Вікіпедія

Баламандська декларація

Баламандська декларація[1][2] (Баламандська угода[3][4], Баламандський документ[5][6], офіційна назва «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування», фр. l'uniatisme, méthode d'union du passé, et la recherche actuelle de la pleine communion[7]) — заява, зроблена Змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між римо-католицькою і православною церквами в ході її VII пленарного засідання, яке відбулося з 17 по 24 червня 1993 року у Баламандському богословському інституті, Ліван. Як зазначається в «Журналі Московської Патріархії», «цей текст є проміжним робочим документом Змішаної комісії з богословського діалогу, тому він не підписувався представниками Церков» (ЖМП, № 12, 1997)[8].

Декларація містить у собі величезні поступки обох сторін православного-католицького діалогу. Католицька сторона проголошує відмову від прозелітизму серед православних і «експансії за рахунок православної церкви». З боку православної поступкою було прийняття існування Східних католицьких церков, сама активність яких для православної церкви була каменем спотикання. Нарешті, поступкою обох сторін була взаємна відмова від винятковости — визнання, що і католицька церква, і православна церква є носіями порятунку, а досягнення єдности «не може бути ні поглинанням, ні змішанням, але зустріччю в істині і любові»[3].

Тим не менш, на думку православних, прозелитична діяльність католицької церкви у традиційно православних регіонах не припинилася[9]. Як зазначив у травні 2006 року Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II, цей документ «так і не став для католиків перешкодою для насадження унії та продовження експансії на схід»[10].

Вироблену 1993 року угоду не можна назвати загальноправославною, позаяк у ній не брали участи Єрусалимська православна церква, Сербська православна церква, Болгарська православна церква, Грузинська православна церква, Елладська православна церква, Православна церква Чеських земель і Словаччини[11], а також Православна церква в Америці, яку традиційно не запрошують на подібні перемовини, оскільки Константинопольський Патріархат не визнає її автокефалії[12].

Російською мовою Баламандський документ був уперше опублікований 1995 року в другому томі збірника «Єдність», виданого Богородице-Різдвяним Бобреневим монастирем Московської єпархії, поряд з иншими документами православно-католицького богословського діалогу. У лютому 1997 року Архієрейським собором РПЦ було ухвалене рішення про публікацію тексту Баламандської угоди 1993 року, а також коментаря до нього в офіційній церковній пресі[8].

Передісторія ред.

На рубежі 1980-1990-х років міжконфесійні стосунки православної та католицькою церков значно ускладнилися. Спричинилася до того у першу чергу активізація уніатських церков, які вийшли з підпілля й почали відновлювати свої парафії і структури на місцях, часто силовими методами. Найбільш болісно для православних цей процес протікав на Заході України — у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях та Закарпатті). Там доходило до масових заворушень, сутичок, силових захоплень православних храмів. Православні громади виганяли на вулицю; проти вірян, які зберегли єдність із православною церквою була розгорнута кампанія з дискредитації у пресі[8].

Прямий діалог з уніатами виявився неможливим, позаяк греко-католики вийшли з «чотиристоронньої комісії», створеної в січні 1990 року з представників Московського Патріархату, римо-католицької церкви, Української православної церкви та католиків східного обряду із Західної України[8].

Під сильним натиском представників української партії Рух, які заявили, що в разі приходу до влади всі храми будуть відібрані у православних і передані українським уніатам, останні вирішили, що немає ніякої необхідности вести діалог із православною церквою[13][8].

Масовий перехід в уніатство почався 1989 року і в сусідній Словаччині за сприяння нової влади. 29 травня 1990 року Президія Національної ради Словаччини видала закон «Про врегулювання майнових відносин між греко-католицькою і православною церквами» (закон № 211/1990), згідно з яким греко-католицької церкви поверталося все нерухоме майно, що належало їй до 28 квітня 1950 року. Однак у Словаччині дані процеси відбувалися зглядно мирно, держава зобов'язалася надати православній Церкві фінансову допомогу для будівництва (або облаштування) нових храмів[14].

Як зазначалося в «Журналі Московської Патріархії», «світова громадськість із недовірою ставилася до протестів Московського Патріархату, вважаючи, що на Західній Україні відбувається відновлення історичної справедливости»[8].

За словами митрополита Волоколамського Іларіона (Алфєєва): «Усе це призвело до дуже великої напруги в наших двосторонніх відносинах, а також позначилося і на православно-католицькому діалозі, тому що ми відмовилися обговорювати нехай і важливі, але теоретичні богословські теми. Ми наполягли на тому, щоб обговорювалася тема унії»[15].

