Алексієвич Світлана Олександрівна

білоруська письменниця та публіцистка

Світлана Алексієвич
біл. Святлана Аляксандраўна Алексіевіч
біл. тарашк. Сьвятлана Алексіевіч
Світлана Алексієвич (Київ, 2016) 08 (cropped).JPG
Світлана Алексієвич під час своєї лекції в Києві
Ім'я при народженні Світлана Олександрівна Алексієвич
Народилася 31 травня 1948(1948-05-31)[1][2][…] (72 роки)
Станіслав, Українська РСР, СРСР[1][2][3]
Громадянство Білорусь Білорусь
Національність білоруска
Діяльність письменник
Alma mater Інститут журналістики БДУd (1972)[1][4][…]
Мова творів російська
Напрямок публіцистика
Жанр проза
Magnum opus Цинкові хлопчикиd[2][1][3], Чорнобильска молитва: хроніка майбутнього[1], У війни не жіноче обличчяd[5][2][3], Час second-hand (кінець червоної людини)d і Останні свідки. Соло для дитячого голосуd[1][2][3]
Членство Спілка письменників СРСР[1] і Білоруський ПЕН-центрd
Автограф Svetlana Alexijevich Autograph.jpg
Нагороди
орден «Знак Пошани» Орден Мистецтв та літератури офіцер ордена Мистецтв та літератури
Премія Ленінського комсомолу

премія Гердера (1999)

Премія миру німецьких книгарів (2013)

Літературна нагорода Центральної Європи «Ангелус» (3 грудня 2011)

Літературна нагорода Союзу письменників СРСР ім. Миколи Островськогоd (1984)

Літературна нагорода Союзу письменників СРСР ім. Костянтина Федінаd (1985)

премія Курта Тухольскогоd

Премія Андрія Синявського «За благородство у літературі»d

Тріумф

Лейпцизька книжкова премія за внесок до європейського взаєморозуміння (1998)

Das politische Buchd

Премія Oxfam Novib/PENd (2007)

Літературна премія Річарда Капушинського за репортажd (13 травня 2011, 14 травня 2015)

Нобелівська премія з літератури (2015)

Премія Médicis de Ensayod (2013)

Belarusian Democratic Republic 100th Jubilee Medal
Сайт: alexievich.info

CMNS: Алексієвич Світлана Олександрівна у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Світла́на Олекса́ндрівна Алексіє́вич (біл. Святла́на Алякса́ндраўна Алексіе́віч, нар. 31 травня 1948(19480531), Станіслав) — білоруська російськомовна письменниця та публіцистка українського походження. Лауреатка багатьох міжнародних літературних премій. Лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2015 рік[6][7]. Німецьке видання «Німецька Хвиля» назвало її «блискучою майстеркою художньо-документальної прози»[8].

БіографіяРедагувати

 
Світлана Алексієвич на обкладинці газети «Культура і життя», 2016

Народилася в Станіславі (нині Івано-Франківськ)[9] в сім'ї сільських вчителів. Батько — білорус, мати — українка. Дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області.

Звичайно, я пам'ятаю, що дуже важко жили батьки. Батько ж був військовий, потім довго сільським учителем. Я пам'ятаю запах волосся, пилу, ці долини. Бабусю пам'ятаю дуже красиву, з прекрасним голосом, як хату білили, як хліб пекли. Це дуже сильно пам'ятаю. Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров.[10]

Після демобілізації батька, радянського офіцера, з армії сім'я переїхала в Білорусь, де оселилася в селі.

Після закінчення школи працювала кореспондентом районної газети в Наровлі.

У 1967 році вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету, після закінчення якого Світлану направили на роботу в районну газету міста Береза. Через рік отримала роботу в республіканській «Сельской газете», а ще згодом — у журналі «Нёман» (орган Спілки письменників Білорусі).

Книги Алексієвич виклика́ли критику з боку радянського режиму, письменницю звинувачували зокрема в «пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки» («У війни не жіноче обличчя»).

Для написання «Цинкових хлопчиків» Світлана особисто відвідала Афганістан, зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та з матерями загиблих воїнів. Після виходу книги 1989 на письменницю навалилась чергова хвиля критики, що призвела до суду над письменницею та її книгою в 1992 році, який втім було припинено.

