Австрійська література

Австрійська література (нім. Österreichische Literatur) — це література, що розвивалася переважно на ґрунті південної групи діалектів німецької мови, складова частина австрійської культури.

Етнічна карта Австро-Угорщини.

ВизначенняРедагувати

Поняття «австрійська література» неоднозначне й спірне. Темпоральне і територіальне розмежування її з німецькою нечіткі, особливо в давніх часах. У широкому розумінні це переважно німецькомовна література, представники якої тісно пов'язані з Австрією — походженням, громадянством, місцем проживання, тематикою творів. У вузькому розумінні — література, яку від 1918 року, тобто від часу розпаду Австро-Угорщини — творили і творять громадяни новітньої Австрії німецькою та словенською (як-от Флор'ян Ліпуш і Мая Гадерлап) мовами. Більшість сучасних літературознавців вважає, що ця література як така виділилась із загальнонімецької на початку XIX століття[1], коли розпалася Священна Римська Імперія й утворилася Австрійська Імперія.

Деякі авторитети вважали австрійську літературу складовою частиною німецької. Австрійський письменник Гуґо фон Гофманнсталь взагалі не визнавав поняття «австрійська література» як такого:

Зрештою, як мені здається, всі міркування заполітизованого характеру, в яких ідеться про феномен Австрії, неминуче зводяться до фікції — австрійської музики й австрійської літератури, яких попросту немає. Є тільки німецька музика й німецька література, до яких належать твори австрійських авторів. Тож ці поняття мають стосуватися тільки загалом узятої німецької нації — таким способом, як колись її представляла Священна Римська імперія...[2]
Оригінальний текст (нім.)
Denn darauf scheinen mir letztlich alle Betrachtungen überpolitischer Art, welche sich mit dem Phänomen Österreich beschäftigen, hinauslaufen zu müssen: die Fiktion einer österreichischen Musik, einer österreichischen Literatur — alles das gibt es nicht, es gibt nur eine deutsche Musik und eine deutsche Literatur, und in dieser die von Österreichern hervorgebrachten Werke. Denn diese Begriffe haben nur mit der gesamten deutschen Nation zu tun, wie sie einst im Heiligen Römischen Reich repräsentiert war...

Відомі фахівці Герберт Цеман[de] і Фріц Петер Кнапп[de], опублікувавши семитомну «Історію австрійської літератури», тим самим датували її виникнення серединою VIII століття.

У радянському літературознавстві офіційний погляд на австрійську літературу змінювався. У 1930-х роках літературознавці Розалія Шор, Борис Пурішев, А. Лаврецький (Йосип Френкель) і А. Запровська вважають її складовою частиною німецької літератури[3], а після Другої світової війни Серафима Шлапоберська[4] і Н. Б. Веселовська[5] висловлюють думку про її окремішність і подають XI—XII століття як час виникнення австрійської літератури.

Літературознавець Венделін Шмідт-Денґлер зауважив про відмінність австрійської літератури від загальнонімецької:

Безумовно, австрійську літературу творять здебільшого по-німецькому, але через історичні та соціальні умови вона підпорядковується зовсім іншим законам, зокрема в царині чистої форми і змісту[6].
Оригінальний текст (нім.)
Die Literatur aus Österreich ist gewiß zum überwiegenden Teil in deutscher Sprache abgefaßt, aber sie gehorcht auf Grund der historischen und gesellschaftlichen Rahmenbedingungen ganz anderen Gesetzen, auch im Bereich der reinen Form und des Inhalts.

У статті «Чи існує австрійська література?» Дмитро Затонський ствердив:

Австрійська література існувала, австрійська література існує. Це своєрідний, специфічний культурний регіон – повний суперечностей, але ж ніяк не позбавлений значимості. І він не поглинається літературою німецькою, не розчиняється в ній[7].

На розвиток австрійської літератури і на її особливості істотно вплинула багатонаціональність у державі. Німецькомовні австрійці жили поряд із боснійцями, італійцями, поляками, румунами, словаками, словенцями, угорцями, українцями, хорватами й чехами. Особливості відображаються, зокрема, в тематиці й мовній забарвленості творів, написаних чи то літературною німецькою, чи то одним із баварських діалектів (Ганс Карл Артманн, Ернст Яндль і Йоганн Нестрой).

ПередісторіяРедагувати

Раннє середньовіччя (близько 750—1170)Редагувати

 
Дітмар фон Айст. Ілюстрація з Вайнгартенського рукопису, датованого орієнтовно 1310—1320 роком.

