Вікіпедія

Альберто Сорді

італійський кіноактор

Альбе́рто Со́рді (італ. Alberto Sordi; 15 червня 1920(19200615), Рим — 24 лютого 2003, Рим) — італійський актор театру і кіно, кінорежисер. Поряд з Тото, Сорді вважається славнозвісним коміком італійського кіно. Кавалер ордена Великого хреста «За заслуги перед Італійською Республікою».

Альберто Сорді
італ. Alberto Sordi
Народився 15 червня 1920(1920-06-15)[1][2][…]
Рим, Лаціо, Італія
Помер 24 лютого 2003(2003-02-24)[1][3][…] (82 роки)
Рим, Лаціо, Італія[1]
  • інфаркт міокарда
    • Поховання Кампо Верано[5]
    Громадянство Італія Італія
    Діяльність актор, режисер, комік
    Роки діяльності 1937—1998
    IMDb nm0814773
    Нагороди та премії
    Великий хрест ордена За заслуги перед Італійською Республікою
    Великий хрест ордена За заслуги перед Італійською Республікою
    CMNS: Альберто Сорді у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Біографія ред.

    Ранні роки ред.

     
    Дошка на будинку в Трастевері, де народився Сорді

    Альберто Сорді народився 15 червня 1920 року на вулиці Сан-Козімато 7, в районі Рима — Трастевере. Він був останнім сином П'єтро Сорді (Вальмонтоне, 14 травня 1897 — Римі, 4 червня 1941), професора музики, інструменталіста та члена оркестра Римського оперного театру, де грав на контрабас-тубі та Марії Рігетті (Згургола, 11 лютого 1898 — Рим, 29 лютого 1952), вчительки початкових класів. У Сорді також була сестра Савіна (Рим, 1911 — Удіне, 19 серпня 1972), брат Джузеппе (Рим, 1915 — Ліворно, 24 серпня 1990), сестра Аврелія (Рим, 15 липня 1917 — 12 жовтня 2014 там само) та брат Альберто, який помер 24 травня 1916 року, через кілька днів після народження.

    Частину свого дитинства Альберто провів у місті Вальмонтоні[7], де відвідував початкову школу «Армандо Діаз», у якій почав імпровізувати у невеликих п'єсах з ляльковим театром. Він також співав як сопрано в дитячому Хорі Сикстинської капели[it] під керуванням Дона Лоренцо Перозі[it], поки у нього не змінився голос на бас[8], який згодом став однією з його відмінних акторських рис. У юності Альберто вивчав оперний спів і деякий час виступав на оперній сцені.

    У 1936 році Сорді записав платівку із казками для дітей на компанії звукозапису «Fonit[it]» і на виручені гроші поїхав до Мілана, де поступив на курси акторської майстерності в Академію аматорського драматичного мистецтва[it]. Перед переїздом на північ Італії, він залишив навчання в Інституті комерційних стартапів «Джуліо Романо» в Трастевері (але через кілька років він все ж отримав диплом бухгалтера як студент-заочник, щоб порадувати свою матір). Проте досвід навчання в Академії для Сорді став невдалим, його виключили звідти через помітний римський діалект.

    Кар'єра дублера ред.

    Повернувшись до Риму, 1937 року Сорді влаштувався на роботу статистом на кіностудії «Cinecittà», де він знівся у блокбастері «Сципіон Африканський[it]», де виконав роль звичайного давньоримського солдата[9]. У тому ж році він виграв конкурс, організований кіностудією «MGM», на дублювання голосу Олівера Гарді (де він виступив під псевдонімом Альберт Одізор)[8], разом із Мауро Замбуто[it], який озвучив Стена Лорела. Як розповів сам Сорді в телепрограмі «Лорел і Гарді — дві безмозкі голови[it]», він з'явився на прослуховуванні не маючи достатнього досвіду дублювання та маючи невеликі надії на успіх, враховуючи конкуренцію з боку визнаних професіоналів у цій галузі[10]; проте директор по дубляжу «MGM» Франко Шірато вважав[11], що бас-регістр та «тепло-м'який»[10] тембр його голосу ідеально підходять для одного з головних персонажів фільму (хоча насправді голос Гарді у тенор-регістрі)[10]; тому його кандидатура була одразу схвалена, таким чином відбувся його дебют у дублюванні комедії «Нижче нуля[en]» (1930)[12], після якої того ж року він взяв участь у дублюванні ще одного художнього фільму «Дияволи, що літають[en]» (1939)[12].

    25 червня 1950 року Сорді випала можливість зустрітися з Гарді і дублювати його наживо, під час італійського турне цього американського актора[10][13]. Тоді комічний дует Гарді і Лорела виступав на віллі Альдобандіні[it] у Римі, в дитячому шоу, а Сорді разом з Мауро Замбуто тим часом, знаходячись за лаштунками, дублювали обох коміків. Дублером Сорді працював до 1956 року; також він брав участь в дублюванні багатьох інших фільмів за участю Лорела та Гарді, й, серед іншого, Брюса Беннета[en], Ентоні Квінна, Джона Айрленда[en], Роберта Мітчема, Педро Армендаріса та італійських акторів, Франко Фабріці і навіть Марчелло Мастроянні у фільмі «Серпнева неділя[it]» 1950 року.

    Голос Сорді також з'являвся у фільмах «Це дивовижне життя» (1946) Френка Капри, «Викрадачі велосипедів» (1948) Вітторіо Де Сіки, «Перше причастя[it]» (1950) Алессандро Блазетті та «Пінгвіни спостерігають за нами[it]» (1956), який став його останньою роботою як актора дубляжу, у цій картині тварини розмовляли голосами відомих акторів[10]. Тоді як самого Сорді у двох випадках дублював інший актор: у фільмі «Буремні серця[it]» (1940) Карло Кампогалльяні[it] — його озвучив Гуальтьєро Де Анджеліс[it], а Карло Романо[it] озвучив його у фільмі «Розбійник[it]» (1947) Дуїльйо Колетті[it], де він грав розбійника.

    Театральна кар'єра ред.

     
    Сорді та Ольга Віллі[it] під час гри в театрі (1943)
     
    Сорді у ролі Фернандо у фільмі «Під сонцем Риму[it]» (1948)
     
    Виступ Сорді на радіо (1950)

    З середини 1930-х років Сорді почав виступати у театрах-ревю. Хоча його спроба виступів з трупою Альдо Фабриці та Анни Фугез[it], з виставою «Сан-Джованні» протягом сезону 1936—1937 років — була невдалою, надалі він знову поновив свої виступи у цій галузі театрального мистецтва. Разом з другом дитинства та однокласником, Сорді сформував творчий дует імітаторів та фантазерів, який проіснував недовго. Протягом сезону 1938—1939 років Сорді дебютував в театрі-ревю з виставою «Але у селі це ще одна… троянда», де він грав разом з Гвідо Річч'йолі[it] і Нандою Прімаверою[it]. У цій виставі він спочатку виконував роль танцюриста хору, а потім йому дали значнішу роль дворецького у скетчі, написаному спеціально для нього Беніні та Горі. Цього часу свої театральні виступи Сорді чергував зі зніманням в кіно, він грав у фільмах: «Княжна Тараканова[it]» (1938) з Анною Маньяні і «Ніч розіграшів[it]» (1939).

