Відкрити головне меню

Акаржанське повстання 1919 року поблизу Одеси Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії

Збройний виступ проти більшовиків 21 липня — 12 серпня 1919, в якому брали участь німці-колоністи, українці, болгари і росіяни- старовіри.

Причини та привод до повстанняРедагувати

Викликане політикою воєнного комунізму — продрозкладками, вилученням майна і цінностей, позбавленням громадянських і виборчих прав заможного населення, репресіями проти священиків та більшості землевласників і примусовою мобілізацією до Червоної Армії. Активними провідниками політики більшовиків у німецьких колоніях були німецькі й австро-угорські полонені — члени комуністичної групи «Спартак», а також «Революційний комітет німецьких комуністів», що входив до німецької секції КП(б)У. Наступ армії ген. А. І. Денікіна (влітку 1919) підштовхнув колоністів до організованого виступу, учасниками якого на загал було від 12 до 20 тис. чоловік.

Приводом до повстання у Великій Акаржі (Грослібенталі) стало незадоволення діями місцевої влади. Ще 10.07 селяни роззброїли тут загін червоногвардійців та переобрали волосного старшину, інші сутички по селах мали місце з середини червня.

20 липня до Грослібенталя прибув загін з 21 червоноармійця на чолі з Сіраком, який мав провести перевибори та вилучити зброю (за іншими даними, 26.07 до кол. вдерся загін «спартаківців» у складі 16 осіб). Почалися обшуки, супроводжувані грабунками.

Події власне повстанняРедагувати

Скривджені колоністи на чолі із волосним старшиною І. Лауером, перебили загін. Для придушення виступу з Овідіополя надіслали бронепотяг із червоноармійцямикитайцями. Але повстанці, розібравши колію, блокували його і захопили. Для організації оборони в усіх німецьких колоніях краю і в деяких українських та болгарських селах поутворювали так звані «Ради 10» (до Грослібентальської ввійшли І. Г. Церр, Х. Х. Еслін- гер, І. Я. Бекк, Е. Г. Каст та ін.). В кол. Нейбург комендантом став Іоанн Іоганович Шехтерле, керівництво перебрав Вільгельм Генріхович Герц. В Овідіополі повстання очолили С. С. Шкульський, Г. В. Білоциценко, М. А. та І. Мочарські, І. Собко, І. С. Шкульський (брав участь у боях під Акаржею, заарештований у 1922, амністований), С. Чебан (заарештований у 1928) та ін. Двоє останніх зверталися за підтримкою до руму нів, але дістали одкоша. Овідіопольці розставляли загороджувальні пости на дорогах і не пропускали до села більшовиків.

До повстанського комітету Роксолан увійшли А. М. та І. Ф. Кривченки, П. К. Чумаченко, Д. Р. та Т. П. Буряки, Є. Я. Фурман, В. Багаченко, П. Ткач, а на майдані 50 селян записалося до загону, що його очолив А. Ф. Гоменюк. Німці запропонували зброю, але роксоланівці мали власну. Захопивши Овідіополь, Роксолани та інші села, повстанці блокували Одесу з півдня і заходу, а також перетнули залізницю Одеса–Київ. Загальне керівництво загонами повсталих узяли на себе військові — генерали А. Я. Шелл і Фольк, полк. Гнилорибов, Бруслер, Ломакін, офіцер Готліб Хассель та ін.

Скерований з Одеси більшовицький каральний загін (300—400 чол., ком. Є. І. Чікваная) натрапив на шалений опір біля Татарки.

В ході боїв 31.07-02.08 у живих залишилося 75 бійців. Серед загиблих опинився й комендант Одеси П. П. Мізикевич, якого полонили в Люстдорфі. Повстання ширшало, розпалювалось, перекидалося на інші села Одеського і Тирасп. повіту. Припинено збір продрозверстки, зірвано мобілізацію до Червоної Армії, а зі вже сформованих частин почалось дезертирство.

На придушення спалаху командування Південного фронту кинуло підрозділи 45, 47 і 58 СД, «Червону роту» з євреїв і китайців на чолі з Г. Красним, а також загони робітників Одеси, очолюваних А. Трофимовим, А. Хворостіним, Б. Гумпертом, М. Стрембицьким.

02-03.08.1919 великому загонові червоних з артилерією та бронепотягом пощастило розбити повсталих у районі Татарки і х. Болгарських та підійти до Великої Акаржі. За неповними даними історика А. Айсфельда в перебігу боїв та розстрілів 05-06.08.1919 по- лягло 20 мешканців, в тому числі один з його керівників — Якоб Горх, а в Клейнлібенталі — 22 колоністи. Придушення повстання в інших се- лах краю тривало до 07.10.08, а в північних районах — до 12.08, при- чому втрати там були більшими: в Зельці (Лиманське Розд. р-ну) — 87,Вормсі (Виноградне Березів. р-ну) — 12 загиблих.

Відтягування значних сил Червоної Армії на боротьбу з повстанцями стало однією з причин вдалого наступу військ ген. А. І. Денікіна на узбережжі Чорного моря.

10 серпня 1919 більшовики мусили піти з Одеси Десант на Сухому лимані. Ця поразка червоних нарешті припинила їхні масові грабунки та репресії в селах (особливо у Грослібенталі), а до деяких із них вони так і не потрапили. Частина повсталих німців у складі Одеського загону (Загони самооборони) брала участь у Бредовському поході та евакуювалась до Криму.

Відлунилося повстання в репресіях 1937-1938, коли його учасників, які не втекли за кордон і дістали амністію в 1920-х, знову почали брати під варту .

РепресіїРедагувати

Так, під меч репресій потрапили: з Грослібенталя — Е. Я. Баумгертнер (1890 р.н.), Ф. Ф. Баумгертнер (1898 р.н.), Г. Г. Бек (1892 р.н.), Я. К. Бек (1878 р.н.), І. В. Ганзельман (1892 р.н.), Я. Х. Гельфенштейн (1893 р.н.) і Ф. А. Гельфенштейн (1876 р.н.), Ф. Ф. Діль (1889 р.н.), Ф. Я. Діль (1894 р.н.), Я. Х. Діль (1892 р.н.), Г. Г. Зіллер (1892 р.н.), Ф. І. Кеплін (1895 р.н.), Е. А. Мінх (1888 р.н.), К. К. Пфанцлер (1897 р.н.), Я. Ф. Реріх (1884 р.н.), І. І. Ей- зенбарт (1895 р.н.), Ф. В. Ріфініус (1877 р.н.), І. В. Ріфініус (1885 р.н.), Е. Т. Ріфініус (1897 р.н.), В. Я. Ріфініус (1899 р.н.), К. Я. Ріфініус (1881 р.н.), Я. А. Фольмер (1902 р.н., брат його розстріляний 1919), І. І. Фукс (1892 р.н.) І. Ф. Фукс (1897 р.н.), К. Г. Шек (1897 р.н.), Ф. А. Шуллер (1888 р.н.), Г. І. Горх (1890) та ін.; Нейбурга — І. Х. Фрей (1896 р.н.), Я. К. Беккер (1892 р.н.), Я. І. Прегіцер (1895 р.н.); Олександергільфа — Я. Я. Нейбауер (1890 р.н.), Я. І. Герінг (1886 р.н.), Х. Ф. Граф (1896 р.н.), К. І. Крейс (1899 р.н.), Я. Я. Мак (1890 р.н.); Ма- рієнталя — Ф. І. Келлер (1901, син розстріляного Іоганна Келлера)

ЛітератураРедагувати

  • Сапожников І. В., Аргатюк С. С. Повстання проти більшовиків навколо Одеси // Південний Захід. Одесика. — Вип. 2. — Одеса, 2006; ДАОО. — Ф. р.8065. — Оп. 2 — Спр. 2478. — Т.6.