Алтайсько-Саянська гірська країна
Алтайсько-Саянська гірська країна — гірська країна[ru] у Центральній Азії, що займає західну частину Південносибірських гір Має у своєму складі гірські системи і улоговини — Алтай, Салаїрський кряж, Кузнецький Алатау, Західний Саян і Східний Саян, Східнотувинське нагір'я[ru], Кузнецьку, Мінусінську, Тувинську та інші улоговини [1]. Протяжність Саяно-Алтаю із заходу на схід — 1600 км, з півночі на південь — 1300 км. [2]
Рельєф, геологічна будова та історія ред.
Алтайсько-Саянська гірська країна — найвище підняття серед гірських країн Північної Азії. Вищі точки його — двоголова Бєлуха (4509 і 4400 м) на Катунському хребті[ru] та гірський вузол Таван-Богдо-Ула (п'ять гір із 3 найвищими вершинами 4374, 4360 та 3981 м). Ще на 7 хребтах і гірських масивах вершини перевищують 4000 м (Мунх-Хайрхан[en], Цаст-Ула, Північночуйський хребет[ru], Хархіра, Хангай, Сутай-Хайрхан[en], Турген-Ула), а на 10 досягають 3700-3900 м. У північно-східному напрямку від Алтаю висота хребтів знижується. Абсолютні висоти хребтів у Саянах в основному 1800—2300 м, але можуть досягати 3491 м (Мунку-Сардик) [2]. На стику Західного та Східного Саян є гірський вузол з вершиною — піком Грандіозним (2922 м) [3]. Найменші висоти має Кузнецький Алатау — 400—800 м (максимальна висота 2178 — гора Верхній Зуб), а також Салаїрський кряж — 400—600 м, розташовані меридіонально у напрямку з півдня на північ. Міжгірські улоговини: Мінусинська, Кузнецька, Канська тощо розташовані на висотах від 150 до 300 м над рівнем моря. У напрямку на південь висота їх збільшується, так, Чуйський степ розташовується на висоті 1750—1900 м над рівнем моря [2].
Алтайсько-Саянська гірська країна обрамляє із південного заходу Сибірську платформу. Орогонез відбувався у різні епохи та періоди. Найдавніший орогонез відбувався наприкінці рифею — на початку кембрію. Під час нього створено на сході Саян-Байкальський складчастий пояс. До нього приєдналися (акреція) в середині кембрію — початку девону структури каледонського орогенезу: вони сформували Саяни та значну частину Алтаю. Останній орогенез (з кінця девону) — герцинський проявився на заході країни [1].
Наприкінці каледонського орогенез на різновіковій складчастій основі були закладені великі міжгірські западини та прогини (Чулимо-Єнісейська[ru], Мінусинська, Тувінська). Западини продовжували утворення під час герцинського орогенезу, наприклад, Кузнецький прогин, розташований між Салаїром і Кузнецьким Алатау. Складчасті комплекси зазнали інтрузії палеозойських гранітоїдів [1].
У кайнозої зруйновані у мезозої Алтайсько-Саянські гори зазнали нового орогенезу — відбулося плавне склепінне підняття, утворення розломів і виникнення вулканів (наприклад, Окинська група). По розломах відбулися глибові вертикальні та горизонтальні руйнацыъ: одні ділянки піднялися на 1000-3000 м, інші опустилися чи відстали у піднятті, створивши міжгірські улоговини і долини [4].
В результаті неотектонічних рухів на складчастих палеозойських поясах сформувалися відроджені складчасто-глибові гори, нагір'я та міжгірські улоговини[4].
Сліди стародавнього заледеніння мають майже всі гори: у рельєфі збереглися створені ними форми: кари, троги, гострі пасма та карлінги, морені пасма, горбисто-морені та зандрові рівнини. При сухому кліматі відбувалося у передгір'ях утворення лесових відкладень на вододілах і долинах (наприклад, у міжріччі Бії і Катуні)[3].
Клімат ред.
Клімат Алтайсько-Саянської гірської країни різко континентальний. Він характеризується дуже холодною зимою та прохолодним літом. На його формування істотно впливають західні повітряні маси, з якими пов'язане випадання основної кількості опадів, а також континентальне повітря помірних широт у передгір'ях Алтаю та Саян.