    1940 року Сорді призвали в Королівську італійську армію[14], він служив в гарнізонному оркестрі 81-го піхотного полку «Турин»[it], який зокрема займався музичним супроводом церемонії відправки італійських військ у короткотривалу французьку кампанію[14]. Під час військової служби Сорді мав достатньо вільного часу, щоб продовжувати свою акторську кар'єру. Надалі він грав у низьці вистав: «Все золото світу» (1941), з трупою Гвідо Фінеші та Марії Донаті[it]; «Театр карикатури» (1942) разом з актором Фанфуллою[it]; «За-Бум повертається» (1943) та «Знаєш, що?» (1944), написаній Марчелло Маркезі[it] та поставлену Маріо Маттолі; мюзиклі «Світ гармоній» (1944) Альберто Семпріні[it]; «Підсудні… вставайте!» (1945) Мікеле Гальдьєрі[it]; «Дме, я знаю…» (1946) творчого дуету Гарінеї[it] та Джованні[it]; «І він каже…» (1947), написану Бенекосте й поставлену Оресте Б'янколі[it] та Адольфо Челі[it]. Вистава «Великий безлад», що виходила протягом сезону 1952—1953 років — стала його останньою театральною роботою, яку він виконував разом з Ванда Осіріс[it]. Надалі Сорді запросив цю акторку на знімання свого фільму «Зоряний пил» 1973 року, у сцену яка повторювала сюжет вистави.

    Радіокар'єра ред.

    Виступаючи на радіо між 1946—1953 роками Сорді вперше почав набувати популярності. 1946 року, натхненний світською організацією «Католицька дія[it]», він вигадав сатиричну виставу про її представників «Товариші по приходу», персонажі якої мали характерну гугняву вимову та позиціонували себе як «правильні люди». Вітторіо Де Сіці так сподобався один із цих персонажів, що він запропонував Сорді зіграти його у фільмі «Мама мія, яке враження![it]» (1951)[15], це була його перша головна кінороль[16]. Випуском фільму займалася новостворена кінокомпанія «PFC» («Production Film Comici») Де Сіки, яку він заснував разом з Сорді. Фільм, за сценарієм Чезаре Дзаваттіні і постановкою Роберто Саварезе[it][15], був повністю оснований на словесній моделі акторської гри, випробуваної Сорді на радіо, картина посприяла «закріпленню» його персонажа у кіно, після чого він потім повторно з'являвся у інших, але вже другорядних стрічках.

    Також цього часу Сорді брав участь і у інших радіопередачах (деякі з яких презентувалися ведучим Коррадо[it]): «Привіт» (1947), «З вами розмовляє Альберто Сорді» (1948—1950) та «Червоний і чорний[it]» (1951). Протягом радіотрансляцій він створював й інших персонажів, зокрема: синьйора Діче, у співпраці з Ф'йоренцо Фіорентіні[it] та Етторе Сколою; графа Кларо; та Маріо Піо[15]. Окрім цього, останній персонаж був зіграний Сорді в дебютному фільмі Мауро Болоньїні «Шукайте його в галереї[it]» 1953 року, а потім знову виконувався ним на радіо протягом сезону 1968—1969 років у передачі «Велике вар'єте[it]». Надалі образ Маріо Піо також втілював артист Аліг'єро Ношезе[it] в сатиричній програмі «Подвійна пара[it]» 1970 року.

    Участь у фільмі «Вітер співав мені пісню[it]» 1947 року, режисера Камілло Мастрочінкве, стала даниною поваги Сорді радіо, де він грав разом з Лорісом Гідзі[it], Галеадзо Бенті[it] та Лаурою Соларі. У фільмі, який на тривалий став забутим і лише нещодавно був опублікований на DVD, він зіграв друга співака, який прагне досягти успіху національного рівня, виступаючи у радіовиставі, спонсорованою вигаданою приватною італійською радіостанцією «Radio Sibilla».

    Крім відновлення виконання на радіо своїх персонажів минулого у передачі «Велике вар'єте» наприкінці 1960-х років, останньою радіопередачею Сорді, перед тим, як кіно стало переважати у його кар'єрі, стала «Маленький театр Альберто Сорді», яка транслювалася лише кілька місяців Другою програмою[it] радіо між 1952—1953 роками[15].

    Окрім цього, саме на радіо з'явилися деякі з пісень Сорді, або точніше — «ритми».

    Перший кінематографічний досвід ред.

    Протягом перших понад десяти років своєї кінокар'єри Сорді зіграв другорядні ролі приблизно у двадцяти фільмах, найзначнішими серед яких стали картини «Троє орлят[it]» (1942) Маріо Маттолі та «Невинний Казимир[it]» (1945) Карло Кампогалльяні[it]; на знімальному майданчику йому довелося попрацювати з генуезьким актором Джільберто Гові[it] та з молодим Вальтером К'ярі[it] у ролі аргентинського імпресаріо у фільмі «Які часи![it]» (1948), екранізації театральної комедії «Піньясекка і Піньяверде[it]» Емеріко Валентінетті.

    До числа маловідомих фільмів Сорді його ранньої кінокар'єри потрапив «Неприємність (вулиця Падуї, 46)[it]», знятий 1953 року Джорджо Б'янкі[it], де він зіграв роль надмірно дратівливого сусіда, що дуже дошкуляв скромному клерку у виконанні Пеппіно Де Філіппо[it], які намагалися закрутити роман з гарною жінкою. Фільм, який вважався загубленим, був знайдений у червні 2003 року в Болонському кіносховищі[it] (у неповній копії, що пізніше вийшла на DVD).

    Прихід великої популярності ред.

     
    Сорді у ролі Альберто, у фільмі «Мамії» (1953)
     
    Сорді у ролі Фердінандо Меріконі, у фільмі «День у суді[it]» (1955)

    Між 1953—1955 роками популярність Сорді досягла і великого екрану. Після головної ролі у фільмі Федеріко Фелліні «Білий шейх» 1952 року, що мав незначний успіх серед публіки, та успішнішій картині наступного року, «Мамії», того ж самого режисера, надалі він зіграв у кількох фільмах Стено («День у суді[it]» (1953), «Американець у Римі» (1954) і «Маленька пошта[it]» (1955)). У всіх цих фільмах сформувалися його сценічні образи байдужих боягузів, спекулянтів, ледарів та нероб, що так і не подорослішали, які він потім втілював у своїх наступних кіноролях протягом 1950-х років[17]. Справжній успіх і прихильність серед широкого загалу для Сорді, по суті, почалися, з виконання ним персонажа на ім'я «Фердінандо Меріконі» (скорочено «Нандо»)[18], балакучого римського молодика, одержимого міфами про Америку, у фільмі «День у суді»[19].

    Успіх Фердінандо Меріконі був настільки великим, що Сорді повторно зіграв його в «Американці у Римі», який став першим фільмом, де герой актора зібрав значні касові збори (близько 380 370 000 лір у той час, що еквівалентно майже 6 мільйонам євро у 2020 році)[20] та знову виконав цього персонажа, через багато років по тому, в епізоді «Вогонь» картини «Під яким ти знаком?» Серджо Корбуччі (1975), в якому Нандо представлений вже літнім охоронцем промисловця-мільярдера. Популярність цього кіногероя навіть перетнула межі Італії і принесла Сорді у 1955 році запрошення в Канзас-Сіті (завдяки повторюваній крилатій фразі Меріконі, яка являла собою назву цього міста)[21], де актор, зустрінутий з усіма почестями, в присутності президента Дуайта Ейзенхауера, був прогологений почесним громадянином губернатором штату під час проведення заходу «American Royal[en]»[21].

    З цього моменту слава Сорді лише зростала, попри деякі розбіжності в минулому. Перед цим кінопрокатники просили, щоб ім'я Сорді не з'являлося на афішах фільму «Мамії», через їхнє побоювання щодо ймовірного несприйняття актора глядачами (особливо після того як «Білий шейх» виявився критичним провалом)[19], тоді як Федеріко Фелліні вірив у його здібності. Меланхолійний та цинічний персонаж Сорді на ім'я Альберто в «Маміях», став однією з робіт, що надалі забезпечила йому стійкий успіх в кіно. Відтоді актор майже безперевно знімався, подекуди він грав у 10 фільмах на рік[19].

    Увійшовши у світ кіно, Сорді не забував і про своє музичне минуле: у 1956 році він зняв комедію під назвою «Дозволь мені, тату![it]», в якій розповідається історія, що швидко розвивається, розпещеного, самовпевненого студента-співака, який знаходиться на утриманні роздратованого тестя (у виконанні Альдо Фабріці), й прагне потрапити на оперну сцену. У фільмі брали участь і відомі оперні співаки того часу, зокрема сієнський бас Джуліо Нері[it].

