Андріївка (Роменський район)

Андрі́ївка — село в Україні, у Роменському районі Сумської області. Населення становить 484 особи. Орган місцевого самоврядування — Андріївська сільська рада.

село Андріївка
Країна Україна Україна
Область Сумська область
Район/міськрада Роменський район
Рада/громада Андріївська сільська рада
Код КОАТУУ 5924180901
Облікова картка Андріївка 
Основні дані
Населення 484
Поштовий індекс 42078
Телефонний код +380 5448
Географічні дані
Географічні координати 50°30′49″ пн. ш. 33°31′01″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
151 м
Водойми р. Артополот
Відстань до
районного центру
40 км
Найближча залізнична станція Андріяшівка
Відстань до
залізничної станції
12 км
Місцева влада
Адреса ради 42078, с.Андріївна, вул. ЦЕНТРАЛЬНА, 57; тел. 97-2-31
Карта
Андріївка. Карта розташування: Україна
Андріївка
Андріївка
Андріївка. Карта розташування: Сумська область
Андріївка
Андріївка

ГеографіяРедагувати

Село Андріївка знаходиться на березі річки Артополот, вище за течією на відстані 1 км розташоване село Тарасівка (зняте з обліку в 2007 році). На відстані 1,5 км розташоване село Василівка. На річці велика загата. До села примикає лісовий масив урочище Васильківщина.

ІсторіяРедагувати

У Роменському районі Сумської області розташоване звичайне, на перший погляд, село Андріївка. Попадаючи в нього, здається, що воно схоже на десятки інших, розташованих у подібних мальовничих річкових долинах. Водночас кожне з таких сіл має свою власну історію.

Історія Андріївки та її околиць тісно вплетена у ланцюг історичних подій Сумщини. Літопис села починається у першій половині XVIII століття та нерозривно пов’язаний з відомим сімейством Марковичей.

Марковичи (або Маркевичі) - козацько-старшинський, згодом дворянський рід єврейського походження, відомий з кінця XVII століття. Зосновником роду був Марк Аврамович, який володів значними маєтностями у Прилуках та Пирятині. Від шлюбу з донькою прилуцького войта Григорія Корнієнка Ограновича, у Марка було численне потомство, з якого найбільш відомі дочка Анастасія і син Андрій.

Анастасія Марковна народилась у 1667 році, була в першому шлюбі за генеральним бунчужним Костянтином Голубом. Після смерті чоловіка, Настя не довго проходила вдовою, адже вже 1700 року її посватав Іван Скоропадський, на 20 років за неї старший, він на той час був генеральним бунчужним.

Дехто з науковців вважає, що саме Анастасія неабияк посприяла, аби чоловік нарешті отримав гетьманську булаву. 7 листопада 1708 року у Глухові козаки обрали Скоропадського гетьманом України, а Петро І затвердив його на цій посаді. На думку багатьох істориків, справжньою правителькою Війська Запорізького за часів гетьманування Скоропадського була його дружина. Настя, змалечку наділена залізною волею й твердим, рішучим характером, мала на чоловіка величезний вплив. «Іван носить плахту, а Настя - булаву», «Іван теля пасе, а Настя булаву несе» - такими примовками характеризувало просте козацтво гетьманське подружжя. І неспроста. Анастасія повсякчас втручалася в усі урядові справи. Не гетьман, а здебільшого дружина приймала в себе поважних гостей, із якими вела дипломатичні розмови. Першою в українській історії Настя Скоропадська самостійно, без чоловіка, їздила до російської столиці - налагоджувала контакти, бувала на прийомах. Але свою владу й вплив Скоропадська використовувала не тільки для високої державної мети, а здебільшого з меркантильних міркувань — усе своє життя в шлюбі гетьманша переймалася збільшенням своїх, і без того численних, маєтностей та земель.

Андрій Маркович - старший син Марка, народився у 1674 році в Пирятині. Здобув освіту у Києві. У 1694 році одружився з донькою кролевецького сотника Івана Маковського Ганною, з якою мав одинадцять дітей. Розпочав свою кар’єру зі значкового товариша, спочатку був прихильником гетьмана Мазепи, але швидко зорієнтувався в ситуації і допоміг О. Меншикову штурмувати Батурин. У 1708 році їздив з посольською місією до Стамбула від Петра І та Івана Скоропадського.