Письменниця перебуває в опозиції до режиму Олександра Лукашенка. Жила і працювала за межами Білорусі — в Італії, Швеції. У 2013 повернулась у Білорусь.

8 жовтня 2015 року Світлану Алексієвич відзначено Нобелівською премією з літератури «за її багатоголосу творчість — пам'ятник стражданню і мужності у наш час»[11]. Світлана Алексієвич — перший нобелівський лауреат в історії незалежної Білорусі; вона стала першим з 1987 року російськомовним письменником, що удостоєний Нобелівської премії з літератури. Вперше за півстоліття премія була присуджена письменникові, який переважно працює в жанрі документальної літератури; при цьому вперше Нобелівська премія з літератури присуджена професійному журналісту.

Деяка частина російської і білоруської інтелігенції вважає присудження Нобелівської премії Алексієвич політичною акцією[12][13][14].

ІдентичністьРедагувати

Світлана Алексієвич за різних ситуацій та обставин декларувала свою приналежність до білоруського, російського та українського народів. У багатьох висловленнях, що стосувалися білоруського народу уживала займенник ми, який вказує на те, що вона вважає себе білорускою. Однак, за інших обставин часто говорила: «Ми, росіяни». Також декларує себе як напівукраїнка. Крім того, теж окреслила себе як радянську людину. Пише твори російською мовою, яку використовує щоденно. Попри те, що більшість свого життя провела в Білорусі, не послуговується білоруською мовою. У свому першому інтерв'ю з нагоди отримання Нобелівської премії сказала, що є «людиною білоруського світу, людиною російської культури, з потужним щепленням російської культури, і людиною, яка довго живе на світі і напевно є космополітом».

ПоглядиРедагувати

БілорусьРедагувати

На думку Світлани Алексієвич, в першу чергу Білорусі слід збудувати демократію, а вже тоді думати про відродження білоруської мови й культури. Звинувачує рухи, що прагнуть національного відродження, у злочинному романтизмі, з яким належить покінчити. Загалом письменниця декларує, що не є прихильником керівника Білорусі Олександра Лукашенка. Деякі біографи стверджують, що вона відома тим, що постійно критикує його політику. Влітку 2020 року Алексієвич підтримала протести проти політики Олександра Лукашенка. Вона увійшла до Координаційної ради зі зміни влади в країні.[15] Однак, письменниця часто хвалебно висловлювалася про Лукашенка і повторювала його риторику. Називала його єдиним справжнім політиком білоруського простору, і нашим лідером; стверджувала, що це він зберіг незалежність Білорусі та гарантував їй економічну стабільність, продовжив соціалізм, подбав про студентів, бідних і старих людей; також казала, що країна тримається на ньому, а у контексті політики РФ інтереси його особистої влади збігаються з інтересами народу. Після референдуму 2004 року, який значна частина опозиції й суспільства вважає сфальсифікованим, Алексієвич визнала перемогу Лукашенка і назвала референдум результатом волі народу. Алексієвич критикує також опозиційні сили своєї країни, звинувачуючи їх у психології жертви та очікуванні на допомогу насамперед зі сторони Заходу, Російської Федерації, а також сусідів: Литви, Польщі, України. На її думку, це результат відчуття безсилля. Вважає, що білоруси повинні бути самодостатніми, без закордонної допомоги, розв'язувати проблеми своєї країни.

На думку Алексієвич білоруська ідентичність чимраз частіше репрезентована крізь постать білорусько-польського інтелектуала, який замінив голову колгоспу та радянського партійного керівника. До такого висновку прийшла після висування демократичними силами Олександра Мілінкевича як кандидата на президентські вибори 2006 року. На її думку, білоруська ідентичність формується на опозиції до ідентичності Радянського Союзу і під впливом кольорових революцій. Однак вона не охоплює все суспільство, а лише деякі його верстви, переважно студентів та інтелігенцію. Алексієвич вважає білорусів за народ запізнілий, дуже неоднорідний, у якому на сході переважають російські, а на заході — польські риси. Попри це стверджує, що білоруська культура нині не може конкурувати навіть з польською. звинувачує в цьому владу Лукашенка, яка мала б підтримати процес формування білоруської ідентичності, а замість цього вона навпаки культивує грубу патріархальність. На її думку, не існує такого поняття, як співдружність народів колишнього СРСР, оскільки вони поступово відходять від радянської ідентичності та повертаються до своїх коренів. Водночас вона дистанціюється від панславізму, але вважає, що у слов'ян спільне майбутнє. На її думку, претензії давнішніх часів і взаємні згадки про вчинену кривду поступово зникають, тому сучасні білоруські інтелектуали не мають підстав говорити про ворожість до Росії.