    У 1957 році Сорді вступив у спілку авторів та видавців SIAE[it] як гравець на мандоліні, цим інструментом він оволодів ще під час служби в армії, де йому було присвоєне звання «композитор-мелодист»[22].

    Ролі «середнього італійця» ред.

    З виникненням у 1950 роках жанру «комедій по-італійськи» Сорді надалі втілив на екрані безліч персонажів цього напрямку, які критики вважали схожих на «середніх італійців», не в усьому ідеальних з моральної точки зору. Загалом його персонажі мали риси, які часто повторювалися: вони схильні залякувати слабких і вклонятися перед сильними, намагаючись випросити якихось привілеїв. На думку деяких оглядачів: виконання персонажів такого типу могло подавати «поганий приклад», а для тієї частини публіки, яка не наважувалася визнавати свої неправомірні вчинки — слугувати не лише прикладом для наслідування, а ще і своєрідним «алібі», даючи їй можливість бути «затвердженною» та «легітимізованою». Нерідко Сорді сам брав участь у написанні сценаріїв «комедій по-італійськи», а потім і сам взявся за режисуру. Він брав участь у створенні півтора сотень картин такого роду і дев'ятнадцять з них — поставив сам[23].

    Наступні визначні ролі ред.

     
    Вітторіо Ґассман, Сільвана Пампаніні та Сорді у фільмі «Велика війна[it]» (1959)
     
    Сорді у ролі Антоніо Бадаламенті, у фільмі «Мафіозо» (1962)
     
    Клаудія Кардінале і Сорді у фільмі «Вродливий, чесний, емігрант в Австралії хоче одружитися з незайманою землячкою» (1971)

    До числа найвідоміших робіт серед численних ролей Сорді в «комедіях по-талійськи» другої половини 1950-х років потрапили: вчитель початкової школи Імпаллато, який за сюжетом випадково виявляє вундеркінда з оперного співу і використовує його задля власного визнання та збагачення у «Дивовижному[it]» (1955) Луїджі Філіппо Д'Аміко[it]; перекупник Пеппіно у «Щасливчику[it]» (1958) Едуардо де Філіппо; гондольєр у картині «Венеція, місяць і ти[it]» (1958) Діно Різі, де його суперника по коханню зіграв Ніно Манфреді; чоловік, із безліччю боргів, якому дошкуляє дружина, у «Вдівці» (1959), теж Діно Різі, з Франкою Валері у головній ролі; член цензурної комісії, який безжально засуджує фільми та пікантні плакати, лише заради того, щоб потім використовувати танцівниць з нічних клубів у своїх власних аморальних цілях, у «Моралісті» (1959) Джорджо Б'янкі[it].

    Різнопланові ролі ред.

    Починаючи з фільму «Велика війна[it]» (1959) Маріо Монічеллі (в якій він зіграв лінивого солдата, що потрапив у засідку, та вимушеного проти своєї волі померти як герой), Сорді виявив себе як різнобічний актор, після чого він на себе брав також і драматичні ролі.

    До числа найвизначніших ролей 1960-х років увійшли: молодший лейтенант Інноченці у «Всі вдома[it]» (1960) Луїджі Коменчіні; сумлінний поліцейський, який змушений «прогинатися» перед можновладцями при виконанні службових обов'язків у «Поліцейському» (1960) Луїджі Дзампи[24]; журналіст Сільвіо Маньйодзі у «Важкому житті» (1961) Діно Різі; дрібний бізнесмен, обтяжений боргами, охочий продати своє око, щоб поправити свої фінанси і задовольнити свою надмірно вибагливу дружину у «Бумі» (1963) Вітторіо Де Сіки; молодий лікар, готовий на будь-які умови, заради просування своєї кар'єри до посади головного лікаря елітної клініки у диптиху «Лікар страхової каси» (1968) теж Луїджі Зампи і «Професор та доктор наук Гвідо Терсіллі, головний лікар клініки Вілла Челесте, яка має угоду зі страховою касою[it]» (1969) Лучано Сальче[it]; видавець, який вирушив на пошуки свого зятя, що зник безвісти в Африці, у «Чи вдасться нашим героям знайти свого друга, який таємниче зник в Африці?» (1968) Етторе Сколи. 1969 року він був учасником VI Московського міжнародного кінофестивалю.

    Одними серед найвідоміших робіт Сорді 1970-х стали: геодезист, що був ув'язнений під час відпустки у «Затриманий чекаючи судового розгляду» (1971) Нанні Лоя (за цей фільм він отримав «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі 1972 року); безтурботний емігрант у «Вродливий, чесний, емігрант в Австралії, хоче одружитися з незайманою землячкою» (1971), шедеврі Луїджі Дзампи, де він грав у парі з Клаудією Кардінале; лахмітник, який раз на рік, разом зі своєю дружиною (виконала Сільвана Мангано), влаштовує нескінченні карткові ігри з багатою й ексцентричною дамою і її секретарем та колишнім коханцем на додаток (у виконанні Бетті Девіс і Джозефа Коттена), на її розкішній віллі, у «Скопоне, наукова картярська гра» (1972) Луїджі Коменчіні; драматична роль у «Дуже дрібний буржуа» (1977) Маріо Монічеллі, що вважається вершиною його акторської майстерності[25].

    Надалі Сорді зіграв у вільних інтерпретаціях за творами Мольєра («Уявний хворий[it]» (1979) і «Скупий[it]» (1990), обидва фільми зняті Тоніно Черві[it]) та «Романі бідного юнака[it]» (1995) Етторе Сколи, який у 2003 році, після смерті актора, присвятив йому фільм «Люди Риму[it]». Також 1995 року, вже будучи на той час володарем п'яти «Срібних стрічок», семи нагород «Давида ді Донателло» й багатьох інших меньш значущих нагород, він отримав ще й «Золотого лева[it]» за кар'єрні досягнення на Венеціанському кінофестивалі.

    Режисерські роботи ред.

    Як режисер Сорді поставив 19 фільмів, починаючи з 1966 року, коли він зняв дві картини: «Лондонський дим[it]», оснований на поведінкових та соціальних недоліках італійця, що переїхав за кордон (цієї теми вже торкався у багатьох фільмах режисер Джан Луїджі Полідоро[it], у тому числі картині «Диявол», за участю Сорді, у якій актор вже тоді почав відпрацьовувати режисерські навички, оскільки картина майже повністю будувалася на його імпровізації) і «Вибачте, ви за чи проти?», де він втілив образ багатого торговця тканинами, який відокремився від своєї дружини та «має стільки коханок, скільки днів у тижні», у той час коли італійську громадськість сколихали суперечки щодо можливого узаконення розлученнь.

    Він також зняв три фільми з Монікою Вітті у головній ролі та самим собою: «Любове моя, допоможи мені» (1969), «Зоряний пил» (1973) і «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» (1982). Серед інших його режисерських робіт стали: «Італієць в Америці» (1967), де він зіграв разом з Вітторіо Де Сікою, «Поки йде війна, є надія» (1974); та епізод «Розумний відпочинок» кіноальманаху «Куди ти збираєшся у відпустку?[it]» (1978).

    Останні фільми ред.

     
    Сорді у фільмі «Під яким ти знаком?» (1975)

    Фільми, зняті на останньому етапі кінокар'єри Сорді, починаючи з 1980-х років (цей період відкривався фільмом «Я і Катерина» (1980), де актор виконав не лише головну роль, але й став його режисером) — вважаються менш значущими в його творчості: виконані загалом у дусі «комедії по-італійськи», вони відзначалися певною схильністю самого актора повторно пропонувати глядачам образи персонажів минулого, які вже на той час втратили свою актуальність і вважалися недостатньо оригінальними[26][27]. Однак, ці роботи продовжували отримувати визнання публіки та критиків, як це було у випадку з історичною комедією «Маркіз Грілло[it]» (1981) Маріо Монічеллі, де Сорді грав подвійну роль, римського дворянина, який любив пожартувати та простолюдина-вугляра, що був його двійником.