У 1990 році з призводу РПЦ, підтриманої всіма помісними православними церквами, був припинений православно-католицький богословський діалог. В ухваленій постанові говорилося, що його відновлення можливе після того, як буде спільно вивчена проблема унії та знайдений її розв'язок[8][16].

На підставі спільно вироблених матеріалів Міжнародна змішана комісія з богословського діалогу, що зібралася на Шостій пленарній сесії у Фрайзінгу (Німеччина) 6 — 16 червня 1990 року, виступила із заявою[8], в якій констатується, що «унія яко метод там, де вона застосовувалася, не служила цілям зближення церков. Навпаки, вона викликала нові поділи. Таким чином, становище, яке було створено, стало приводом для сутичок і нещасть, які закарбувалися в історичній пам'яті обох церков. Окрім того, й еклезіологічні мотиви спонукають шукати инших шляхів»[16].

Наступним етапом роботи комісії стало засідання Координаційного комітету в Ариччі (біля Риму), що пройшов з 10 по 15 червня 1991 року, на якому був вироблений перший варіант спільного документа «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування»[8], який і став основою для баламандського документа[16].

VII пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з православно-католицького діалогу ред.

 
Баламандський монастир

Сьоме пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між католицькою церквою і православною церквою проходило з 17 по 24 червня 1993 року в Баламанді, недалеко від однойменного монастиря і в будівлі Богословського інституту святого Івана Дамаскіна і нового Баламандського університету. На цьому пленарному засіданні Спільної міжнародної комісії з діалогу були присутні 14 представників восьми автокефальних православних церков і двадцять чотири члени Комісії з католицької сторони. Учасників тепло зустрів Патріарх Антіохійський Ігнатій IV[17].

Католицька делегація здійснила богослужіння в суботу вдень, а православна делегація — в неділю вранці, кожна церемонія проходила в історичній церкві монастиря в присутності великого числа віруючих. В понеділок, 21 червня православні і католики, були гостями на обіді у Патріарха Ігнатія IV. Офіційна делегація, що представляла комісію нанесла візит ввічливости до президента Республіки Ільясу Храуі і Голова Парламенту Набіху Беррі у вівторок, 22 червня. Вся комісія потім здійснила поїздку по історичному центру Бейруту[17].

Сьоме пленарне засідання було повністю зосереджено на богословських і практичних питаннях, пов'язаних з існуванням і пастирською діяльністю східних католицьких (уніатських) церков. Змішана міжнародна комісія з православно-католицького діалогу в Баламанді мала у своєму розпорядженні робочий документ, розроблений координаційним комітетом Комісії в ході зустрічі в Аричче (Рим) у червні 1991 року. Цей текст був вивчений і перероблений «у відвертому і братському дусі»[17].

Текст декларації був спочатку розроблений французькою мовою і перекладений на англійську мову під час зустрічі[17].

Документ, вироблений у Баламанді Спільною міжнародною комісією з богословського діалогу, був направлений главам католицької і помісних православних церков для затвердження та застосування[17].

Зміст декларації ред.

Документ складається з трьох частин: «Вступ», «Еклезіологічні принципи» і «Практичні правила»[16]. Складений документ:

  • констатує відсутність єдності між православ'ям і католицтвом (пп. 6-11), а також те, що у минулому способи його досягнення виявилися безуспішними (пп. 7, 9) і породили серйозні конфлікти і недовіру (пп. 7-11).
  • розглядає православну і католицьку церкви яко «Церкви-сестри» (пп. 12, 14, 27); пункт 14 був відсиланням до енцикліки Івана Павла ІІ «Slavorum Apostoli»[3].
  • визнає уніатські церкви «східними католицькими церквами» (пп. 3, 8, 16, 23, 34), «яко частина католицької громади» (п. 3), які повинні керуватися положеннями Другого Ватиканського собору (п. 16) і бути рівноправними учасниками у справі екуменічного діалогу (пп. 16, 34);
  • оголошує, що «пастирська діяльність як латинської, так і Східних католицьких церков, більше не спрямована на те, щоб спонукати вірних однієї Церкви переходити в іншу; таким чином, вона більше не прагне до прозелітизму серед православних. Вона прагне до задоволення духовних потреб своїх власних вірян і не має ніякої волі до експансії за рахунок православної церкви» (п. 22) і виключає «уніатський підхід» як спосіб пошуку повного спілкування (п. 4)
  • пропонує забути історію «відносин між православною церквою і східними католицькими церквами» (п. 23) і засуджує "спроби повернути східних католиків до церкви отців православною стороною (п. 11);
  • декларує, що православ'я і католицтво в рівній мірі ведуть до спасіння, і стверджує рівність рятівної дії і достовірності святих таїнств як у православ'ї, так і в католицтві (пп. 10, 13, 28, 30);
  • закликає враховувати «реліґійну свободу вірян», які «повинні мати змогу вільно висловлювати свою думку, коли їх про це запитують» (п. 24);
  • пропонує вірянам надавати «допомогу иншим Церквам в їхньому богослужінні, представляючи свою власну церкву в їхнє розпорядження за обопільною згодою, яке дозволило б здійснювати богослужіння по черзі в різний час у тому самому будинку» (п. 28);
  • пропонує створення католиками «нових структур у регіонах, що традиційно належать до юрисдикції православної церкви», лише після ради між місцевими єпископами церков; і взагалі рекомендує «уникати душпастирської діяльности, яка загрожувала б незабаром вилитися у суперництво чи навіть конфлікт» (п. 29);
  • наполягає на необхідності «приділити особливу увагу готуванню майбутніх священників», освіта яких «має бути об'єктивним і позитивним по відношенню до іншої церкви», проповідувати справжність її «сакраментального життя» (таїнств), викладати історію, «орієнтовану на узгоджену або навіть загальну історіографію обох церков» (п. 30);
  • оголошує, що мета «діалогу любови» — «знайти повне спілкування, яке існувало між нашими Церквами понад тисячоліття» (п. 20);
  • вважає, що запропоновані принципи й методи виключать в майбутньому «усякий прозелітизм і всяке прагнення до експансії католиків на збиток православної церкви» та усунуть перешкоди для подальшого екуменічного діалогу (п. 35)[18].

Учасники ред.

Як зазначив голова Синодальної богословської комісії митрополит Філарет (Вахромєєв), текст був завізований представниками дев'яти помісних православних церков; щодо представника Російської православної церкви ігумена Нестора (Жиляєва), він зазначив: «Текст був лише завізований у робочому порядку, причому особою, яка не мала повноважень для ухвалення відповідальних рішень у цій галузі»[19].

від православних церков ред.

В обговоренні документа брали участь наступні представники помісних Православних церков:[11]

 
Митрополит Стилиан (Харкианакис). Фото 2014 року

від католицької церкви ред.

 
Кардинал Едвард Ідріс Кассиді. Фото 1984 року

Від католицької церкви брали участь[20]:

Реакція ред.

Баламандський документ, із його рішучими та революційними формулюваннями, одразу ж всебічно розкритикували як православноі, так і з католики[21]. Без заперечень прийняли її дві головних дійових особи православно-католицького діалогу — Папа Римський і Патріарх Константинопольський[3].

Консервативні й традиціоналістські кола і в православ'ї, і в католицизмі убачали у Баламандському документі еклезіологічне зрівняння православної і католицької Церков. Особливо неприйнятними для них були твердження Баламандського документа про «ті самі таїнства», у тому числі про «єдине таїнство Священства, що приносить єдину Жертву Христову», які можуть привести до висновку, що таїнства «Церков-сестер Сходу і Заходу», «спільно зберігають Церкву Божу», рівноспасительні і повному євхаристійному спілкуванню заважають тільки «забобони й використання історії у політичних цілях». Ці твердження важко узгодити з позиціями сторін, кожна з яких розглядає свою Церкву яко універсальну і єдино істинну[16]. Критикували також вживання терміна «церкви-сестри» щодо Православної і Католицької Церков[5].

Уніати були незадоволені тим, що документ відкидає унію як метод, тим самим ставлячи під питання саме існування уніатських церков[16], опріч того, вони відчули, що «Церквою-сестрою» можуть розглядати не їх, а місцеву православну Церкву[22]. Апостольський адміністратор для греко-католиків Румунії єпископ Георгій Гуциу, направив 1994 року листа Папі Івану Павлу II, в якому різко критикував саме ті положення Баламандського документа, які відкидають «уніатство» яко метод, який суперечить традиції обох Церков, звинувачуючи Румунську православну церкву у тому, що вона не відмовляється від приєднання шляхом насильства і терору в 1948 році Румунської уніатської церкви до Румунської православної (Chretiens en marche. 1994. № 43). Закінчується цей лист однозначним і жорстким запереченням не тільки Баламандського документа, а й узагалі всіх виплодів православно-католицького діалогу щодо проблеми унії: «Румунська церква, яка перебуває у сопричасті з Римом, нічого не сприймає з текстів, підписаних на Родосі, у Фрайзінгу, Аричче й Баламанді, і оголошує недійсними підписи, поставлені під цими текстами» (там само)[8].

Низку критичних зауваг до Баламандського документу (втім, у м'якішій формі, не заперечуючи його корисности в цілому) висловив голава українських греко-католиків кардинал Мирослав Любачівський[8].

У грудні 1993 року ченці гори Афон направили листа до Патріарха Варфоломія з виразом невдоволення Баламандскою декларацією[23]. 18 березня 1994 року він був опублікований у грецькій пресі і потім перекладений російською, сербською та англійською мовами[11].

У 1995 році Архієрейський Синод Елладської православної церкви засудив Баламандську угоду, відзначивши, що «Баламандський текст щодо унії — неприйнятний з православного погляду» і «абсолютно чужий віковому православному Переданню»[24].

Рішення Архієрейського Собору РПЦ в лютому 1997 року щодо публікації Баламандського документа викликали сплеск інтересу до нього. У газеті «Русь Православная» № 48 від 6 березня 1997 року, що виходила яко додаток до «Радянської Росії», з'явилася публікація під заголовком «Баламандська унія?», де був надрукований текст Баламандського документа з купюрами, що спотворюють зміст документу, та коментар до нього. У публікації давалася вкрай негативна оцінка Баламандському документу[8]. 16 березня 1997 року в лютому конференція Союзу православних братств прийняла резолюцію, в якій висловлено стурбованість «Баламандською угодою, яка різко суперечить традиційному святоотцівському відношенню до католицизму»[25]. Надалі серед деяких противників екуменізму і контактів з Католицькою церквою закріпилося найменування цього документа «Баламандскою унією»[19][26].

Проте в дійсності ніякого злиття православ'я і католицтва не сталося. Як зазначав католицький богослов і член спільної православно-католицької комісії з богословського діалогу священник Вацлав Хриневич, «виражений у переломному документі новий образ думок не став ні в одній з Церков загальнопоширеним і загальноприйнятим»[3]. На думку православного історика Владислава Петрушко: «Висновки, зроблені в Баламанді, визнавали по суті, що ніякої перешкоди на шляху до спілкування між католиками і православними немає. В той же час реально існуючий комплекс протиріч між Православ'ям і католицизмом переконував у протилежному. Стрімке відродження уніатства на Західній Україні та його подальше просування на Схід також змушували Ватикан не поспішати з висновками про історичну неспроможність унії, в якій знову починали бачити досить дієвий засіб прозелітизму серед православних»[27].

17 липня 1997 року Священний Синод РПЦ ухвалив: «Вважати за необхідне проведення спеціального всеправославного обговорення Баламандського документу» і «Рекомендувати до публікації в церковній пресі представлений Синодальною богословською комісією коментар до тексту Баламандського документа»[28].

Проблема уніатства розглядалася і на Восьмому пленарному засіданні Змішаної комісії в Балтіморі (США). Передбачалося прийняття документа, де розглядалася б уже конкретний практичний складник цієї проблеми, враховуючи той факт, що Східні Католицькі (уніатські) Церкви несуть своє служіння в основному на споконвічній канонічної території відповідних Православних Церков. Документ не був прийнятий, а відтак розгляд даного питання було зовсім припинено[29].

За словами Патріарха Алексія II, Баламандській угоді «ніколи не надавалося догматичне значення»[10].