У ранньому середньовіччі поезія була майже цілковито усною. З цієї причини втрачено її значний пласт. Освіта і культура розвивалися переважно в монастирях, тому більшість рукописів, що дійшли до наших днів, має релігійне призначення. Різні джерела вказують на те, що в той час набули поширення жанри, призначені передавати історичні традиції (героїчні, розповідні й величальні пісні), а також лірично-фольклорні жанри (танцювальні та любовні пісні, жалобні плачі й заклинання).

Можна ствердити, що перші паростки німецькомовної літератури з'явились у часи правління Каролінґів. Ці переважно перекладені з латини зрозумілою простим людям мовою тексти були фактично молитвами у поетичній формі, зверненими, зокрема, й до Діви Марії, які мали на меті покаяння, спасіння та зцілення душі. Такі твори успішно розвивалися й поширювались у часи Саксонської та на початку Салічної династій.

Окремі твори, часто дуже різнорідні, поміщено в так званих збірних манускриптах. Найстаріший із відомих — це «Віденське благословення псів» (кінець IX — початок X століття). До таких збірок належать «Старонімецький генезис» (кінець XII століття) і «Мілльштаттівський рукопис» (близько 1200 року).

Автори більшості давніх текстів невідомі. Відомо, що, за переказами, на території сучасної Австрії творила німецькою мовою на релігійну тематику (духовні вірші «Життя Христа», «Антихрист» і «Страшний суд») найстарша із цих знаних авторів — Ава (* близько 1060 — † 7 лютого 1127). До них належав Кюренберґ (середина XII століття) — один із перших представників мінезангу. Правдоподібно, що це був нижньоавстрійський лицар, який походив із області нинішнього Лінца. Це також мінезингер Дітмар фон Айст, що жив у XII столітті, і Гейнріх фон Мельк (друга половина XII століття) — ймовірно, чернець монастиря в Мельку. Його сатирично забарвлені твори, як-от вірші «Про життя духовенства» і «Нагадування про смерть» стали вершиною аскетичної літератури того часу.

Високе й пізнє середньовіччя (1170—1500)Редагувати

Упродовж десятиліть після 1150 року тривав золотий період німецькомовного красного письменства. У маєтках феодальної знаті вдосконалювалася й поширювалася так звана придворна література за романським зразком. У поезії розвивалися мінезанг і шпрух. При віденському дворі Бабенберґів творили Рейнмар фон Гаґенау, який надавав народних пісенних форм лицарському культу прекрасної дами, і Вальтер фон дер Фоґельвейде. Той, зокрема, писав шпрухи, що викривали папство, а на початку XIII століття досяг вершини в мінезангу. На відміну від цього жанру, в Австрії погано приживався мейстерзанг. На французький зразок (Кретьєн де Труа) у середньоверхньонімецькій поезії постають численні придворні епоси, зокрема анонімна епічна поема «Пісня про Нібелунгів». Як вважається, її створено на території між Пассау і Віднем.

У жанрі лицарського роману, не дуже поширеного в Австрії, творили Генріх фон дем Тюрлін («Плащ» и «Корона» — за мотивами Артуріани) і Генріх фон Фрейберґ, що дописав незакінчений роман «Трістан» Ґотфріда Страсбурзького. «Вільгельм із Австрії» Йоганна фон Вюрцбурґа (1314) — любовно-авантюрний роман[8]. На тлі боротьби за австрійський престол постає австрійська історіографія: перші історичні хроніки датовано серединою XIII століття («Княжа книга Австрії») и XIV століттям («Австрійська хроніка» у віршах, «Хроніка 95 володарів»)[8].

Одним із перших представників бюргерської сатиричної літератури у XIII столітті став Штрікер. Він писав шванки, головний герой яких піп Аміс — крутій і пройдисвіт. Початком XIV століття датовано шванки про попа Каленберґа. У цьому ж столітті Генріх Тейхнер своїми байками та шпрухами висміював аристократів і співчував простим людям[8].

Основу середньовічної австрійської літератури також становлять театралізовані постановки — духовні і світські. Інсценізації Страстей Христових, масничні вистави та інші різноманітні містерії були особливо поширені в альпійських долинах. Ця традиція розвивалась і в часах бароко. На початку XIV століття лицедії ставлять сцени побутового змісту. Набирає популярности віршована комедія, героєм якої виступає поет Нейдгарт фон Роєнталь, а в XV столітті — анонімні комедії «Про недобрих жінок» і «Арістотель». У ці часи Йоганн фон Тепль написав драматичний діалог «Орач і смерть».