    Іншими примітними роботами Сорді цього періоду стали фільми-диптихи, у яких він також виступив як режисер, «Таксист[it]» 1983 року (де взяли участь Джуліо Андреотті, Сільвана Пампаніні і Федеріко Фелліні, граючи самих себе) і «Таксист в Нью-Йорку[it]» (1987). Сорді також співпрацював з Карло Вердоне (якого деякі оглядачі вважали його «природним спадкоємцем» надалі кіно, хоча обидва актора працювали у картинах зовсім різних жанрів та сюжетів)[28] у фільмах «Подорож з татом[it]» (1982) та «Занадто міцний[it]» (1986). Режисерами першого фільму був Сорді, а другого — Вердоне. Також примітною роботою Сорді — стала його роль непідкупного та недобросовісного судді у фільмі «Все всередині[it]» 1984 року, який теж був поставлений ним самим, де центровими темами, які передбачали події майбутньої операції «Чисті руки», була безмежна політична корупція та викриття у ЗМІ судової влади.

    До числа останніх фільмів Сорді увійшов «Несторе, останній забіг[it]» (1994), що актору особливо полюбився, як він говорив у деяких інтерв'ю, він зіграв кучера, який не міг змиритися з відправкою його коня на бійню. Останньою фільмом Сорді, якій він зняв й виконав у ньому роль, став «Заборонені зустрічі[it]» (1998), де актор грав разом із Валерією Маріні[it]. 2002 року стрічка вийшла повторно з іншим монтажем та зміненою назвою «Виходь за мене, тату».

    Інші співпраці та телебачення ред.

     
    Сорді з «Міс Італія[it]» Манілою Надзарро[it] 1999 року

    Велику роль у творчості Сорді зіграла його плідна співпраця зі сценаристами Родольфо Сонего[it], який починаючи з 1954 року брав участь у написанні сценаріїв до його 44 фільмів (дебютувала ця співпарця з фільму Франко Россі «Спокусник»)[29], та П'єро де Бернарді[it]. Крім того, велике значення для творчості Сорді мала його співпраця з композитором П'єро Піччоні, який створив безліч саундтреків до найвідоміших фільмів актора, а також написав деякі з його жартівливо-задирливих пісень.

    Відомий широкому загалу під прізвиськом «Альбертоне», Сорді також брав участь у численних телевізійних передачах (зокрема у «Studio Uno[it]», ведучою якої була співачка Міна у 1966 році).

    Популярності актора на телебаченні також сприяла створена ним програма у чотирьох епізодах «Історія італійця[it]» («Storia di un italiano»), де за допомогою тематичної добірки кліпів з його численних фільмів було представлено постать середньостатистичного італійця з його сильними та слабкими сторонами [30].

    Останні роки ред.

    2001 року у Сорді виявили рак легенів, відтоді його публічні виступи стали рідшими[31]. Одна з останніх появ актора на телебаченні відбулася 18 грудня 2001 року, тоді він взяв участь в передачі «Від дверей до дверей[it]», ведучим якої був Бруно Веспа[it]. На передачі, повністю присвяченій Сорді, був виставлений мотоцикл «Harley Davidson 750cc WLA» 1942 року випуску, оригінальний зразок, який використовувався під час знімання фільму «Американець у Римі»[32][33]. 2002 року Сорді отримав два почесних наукових ступені: перший у березні від Університету мовлення та комунікацій[it] (IULM) у Мілані[34], а другий наступного місяця від Університету Салерно[it][35], де актор був присутній особисто. У липні того ж року він вчергове брав участь у програмі «Італійці у світі», ведучим якої був Піппо Баудо[36], що стало його останньою публічною участю. 17 грудня 2002 року, через погіршення стану здоров'я, Сорді відмовився від участі у вечорі на його честь у Театрі Амбра Джовінеллі[it] в Римі[37]. Тоді в театрі було показане лише відео актора[38], спеціально зняте ним в його апартаментах для цього заходу. Це була його остання відеозйомка.

    Смерть ред.

     
    Надгробна дошка Сорді, з епітафією «Вибачте, Маркізе, пора»
     
    Родинний склеп Сорді на Монументальному кладовищі Верано в Римі

    Альберто Сорді помер у своєму будинку в Римі увечері 24 лютого 2003 року у віці 82 років, до цього протягом усього зимового періоду він страждав на Пневмонія|пневмонію та бронхіт. Тіло актора було піддане бальзамуванню, після чого його перенесли в Кампідольо, у Залу Джуліо Чезаре, де протягом двох днів громадськість віддавала йому пошану, у тому числі багато діячів італійського кіно та політики. 27 лютого в базиліці Сан-Джованні-ін-Латерано відбувся урочистий похорон актора, на якому були присутні понад 250 000 осіб. Після похоронної церемонії труна була похована в родинному склепі Сорді на Монументальному кладовищі Верано в Римі. На надгробній пергаментній дошці актора була вигравірувана епітафія: «Вибачте, Маркізе, вже час», взята з одного з його найвідомішіх фільмів «Маркіз Грілло[it]»[39][40][41][42][43].

    Особисте життя ред.

    Попри свій товариський публічний імідж та яскраву особистість, Альберто Сорді завжди був крайньо стриманим у плані особистого життя, про яке було відомо небагатьом. Будучи набожним католиком[44], він не мав дітей і ніколи не був одруженим. Крім численних реальних або ймовірних відносин, які приписували йому плітки, що публікувалися різними журналами про знаменитостей[45] (серед іншого, з Катею Річчареллі[it], Патріцією Де Бланк[it][46], Сільваною Мангано[45], Ширлі Мак-Лейн[47], Утою Франц[48] і з принцесою Сораєю Бахтіярі[49]), єдині тривалі серйозні стосунки у нього були з Андреїною Паньяні, майже на чотирнадцять років старшої за нього, які тривали дев'ять років[50][51]. Вони познайомилися 1941 року під час дублювання ними обома американського фільму «Сади Аллаха[en]» (Паньяні озвучувала Марлен Дітріх)[52]. На часті запитання, чому він не одружився, Сорді відповідав однією зі своїх крилатих фраз, яка була запитанням на запитання: «Щоб запустити незнайомця у дім?»[47][53]; лише пізніше він пояснював у деяких своїх інтерв'ю[54], що повна відданість своїй професії не дозволила б йому присвятити необхідний час сім'ї.

    Крім часу перебування в Мілані, протягом якого актор відвідував Академію драматичного мистецтва[it], він все життя прожив у Римі. Спочатку, від народження і до 1930 року, Сорді жив на римській вулиці Сан-Козімато 7, після чого його родина жила на вулиці Венеція, куди вони переїхали через запланований знос їхнього будинку під будівництво Палацу Священних Конгрегацій. Пізніше, після смерті батька 1941 року[14], Сорді переїхав на квартиру на вулиці Петтінарі. З 1958 року і до своєї смерті він жив на віллі на вулиці Друзо (тоді вона мала назву Феррателла ін Летерано), що розташовується на території археологічного парку Терми Каракалли та була побудована 1932 року Алессандро К'яволіні[it], який багато років був особистим секретарем Беніто Муссоліні[55]. Сорді жив зі своїми сестрами та братом, адміністратором і секретарем Аннунціатою Сгречча[56], яка після його смерті протягом деякого часу курирувала його особистим архівом. Крім цього, 1962 року актор придбав віллу у Кастільйончелло[it][57], де проводив літо, а потім продав її 1997 року[57]. Сорді також володів двома квартирами в Парижі[58] та різними земельними ділянками у Римі та його околицях, одну з яких, у районі Трігорія[it], він частково продав та частково пожертвував для будівництва Біомедичного університетського містечка[it][59]. Там же був побудований Центр охорони здоров'я людей похилого віку[60] — бажана для актора установа для надання медичної допомоги та проведення прикладних досліджень захворювань людей похилого віку. Ця та інші філантропічні ініціативи, в яких Сорді відіграв провідну роль, досі перебувають у віданні Фонду, який носить його ім'я[61][62].