Кар’єра і заможність Андрія Марковича різко пішли угору після обрання Скоропадського гетьманом. Тільки у листопаді 1708 року Скоропадський отримав гетьманську булаву, а Андрій вже 12 грудня 1708 року його універсалом був одарений двома млинами під с.Подоли у Кролевецькій сотні, у жовтні 1709 року - отримав греблю у с.Каменя, у квітні 1711- с.Євдокон’є у Стародубському полку, у червні 1713-го - с.Токарі і хутор на річці Артополот. Сестра Анастасія сприяла і його призначенню - у 1714 році Андрій очолив Лубенський полк.

У 1715 році Маркович переніс полковий центр з Лубен до Ромнів, щоб бути ближче до своїх маєтків. Загалом, на посаді полковника Андрій відзначився жорстокістю, хабарництвом та відвертим здирництвом, що викликало значне невдоволення серед козаків. У 1718 року козацька старшина заявила протест проти насилля Марковича, але з мовчазного дозволу Скоропадського жалобники були оголошені бунтівниками та биті киями, після чого в них були відібрані усі уряди та маєтності.

У 1718 році Маркович разом з гетьманом їде до Москви у справах, що стосувалися весілля доньки Скоропадських Уляни та сина царського фаворита Петра Толстого.

Саме у цей період часу один з синів Андрія, Яків, починає вести свій відомий щоденник, у якому майже щоденно, протягом 50 років, детально описує господарські та службові події свого життя.  В його записах можна знайти інформацію, яка буде корисною для вчених різних галузей, однак найчисельнішими та найвагомішими є дані саме з історії повсякденності.

Службові події Яків Маркович описував із меншими подробицями, ніж господарські, але постійно занотовував відомості про воєнне управління: кого поставили в осавули, сотники, обозні, які вийшли нові укази та розпорядження, коли й куди призначені походи, скільки було наказано заготовляти провіанту тощо. У щоденнику наявні записи про призначення на певні посади генеральної старшини, процес вирішення судових справ, фінансові питання. Також автор занотовував інформацію про зміни у житті не тільки своєї сім’ї, але й знайомих: одруження, народження дітей, смерть тощо.

На сторінках цього щоденника, у березні 1723 року, вперше Яків Маркович згадує Андріївку.

1842 року збудована Свято-Миколаївська церква, за комуністів занепала і була зруйнована. 16 грудня 2017 року відбулось освячення Свято-Миколаївського їраму УПЦ КП[1].

За даними на 1859 рік у власницькому селі Гадяцького повіту Полтавської губернії, мешкало 1338 осіб (654 чоловічої статі та 684 — жіночої), налічувалось 165 дворових господарств, існували православна церква та 3 заводи[2].

Станом на 1900 рік село було центром окремої, Андріївської волості[3].

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932—1933 роках[4].

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ СЕЛА АНДРІЇВКАРедагувати

1.1.        Перша дерев’яна церква Іоакима та Анни

Найдавніші документи церкви Іоакима та Анни села Андріївки, що збереглися до наших днів, знаходяться у Центральному історичному архіві м.Київ.  Самий ранній документ, а саме сповідний розпис церкви, датований 1749 роком. В цей час церква належала до Роменської протопопії Київської ієпархії. У документі, наведені списки прихожан церкви, які були на сповіді у Святу Чотиридесятницю.

У першій частини списку наведені духовні люди та їх домашні, далі, у дворі графа Разумовського значиться наглядач кінного заводу Ілія Свстафійович Соловцов та прикажчик Іван Іванович Синявський з родиною.

Загалом, у 1749 році в Андріїці було всього лише 39 дворів в яких проживало 233 людини (121 чоловік та 112 жінок). Зазначемо, що більшість селян у цьому документі показані без прізвищ.

У документі 1759 року,  який був вивчений у Державному архіві Сумської області, показано лише 37 дворів, але можливо припустити, що сповідний розпис зберігся частково, тому що в оригіналі відсутній останній лист з підписами священиків. На сторінках цього документу бачимо, що деякі сім’ї, які були записані у 1749 році без прізвищ, священик записав поністю: це родини Гната Андрійовича Дригуса та Іови Григоровича Ткача.

Сповідні розписи церкви Іоакима та Ани зберігайся також за 1761, 1762, 1763, 1765, 1766, 1768, 1770, 1775, 1776-1779, 1783, 1784, 1788. 1789, 1802, 1806, 1807, 1849-1859 роки.

Згідно сповідних розписів XVIII століття у церкві Іоакима і Анни служили:

Першим, відомим нам, священиком був отець Іван, колишній Роменський сотник (близько о 1727-1739 рр.). У 1749 році у церкві служили поп Григорій Омелянович, 1704 р.н. та поп Сава (Савва) Тимофійович 1714 р.н., диякон Михайло Тимофійович 1719 р.н., вірогідно рідний брат Сави.