До видатних літераторів цього періоду належать, зокрема:

  • Нейдгарт фон Роєнталь (перша половина XIII століття) творив, зокрема, й при дворі Фрідріха Другого. Один із найуспішніших тодішніх авторів пісень, творець жанру так званої сільської придворної поезії. У своїх творах він критично зображав селянське середовище, співчував обманутим дівчатам і засуджував зрадливих парубків.
  • Бургграф фон Лінц (XIII століття) походив із каринтійської шляхти. Автор двох побутових пісень, що містяться у Манесському кодексі.
  • Янс дер Енікель був віденський патрицій, поет і літописець кінця XIII століття (помер після 1302 року), відомий «Світовою хронікою» (Weltchronik), тобто історією всього світу, яка складається з близько 30 000 римованих строф середньоверхньонімецькою мовою.
  • Вернер Садівник (друга половина XIII століття). Писав байки, сатиричні й побутові вірші. Створив віршовану повість «Селянин Гельмбрехт» (Meier Helmbrecht) — перший соціально-критичний твір про село. Це забарвлена релігійно-моралізаторським відтінком оповідь про молодого селянина, який, захотівши стати лицарем, приєднався до лицарів-розбійників і зазнав великого лиха.
  • Фрейданк (Фріданк) — ймовірно, вихідець із міщанського середовища, уродженець Швабії або Тиролю. Народився в кінці XII століття. Написав збірку дидактичних шпрухів. У 1228—1229 був учасник хрестового походу Фрідріха Другого. Правдоподібно, помер 1233 року в Кайсгеймі, повертаючись із Венеції.
  • Брат Вернер перебував у 1225—1250 роках головно в Австрії й служив австрійським можновладцям. Мав зв'язок із віденським королівським двором. Писав шпрухи, позначені впливом Вальтера фон дер Фоґельвейде.
  • Гейнріх фон дем Тюрлін, поет баварсько-австрійського походження, відомий як автор автор епосу Diu Crône («Корона», близько 1230 року).
  • Ульріх фон Ліхтенштейн (* близько 1200 — † 26 січня 1275), мінезингер і поет. Написав першу відому німецькомовну автобіографію, а також дидактичну «Жіночу книжку» (Der vrouwen puoch). Від першої особи описав службу шляхетній дамі й подав своє життя як зразок такого лицарського служіння.
  • Освальд фон Волькенштейн (* близько 1377 — † 2 серпня 1445) — ймовірно, походив із Південного Тиролю. Творив напередодні епохи Відродження. Його пісні автобіографічні. Збереглися написані на їх текст оригінальні мелодії.

Наприкінці середньовіччя революційну роль відіграв винахід книгодрукування з набірним шрифтом. З'явилася можливість замінити дорогий пергамент значно дешевшим папером.

Гуманізм, Реформація і КонтрреформаціяРедагувати

 
Елеонора Шотландська. Гравюра XVI століття.

Класичний гуманізм — це європейський інтелектуальний рух, один із визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, головною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури й відродження античних традицій. Виник у Флоренції в середині XIV століття, з кінця XV століття поширився й на Австрію.

Першими активними представниками цієї течії в Тиролі були Елеонора Шотландська (* близько 1433 — † 1480) і Микола Кузанський, єпископ Бріксенський. Елеонора переклала французький пригодницький роман Pontus et la belle Sidonie (Pontus und Sidonia; «Понтій і Сидонія»), центральною темою якого є розлука закоханої пари й звільнення держави від язичницьких загарбників. Уже в 1450—1452 роках Кузанський подорожував у Німеччині, маючи на меті реформувати церкву та монастирі, просвітити людей у питаннях релігії Про це свідчать збережені донині в деяких церквах таблиці із записаними тодішньою німецькою мовою молитвами «Отче наш» і Десятьма Заповідями.

Уродженець Галля, Йоганнес Фуксмаґен (* близько 1450 — † 1510), разом зі своїм приятелем Флоріаном Вальдауфом 1508 року заснував у Відні Haller Stubengesellschaft — найдавніше тирольське культурницьке товариство, яке діє й донині. Як і інші впливові гуманісти, Йоганн Крахенберґер і Бернгард Перґер, він працював при дворі імператора Максиміліана Першого[9].

З 1437 по 1455 рік визначний літератор Енеа Сільвіо Пікколоміні (згодом папа Пій II) перебував здебільшого у Відні, Вінер-Нойштадті та Граці. У Віденському університеті він читав лекції про античних поетів і тим самим справив значний вплив на поширення ідей гуманізму в Австрії[10].