    Сорді завжди зберігав стриманість у питаннях політичних вподобань, хоча йому явно подобався політик-християнський-демократ Джуліо Андреотті, який знявся у його фільмі «Таксист[it]». 1996 року поширилася чутка, що актор хоче балотуватися на посаду мера Риму, складаючи конкуренцію іншому кандидату, чинному меру міста, Франческо Рутеллі[63]. Потім, за повідомленням газети «Corriere della Sera», 23 листопада того року беручи участь в одному з випусків передачі «Килим-літак[it]» ведучого Лучано Рісполі[it] на телеканалі Telemontecarlo[it], Сорді заспокоював Рутеллі словами: «Меру нема про що турбуватися: я був, є, і залишуся актором до кінця моїх днів»[63]. На 80-річчя Сорді, 15 червня 2000 року, Рутеллі, як мер Риму, символічно вручив актору триколорну стрічку[it] (мерську регалію), призначивши його на один день почесним мером на знак пошани до нього, як до одного із найвидатніших громадян міста[64].

    Сорді захоплювався футболом й був великим шанувальником клубу «Рома»[65], що демонстрював у деяких своїх фільмах.

    Фільмографія ред.

    Рік Назва українською мовою Назва мовою оригіналу Роль Режисер
    1937 Сципіон Африканський Scipione l'africano солдат Карміне Галлоне
    1937 Лютий Саладін Il feroce Saladino чоловік у костюмі лева Маріо Боннард
    1938 Принцеса Тараканова La principessa Tarakanova студент Маріо Сольдаті
    1939 Ніч приколів La notte delle beffe Бентівольйо Карло Кампогальяні
    1940 Буремні серця Cuori nella tormenta Джуліо Феррі Карло Кампогальяні
    1941 Сміливець з Венеції Il bravo di Venezia помічник Веронезе Карло Кампогальяні
    1942 Дами з сусідньої вілли Le signorine della villa accanto юнак запрошений на бал Джан Паоло Росміно
    1942 Джарабуб Giarabub лейтенант Сорді Гоффредо Алессандріні
    1942 Троє орлят I tre aquilotti Філіппо Нардіні Маріо Маттолі
    1942 Синьорина La signorina роль другого плану Ласло Кіш
    1942 Казанова вчинив би так! Casanova farebbe così! другий більярдист Карло Людовіко Брагалья
    1943 Невеликий острів Св. Єлени Sant'Elena, piccola isola капітан Поплетон Умберто Скарпеллі
    1944 Три дівчини шукають чоловіка Tre ragazze cercano marito Джуліо Дуїліо Колетті
    1945 Кінний цирк За-бум Circo equestre Za-bum роль другого плану Маріо Маттолі
    1945 Хто бачив? Chi l'ha visto?
    1945 Невинний Казиміро L'innocente Casimiro
    1945 Нещастя месьє Трав'є Le miserie del signor Travet
    1947 Вітер співав мені пісню Il vento m'ha cantato una canzone
    1947 Злочин Джованні Єпіскопо Il delitto di Giovanni Episcopo
    1947 Розбійник Il Passatore
    1948 Під сонцем Риму Sotto il sole di Roma
    1948 Які часи! Che tempi!
    1951 Привітна офіціантка, яка пропонує… Cameriera bella presenza offresi…
    1951 Мама мія, яке враження! Mamma mia, che impressione!
    1951 Тото і королі Риму Totò e i re di Roma
    1952 Молодість Giovinezza
    1952 Налаштовувач прибув È arrivato l'accordatore
    1952 Білий шейх Lo sceicco bianco Нандо Ріволі
    1953 Мамії I vitelloni Альберто
    1953 Хай живе кіно Viva il cinema
    1953 Пісні, пісні, пісні Canzoni, canzoni, canzoni
    1953 Чарівний ворог L'incantevole nemica
    1953 Ми в галереї (вулиця Падуї 46) Lo scocciatore (Via Padova 46)
    1953 Ми в галереї Ci troviamo in galleria
    1953 Один день у суді Un giorno in pretura
    1953 Дві ночі з Клеопатрою Due notti con Cleopatra Чезаріно
    1954 Тріполі, прекрасна земля кохання Tripoli, bel suol d'amore
    1954 Шлюб Il matrimonio
    1954 Півстолітня любов Amori di mezzo secolo
    1954 Наші часи Tempi nostri
    1954 Велике вар'єте Gran varietà
    1954 Весела ескадрилья Allegro squadrone
    1954 Це сталося у відділку поліції Accadde al commissariato
    1954 Спокусник Il seduttore Альберто
    1954 Парижанин у Римі Una parigina a Roma
    1954 Американець у Римі Un americano a Roma Фердінандо Меріконі
    1954 Мистецтво обходитися L'arte di arrangiarsi
    1955 Знак Венери Il segno di Venere Ромольо Проєтті
    1955 Доброї ночі... юристе! Buonanotte… avvocato!
    1955 Герой нашого часу Un eroe dei nostri tempi Альберто Менікетті
    1955 Пінгвіни спостерігають за нами I pinguini ci guardano
    1955 Звідси до спадщини Da qui all'eredità
    1955 Римська красуня La bella di Roma Ґракко
    1955 Це сталося у в'язниці Accadde al penitenziario
    1955 Бравіссімо Bravissimo Убальдо Імпалято
    1955 Дрібна пошта Piccola posta
    1955 Папуги I pappagalli
    1955 Неодружений Lo scapolo Паоло Ансельмі
    1955 Герой нашого часу Un eroe dei nostri tempi Альберто Менікетті
    1955 Місто кіно La città del cinema
    1956 Негідницьке обличчя Faccia da mascalzone
    1956 Гвардія, елітна гвардія, бригадир і маршал Guardia, guardia scelta, brigadiere e maresciallo
    1956 Mio figlio Nerone Mio figlio Nerone
    1956 Дозволь мені, тату! Mi permette, babbo!
    1956 Це було в п'ятницю 17-го Era di venerdì 17
    1957 Ось і долари! Arrivano i dollari!
    1957 Сувеніри з Італії Souvenir d'Italie
    1957 Граф Макс Il conte Max Альберто Бочетті
    1957 Лікар і чаклун Il medico e lo stregone Корадо
    1957 Чоловік Il marito Альберто Маріані
    1957 Прощавай, зброє! A Farewell to Arms отець Галі
    1958 Він злодій, вона злодійка Ladro lui, ladra lei
    1958 Щасливчик Fortunella
    1958 Неділя завжди неділя Domenica è sempre domenica
    1958 Електрична вдова La vedova elettrica
    1958 Венеція, місяць і ти Venezia, la luna e tu
    1958 Літні казки Racconti d'estate
    1959 Пекло в місті Nella città l'inferno Антоніо Зампа
    1959 Молодий лев Il giovane leone
    1959 Полікарпо — офіцер-писар Policarpo, ufficiale di scrittura
    1959 Зимові свята Vacanze d'inverno
    1959 Мораліст Il moralista Агостіно
    1959 Французька Рив'єра Costa Azzurra
    1959 Шахраї I Magliari Фердинандо Маглюло, «Тотоно»
    1959 Велика війна La grande guerra
    1959 Удівець Il Vedovo Альберто Нарді
    1959 Короткі кохання в Пальма де Майорка Brevi amori a Palma di Majorca
    1960 Гастоне Gastone
    1960 Поліцейський Il vigile Отелло Челетті
    1960 Всі вдома Tutti a casa
    1960 Злочин Crimen Альберто Францетті
    1961 Страшний суд Il giudizio universale продавець дітей
    1961 Найкращі вороги I due nemici капітан Віторіо Блазі
    1961 Важке життя Una Vita difficile Сільвіо Маньйодзі
    1962 Комісар Il commissario
    1962 Мафіозо Mafioso Антоніо Бадаламенті
    1962 Вчорашні пісні, сьогоднішні пісні, завтрашні пісні Canzoni di ieri, canzoni di oggi, canzoni di domani
    1963 Диявол Il diavolo Амедео Феретті
    1963 Бум Il boom Джованні Альберті
    1963 Заборонені спокуси Tentazioni proibite
    1963 Учитель з Віджевано Il maestro di Vigevano Антоніо Момбеллі
    1964 Італійський сміх Risate all'italiana
    1964 Моя пані La mia signora її чоловік; інженер Сартолетті; Марко;
    Джованні Фереро; пан Б'янкі
    1964 Літаюча тарілка Il disco volante Вінченцо Беруті, Даріо Марсікано,
    Дон Джузеппе, Момі Крозара
    1965 Три обличчя I tre volti Армандо Туччі
    1965 Повітряні пригоди Those Magnificent Men In Their Flying Machines граф Еміліо Понтічеллі
    1965 Комплекси I complessi Гульєльмо Бертоне
    1965 Захоплюючий Thrilling
    1965 Зроблено в Італії Made in Italy Сільвіо
    1966 Лондонський дим Fumo di Londra
    1966 Наші чоловіки I nostri mariti Джованні
    1966 Феї Le Fate Джованні
    1966 Вибачте, ви за чи проти? Scusi, lei è favorevole o contrario? Туліо Комфорті Альберто Сорді
    1967 Відьми Le streghe водій вантажівки
    1967 Італієць в Америці Un italiano in America Джузеппе Мароцці
    1968 Лікар страхової каси Il medico della mutua лікар Гвідо Терсіні
    1968 Чи вдасться нашим героям знайти свого друга,
    який таємниче зник в Африці?    		 Riusciranno i nostri eroi a ritrovare l'amico
    misteriosamente scomparso in Africa?    		 Фаусто Ді Сальвіо
    1969 Любове моя, допоможи мені Amore mio aiutami Джованні Макіавеллі
    1969 У році Господа Nell'anno del Signore чернець
    1969 Професор та доктор наук Гвідо Терсіллі,
    головний лікар клініки Вілла Челесте,
    яка має угоду зі страховою касою    		 Il prof. dott. Guido Tersilli primario della clinica Villa Celeste
    convenzionata con le mutue
    1970 Загальна скарга Contestazione generale
    1970 Президент футбольного клубу Боргороссо Il presidente del Borgorosso Football Club
    1970 Пари Le coppie
    1971 Затриманий чекаючи судового розгляду Detenuto in attesa di giudizio Джузеппе Ді Ной
    1971 Вродливий, чесний, емігрант в Австралії,
    хоче одружитися з незайманою землячкою    		 Bello, onesto, emigrato Australia
    sposerebbe compaesana illibata    		 Амедео Баттіпанья
    1972 Скопоне, наукова картярська гра Lo scopone scientifico Пеппіно
    1972 Найпрекрасніший вечір мого життя La più bella serata della mia vita
    1972 Рим Roma
    1973 Мій брат Анастазія Anastasia mio fratello Сальваторе Анастазія
    1973 Зоряний пил
    1974 Торговці смертю Finché c'è guerra c'è speranza П'єтро Кйокка
    1974 Гола Англія Inghilterra nuda
    1975 А Казанова Фелліні? E il Casanova di Fellini?
    1975 Під яким ти знаком? Di che segno sei? Нандо Меріконі
    1975 Посмішка, ляпас, поцілунок в губи Un sorriso, uno schiaffo, un bacio in bocca
    1976 Здоровий глузд порядності Il comune senso del pudore
    1976 Ці дивні випадки Quelle strane occasioni
    1977 Дуже дрібний буржуа Un borghese piccolo piccolo Джованні Вівальді
    1977 Нові чудовиська I nuovi mostri принц (5), син (7), актор (9)
    1978 Куди ти вирушаєш у відпустку? Dove vai in vacanza?
    1979 Затор — неймовірна історія L'ingorgo — Una storia impossibile адвокат
    1979 Свідок Il testimone
    1979 Уявний хворий Il malato immaginario
    1980 Я і Катерина Io e Caterina Енріко Мелотті
    1981 Маркіз Грілло Il marchese del Grillo
    1982 Я знаю, що ти знаєш, що я знаю Io so che tu sai che io so Фабіо Бонетті
    1982 Подорож з татусем In viaggio con papà
    1983 Таксист Il tassinaro
    1983 Берсальєри I bersaglieri
    1983 Життя починається в… La vita comincia a…
    1984 Бертольдо, Бертольдіно та Чачазенно Bertoldo, Bertoldino e Cacasenno
    1984 Все всередині Tutti dentro
    1985 Я — паранормальне явище Sono un fenomeno paranormale
    1986 Занадто міцний Troppo forte
    1987 Таксист в Нью-Йорку Un tassinaro a New York
    1988 Виклик життя Una botta di vita
    1990 Скупий L'avaro
    1990 Іменем суверенного народу In nome del popolo sovrano
    1991 Різдвяні свята '91 Vacanze di Natale '91
    1992 Виправданий у скоєнні злочину Assolto per aver commesso il fatto
    1994 Несторе, останній забіг Nestore, l'ultima corsa
    1995 Роман бідного юнака Romanzo di un giovane povero
    1998 Заборонені зустрічі Incontri proibiti