Різкі кліматичні контрасти (нерівномірне випадання опадів на території, вертикальна кліматична поясність, інверсії температури, розвиток гірсько-долинних вітрів — фенів) орографічні умови. Сильніше вплив західної циркуляції проявляється на навітряних схилах та хребтах (понад 2000 м). Помітні розбіжності у кліматі можна спостерігати в окремих частинах країни. Розташовані у західній частині гірської країни Алтай і Кузнецький Алатау більшою мірою, ніж розташовані на схід від Саяни і Тувинське нагір'я, зазнають впливу західних повітряних мас і далі розташовані від центру Азійського антициклону. Тому клімат Алтаю та Кузнецького Алатау менш континентальний (менше амплітуда річних температур і більше опадів). Найбільшою континентальністю відрізняється клімат замкнутих улоговин, особливо Тувинської [5].
Зимовий режим погоди визначає азійський максимум. Середньосічневі температури вельми різняться: від -16 … -18 ° С у передгір'ях Алтаю — до -34 ° С в Тувинській улоговині. Взимку дмуть слабкі південно-західні вітри; іноді вони перевалюють через хребти та сприяють підвищенню температури на північних схилах. На схилах гір зимова температура дещо вища, що пов'язано з температурними інверсіями. Найбільше снігу накопичується на навітряних схилах Алтаю і Саян (до 150—200 см)[5].
Річна кількість опадів у найвищих хребтах досягає 1200—1500 мм, на заході Катунського хребта — до 2500 мм. В улоговинах — близько 200—300 мм, а мінімум — 100—200 мм (у Чуйській та Хемчинській)[5].
Літо прохолодне: середня температура липня в горах близько +10-14,8 ° С і більше, в передгір'ях +16-18 ° С, у міжгірських улоговинах +19-20 ° С. Кліматичні умови та давньольодовиковий рельєф високогір'я сприяють розвитку сучасного заледеніння. Найбільше льодовиків зосереджено на Алтаї — там відомо 1300 льодовиків загальною площею 900 км². У Саянах заледеніння мають лише найвищі масиви Східного Саяна та Східносаянського нагір'я. Висота снігової межі на заході області досягає 2300 м, а на схід вона піднімається на Алтаї до 3500 м на хребті Чихачова[ru] та в Саянах до 2940 м на горі Мунку-Сардик[5].
Гідрографія ред.
Алтайсько-Саянська гірська країна — найважливіший водороздільний вузол. Тут розташована основна частина верхнього (гірського) водозбору Обі, Іртиша, Єнісею та сточища, що живлять цілу низку різноманітних безстічних улоговин Казахстану, Джунгарії та Монголії [2]. Усі річки мають гірський характер. Через різноманітність умов утворення стоку поверхневий стік у різних частинах країни різний. Найбільший стік характерний для хребтів Центрального Алтаю та Кузнецького Алатау. Джерелами живлення річок є талі снігові води, літньо-осінні дощі, а у льодовикових районах істотну роль грає льодовикове живлення. Стік більшості рік за теплий період становить до 80-90 % річного [6].
На Алтаї багато озер, більшість яких знаходиться у стародавніх льодовикових карах. Найбільше озеро Алтаю — Телецьке — має тектонічне походження [6]. Великі озера розташовані у тектонічній улоговині великих озер.
Примітки ред.
- ↑ а б в Алтайско-саянская горная страна :: Физическая география СНГ (Азиатская часть) :: Теория географии = www.learngeography.ru. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
- ↑ а б в г Краткий очерк природных условий и растительного покрова Алтае-Саянского экорегиона. Архів оригіналу за 26 березня 2018. Процитовано 22 грудня 2015.
- ↑ а б Алтайско-Саянская горная страна. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
- ↑ а б В кайнозоеразрушенные Алтайско-Саянские сооружения испытали новые тектонические движения, выразившие = www.learngeography.ru. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
- ↑ а б в г Алтайско-Саянская горная страна. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
- ↑ а б режим погоды определяет Азиатский максимум. Средние январские температуры изменяются в больших преде = www.learngeography.ru. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.