Антоніо Кафієро
Анто́ніо Франсі́ско Кафіє́ро (ісп. Antonio Francisco Cafiero, 12 вересня 1922 — 13 жовтня 2014) — аргентинський політик,[1] глава уряду країни упродовж чотирьох днів на зламі 2001–2002 років.
| Антоніо Кафієро | |
|---|---|
| ісп. Antonio Cafiero | |
.jpg) | |
| Сенатор | |
| 2 січня 2002 — 10 грудня 2005 | |
| Прем'єр-міністр Аргентини | |
| 30 грудня 2001 — 2 січня 2002 | |
| Президент | Едуардо Каманьйо |
| Попередник | Луїс Бернардо Лускіньйос |
| Наступник | Хорхе Мілтон Капітаніч |
| Сенатор | |
| 10 грудня 1993 — 10 грудня 2001 | |
| Губернатор провінції Буенос-Айрес | |
| 11 грудня 1987 — 11 грудня 1991 | |
| Попередник | Алехандро Аррендаріс |
| Наступник | Едуардо Дуальде |
| Депутат Конгресу | |
| 10 грудня 1985 — 10 грудня 1987 | |
| Міністр економіки | |
| 14 серпня 1975 — 3 лютого 1976 | |
| Президент | Марія Естела Мартінес де Перон |
| Попередник | Педро Хосе Боннані |
| Наступник | Еміліо Мондельї |
| Губернатор провінції Мендоса | |
| 3 серпня 1974 — травень 1975 | |
| Попередник | Карлос Мендоса |
| Наступник | Луїс Марія Родрігес Марко дель Понт |
| Міністр зовнішньої торгівлі | |
| 4 червня 1952 — 15 квітня 1955 | |
| Президент | Хуан Домінго Перон |
| Попередник | Роберто Арес |
| Наступник | Хуліо Мануель Палареа |
| Народився |
12 вересня 1922 Буенос-Айрес, Аргентина |
| Помер |
13 жовтня 2014 (92 роки) Буенос-Айрес, Аргентина |
| Відомий як | економіст, державний діяч, дипломат, політик, викладач університету |
| Місце роботи | Університет Буенос-Айреса |
| Громадянство |
 Аргентина |
| Освіта | Університет Буенос-Айреса |
| Alma mater | Університет Буенос-Айреса |
| Політична партія | Хустисіалістська партія |
| У шлюбі з | Ана Гойтья |
| Діти | 10 |
| Професія | бухгалтер |
| Релігія | католик |
| Нагороди | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Біографія ред.
Кафієро народився у Буенос-Айресі. Навчався в Університеті Буенос-Айреса, де був головою студентської асоціації. Здобув економічну освіту у 1944, а у 1948 році отримав ступінь доктора економічних наук, займався викладацькою діяльністю з 1952 до 1984 року. З часів масових демонстрацій 17 жовтня 1945 року Кафієро став палким пероністом й виступав на підтримку Хуана Перона. У 1952 році він увійшов до адміністрації останнього як міністр закордонної торгівлі, де працював до 1954 року. Одружився з Аною Гоїтія, у шлюбі народилось десятеро дітей.[2]
Кафієро обіймав посади у національному хустисіалістському русі з 1962 року, а також у різних закладах Хустисіалістської партії на національному рівні та у провінції Буенос-Айрес. Після повернення пероністів до влади в результаті загальних виборів 1973 року Кафієро був призначений міністром торгівлі в останньому уряді Хуана Перона (1974). Після смерті останнього пост президента зайняла його дружина Ісабель Перон, тоді Кафієро зайняв посаду федерального інтервентора провінції Мендоса (1974–1975), а потім пост посла у Європейському економічному співтоваристві та Бельгії (1975). У серпні 1975 року Кафієро був призначений на посаду міністра економіки. На цьому посту він боровся з наслідками економічної політики свого попередника, але і його спроби вирівняти ситуації не мали успіху, тому його було звільнено у лютому 1976 року. Після цього він упродовж нетривалого часу був послом у Ватикані (до березневого перевороту 1976 року).
Він заснував Рух за єдність, солідарність та організованість у вересні 1982 року, реформістську фракцію Хустисіалістської партії. У 1985 році Кафієро був обраний до палати депутатів аргентинського парламенту, а у 1987 році став губернатором провінції Буенос-Айрес. Обраний головою Хустисіалістської партії, він брав участь у першому турі президентських виборів у травні 1988 року, але програв. В результаті президентом став Карлос Менем.
Новий президент призначив Кафієро послом у Чилі у 1992 році, а у 1993 році він повернувся на своє виборне місце у Сенаті. Він брав участь в обговоренні змін до конституції у 1994 році, які зробили можливим переобрання Менема на другий термін. Також до конституції було включено статтю 129, яка надала Буенос-Айресу більші самоврядні повноваження.
Кафієро був знову обраний до Сенату у 2001 році. Того ж року він посів пост глави уряду, з якого пішов через втрату слуху, після чого повернувся до Сенату, в якому пробув до виходу на пенсію у 2005 році.
У 2006 році Кафієро звинуватили, разом з Ісабель Перон та деякими іншими колишніми міністрами, у причетності до зникнення кількох членів опозиції у 1976 році. Ісабель Перон та її уряд видали 6 жовтня 1975 року указ, що передбачав «проведення військових та внутрішніх операцій зі знищення усіма способами підривної діяльності на території країни» (див. також брудна війна).[3] Кафієро під час судового процесу заявив, що дізнався про факти порушення прав людини тільки після військового перевороту і скидання уряду Ісабель Перон 24 березня 1976 року[4].
Кафієро очолював Постійну конференцію політичних партій країн Латинської Америки та Карибського басейну з 2005 року[5].
Родина ред.
У 1994 році Кафієро втратив дружину, яка померла у п'ятдесятирічному віці.[2] Його син, Хуан Пабло Кафієро, у 2008 році був призначений на пост посла у Ватикані.[6] Він був членом палати депутатів від Хустисіалістської партії, а також міністром соціального розвитку в адміністраціях президентів Фернандо де ла Руа та Едуардо Дуальде, очолював також міністерство безпеки провінції Буенос-Айрес.[7][8] Інший його син, Маріо Кафієро, був депутатом з 1997 до 2005 року.
Примітки ред.
- ↑ Офіційний сайт [Архівовано 6 листопада 2006 у Wayback Machine.].
- ↑ а б Antonio Cafiero: soy leyenda. La Nación. Архів оригіналу за 1 жовтня 2012. Процитовано 21 березня 2012.
- ↑ Conceden la eximición de prisión a Cafiero en una causa por desaparecidos durante la dictadura [Архівовано 30 квітня 2010 у Wayback Machine.].
- ↑ .Testimony of Antonio Cafiero [Архівовано 2017-09-27 у Wayback Machine.]
- ↑ Autoridades. COPPPAL. Архів оригіналу за 1 жовтня 2012. Процитовано 21 березня 2012.
- ↑ Designan a Juan Pablo Cafiero embajador ante el Vaticano
- ↑ El Frepaso aceptó regresar al Gobierno con Juan Pablo Cafiero como ministro. Архів оригіналу за 26 травня 2008. Процитовано 21 березня 2012.
- ↑ Un dialoguista muy vinculado con la Iglesia. Архів оригіналу за 17 травня 2009. Процитовано 21 березня 2012.