У цьому ж університеті з 1497 року був професором риторики та поетики Конрад Цельтіс, який сприяв пропагуванню й розвитку гуманізму. Зокрема, з його ініціативи 1501 року при цьому навчальному закладі засновано Колегіум поетів і математиків (лат. Collegium poetarum et mathematicorum).

1520 року протестантський монах проповіддю започаткував першу хвилю Реформації в Австрії[11]. У той же час туди дійшли «95 тез» Мартіна Лютера. Друга хвиля припадає на 1560-ті. Цьому руху сприяв німецький теолог, поет і композитор Йоахім Маґдебурґ (* 1525 — † близько 1587), який у 1564—1571 роках був придворний проповідник у Дьєрі, Ґрафенверті та Відні. Зокрема, у 1558, 1566 і 1567 роках він опублікував книжки, в яких критикував Римо-католицьку Церкву й витлумачував засади лютеранства. Це, відповідно, «Про старого і нового Христа», «Спростування жахливих і богопротивних папістських помилок» та «Визнання віросповідання віри і науки Йоахіма Маґдебурґа, призначеного проповідувати німецькій владі в Раабі, що в Угорщині».

1571 року вийшла друком богослужбова книга німецького вченого Давіда Хітреуса (1530—1600) і австрійського проповідника Крістофа Ройтера (1520—1581) «Християнська аґенда, яку належить вживати двом станам шляхти і лицарства в Австрійському ерцгерцоґстві понад Еннсом»[12].

З боку контрреформаторів розвивалися такі жанри, як житія святих, збірки легенд, релігійні єзуїтські драми і так звана напучувальна література (нім. Exempelliteratur). Важливу роль відіграли Якоб Ґретсер і Конрад Феттер.

Бароко (близько 1600—1720)Редагувати

Докладніше: Література бароко
 
Ґоттфрід Прегаузер у ролі Гансвурста.

Тридцятирічна війна, османські війни, епідемії чуми та холери — усі ці жахіття XVII століття, поряд із повсюдним усвідомленням геліоцентричної системи побудови Всесвіту, сприяли становленню дуалістичної основи барокового світосприйняття, на якій поставали суперечності між позитивним і негативним ставленням до земного існування, між потягом до скороминущих радощів і до вічного блаженства. Головними осередками розвитку тогочасної культури були двори знаті.

Значну роль у поступі європейського бароко відіграла Австрія. Увиразнилися відмінності австрійської та баварської літератури від північнонімецької, яка переймала елементи французького класицизму, тоді як дві перші перебували під впливом італійського та іспанського бароко. Ці відмінності постали також на конфесійному ґрунті: у північних німецькомовних регіонах переважали протестанти, у південних — католики. Барокова література відзначалася широким діапазоном жанрів та мотивів: від наслідування античних зразків до новаторської творчості, від куртуазної поезії до простолюдних романів, від «Лови мить» (лат. Carpe diem) до «Марнота марнот» (лат. Vanitas vanitatum). У поезії з'явився новий жанр — принагідні вірші. Прикладами барокового епосу можуть слугувати лицарські та шахрайські романи Йоганна Беера з нетиповою, як на той час, рисою — переходом від символізованого до реалістичного зображення дійсності. Поширеними формами в прозі стають пасторальні, політичні й шахрайські романи, а в поезії — сонети й епіграми.

Розвиток театру в барокові часи прикметний появою спеціалізованих приміщень, призначених суто для вистав, і стаціонарної сцени як такої. Великі форми драми виразно поділялися на релігійні й світські, які відзначалися помпезністю. Були дуже популярні імпровізовані спектаклі. Комічні («гансвурстівські»[de]) п'єси в Австрії писали Йозеф Антон Страніцкі, Ґоттфрід Прегаузер, Йоахім Перінет і Йозеф Фелікс фон Курц.

Просвітництво (близько 1720—1785)Редагувати

 
Йоганн Баптіст фон Альксінґер.

У часи перед правлінням Марії Терезії цензуру виконували в університетах, якими керували єзуїти. Упродовж Контрреформації літератори і видавці дуже остерігалися звинувачення в єресі та вільнодумстві, й унаслідок цього в книгодрукуванні Австрія помітно відставала від інших німецькомовних земель. Книжки ввозилися, наскільки це було можливо, з-за кордону й проходили подвійну цензуру — на митних переходах і в університетах.