    Композиторська та співацька діяльність ред.

     
    Тото і Сорді 1960-ті роки
     
    Інгеборг Шонер і Сорді у фільмі «Венеція, місяць і ти» (1958)

    Першого досвіду з виконанням пісень, Сорді набув між 1939—1942 роками, коли йому довелося бути дистриб'ютором та озвучувачем фільму «Літаючі двійки[en]», де він виконував в такт Оліверу Гарді, якого дублював, невелику пісню «Я спостерігаю за віслюками, які літають у небі», перероблену в «Я гуляю» Ернесто Боніно[it][66]. Окрім цього, у 1940-х роках Сорді писав та виконував під псевдонімом Маестро Гамбара легкі сатиричні пісні, що були своєрідними «повільними ритмами», зокрема: «Nonnetta», «Carcerato», «Cerco una donna», «Il bimbo che non conobbe infanzia», «L'alpino». Деякі з цих пісень актор виконав у телепередачі «Карусель[it]» 1957 року, у сценах, що рекламували продукцію виноробні «Gancia[it]». Це був единий випадок, де актор виступав як головний герой відомої рекламної колонки.

    Пісні, написані, або заспівані Сорді:

    • 1942: «Guardo gli asini che volano nel ciel» (композитор Джино Філіппіні[it]) у виконанні Альберто Сорді у фільмі «Літаючі двійки» під час дублювання Олівера Гарді
    • 1966: «You never told me» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччіоні) у виконанні Джулії Роджерс у фільмі «Лондонський дим» та італійською мовою у виконанні Міни під назвою «Коротке кохання».
    • 1966: «Richmond bridge» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччоні) у виконанні Лідії Макдональд[it] у фільмі «Лондонський дим»
    • 1967: «Walk song» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччоні) у виконанні Лідії Макдональд у фільмі «Італієць в Америці» та італійською мовою у виконанні співачки Крісті[it] під назвою «Amore amore amore».
    • 1969: «Luna non sei nessuna» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччоні) з фільму «Любове моя, допоможи мені»; Альберто Сорді заспівав спін-офф пісні, також знаний як «Luna non sei più tu»
    • 1970: «Il presidente del Borgorosso Football Club» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччоні) — тема однойменного фільму
    • 1973: «Ma 'ndo… Hawaii?» (композитори Альберто Сорді і П'єро Піччоні) у виконанні Альберто Сорді та Моніки Вітті у фільмі «Зоряний пил».
    • 1981: «E va'… E va'…» (композитори Франко Мільяччі[it] / Клаудіо Маттоне[it])
    • 1981: «Mia cara Olimpia…» (композитори Альберто Сорді і Нікола Пйовані) - коротка вокальна версія пісні «Gavotta di Olimpia», як тема фільму «Маркіз Грілло»

    Вшанування ред.