Григорій Омелянович служив до 1760 року, коли його змінив Михайло Тимофійович, який був священиком до 1784 року.

Сава Тимофійович був священиком з 1749 року  по 1783 рік, за цей час його син Григорій 1745 р.н. теж став священиком, і з 1779 року служив у андріївській церкві.

У сповідному розпису 1783 року у церкві Іоакима та Анни записані три священика (попи): Сава Тимофійович 73 років, Григорій Савін 38 років та син Михайла - Євстафій 33 років.

У 1802 - 1808 рр. священиками були Евстафій Михайлович та Семен Григорович Каневський. Ймовірно, Семен був сином Григорія Савіна.

Деякий час (з 1783 року) у церкві служив пономарем другий син Сави- Матфій.

Також відомі такі імена служителів церкви: дяк Діонісій Григорович 1731 р.н., дячок Андрій Афанасійович Долецький 1726 р.н., дячок Василь Никифорович 1704 р.н., дяк Леонтій Михайлович Берест 1732 р.н., пономар Авраам Петрович

Лебеденко 1741 р.н., подячий Іван Павлович Крамаренко 1735 р.н., пономар Яків Евфимович 1731 р.н., дячок Логвин Ілліч 1747 р.н., пономар Гаврило Федоров Чернявський 1744 р.н. та інші.

У 1761 року у приході андріївської церкви мешкали 362 селянина, у 1762 р. - 384, у 1763 р. - 399, то у 1765 році прихід значно виріс до 1204 чоловік.

В цьому році при церкві Іоакима і Анни показані вперше родини на хуторі полковника Крижановського з прізвищами: Баранник, Литвин, Кузуб, Ткач, Орищенко, Войтенко, Рясний, Тиховій, Писанка.

На хуторі Івана Пероцького Яловщина: Замиренко, Овчар, Мирутенко, Рева, Замира.

На хуторі Чижевського: господар Чижевський, Білашенко, Литвин.

Хутор пана Міллавського:  тільки сам господар Міллавський.

Хутор Агафії Зарудной: Полковниченко, Гладченко, Хуторненко, Овчар, Кошмал, Моісеєнко.

Хутор графа Разумовського Яганівка: Ломаков, Трояненко, Сотник, Швець, Шарій, Гатченко, Троян, Кузубченко, Коник, Шаренко, Рибка, Захарченко, Скрипченко, Гаркавий, Руденко, Швидкий та інші.

У зв’язку з тим, що ближні хутори стали належати до приходу андріївської церкви, парафіяни звернулися у правління Роменської протопопії з проханням погодити будівництво нової церкви у селі замість старої дерев’яної. Документ про це, датований 14 вересня 1764 року, зберігся у Державному архіві Сумської области. До трьох прошеній, перше підписано правителем вотчин Олексієм Євреіновим, друге тільки громада села, третє - усі парафіяни  і додавався  список церковного майна.

Значне збільшення кількості парафіян у 1783 році відбулося за рахунок віднесення до церкви Іоакима та Анни дворів хутора Яснопольского, хутора Євдокії Марковични, хутора пана Йосипа Марковича, прозваний Коцупіївщина, хутора пані Анастасії Борзнихи, прозваний Костирковський, хутора пана Івана Жуковського, хутора пана Стефана Жуковського, хутора військового товариша Григорія Максимовича Орисенка, хутора прозваного Герасимовський, хутора Павла Заруднього, дворових людей значкового товариша Григорія Івановича Колотовського, дворових людей значкового товариша Миколи Яковича Чижевського, хутора вдови пані Мартосевої прозваний Василишин, хутора пана генерала Потапова, прозваний Крутковський, хутора бунчукового товариша Пироцького, бездвірних хат.

Документи церкви Іоакима і Анни 1802-1808 років зберігайся частково, а саме сповідні розписи тільки другого приходу церкви, до якого належали хутір Олени Жуковської, хутір Григорія Жуковського та хутір Володимира Івановича Скорупи. Документи андріївської церкви за період 1808-1848 pp. до наших днів не збереглися.

1.2.        Миколаївська церква

Нову кам’яну церкву побудувати у Андріївці вирішив князь Рєпнін близько 1826 року. Але єпископ Георгій, вірогідно з власних мотивів, не дав на це дозволу. Ситуація з побудовою Миколаївської церкви у 1826 році описана у неофіційний частини номера 23 Полтавських єпархіальних відомостей 1911 року:

«В 1826 г., Полтавским епископом былъ Георгій, человек съ твердымъ характером. У него не мало было столкновения с князем и он умелъ отстаивать свою власть, а также интересы церкви.

Въ 1826 г. князь Репнинъ пожелалъ построить в с.Андреевке Гадячскаго уезда, каменный храм, вместо деревянного, достаточно обветшалого. Видимо князь Репнинъ не обратился за разрешениемъ, как следовало, къ преосвященству, а лично представил 4 декабря 1826 г. епископу Георгию «план и фасадъ». Епископъ Георгий передал разсмотрение этой постройки на заключение консистории. Консистория на основании «правилъ утвержденныхъ 9 марта 1827 г. о постройке храмовъ, указала что по 1§ неоходимо прихожанамъ входить съ прошениями къ епархиальнымъ архиереямъ съ изъясненииемъ побуждающихъ къ тому причинъ. Затемъ, на основании 2§ нужно было при прошенияхъ прилагать планы съ фасадами и со всеми на нихъ назначениями, т.е. чтобы назначаемы были на оныхъ места для хранения ризницы, утвари, библиотеки и по близости алтаря для жаровни и т.п. Представленный планъ князем не удовлетворялъ этому требованию.

Помимо этого, иконостась состоялъ из двухъ иконъ, не было и храмовой иконы «что требуетъ, писал епископъ, церковное общее блгоприличие». В силу этого, преосвященный и просилъ князя на основании 1 пункта «письменное отъ кого следуетъ показание, на чей коштъ предполагается строение въ селе Андреевке каменной на место деревянной Іоакимовской церкви и затем просилъ отправить в с.Андреевку архитектора для освидетельствования, при участии местнаго благочиннаго, местоположения и грунта земли», и сочинения затемъ по местнымъ соображениямъ и по количеству прихожанъ плана, фасады, сметы и т.д. Князь Репнинъ  предполагалъ, что стоить ему отослать планъ и этимъ дело закончится, а преосвященный Георгий опирался на законъ, которого не зналъ начальник края. Такую же бумагу епископъ отправилъ и Полтавскому Губернатору Тутолмину. Губернаторъ при письме на имя князя Репнина, бывшаго тога въ Петербурге, представилъ ему это отношение (господина архиерея - какъ писалъ).

Князь Репнинъ ответил только в феврале 1827 года. Онъ сообщалъ епископу, что планъ храма и фасада составленъ по височайше утвержденнымъ рисункамъ на подобие здания и что он не считаегь возможнымъ сделать оть оныхъ никакого отступления. Далее князь пишегь, что храмъ онъ сооружаеть на свой коштъ, для чего уже значительно заготовилъ разныхъ материаловъ, строить церковь неподалеку отъ старой, что иконостась будет состоять изъ четырехъ наместныхъ иконъ и непременно будет поставлена и храмовая икона.

«Извещая о томъ, Ваше Преосвященство, честь имею присовокупить, что я не полагая никакихъ препятствий въ построении упомянутой церкви, договорилъ для того подрядчика, следовательно, если В.П. не удостоите вскоре начатия оной архипастырьскимъ своимъ благословлениемъ, то должен буду понесть значительный убытокъ, платя подрядчику напрасно за время, которое пройдеть безъ всякой работы».

Преосвященный Георгий въ ответе своем 15 марта, указал новый четвертый пункт «правилъ о сооружении прихожанами церквей, по котрому епархиальныя архиереи должны представлять планы сооружаемых церквей святейшему синоду и чтобы «прежде заложения оныхъ обведено было къ нимъ указанное количество десятинъ земли для продовольствия священно- церковно-служителей и для жительства ихъ вообще при новыхъ церквах устроены были и новыя домы въ силу этих данныхъ, епископъ писалъ, что он «не находить себя в праве дать дозволение на начатие предполагаемого строения». На это кн.Репнинъ в апреле месяце 1827 г. написалъ преосвященству следующее:

«Получивъ отношения В.П. от 8 минувшаго марта и видя изъ оного толиния затруднения къ сооружению въ селе Андреевке храма Господня, о коемъ Вы уведомлять меня позволите, мне къ сожалению, ничего не остается болемъ, какъ отложить сие намерение и жертву, которую темъ желалъ я принести Богу, обратить на подобньш предмета в другой епархии, где надеюсь менее встретить препятствий».

У Державному архіві Полтавської області зберігся документ, у якому міститься рапорт за підписом полтавського губернського архітектора Антона Івановича Карташевського, датований 19 березня 1827 року. У ньому йде мова про обстеження місця розташування і грунту для побудови нової кам’яної церкви на заміну старої дерев’яної Іоакимівської церкви. Церква мала будуватися у маєтку Андріївці Гадяцького повіту коштами господині Варвари Олексіївни Рєпніної.