Література ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Филонов В. И. Баламандская декларация как попытка диалога между Католической и Православной Церквями // Вестник Орловского государственного университета. Серия: Новые гуманитарные исследования. 2010. № 3. С. 78-80.
  2. ↑ А. В. Юдин 400 лет Бресткой церковной унии 1596-1996: критическая переоценка: сборник материалов международного симпозиума, Неймеген, Голланлдия на «Google Books»
  3. ↑ а б в г д Пшебинда, Гжегож (26 липня 2015). ИОАНН ПАВЕЛ II И ПРАВОСЛАВНЫЙ МИР. novpol.ru (рос.). Архів оригіналу за 26 липня 2015. Процитовано 5 липня 2019.
  4. ↑ РПЦ никогда не ратифицировала Баламандское соглашение. РЕЛИГАРЕ. Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  5. ↑ а б Православно-католические отношения на современном этапе | Русская Православная Церковь (ru-RU) . Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  6. ↑ https://risu.org.ua/article_print.php?id=40471&name=theme&_lang=ua&
  7. ↑ текст Беламанандской декларації французькою мовою [Архівовано 4 квітня 2019 у Wayback Machine.] на офіційному сайті Ватикану
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н Комментарий Синодальной Богословской комиссии к баламандскому соглашению. 4 листопада 2008. Архів оригіналу за 5 липня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  9. ↑ Не прозелитизм, а братский диалог. www.ng.ru (рос.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  10. ↑ а б Патриарх Московский и всея Руси Алексий ответил на вопросы сотрудника редакции официального Интернет-сайта Русской Зарубежной Церкви. russianorthodoxchurch.ws. 1 травня 2006. Архів оригіналу за 8 січня 2013. Процитовано 5 липня 2019.
  11. ↑ а б в Letter to the Ecumenical Patriarch Concerning the Balamand Agreement. orthodoxinfo.com. Архів оригіналу за 19 лютого 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  12. ↑ Примат и соборность в Православной Церкви. Патриархия.ru (рос.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  13. ↑ Заявление Священного Синода Московского Патриархата (в связи с выходом католиков восточного обряда из четырехсторонней Комиссии по урегулированию отношений между православными и католиками восточного обряда в Западных областях Украины и по поводу решения Львовского городского Совета народных депутатов от 6 апреля 1990 года) // Журнал Московской Патриархии. стр. 14-15.
  14. ↑ В. В. Бурега ИОАНН. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2010. — Т. XXIII. — С. 401-402. — ISBN 978-5-89572-042-4.(рос.)
  15. ↑ Митрополит Волоколамский Иларион: Хотел бы выразить надежду на то, что следующий Папа Римский будет, в хорошем смысле слова, традиционалистом / Интервью. Патриархия.ru (рос.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  16. ↑ а б в г д е ДИАЛОГИ БОГОСЛОВСКИЕ РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2007. — Т. XIV. — С. 604-618. — ISBN 978-5-89572-024-0.(рос.)
  17. ↑ а б в г д JOINT INTERNATIONAL COMMISSION FOR THE THEOLOGICAL DIALOGUE BETWEEN THE ROMAN CATHOLIC CHURCH AND THE ORTHODOX CHURCH: SEVENTH PLENARY SESSION Balamand school of theology (Lebanon) June 17-24, 1993 [Архівовано 23 грудня 2003 у Wayback Machine.] // офіційний сайт Ватикану
  18. ↑ Баламандское угода. Архів оригіналу за 5 листопада 2016. Процитовано 2 березня 2019.
  19. ↑ а б Митрополит Минский Филарет отвергает обвинения в адрес Московского Патриархата / Православие.Ru. www.pravoslavie.ru. Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  20. ↑ Deklaracja z Balamand (пол.). Przeorat Niepokalanego Serca N.M.P. 21 грудня 2012. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 1 серпня 2016.
  21. ↑ А. С. Максимов Місія католицької церкви у XX столітті [Архівовано 13 квітня 2021 у Wayback Machine.] // XVI Щорічна богословська конференція 2006 р.
  22. ↑ Восточный католицизм – свидетель раны церковного раскола. sib-catholic.ru (ru-RU) . Архів оригіналу за 11 грудня 2021. Процитовано 5 липня 2019.
  23. ↑ William G. Rusch The Witness of Bartholomew I, Ecumenical Patriarch на «Google Books»
  24. ↑ Екуменічний рух. Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 2 березня 2019.
  25. ↑ Коротка історія Союзу православних братств: до 25-річчя. Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 2 березня 2019.
  26. ↑ Встреча в Гаване. Политком.RU. Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.
  27. ↑ Владислав Петрушко Ватикан: Натиск на Схід про ставлення католицизму до екуменізму і православ'я [Архівовано 15 серпня 2016 у Wayback Machine.]
  28. ↑ Засідання Священного Синоду 17 липня 1997 р. : Російська Православна Церква. Архів оригіналу за 5 січня 2018. Процитовано 2 березня 2019.
  29. ↑ Московский Патриархат и Святой Престол на пороге кризиса в отношениях. www.ng.ru (англ.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 5 липня 2019.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Баламандська_декларація&oldid=42263791