Відкрити головне меню

Арґо́, арготи́зм (фр. argot — укр. жаргон, первісне — жебрацтво) — особлива умовна (таємна) мова, що використовується певною групою (за будь-якою ознакою) людей, щоб запобігти розумінню їхніх розмов людьми з-поза групи.

Як правило, малозрозумілі або й зовсім незрозумілі для решти суспільства. Один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або фахової групи, незрозуміла для сторонніх.

Зміст

Використання термінаРедагувати

Іноді термін «арґо» вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (наприклад, арґо акторів, музикантів, спортсменів, військовослужбовців тощо), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арґо — мова «соціального дна», декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, волоцюг, картярів-шуллерів тощо). Арготизми відомі серед таких соціальних груп як: лірники, ремісники, кожухарі, мандрівні крамарі, жебраки, злодії.

ВиникненняРедагувати

Виникнення арґо пов'язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та інші, які з метою самозахисту й відособленості від решти суспільства і збереження своїх фахових таємниць, створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арґо сліпих кобзарів і лірників — так звані лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арґо цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи професійними відмінностями.

Творення арготизмівРедагувати

В основі арґо зазвичай лежить загальнонародна мова та її граматична система, проте вони істотно відрізняються від неї словниковим складом. Так, у найдослідженішому в українському мовознавстві, лірницькому арґо найуживаніші в загальнонародній мові слова мають свої специфічні відповідники. Серед них є незначна частина утворень від іншомовних коренів, наприклад, гальомий — великий (порівняйте болг. голям та укр. «загал»), дикона — десять (пор. грец. δέκα), метропіль — земля (пор. грец. μητρόπολις), мікрий — малий (пор. грец. μικρός).

Решта ж слів є утвореннями від загальновідомих слів з прозорою чи не зовсім ясною внутрішньою формою і своєрідною будовою, невідомими в загальнонародній мові (висюлька — яблуко, пор. висіти; котинь — віз, пор. котити; скрипота, скрепи — двері, пор. скрипіти; ботняк — буряк, пор. ботвина) або деформованими шляхом заміни звуків, додавання, усічення чи перестановки складів тощо словами загальнонародної мови (батузник — мотуз, кідро — відро, лоботи — чоботи, пасорити — пасти, ставреник — вареник, кудень — день, кузавтра — завтра, бимій — мій.

Словозміна і утворення префіксованих форм відбуваються за законами загальнонародної мови. Прикладом лірницького арґо є недавні (60-х pp.) записи Й. Дзендзелівського на Волині:

  • «В битебе клева буштирака, скелиха не вкушморить» («В тебе добра палиця, собака не вкусить»);
  • «Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус» («Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій»).

Використання АрґоРедагувати

Арґо використовувалися не лише для таємного спілкування, а й як засіб своєрідної мовної гри, розваги. Такими, зокрема, були школярські, та бурсацькі арґо, побудовані на свідомому поєднанні несполучуваних частин різних слів (На моторошні засердчить — На серці стане моторошно), додаванні до кожного слова своєрідних закінчень на зразок лат. (вишневентус — вишнівка, вечорнитентус — вечорниці), зразки яких зустрічаються у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших письменників. Слова і вислови з арґо, уживані в загальнонародній мові, називаються арґотизмами. За незначними винятками, вони стоять поза межами літературного вжитку і можуть бути виправдані лише в мові персонажів художніх творів, якщо це зумовлюється його темою й стилістикою, настановами (зразками такого їх використання є деякі твори І. Франка, В. Винниченка, А. Тесленка, Г. Хоткевича, С. Васильченка, І. Микитенка та ін.), або в перекладах для передачі арґо інших мов. Також арґо активно використовується у сучасній українській літературі (особливо у творчості Олеся Ульяненка, Юрія Андруховича, Юрка Позаяка, Анатолія Дністрового та інших).

Арготизми в літературіРедагувати

Розказував, як він попав раз на вечорниці… А там самі терпелюки1 та каравони2. Покургав3 я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха4 й обзивається: «Чи не дати вам, діду, мукиці?» Оце, думаю, клево5! Годі сухмаї кусмарити6, хоч ставреників накурляю7 (Г. Хоткевич, «Сліпець»; лірницьке арго: 'парубки; 2дівчата; Зпограв; 4сука; 5добре; 6сухарі гризти; 7вареників наварю).

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Дзендзелівський Й. О. Арго нововижницьких кожухарів на Волині // З кн.: Дзендзелівський Й. Українське і словянське мовознавство. — Збірник праць. — Львів, 1996. — С. 245–285.

ПосиланняРедагувати