На думку Алексієвич найбільш реальним стратегічним вибором для Білорусі є союз з Росією, але як союз двох окремих держав. Водночас зауважила, що в Росії повстала імперська свідомість, яка їй не подобається. На її думку, найближчі сусіди — Литва, Польща, Україна — можуть стати прикладом для Білорусі. Водночас вважає неможливим інтеграцію Білорусі зі структурами Західної Європи на рівних умовах, оскільки там, на її думку, сильна економічна конкуренція, а Білорусь — зруйнована країна, що не має привабливого товару, щоб успішно брати участь у цій конкуренції.

На думку Алексієвич, Європа — це частина світу, де найбільшою вартістю вважається людське життя, на відміну від Сходу, де за пріоритет беруться проблеми держави. Білорусь, на її думку, не є ще Європою, а лише деформованим пострадянським простором з великою кількістю проблем. Європейські ідеї сприйняли лише невелика частина білоруської інтелігенції, але їх не присвоїла більшість народу. Вважає, що Білорусь навіть не почала рухатись у сторону Європи, понадто не багато може їй запропонувати з погляду культури, лише патріархальність і «чорнобильську філософію» — точка зору, сповнена страху за майбутнє.

УкраїнаРедагувати

Після окупації Автономної Республіки Крим Росією виступила в німецькій газеті Frankfurter Allgemeine з засудженням російської політики щодо України[16].

Одразу після нагородження Нобелівською премією на прес-конференції в Мінську Світлана Алексієвич звинуватила Росію у вторгненні в Україну. «Це — окупація, це — іноземне вторгнення». Вона зізналася, що плакала, коли бачила фотографії убитих під час подій у центрі Києва в лютому 2014 року. «Я люблю добрий російський світ, гуманітарний російський світ, але я не люблю російський світ Берії, Сталіна і Шойгу», — сказала літератор.[17]. Також вона захоплюється Надією Савченко, в одному з інтерв'ю на Радіо Свобода назвала її «українською Жанною д'Арк»[18].

У січні 2017 року вийшла з членів Російського ПЕН-Центру, російського відділення міжнародної організації ПЕН-клуб на знак протесту проти виключення з ПЕН-Центру Сергія Пархоменка, журналіста і опозиціонера, а також ігнорування арешту українського режисера Олега Сенцова[19].

Того ж року Світлана Алексієвич висловила свою думку щодо російської експансіоністської політики, зокрема ставлення Росії до України і Білорусі, причин Війни Росії проти України: «Це проблема росіян, перш за все, якщо вже на те пішло, що „русский мир“ не розуміє своїх кордонів, він не відчуває своїх кордонів, він не знає, де вони розташовуються. І тому у свідомості росіян Україна, Білорусь — це теж Росія. І тому війна в Україні — це проблема цих російських ідей. Звідси і ця нескінченна експансія»[20]

 
Світлана Алексієвич, 2013 р.

КритикаРедагувати

У липні 2016, виступаючи в Нью-Йорку, Алексієвич зробила контроверсійну заяву що виключно українці були винні у Голокості на території Білорусі, заявивши, що «карателі, які працювали на території Білорусі, вони були всі з України».[21][22] Пізніше українські та польські інтелектуали висловили своє обурення контроверсійною заявою Алексієвич.[23][24]

ТвориРедагувати

Книги Світлани Алексієвич видавались у Росії, Україні, США, Німеччині, Великій Британії, Японії, Швеції, Франції, Китаї, В'єтнамі, Болгарії, Індії та інших країнах. Вона є автором сценаріїв 21 документального фільму та трьох театральних п'єс. Вистави за її книгами ставили у Франції, Німеччині, Болгарії.