     
    Галерея Альберто Сорді в Римі

    1999 року Сорді за ініціативою режисера Анджело Антонуччі нагородили премією «Реджа д'оро» за участь у фільмі «Троє орлят», де він виконав свою першу головну роль, дія якого відбувалася в Королівському палаці Казерта.

    7 грудня 2003 року відреставрована Галерея Колона[it] у Римі була названа на честь актора, таким чином оримавши назву Галерея Альберто Сорді. Також у Римі 16 лютого 2013 року на Віллі-Борґезе у присутності сестри актора Аврелії та мера Джанні Алеманно було відкрито алею, присвячену Альберто Сорді[67]. У місті Гроссето ім'ям Альберто Сорді названо головну вулицю в новому районі Казалоні, так само ім'ям актора були названі вулиці у низці інших італійських міст — Кальярі (Піррі), Таранто, Ночето (PR), Єзоло (VE) в Кастільйончелло[it] (LI), Віджевано (PV), Гвідонія Монтечеліо (RM), Орта-ді-Ателла (CE), Сабаудія (LT), Капачі (PA), Містерб'янко (CT), Понте-Сан-Джованні (PG), Сан-Нікола-ла-Страда (CE), Грульяско (TO), Валенцано (BA), Фрозіноне, Рагуза та Таранто.

    2003 року Етторе Скола присвятив Сорді фільм «Люди Риму».

    2004 року була створена спеціальна нагорода «Золотий пюпітр „Альберто Сорді“[it]», що присуджується акторам, які відзначилися в галузі дубляжу, театру, телебачення, або кіно. Ця нагорода присуджується в рамкам щорічної церемонії нагородження основною премією «Золотий пюпітр», її назвали на честь Сорді, оскільки він став її першим володарем 1995 року за дублювання коміка Олівера Гарді, який виступав в рамках дуету «Лорел і Гарді»[68][69].

    2011 року на фестивалі «Bif&st[it]» у Барі присуджувався приз імені Альберто Сорді за найкращу чоловічу роль другого плану у фільмах, представлених на цьому заході.

    Одна з загальноосвітніх шкіл у Римі, яка була створена внаслідок об'єднання державних середніх шкіл імені П'єрлуїджі Нерві на площі Гегеля та Джакомо Пуччіні на площі Джузеппе Голи — була названа на честь актора[70].

    З 14 лютого по 31 березня 2013 року біля монументу Вітторіано у Римі проходила виставка «Альберто Сорді та його Рим», присвячена, перш за все, його взаємовідносинам із його рідним містом[71].

    2017 році у Буенос-Айресі відбулася виставка фотографій, костюмів і показ документальних фільмів про деякі із його знакових картин[72].

    На честь актора названо астероїд 83657 Альбертосорді[it][73].

    Примітки ред.

