Відкрити головне меню

Александр Цолов Цанков (болг. Александър Цолов Цанков; 29 червня 187927 липня 1959) — болгарський політичний діяч правого спрямування, прем'єр-міністр (19231926), економіст. Академік Болгарської академії наук (1935. Один з визнаних лідерів у боротьбі з комуністичною загрозою у міжвоєнній Європі. Організатор білого терору після атентату у Софійському храмі Воскресіння Господнього (1925).

Александр Цанков
Александър Цанков
Александр Цанков
Прапор
31-й Голова Ради міністрів Болгарії
9 червня 1923 — 4 січня 1926 року
Монарх: Борис III
Попередник: Александр Стамболійський
Наступник: Андрій Ляпчев
 
Партія: Демократична змова
Освіта: Софійський університет
Народження: 29 червня 1879(1879-06-29)
Оряхово, Князівство Болгарія
Смерть: 27 липня 1959(1959-07-27) (80 років)
Буенос-Айрес, Аргентина
Національність: Болгарин
Громадянство: Болгарія
Діти: Мілка, Славка

Медіафайли у Вікісховищі?

Цанков також був головою XXI (1926-1927) та XXII (1927-1930) Звичайних народних зборів.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в Оряхово, гімназію закінчив у місті Русе. Вивчав право у Софійському університеті Святого Климента Охридського (1901-1904), економіку в Мюнхені, Вроцлаві, Берліні (1904-1907). У цей час був членом Болгарської робітничої соціал-демократичної партії, але 1907 року назавжди облишив зв'язки із лівими політичними рухами.

Працював у Болгарському національному банку та Міністерстві торгівлі й землеробства. 1911-1923 — викладач економіки у Софійському університеті.

ПолітикРедагувати

Народна платформаРедагувати

1921 року Цанков став одним із засновників партії Народния сговор (Народна змова), яка повела боротьбу з популярними лівими партіями та урядовою диктатурою Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) та особисто прем'єром Александром Стамболійським. Брав активну участь у підготовці перевороту 9 вересня 1923 року, а після його успіху Цанков очолив коаліційний уряд та партію Демократическия сговор.

Боротьба з повстаннямиРедагувати

За його правління псалахнули Червневе та Вересневе повстання 1923 — їх інспірував Комуністичний інтернаціонал за прямої підтримки спецслужб СРСР. Учасників заколоту було жорстоко покарано, але в масові розправи були втягнуті не лише військові та поліцейські частини, але й парамілітарні громадські організації, що поставило країну на межу громадянської війни. Також у придушенні повстання брали участь бойовики Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), які контролювали так звану Пірінську Македонію.

Цанков та УСРРРедагувати

Хоча Вересневе повстання мало виразно лівий та промосковський характер, дипломатії СРСР вдалося роздути цілу антиболгарську істерію в міжвоєнній Європі. Низку політичних емігрантів-біженців з Болгарського царства прийняла Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, Королівство Греція та навіть Українська СРР. Одному з таких болгар присвячена новела відомого письменника Михайла Ялового, який згадує, між іншим, «Цанковський терор».

1924 року Цанков розвинув боротьбу з «більшовицько-комуністичною небезпекою» й домігся прийняття Закону про захист держави. Тоді ж оголошено поза законом Болгарську комуністичну партію та її сателітів — Партію праці, Загальний робітничий синдикат, Болгарську комуністичну молодіжну спілку.

Червоний та білий терорРедагувати

Проте вже 1925 року терористи з числа БКП провели найжахливіший атентат в історії Європи — у церкві Воскресіння Господнього у Софії, під час недільної відправи, підірвано потужну бомбу. В результаті загинули близько 500 чоловік, в тому числі десятки генералів, члени уряду, жінки, діти. Цанков вдався до білого терору, аби помститися його організаторам та імовірним групам підтримки. Масові позасудові розправи призвели до смерті й відомих діячів болгарської культури: Гео Мілева, Серґея Румянцева, Христо Ясенова.

На цьому тлі сусідні країни розгорнули антиболгарську кампанію, яка того ж 1925 року поставила Болгарію на межу війни із Сербією та Грецією — через суперечливі території. Єдиним зовнішньополітичним союзником Цанкова залишалось Королівство Італія, якою керував одіозний Муссоліні.

ВідставкаРедагувати

1926 року Цанков був відправлений у відставку, на його місце прийшов Андрій Ляпчев. Проте сам Цанков залишився в уряді на посаді Міністра освіти, не полишаючи активної політики до початку Другої світової війни. У 1930-их очолював низку парамілітарних рухів, які симпатизували німецькій НСДАП Адольфа Гітлера.

Уряд в екзиліРедагувати

Емігрував з Болгарського царства лише 2 вересня 1944 року — з наступом сталінських військ та комуністичних партизанів. Але не полишив активної політики. У Відні створив Болгарський уряд в екзилі, який було визнано країнами-союзниками Третього Рейха. Цанков почав дієво формувати Визвольну армію Болгарії, основою якої мав стати Болгарський полк гренадерів СС. Ця бойова частина, створена у листопаді 1944, ще встигла взяти участь у боях зі сталіністами. Але невдовзі Цанков здався американським військам, які, втім, не видали його комуністичній Болгарії.

1949 року Цанков, за згодою США, залишив Європу та оселився в Аргентині. Написав цікаві мемуари.

РодинаРедагувати

Дружина Марія Урумова Цанкова, дві дочки: Мілка та Славка.

ДжерелаРедагувати

  • Н. Христозов, „По дирята на безследно изчезналите“, 1984 г. (болг.)
  • История на България, издателство „Отворено общество“, 1996 г. (болг.)