського району Нагірного Карабаха. У 1937 році він як «ворог народу» був засуджений за 58-ю статтею і засланий в Автономну Республіку Комі, де і був убитий в 1939 році. Мати, як член сім'ї зрадника Батьківщини в 1943 році була заслана до ГУЛАГу. Зорій з молодшим братом Борисом залишилися жити у сестри батька.

Середню школу закінчив у 1953 році. Ще в старших класах він на конкурсі силачів удостоївся звання чемпіона Нагірно-Карабаської області та Азербайджану.

У 1953 році поступив у військово-морське училище в місті Пушкіні Ленінградської області. На другому курсі його відрахували за політичними мотивами. Відслуживши 4 роки на флоті, Зорій в 1957 році повернувся до Степанакерта, а потім поїхав до матері в Андижан, де вона оселилася після звільнення. Тут він вступив в місцевий медичний інститут, але незабаром перевівся в Рязанський медичний інститут.

Після закінчення інституту працював на Камчатці спортивним лікарем в обласному диспансері лікувальної фізкультури та одночасно лікарем-терапевтом у відомчій лікарні Товариства водників. Писав вірші й оповідання, в основному на медичні теми, для різних далекосхідних газет, а в подальшому і для «Известий», «Комсомольської правди», «Советского спорта», «Літературної газети», «Літературної Росії», «Смены», «Нашего современника», «Нового мира», «Советской женщины», «Работницы» та ін.

в 1969 році у Вірменії виходить у світ вірменською мовою перша книга Балаяна «Жменя бурштину», а слідом за нею і друга — «Шапка Гіппократа».

За результатами подорожей у 1960-ті роки Камчаткою, крім десятка статей у періодиці, написав книгу «Червона Яранга», основна частина якої під заголовком «Сутичка» вийшла в світ у Вірменії. Друга книга була опублікована у видавництві «Молода гвардія» і удостоїлася літературної премії імені Миколи Островського.

Через тривалі відрядження став професійним мандрівником. Здійснив з двома друзями багатомісячний безпрецедентний перехід від Тихого океану до Атлантики на саморобних човнах по внутрішнім водним артеріям — річках, морях, озерам, водоймищам — Азії та Європи. За свідченням авторитетного журналу «Катери і яхти», це було перша подібна подорож у світі. Також він організував чотиримісячний перехід на собачих і оленячих упряжках, який взяв старт з півдня Камчатки і завершився біля берегів Північного Льодовитого океану, повторивши історичний маршрут дослідників Крайньої Півночі. Підсумком всіх подорожей Балаяна ставали книги.

Після десятирічної роботи на Крайній Півночі в 1973 році переїхав до Вірменії. У Єревані працював у Республіканському диспансері лікувальної фізкультури і одночасно співпрацював у «Медичній» і «Літературній» газетах. Незабаром повністю присвятив себе літературній роботі. Автор більше ніж 50 книжок.

У 1989 — був обраний депутатом Національної Ради НКАО. Був народним депутатом СРСР і народним депутатом НКР, співголовою Міжнародної екологічної організації «Байкальський рух».

Політичні поглядиРедагувати

Особливу популярність принесло есе «Очаг», присвячене історії Вірменії, і видане окремою книжкою у 1981 р. В есе, зокрема, наголошувалося на вірменську ідентичність Нагірного Карабаху і вірменська історична приналежність Нахіджевану. «Я зустрів схід на березі Араксу. Ми розмовляли з вірменської річкою вірменською мовою», писав З. Балаян. І хоча книга була написана в догорбачевську епоху, Балаян називав турків — у тому числі і азербайджанців — «ворогами» Росії та Вірменії. Книжка викликала бурю протестів в Азербайджані — на що автор, на думку де Ваала, і розраховував. Сабір Рустамханлі, Мірза Ібрагімов і інші видні представники інтелігенції Азербайджану опублікували статті, в яких висловили своє обурення.[2]

Згодом став одним з лідерів карабаського руху. Як лідер, він разом з поетесою Сільвою Капутікян 26 лютого 1988 р (невдовзі після постанови Облради НКАО про возз'єднання з Вірменією) зустрічався з Михайлом Горбачовим, сподіваючись умовити його вирішити карабаське питання.

У 1993 році підписав «Лист 42-х».

Згідно з Томасом де Ваалом, був одним з головних ідеологів руху за приєднання Карабаху до Вірменії. В інтерв'ю, даному в 2000 році, він переконано вибудував у ланцюг доказів існування пантюркістських загроз, настільки різні події, як Геноцид вірмен 1915 року, правління азербайджанського президента Алієва і недавнє вбивство в Стамбулі двох британських футбольних уболівальників фанатами турецької команди.[3]

Спортивна діяльністьРедагувати

Майстер спорту СРСР з двох видів спорту: важкої атлетики і зі далекого спортивного плавання на спортивних човнах. Суддя всесоюзної категорії. Заслужений майстер спорту Вірменії (зі значком під № 1). Крім того він — один із засновників Єреванської спортивної школи олімпійського резерву самбо і дзюдо, перший президент Федерації самбо Вірменії (в останні роки — почесний президент), нагороджений кількома медалями та грамотами Міжнародної федерації самбо.

НагородиРедагувати

  • лауреат Державної премії Вірменії,
  • лауреат премії Спілки журналістів СРСР,
  • лауреат премії імені Миколи Островського,
  • лауреат премії Єгіше,
  • лауреат премії «Літературної газети»,
  • лауреат премії Спілки журналістів Вірменії.
  • медаль відмінника Міністерства охорони здоров'я СРСР,
  • орден Мовсеса Хоренаці (Вірменія),
  • орден «За мужність» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • орден «За заслуги перед Вітчизною» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • орден Григора Лусаворича (Нагірно-Карабаська республіка),
  • медаль Героя Арцаха «Золотий орел» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • медаль «Спарапет» (Нагірно-Карабаська республіка),[4]
  • орден «Месроп Маштоц» (Нагірно-Карабаська республіка).[5]
  • Орден Святого Месропа Маштоца (Вірменія).[6]

ПосиланнняРедагувати

ПриміткиРедагувати