Відкрити головне меню

Базилевський Павло Михайлович

Павло́ Миха́йлович Базиле́вський (*9 вересня 1896, Затишшя — † 1981) — підполковник Армії Української Народної Республіки (в еміграції — генерал-хорунжий).

Базилевський Павло Михайлович
Bazylevskyi Pavlo.jpg
Народження 9 вересня 1896(1896-09-09)
Затишшя Тираспольського повіту Херсонської губернії
Смерть 1981(1981)
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Освіта Чугуївське військове училище
Звання Imperial Russian Army StfCapt 1917 h.png Штабс-капітан

10 УНР 30-03-1920 Підполковник.svg Підполковник
Командування командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії
Рід Базилевські
Нагороди
«Воєнний хрест» (УНР)

БіографіяРедагувати

Павло Базилевський народився 9 вересня 1896 року на ст. Затишшя Тираспольського повіту Херсонської губернії. Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Лубенське вище навчальне училище, 1 січня 1916 року — Чугуївське піхотне юнкерське училище, вийшов прапорщиком до 216-го піхотного запасного батальйону.

5 липня 1916 року відбув на поповнення військ Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На фронті був активним діячем українського руху у військах. Делегат першого Всеукраїнського військового з'їзду у Києві у травні 1917 року. Наприкінці 1917 року — старшина Першого українського козачого полку імені Богдана Хмельницького. З 17 березня 1918 року — старшина кінної сотні 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 1 квітня 1918 року — у складі 2-го куреня 1-го Запорізького полку виділений на формування 4-го Запорізького імені Богдана Хмельницького полку Армії УНР.

З 1 травня 1918 року — командир 1-ї сотні 4-го Запорізького імені Богдана Хмельницького полку Армії Української Держави. З 12 вересня 1918 року — командир 3-ї сотні та тимчасовий виконуючий обов'язків командира куреня. З 19 грудня 1918 року — командир 11-ї сотні. З 1 січня 1919 року — командир 3-го куреня.

18 березня 1919 року був поранений у бою з більшовиками, евакуйований до шпиталю, тривалий час лікувався. З 16 вересня 1919 року — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) УНР. З 26 січня 1920 року — командир куреня 1-го рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 31 березня 1920 року — командир 10-го куреня 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 28 квітня 1920 року — командир 11-го куреня. З 5 травня 1920 року — помічник командира 11-го куреня. З 12 червня 1920 року — помічник командира 12-го куреня.

З 25 липня 1920 року — командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 17 листопада 1920 року — комендант Могилева-Подільського. З 20 грудня 1920 року — помічник начальника школи старшин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 15 лютого 1921 року — приділений до 19-го куреня 3-ї Залізної дивізії. З 5 червня 1921 року — референт постачання 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії.

Після інтернування Армії УНР у Польській республіці перебував у таборі міста Каліш. Був призначений начальником таборової школи підстаршин. З 1923 року жив на еміграції у Тарнові.

Під час німецько-польської війни 1939 року й наступу червоноармійських військ потрапив у табори військовополонених поляків. Засланий до Сибіру. 1942 року зголосився до Польської армії генерала Владислава Андерса, яка формувалася в СРСР. У складі цієї армії через Іран дістався на Близький Схід, де воював проти німецьких військ.

Після Другої світової війни емігрував до Великої Британії. У 19501976 роках очолював Союз українських ветеранів. 1964 року обраний головою Товариства українських комбатантів у Великій Британії.

Перебуваючи у монастирі на Оливній горі в Палестині, став фундатором плити з українськомовним написом молитви «Отче наш».

ПосиланняРедагувати

ДжерелаРедагувати