  • 1983 — Светлана Алексиевич. У войны не женское лицо. Мінск: Мастацкая літаратура. 1985. 317 с.
    • (білоруський переклад) Святлана Алексіевіч. У вайны не жаночае аблічча. Перакл. з рас.: Мікола Гіль. Мінск: Мастацкая літаратура. 1991. 272 с
  • 1985 — Светлана Алексиевич. Последние свидетели. Сто недетских рассказов. Москва: Молодая гвардия. 1985. 175 с.
    • (білоруський переклад) Святлана Алексіевіч. Апошнія сведкі. Кніга недзіцячых расказаў. Перакл. з рас.: ?. Мінск: Юнацтва. 1985
  • 1989 — Светлана Алексиевич. Цинковые мальчики. Москва: Молодая гвардия. 1991. 172 с.
    • (білоруський переклад). Цынкавыя хлопчыкі. Перакл. з рас.: Мікола Гіль. Менск: Беларусь. 1991. 175 с.
  • 1993 — Светлана Алексиевич. Зачарованные смертью. Москва: Слово. 1994. 364 с.
    • (білоруський переклад) Святлана Алексіевіч. Зачараваныя смерцю: Перакл. з рас:. Мікола Гіль. Мінск: Беларусь, 1993. 128 с.
  • 1999 — Светлана Алексиевич. Чернобыльская молитва. Моска: «Остожье», 1997. 224 с.
    • (білоруський переклад) Святлана Алексіевіч. Чарнобыльская малітва: Хроніка прышласці. Менск: Рэспубліканскае грамадскае аб'яднанне "«Літаратурна-мастацкі фонд „Гронка“». Перакл. з рас:. Мікола Гіль. 1999. — 222 с.
  • 2013 — Светлана Алексиевич. Время секонд-хэнд: конец красного человека. Москва: «Время», 2013.
    • (білоруський переклад) Святлана Алексіевіч. Час сэканд-хэнд: канец чырвонага чалавека. Перакл. з рас.: Ц. Чарнякевіч, В. Стралко. Менск: Логвінаў, 2014. — 384 с.

У 2019 році в Японії готується комікс за книгою «У війни не жіноче обличчя».[25] Створює комікс-мангу художник Кейто Коуме.

Переклади українськоюРедагувати

  • Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього («Червона людина. Голоси утопії» #4). Переклад з російської та післямова: Оксана Забужко. Київ: Факт. 1998. 194 с. ISBN 966-7274-38-1
    • (перевидання) Світлана Алексієвич. Чорнобильска молитва: хроніка майбутнього («Червона людина. Голоси утопії» #4). Переклад з рос.: Оксана Забужко. Київ: КОМОРА. 2016. 288 c. ISBN 978-617-728-605-8
  • Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини) («Червона людина. Голоси утопії» #5). Переклад з рос.: Леся Лисенко. Київ: Дух і Літера. 2014. 452 c. ISBN 978-966-378-338-3
    • (перевидання) Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини) («Червона людина. Голоси утопії» #5). Переклад з рос.: Леся Лисенко. Київ: Дух і Літера. 2015. 456 c. ISBN 978-966-378-421-2 (2-ге вид.)
  • Світлана Алексієвич. У війни не жіноче обличчя («Червона людина. Голоси утопії» #1). Переклад з російської: Володимир Рафєєнко. Харків: Віват. 2016. 400 c. ISBN 978-617-690-568-4
  • Світлана Алексієвич. Цинкові хлопчики («Червона людина. Голоси утопії» #3). Переклад з російської: Тетяна Комлик та Дзвінка Торохтушко. Харків: Віват. 2016. 368 c. ISBN 978-617-690-573-8
  • Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу («Червона людина. Голоси утопії» #2). Переклад з російської: Леся Лисенко. Київ: Дух і Літера 2016. 368 c. ISBN 978-966-378-472-4[26][27]

Примітка: Книга «Час second-hand» це вже другий варіант твору. Ця книга в першому варіанті видавалася у 1994 році під називою «Зачаровані смертю» і в ньому містилося десять історій. Українською книга «Зачаровані смертю» ще не видавалася.[28]

НагородиРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и Кто есть кто в Республике БеларусьBiałystok: Podlaski Instytut Wydawniczy, 2000. — С. 14. — 313 с. — ISBN 978-83-913780-0-7
  2. а б в г д е ж Беларуская энцыклапедыя: У 18 т. Т. 1: А — АршынМінск: 1996. — Т. 1. — С. 243. — 552 с. — ISBN 978-985-11-0036-7
  3. а б в г д Энцыклапедыя гісторыі Беларусі ў 6 тамах. Том 1Мінск: Беларуская Энцыклапедыя імя Петруся Броўкі, 1993. — С. 100. — ISBN 978-5-85700-074-8
  4. а б Беларусь: ні Эўропа, ні Расея. Меркаваньні беларускіх эліт — 2006. — С. 249. — 258 с. — ISBN 978-83-89406-77-4
  5. Кто есть кто в Республике БеларусьBiałystok: Podlaski Instytut Wydawniczy, 2000. — С. 1985. — 313 с. — ISBN 978-83-913780-0-7
  6. The Nobel Prize in Literature 2015. Svetlana Alexievich (Нобелівська премія з літератури 2015. Світлана Алексієвич) — Офіційний сайт нобелівської премії, 8 жовтня 2015 року (англ.)
  7. Нобеля з літератури отримала авторка з Білорусі, українка за походженням. — Українська правда, 8 жовтня 2015 року.
  8. Єфім Шуман. Світлана Алексієвич: Світлана Алексієвич: "Ми – суспільство жертв" // Німецька хвиля : радіостанція. — 2013. — № 08.10.2013.
  9. Нація, що протистоїть російському середньовіччю. Найвлучніші цитати Світлани Алексієвич про Україну — ТСН, 8 жовтня 2015
  10. Все, що ви маєте знати про Світлану Алексієвич — Висновки, 23 квітня 2016
  11. Нобелівським лауреатом із літератури стала білоруська письменниця Світлана Алексієвич. ukranews.com. Українські новини. 2015-10-08. 
  12. Олег Пухнавцев (2015, №40(6528)). Литератор нужного калибра [Літератор потрібного калібру]. Литературная газета (рос.). 
  13. Дмитрий Чёрный. Премия «Чёрного города» (2015, №36). Премия «Чёрного города» [Нагорода "Чорного міста"]. Литературная Россия (рос.). 
  14. От Нобеля к Шнобелю: медленно, но уверенно [Від Нобеля до Шнобеля: повільно, але впевнено] (рос.). Літкритика.By. 08/10/2015. Архів оригіналу за 4 березня 2016. 
  15. Назвалі тых, хто ўвайшоў у Каардынацыйную раду Ціханоўскай — Радыё Свабода
  16. Світлана Алексієвич. Колективний Путін. Frankfurter Allgemeine, переклад журналу Ї. Процитовано 2014-07-04. 
  17. Лауреат Нобелівської премії з літератури звинуватила Росію у вторгненні в Україну — УНІАН, 09 жовтня 2015
  18. Світлана Алексієвич: «Надія Савченко стала українською Жанною д'Арк»
  19. Світлана Алексієвич вийшла з російського ПЕН-центру
  20. У свідомості росіян Україна, Білорусь — це також Росія, тому війна в Україні — це проблема цих російських ідей
  21. Час читати книжки Алексієвич — День, 5 липня, 2016
  22. Алексієвич у США заявила про причетність українців до Голокосту (ВІДЕО) — Преса України, 03 липня 2016
  23. Українських і польських інтелектуалів об'єднав обурливий виступ Світлани Алексієвич — Express.ua, 05.07.2016
  24. Заява Алексієвич про українців-«карателів» у Білорусі є дилетантською — історик — Радіо Свобода, 04 липня 2016
  25. У Японії перетворили на комікс книгу української письменниці. #ШоТам. 2019-05-02. Процитовано 2019-05-02. 
  26. Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Алексієвич Світлана Архівовано 19 жовтень 2016 у Wayback Machine. — Дух і література, 2016
  27. Світлана Алексієвич «Останні свідки»: так озиваються власні родинні спогади про війну — Друг читача, 11.10.2016
  28. Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич: «Бандерівці» врятували моє життя — espresso.tv, 8 жовтня, 2015

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати