Відкрити головне меню

Антропологічний склад українців — типологія характерних та спадкових антропологічних ознак українців.

Зміст

Історія дослідженьРедагувати

ПротоантропологіяРедагувати

Хоча перші узагальнені антропологічні описи фізичних рис українців містили ще праці Федора Туманського та Опанаса Шафонського загалом початок антропологічних досліджень українців, як і решти європейських народів, припали на 1860-ті. Одним з перших до них звернувся Ізідор Коперницький, який в 1861 на шпальтах часопису «Университетские известия» опублікував результати своїх антропологічних розвідок «Предварительные сведения о краниологических исследованиях над строением славянских черепов»[1]. За підсумками обміру 47-ми слов'янських черепів, попри обмежену кількість вивченого матеріалу, він вдався до широких узагальнень щодо існування в минулому єдиного спільного типу, риси котрого найбільш збереглися в українців. Росіяни ж, на його думку, сформувались на фінській основі втративши слов'янські риси[2]. Його висновки були піддані критиці В. Проценком котрий обстеживши понад 100 черепів українців та росіян відзначив схожість краніологічних характеристик. Проте погляди Коперницького надалі набули широкого поширення у польській, українській та, меншою мірою, російській антропології.

Першу масову антропологічну класифікацію запропонував Павло Чубинський. Він навів дані про фізичний тип призовників (1366 осіб) з яких виділив три типи Правобережжя: український, подільський та волинський. Згідно його думки найбільш на формування українців вплинули тюркський, південнослов'янський, і румунський морфологічні компоненти. Втім більшість ознак визначалися вельми приблизно чи узагалі не визнаються в сучасній антропології.

Опісля Юзеф Маєр та Ізідор Коперницький одночасно публікували підсумки експедиції з вивчення зокрема українців Східної Галичини. Перший, використавши матеріали Чубинського, вдався до порівняння фізичних рис галичан та наддніпрян. У галичан він відзначив дещо нижчий зріст, округлішу форму голови, і темніше забарвлення волосся та очей. Хоча ці висновки базувалися на недосконалій методиці вони, загалом, пройшли випробування часом.

Протягом 1880—1890 з'явились чисельніші праці з антропології, зокрема Миколи Гільченка[3] котрий відзначав високий зріст та брахікефалію українців. За його спостереженнями ці риси були притаманні і кубанцям. Відносну високорослість українців, у порівнянні з іншими східними слов'янами, зазначав і Дмитро Анучин. Розмірковуючи з приводу того він писав:

«Антропологічний тип малоросів, незважаючи на домішку чужинських елементів, безсумнівно зберіг ще багато ознак, характерних для давніх слов'ян взагалі, і південноруських древніх слов'ян зокрема. До цих ознак можна віднести і високий, порівняно, зріст, в якому давні слов'яни змагались з германцями»

Першу, обгрунтовану теорію, що базувалася на масових обстеженнях здійснив Федір Вовк. Через свою діяльність у Старій громаді, опісля репресій Емського указу, вимушено переїздить до Парижу — тогочасного центру антропологічної науки, де вдосконалює свої знання галузі. У 1904—1906 роках, за підтримки Михайла Грушевського, він взяв участь у трьох етнографічно-антропологічних експедиціях в Галичині. Повернувшись з еміграції до Росії та згуртувавши колектив учнів-студентів СПУ, зокрема Сергія Руденка, Лева Чикаленка, Олександра Шульгина та інших, разом з ними зібрав антропологічні дані великого обсягу на території сучасної України, Холмщини, Кубані та Подонні. Матеріали стосувались понад 5 тис. осіб більш ніж сорока територіальних вибірок українців. На підставі «класичних» антропометричних і антропоскофічних ознак у трьох — північній, середній та південній — смугах України Вовк дійшов висновку про відносну антропологічну одноманітність українців, відносячи їх до динарської раси поширеної на Балканах. Подібні переважаючі риси — переважання брахікефалії, відносно темного волосся і очей, пряма форма носа — він охарактеризував як «український антропологічний тип». На той час це було найсучасніше дослідження котре знаменувало певний основоположний етап української антропологічної науки[4].

Міжвоєнний періодРедагувати

Після завершення I СВ та невдачі Української революції в країні діяло три наукових антропологічних осередки — Кабінет антропології та етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН, відділи при НТШ ім. Шевченка та ХНУ імені В. Н. Каразіна. Локальними дослідженнями (зокрема Поділля), до арешту по справі СВУ[5], відзначався Анатолій Носов. 1923-го року Віктор Бунак запропонував свою класифікацію східноєвропейців виокремивши, у тому числі, чотири типи українців. Ростислав Єндик, користуючись методикою Яна Чекановського[pl], теж визначав чотири смуги, проте з іншою географією. Втім «львівська школа» Чекановського-Єндика згодом зазнала критики, значно втративши авторитет у наукових колах.