    1. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #119433796 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
    2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. ↑ а б Find a Grave — 1996.
    4. ↑ Gran Enciclopèdia Catalana — Grup Enciclopèdia, 1968.
    5. ↑ Al Verano a spasso nella storia del cinema con la guida tra le tombe di attori e registi
    6. ↑ https://www.acmi.net.au/creators/28411
    7. ↑ Tutta la verità sulla vita di Sordi: dall'esordio fino alla lite per il testamento. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 gennaio 2017.
    8. ↑ а б Biografia - Alberto Sordi. Alberto Sordi. Архів оригіналу за 25 грудня 2016. Процитовано 24 dicembre 2016.
    9. ↑ Claudio G. Fava, op. cit., p. 17
    10. ↑ а б в г д DrinkBeerP (22 giugno 2011). Stan Laurel Oliver Hardy parte 4 I doppiatori.mpg. Архів оригіналу за 5 agosto 2018. Процитовано 10 gennaio 2017.
    11. ↑ Righetti, op.cit.
    12. ↑ а б IL MONDO DEI DOPPIATORI - In...soliti ignoti, il quiz sul doppiaggio - ARCHIVIO: domanda 51. Архів оригіналу за 23 settembre 2015. Процитовано 19 gennaio 2017.
    13. ↑ TEATRO KEIROS. 07-8 dicembre - TEATRO KEIROS. Архів оригіналу за 28 dicembre 2016. Процитовано 28 dicembre 2016.
    14. ↑ а б в Fava, op. cit. p. 19.
    15. ↑ а б в г Radiospeaker, Redazione. Alberto Sordi e la Radio. Архів оригіналу за 12 gennaio 2017. Процитовано 10 gennaio 2017.
    16. ↑ Luisa Morandini, Morando Morandini e Michele Morandini Tassi, Il Morandini 2019 : dizionario dei film e delle serie televisive, Zanichelli, 2018, ISBN 978-88-08-61932-7, OCLC 1277423186
    17. ↑ Paolo D'Agostini. Piacere, Moriconi Nando il primo americano a Roma. Archivio - la Repubblica.it. Архів оригіналу за 13 gennaio 2017. Процитовано 12 gennaio 2017.
    18. ↑ PAZZO PER REPUBBLICA - il blog dei feticisti di Repubblica: Michele Serra cade dall'Amaca. [Архівовано 2017-01-13 у Wayback Machine.]
    19. ↑ а б в SORDI, Alberto in "Enciclopedia del Cinema". Архів оригіналу за 28 dicembre 2016. Процитовано 27 dicembre 2016.
    20. ↑ Copia archiviata. Архів оригіналу за 6 marzo 2020. Процитовано 20 febbraio 2020.
    21. ↑ а б CinecittaLuce (20 giugno 2012). È tornato da Kansas City. Процитовано 13 gennaio 2017.
    22. ↑ Maria Pia Fusco (5 marzo 2009). Alberto Sordi compositore con tanto di certificato e qualifica. la Repubblica. Архів оригіналу за 17 febbraio 2020. Процитовано 17 febbraio 2020.
    23. ↑ Cinemah: Sordi. Архів оригіналу за 21 giugno 2006. Процитовано 25 luglio 2006.
    24. ↑ Carlo Azeglio Ciampi [Архівовано 2009-05-28 у Wayback Machine.]
    25. ↑ Mo-Net s.r.l. Milano-Firenze. Un borghese piccolo piccolo (1977). mymovies.it. Архів оригіналу за 13 gennaio 2017. Процитовано 11 gennaio 2017.
    26. ↑ "I suoi personaggi perdono con gli anni la grinta e il cinismo che tanto aveva colpito l'Italietta del boom economico, in più complice del declino è anche il tramonto del genere della commedia all'italiana", da Alberto Sordi - biografia di Ivana Faranda, Alberto Sordi - Attore - Biografia e Filmografia - Ecodelcinema [Архівовано 2014-07-25 у Wayback Machine.] (sito rilevato il 17/7/2014)
    27. ↑ "Del finale di carriera di Sordi c'è poco da dire. Un lento declino, ravvivato solo dal Marchese del Grillo, un'iniezione di gerovital, e il tassinaro televisivo. Poi basta", da Albertone, re indiscusso (e un po' sprecato) della commedia italiana di Claudio Siniscalchi, Albertone, re indiscusso (e un po' sprecato) della commedia italiana - ilGiornale.it [Архівовано 2015-05-18 у Wayback Machine.] (sito rilevato il 17/7/2014)
    28. ↑ “Erede di Sordi? Macché, io sono troppo buono” [Архівовано 2015-07-21 у Wayback Machine.], La Stampa, 8 febbraio 2014
    29. ↑ Il cervello di Sordi? Era Sonego geniale battutista. ilGiornale.it. Архів оригіналу за 16 gennaio 2017. Процитовано 15 gennaio 2017.
    30. ↑ Martin Scorsese [Архівовано 2009-05-28 у Wayback Machine.]
    31. ↑ "Er polipetto" di Albertone. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    32. ↑ Esibita dall'associazione I Vitelloni Club Alberto Sordi, fondata nel 1994, provenienza Collezione Stefano Saliola
    33. ↑ La partecipazione di Alberto Sordi a Porta a porta nel 2001. Rai. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    34. ↑ Laurea Alberto Sordi. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 28 gennaio 2017. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    35. ↑ IL RICONOSCIMENTO il dottor italiano - Repubblica.it » Ricerca. Архів оригіналу за 4 marzo 2016. Процитовано 2 agosto 2009.
    36. ↑ Geppino Afeltra - Premio per gli Italiani nel Mondo. Архів оригіналу за 21 novembre 2015. Процитовано 22 gennaio 2017. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    37. ↑ Tutta la verità sulla vita di Sordi: dall'esordio fino alla lite per il testamento. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 23 gennaio 2017. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    38. ↑ Enzo Coletta (16 giugno 2014). L'ultimo saluto di Alberto Sordi. Архів оригіналу за 4 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    39. ↑ L'ultimo degli imbalsamatori. ilGiornale.it. Архів оригіналу за 7 agosto 2016. Процитовано 16 gennaio 2017.
    40. ↑ La Repubblica/spettacoli_e_cultura: Campidoglio, folla immensa per l'estremo saluto a Sordi. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    41. ↑ La Repubblica/spettacoli_e_cultura: Per Albertone 250mila in piazza San Giovanni. Архів оригіналу за 3 febbraio 2011. Процитовано 16 gennaio 2017.
    42. ↑ Immagine della lapide della tomba di Alberto Sordi [Архівовано 2011-11-29 у Wayback Machine.] Cimiteridiroma.it.
    43. ↑ L’epitaffio sulla tomba di Alberto Sordi a Roma: “Sor Marchese è l’ora”. Roma Fanpage (італ.). Процитовано 15 лютого 2022.
    44. ↑ Tvclaudiarizzoglio (22 dicembre 2011). Il fatto di Enzo Biagi intervento Sordi 1989 YouTubeparte1. Архів оригіналу за 15 febbraio 2017. Процитовано 15 febbraio 2017.
    45. ↑ а б Alberto Sordi: gli amori segreti dello scapolo d’oro.
    46. ↑ il nipote di alberto sordi racconta i mille amori (nascosti) del grande attore. Архів оригіналу за 28 dicembre 2016. Процитовано 27 dicembre 2016.
    47. ↑ а б Volete il Sordi privato? Ve lo racconto io... - l'Unità.it. cerca.unita.it. Архів оригіналу за 25 ottobre 2016. Процитовано 25 dicembre 2016. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    48. ↑ Alberto Sordi, cinque curiosità sul mito romano. 24 febbraio 2015. Архів оригіналу за 26 dicembre 2016. Процитовано 26 dicembre 2016.
    49. ↑ Marco Della Corte. Alberto Sordi: in vita amò la principessa Soraya. Архів оригіналу за 16 gennaio 2017. Процитовано 14 gennaio 2017.
    50. ↑ Andreina Pagnani ed Alberto Sordi, negli anni '40 [Архівовано 2015-09-23 у Wayback Machine.], antoniogenna.net, 11 marzo 2013
    51. ↑ Alberto Sordi [Архівовано 2015-07-22 у Wayback Machine.], arcobaleno.it
    52. ↑ Andrea Razza (16 maggio 2013). SORDI "DOPPIATORE" ALBERTO (2013) - IL DOCUMENTARIO | enciclopediadeldoppiaggio.it. Процитовано 13 gennaio 2017.
    53. ↑ Un viaggio nei ricordi di casa Sordi: ecco le stanze segrete di Albertone - Repubblica.it. La Repubblica. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    54. ↑ rugantino982 (12 червня 2017). Carlo Verdone e Alberto Sordi...l'intervista al Maurizio Costanzo Show. Архів оригіналу за 5 agosto 2018. Процитовано 2 липня 2018.
    55. ↑ Oriana Fallaci, "Intervista ad Alberto Sordi", L'Europeo, settembre 1962
    56. ↑ Eredità Sordi, in aula la guerra tra familiari e la Fondazione. Repubblica.it. 24 ottobre 2015. Архів оригіналу за 16 gennaio 2017. Процитовано 15 gennaio 2017.
    57. ↑ а б MonrifNet. È in vendita la villa di Alberto Sordi a Castiglioncello: addio alla belle époque / FOTO - La Nazione - Livorno. Архів оригіналу за 2 febbraio 2017. Процитовано 22 gennaio 2017.
    58. ↑ Fava, op.cit. pag. 38
    59. ↑ Orazio La Rocca (8 febbraio 2007). E sul terreno donato da Sordi nasce l'ospedale per gli anziani. la Repubblica.it. Архів оригіналу за 2 luglio 2018. Процитовано 17 febbraio 2020.
    60. ↑ Fondazione Sordi e Campus Biomedico di Roma insieme per gli anziani VIDEO - DIRE.it. DIRE.it. 9 dicembre 2016. Архів оригіналу за 21 febbraio 2017. Процитовано 20 febbraio 2017.
    61. ↑ Fondazione Alberto Sordi • F.A.S. • Research Institute for Ageing (R.IN.A.). Архів оригіналу за 8 febbraio 2017. Процитовано 20 febbraio 2017. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    62. ↑ Fondazione Alberto Sordi. Архів оригіналу за 28 febbraio 2017. Процитовано 20 febbraio 2017.
    63. ↑ а б Maria Chiara Amato (9 marzo 2013). Alberto Sordi a 10 anni dalla morte. capuanaweb. Архів оригіналу за 20 luglio 2015. Процитовано 17 febbraio 2020.
    64. ↑ SINDACO PER UN GIORNO. news.cinecitta.com. Архів оригіналу за 29 dicembre 2016. Процитовано 28 dicembre 2016.
    65. ↑ Patrizio Cacciari, 101 motivi per odiare la Lazio e tifare la Roma [Архівовано 2015-07-21 у Wayback Machine.], Newton Manuali e Guide, 2008
    66. ↑ Antonio Genna (4 febbraio 2013). antoniogenna.net (ред.). Domanda 51. Il mondo dei doppiatori, archivio. Архів оригіналу за 23 settembre 2015. Процитовано 1º febbraio 2016.
    67. ↑ Alberto Sordi, un viale a Villa Borghese All'inaugurazione anche la sorella - Il Messaggero. Архів оригіналу за 8 agosto 2014. Процитовано 18 febbraio 2013.
    68. ↑ Il Palmarès 1995. Архів оригіналу за 8 febbraio 2015. Процитовано 15 aprile 2015. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    69. ↑ SPECIALE LEGGIO D'ORO 2004. Архів оригіналу за 8 febbraio 2015. Процитовано 15 aprile 2015. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=sì (довідка)
    70. ↑ Istituto Comprensivo Alberto Sordi – Roma. Процитовано 20 febbraio 2020.
    71. ↑ Alberto Sordi, un attore a Roma: mostra a 10 anni dalla morte - Il Messaggero ilmessaggero.it Процитовано 21 грудня 2023
    72. ↑ Recuerdo all'italiana la historia de Sordi en fotos eldia.com Процитовано 21 грудня 2023
    73. ↑ MINOR PLANET CIRCULARS/MINOR PLANETS AND COMETS (PDF). Minor Planet Center, Smithsonian Astrophysical Observatory (англ.). 5 ottobre 2017. с. 926. Архів оригіналу (pdf) за 7 novembre 2017. Процитовано 17 febbraio 2020. (83657) Albertosordi = 2001 TV

    Посилання ред.

    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Альберто_Сорді&oldid=41703129