Алтайські збройні формування

Алтайський тубільний дивізіон (Алтайський кінний тубільний дивізіон, Алтайський тубільний батальйон) — збройне формування Каракорум-Алтайського округу, державного утворення алтайців під час Громадянської війни в Росії.[1]

Реконструкція прапору Каракорум-Алтаю.

Антибільшовицьке повстання на Алтаї ред.

 
Республіка Алтай — спадкоємець Каракорум-Алтайського округу

Після проголошення автономії Каракорум-Алтайського округу навесні 1918 року почалися окремі військові зіткнення між Каракорумською управою та більшовицькою Бійською радою.

Наприкінці травня 1918 відбувається антирадянське Повстання Чехословацького корпусу, почувши про яке колишній штабс-капітан Дмитро Сатунін підіймає повстання у радянській місії, спрямованій до Монголії для закупівлі худоби.

Сатунін визнав владу алтайських автономістів, у той же час загони алтайських повстанців прийняли його керівництво.

До кінця липня ради на Алтаї були ліквідовані, а у серпні сили Сибірської республіки роззброїли загін Сатуніна.[2]

Алтайський тубільний дивізіон Російської держави ред.

 
Отаман Олександр Кайгородов мав змішане російсько-алтайське походження

Навесні 1919 офіцерами Колчака при Каракорумській управі був сформований Алтайський тубільний дивізіон під керівництвом капітана Сатуніна та осавула Кайгородова.

Дивізіон входив до складу Третьої зведеної дивізії Омського воєнного округу Російської держави, у жовтні 1919 року налічував 326 осіб.[3]

Підрозділ вів бойові дії проти червоних партизанських загонів, сформованих з російських селян; одна з сотень була відряджена до Омська у ставку Колчака.[4]

Самостійні дії проти більшовиків ред.

У грудні 1919 більшовиками була захоплена столиця Каракорум-Алтая Улала (зараз — Горно-Алтайськ).[4] Сили алтайців опинилися в ізоляції від російських антибільшовицьких сил, і з боями відступили до Китаю та Монголії у лютому 1920 року.[2]

У вересні 1921 року, після початку антирадянських повстань на Алтаї, чотири сотні війська алтайців та росіян під керівництвом Олександра Кайгордова перейшли кордон. Бої «Зведеного російсько-інородницького партизанського загону військ Горно-Алтайської області» з більшовиками тривали до квітня 1922 року.[5]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Д. А. Михайлов. Национальный дискурс в Сибири: Г. И. Гуркин и алтайский национализм // INTERNATIONAL JOURNAL OF RUSSIAN STUDIES. ISSUE NO. 3 (2014/1). Архів оригіналу за 12 червня 2015. Процитовано 11 червня 2015. 
  2. а б А. А. Штырбул. К истории гражданской войны в Горном Алтае и Верхнем Прииртышье: Сатунинщина и ее ликвидация (1918—1920 гг.) [Архівовано 12 червня 2015 у Wayback Machine.] // Социально-экономические и этнокультурные процессы в Верхнем Прииртышье в XVII—XX веках: Сборник материалов международной научной конференции. Новосибирск: Параллель, 2011. С. 215—221.
  3. Симонов Д. Г. К вопросу о военном строительстве в тыловых округах колчаковской армии. // Гражданская война на востоке России. Проблемы истории.: Бахрушинские чтения 2001 г.; Межвуз. сб. науч. тр. / Под ред. В. И. Шишкина; Новосиб. гос. ун-т. Новосибирск, 2001 °C. 67-86. Архів оригіналу за 12 червня 2015. Процитовано 11 червня 2015. 
  4. а б Анатолий Муравлёв. Горный Алтай в канун революций 1917 года // Неизвестный Алтай. Барнаул, 2011. Архів оригіналу за 9 травня 2021. Процитовано 22 травня 2022. 
  5. Красногорский район: история и современность.-Барнаул,2008.-С.117. Архів оригіналу за 12 червня 2015. Процитовано 11 червня 2015. 

Документи ред.