Загалом антропологічні дослідження українців протягом 20-40-х років XX ст. мали фрагментарний характер і, за небагатьма винятками, містили методичні вади.

Від середини XX-го сторіччяРедагувати

 
Збори відділу етнографії ІМФЕ АН УРСР. 1966 р. Зліва направо сидять: Олександра Кувеньова, Кость Гуслистий, Єлизавета Данилова, Світлана Круц, Олена Кравець. Стоять: Наталія Гаврилюк, Галина Захарова, Володимир Горленко, Василь Дяченко, Володимир Зінич, Всеволод Наулко.

Після II СВ новий етап розвитку розпочався в середині 1950-х років опісля створення групи антропології при ІМФЕ АН УРСР на чолі з Іваном Підоплічком. 1956-го року розпочала роботу Українська експедиція очолювана Василем Дяченко: напротязі восьми сезонів було обстежено майже 80-т територіальних громад українців (понад 10 тис. осіб) та понад 45-ть вибірок інших народів. Програма досліджень охопила широкий комплекс соматологічних ознак згідно сучасної методики. Зібрані дані Дяченко узагальнив у своїй монографії котра стала визначальною працею для вітчизняної антропології. Його фундаментальні дослідження містили детальний аналіз соматологічних варіацій і загальну антропологічну характеристику українців на фоні інших груп Східної, Центральної та Південної Європи. В Україні ним географічно було виділено п'ять регіональних варіантів — центрально-український, карпатський, нижньодніпровсько-прутський, деснянський, ільменсько-дніпровський — мешканці котрих відрізнялися за рядом ознак. Найчисельніший за Дяченком (75 % сільського населення) — центрально-український, найменш схожих рис з іншими варіантами мав карпатський тип. Зокрема середній зріст українців збільшувався з заходу на схід, від найнижчих мешканців південно-західної Львівщини до найвищих Центрального та Нижнього Подніпров'я, що загалом збігалося з показниками Вовка, який також зазначав найвищість українців північно-західної Полтавської, частини повітів Харківської та Катеринославської губерній разом з гуцулами та кубанцями[6].

Також виходили праці (1969—1972) Валерія Алексеєва котрий за краніологічними матеріалами XVII—XVIII ст. схилявся до думки що пращурами українців є деревляни. Натомість Тетяна Алексєєва оцінювала походження за спадковістю фізичних ознак різних східнослов'янських племен — полян, волинян, тиверців, уличів та інших. У той же час, попри переважаючу східнослов'янську основу, на її думку залишилися і певні риси дослов'янського субстрату носіями якого були черняхівці та скіфи.

У другій половині 1960-х співробітники ІМФЕ АН УРСР, зокрема — Єлизавета Данилова[7], Василь Дяченко, Семен Лаврик — розгорнули в Україні широкомасштабні гематологічні дослідження метою яких було виявлення регіональних відмінностей у розподілі груп крові систем ABO, MN[en] та інших, аналіз котрих у повному обсязі було систематизовано та викладено у монографії Даниловою (1971). Вона виокремила п'ять гено-географічних областей які відрізняються між собою за значеннями генного індексу. Чотири з них входять до великої східноєвропейської гематологічної зони, а п'ята — карпатська — до північнобалкансько-карпатської. Згідно її висновків центральноукраїнська, поліська та деснянська має аналогії серед інших східнослов'янських народів, окремих груп поляків та балтійцями, у той час як карпатська тяжіє до молдован, румунів, болгарів та, меншою мірою, сербів і боснійців тощо. У південно-східній відзначено вплив давнього іранського та тюркського компонентів.

Праці з антропологічної гематології продовжила Р. О. Старовойтова[8] котра вперше увела в науковий обіг дані сивороточних систем гаптоглобіну (Hp), гамма-імуноглобуліну (Gm) та групоспецифічного компоненту (Gc).