У 1842 році, коштом Василія Миколайовича Рєпніна  в Андріївці все ж була побудована нова кам’яна Миколаївська церква з церковною сторожкою, бібліотекою та будинками для священиків.

Щойно зведену Миколаївську церкву побачив і Тарас Григорович Шевченко, який гостив у Рєпніних у листопаді 1843 року.

Вирогідно Григорій Семенович Каневський був першим священиком ново побудованої Миколаївської церкви, бо достовірно відомо, що у 1849 році саме він сповідував прихожан села. Церков була одноприходською, другим священиком у тому ж році був молодий, тридцятиоднорічний Зіновій Сидорович Кривусев. Але вже у 1850 році він помер і його змінив Іоанн Корнійович Савченко.

До приходу Миколаївської церкви у 1849 - 1859 роках відносились тільки хутори Яганівка, Графщина та Куцупієвщина (майора Кулябки). На сповіді у церкві побували: у 1849 році 2704 парафіянина, у 1859 - му - 2496. Жителі хутора Герасимівського андріївську церков у цей час не відвідували, вирогідно, вони відносились до приходу церкви у с.Токарі Лохвицького повіту.

У 1868 році в Андріївці розпочало свою діяльність церковно-приходське попечительство при Миколаївський церкві, яке мало своєю метой благодійність на користь незаможних селян. Вирок про початок роботи попечительства та повчальне слово священика з цього приводу було опубліковано у Полтавських єпархіальних відомостях у номері 18 за 1868 рік.

Згідно метричних книг Миколаївської церкви, частково збережених до наших часів з 1852 року, у 1875 році священиками були Петро Яновський та Іоанн Богдановський. З 1878 року Богдановського змінив Костянтин Андрієвський, у 1880-році разом з ним служив Павло Мищенко.

У 1890 році священиками значаться Іоанн Липинський та Василь Лубяний. З грудня 1889 року у Миколаївської церкві було відкрито богослужбові читання приходським священиком Іоаном Липинським по неділях та святкових днях у пообідній час.

З 1892 року священиками були Петро Денисенко та Митрофан Чумаков, з 1900 року - Іоанн Лисяков та Микола Білановський.

Довгий час псаломщиком служив Андрій Олексійович Чижевський.

Останніми, достовірно відомими, священиками Миколаївський церкві у дореволюційний час були Іоанн Комарецький та Стефан Людоговський. Миколаївська церква діяла до 1936 року, але в 1930 році з неї вже було знято чотири дзвони вагою 27 пудів один.  Під час окупації німецькими військами с.Андріївки з вересня 1941 по вересень 1943 року була відновлена робота церкви. З 1949р по 1952 р. приміщення церкви використовувалося під клубний заклад. Згодом було демонтовано другий поверх і  в  1955 році  було перетворено на зерносклад, який існував до 2015 року.

1.3.        Свято-Миколаївський храм

Значною подією для усього населення стало відновлення Свято-Миколаївської церкви за ініціативи Івана Миколайовича Кривозуба. Храм, побудований на місті старої андріївської церкви, був освячений 16 грудня 2017 року.

Іде життя, змінюються епохи та покоління. Невблаганний час безжально поволі затирає в книзі історії цілі сторінки - про тих, хто колись жив, працював, творив, мріяв та кохав. Таємниці наших предків вже назавжди сховані під надмогильними пам’ятниками й хрестами. Віки стирають все, не залишаючи свідків. А скільки всього, що кануло в Лету, ми ніколи так і не дізнаємось...

Тарас Шевченко в АндріївціРедагувати

 
Дуб Шевченка

Тарас Шевченко був тут восени 1843, імовірно, заїжджав і влітку 1845.

В селі зберігся дуб, якому вже понад 500 років і який називають Шевченковим,але вже приблизно з 2007 року його немає, він впав, адже був вже старий. Також є такі відомості, що є намальована картина"Урочище стінка", яка зберігається в музеї.

Ім'ям поета названо перший в селі колгосп, який функціонує і до нашого часу.

У 1967 було встановлено пам'ятник Шевченкові в Андріївці.

ПерсоналіїРедагувати

Відомі уродженціРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Відкриття і освячення Свято-Миколаївського храму в селі Андріївка
  2. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 581)
  3. рос. дореф. Адресъ-календарь. Справочная книжка Полтавской губерніи на 1900. Составлен Д. А. Иваненко, Секретарем Полтавского Губернскаго Статистического Комитета. Полтава. Типо-литографія Губернскаго Правленія. 1900
  4. стор 123 Голодомор на Сумщині. Спогади очевидців. Архів оригіналу за 4 березень 2016. Процитовано 24 квітень 2015. 

ДжерелаРедагувати