В 1968-му Дяченко опублікував дані по двох одонтологічних ознаках наддніпрянців відзначивши їх приналежність до західного расового стовбура. Впродовж 1970—1999 років подібні дослідження, за методикою Олександра Зубова, а також дерматогліфічні проводив Сергій Сегеда. Зіставивши їх з соматологічними та гематологічними даними попередніх дослідників виокремив чотири антропологічні зони — центральну, північну, західну та південну. Він зазначав:

«…серед українців переважає відносно високий зріст, брахікефалія, темний колір волосся та очей, відносно широке обличчя з середнім горизонтальним профілем, пряма спинка носа. На Півночі, Заході та Півдні України спостерігається відхилення від наведеного комплексу ознак…»

Також Сегеда певною мірою погоджувався з попередніми висновками Дяченка щодо наявності фракійського компонента в українців Карпат та Буковини, що головним чином виявляється у темнішій пігментації волосся та очей, інтенсивнішому розвитку третинного волосяного покриву і переважанні випуклих спинок носа над увігнутими.

ТипологіяРедагувати

 
Чоловічі антропологічні типи українців (1928)
 
Жіночі антропологічні типи українців (1928)

Дяченка 1965Редагувати

У підсумку досліджень Дяченко відкидав висновки Федіра Вовка про належність всіх українців до одного антропологічного типу, втім зазначивши:

«Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці, або італійці, південні і північні групи, яких дуже відрізняються за антропологічним складом»[9]

ЦентральноукраїнськийРедагувати

Поліський варіант ЦнУРедагувати
Волинський варіант ЦнУРедагувати

КарпатськийРедагувати

В ареалі карпатської антропологічної області виокремлюються два основні відмінні локальні варіанти — східний та західний.

Східний варіант КпРРедагувати
Західний варіант КпРРедагувати

Нижньодніпровсько-прутськийРедагувати

Прутський варіантРедагувати
Нижньодніпровський варіантРедагувати

Деснянський (Валдайський)Редагувати

Верхньодніпровсько-ільменськийРедагувати

Дані антропологічних досліджень в УРСР публікувалися, починаючи з 1960 року в серії «Матеріали з антропології України»[11] (випуски I—VI до 1972 р.). Із західноєвропейських фахівців питаннями антропології України цікавилися Жозеф Денікер (1908 і 1926), Ганс Гюнтер[de] (1929), Ільзе Швідецьки[de] (1938-39) та інші.

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Вовк Ф. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1926;
  • Николаев Л. Национальные и социальные различия в размерах головы и в некоторых соматоскопических признаках у населения Харковского округа. X. 1926;
  • Раковський І. та Руденко С. Погляди на антропологічні відносини в укр. народі. Л. 1926;
  • Czepurkowski Е. Analiza głównych typów ludu rosyjskiego, białoruskiego, ukraińskiego, litewsko-łotyskiego і polskiego za pomocą metody geograficznej. Fracy і materjały Komisji antropologicznej. Kp. 1926;
  • Deniker J. Les races et les peuples de la terre. Париж 1326; Günther H. F. K. Rassenkunde Europas. Мюнхен 1929; Czeka nowski J. Wstęp do antropologji Polski. Л. 1930;
  • Klimek S. Terytorja antropologiczne. Prace geogr. Л. 1932;
  • Єндик Р. Вступ до расової будови України. Мюнхен 1949;
  • Eickstedt E. Rassenkunde u. Rassengeschichte der Menschheit. Штутґарт 1954;
  • Дяченко В. Антропологічний склад українського народу. К. 1965;
  • Зіневич Г., Круц С. Антропологічна характеристика давнього населення території України. К. 1968;
  • Круц С. Население территории Украины эпохи медибронзы. К. 1972.
  • Сегеда Сергій. Антропологія: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с. ISBN 966-06-0165-4

ПриміткиРедагувати

  1. Ізідор Коперницький
  2. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект Видавництво ім. Олени Теліги 2001 256 ст. (7 ст.) ISBN 966-7601-34-Х
  3. Микола Гільченко ЕСУ
  4. Український народ в минулому і сучасному: Антропологічні особливості українського народу. Етнографічні особливості українського народу. — Петроград, 1916.
  5. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х років. Архів оригіналу за 17 травень 2017. Процитовано 25 березень 2017. 
  6. Макарчук С. Етнічна історія України: навч. посібник // Антропологічний поділ людства / С. А. Макарчук. — Київ: Знання, 2008. — 471 c. (340 і 350 с.) ISBN 978-966-346-409-1
  7. Єлизавета Данилова
  8. Р. А. Старовойтова Этническая геногеография Украинской ССР (рос.)
  9. Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. — К., 1965. с. 126
  10. Сегеда Сергій. Антропологія. Антропологічний склад українського народу. litopys.org.ua. Процитовано 2017-01-29. 
  11. В. І. Наулко. «Матеріали з антропології України» // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 552. — ISBN 978-966-00-1028-1.