Прийшовши до влади, Марія Терезія поставила за мету модернізувати державу. Для цього довелося дозволити ідеї Просвітництва, відійти від принципів Контрреформації, обмежити верховенство Церкви і секуляризувати університети. Учений просвітитель Герард ван Світен (1700—1772) вивів цензуру з підпорядкування єзуїтам і лібералізував її. Син імператриці Йосиф II, форму правління якого називали освіченим абсолютизмом, керувався засадами, що їх сформулював ван Світен:

Держава має ставити перешкоду тільки найгіршій, тобто вкрай аморальній літературі. … Критику, якщо це не пасквіль, належить прийняти від усіх — з князя почавши й простолюдцем закінчивши — й не забороняти її.
Оригінальний текст (нім.)
Der Staat sollte nur die allerschlechteste, d. h. die unsittlichste Lektüre hintanhalten. … Kritiken, wenn es nur keine Schmähschriften sind, sie mögen treffen, wen sie wollen, vom Landesfürsten an bis zum untersten, waren nicht verboten.

Завдяки таким змінам різко зросла кількість публікацій. Друковані видання стали доступними для широких мас, формувався книжковий і газетний ринки. Письменники мали змогу висловлювати особисту позицію. До театру Йосиф II ставився менш поблажливо. Крім грубуватих спектаклів народного театру, заборонено також твори, в яких була критика уряду. Під заборону, зокрема, потрапила п'єса Бомарше «Весілля Фігаро».

 
Йозеф Шрайфоґель.

З початком Просвітництва (близько 1720 року) постала потреба у філософській та освітній літературі (Lehrdichtung, Bildungsroman). Поновилося зацікавлення Арістотелем і його школою мислення. Міцно вкоренялися ідеї Просвітництва; письменників, художників і архітекторів надихали давньогрецька та давньоримська культури. Гармонія і краса стали одними з ідеалів того часу. Численні австрійські поети і прозаїки зазнали сильного впливу масонства, критикували духовенство, писали навчальні та повчальні твори. Сатира стала одним із найпоширеніших літературних жанрів.

Осередком діяльності просвітників був альманах Wienerischer Musen-Almanach («Віденський альманах муз»), заснований 1777 року. З 1786-го його під незначно зміненою назвою (Wiener Musen-Almanach) видавали Йозеф Франц фон Рачкі та Ґоттліб фон Леон. Алоїз Блюмауер редагував це видання з 1781 року.

Помітне місце в австрійській літературі цього періоду посідав Йоганн Баптіст фон Альксінґер, автор лицарських епосів «Доолін фон Майнц» (1787) і «Бліомберіс» (1791), позначених традиціями масонства. Він також писав вірші на антиклерикальну тематику. У подібному ключі писав публіцистичні та епічні твори Йоганн Пецль (ймовірно, монах).

Класичне бачення поезії, притаманне Йозефові Шрайфоґелю, перейняли літератори пізнішого періоду, як-от Франц Ґрілльпарцер. Шрайфоґель також підняв рівень австрійського сценічного мистецтва. У 1814—1832 роках він був консультантом Віденського міського театру.

До просвітників також належав Йоганн Непомук фон Кальхберґ. Його драми на історичну тематику, однак, забарвлені романтизмом.

ІсторіяРедагувати

Романтизм, класицизмРедагувати

(перша половина XIX століття)
 
Йоганн Непомук Фогль.

На відміну від Німеччини, в Австрії романтизм не знайшов поширення. Місцеві літератори прохолодно і з недовірою ставилися до приїжджих німецьких романтиків Людвіґа Тіка, Августа Вільгельма, Фрідріха Шлеґеля та Клеменса Брентано й відходили від античности та класичних канонів інакше, ніж їхні німецькі колеги.

До нечисленних представників цього напрямку належали Йозеф Крістіан Цедліц (1790—1862), відомий передусім циклом канцон «Смертельні вінки», казкою «Лісова панна» і баладою «Нічний огляд війська». До кінця життя залишався вірним романтизму Йоганн Непомук Фоґль (1802—1866), автор, крім іншого, романсів, балад і ліричних віршів. На його тексти писали музику Франц Шуберт та інші композитори.

Поряд із романтизмом в Австрії розвивалися також бідермаєр й австрійський класицизм, чільним представником якого був Франц Ґрілльпарцер.

Бідермаєр (близько 1815—1848)Редагувати

Докладніше: Бідермаєр
 
Сцена з буфонади Нестроя «На першому і другому поверхах», яка уникла цензури.

Напрямок бідермаєру, або ж міщанської романтичної літератури, розвивався упродовж Реставрації — від Віденського конгресу до Березневої революції. Обумовлений наступом реакції. Ще 1790 року Леопольд II, наступник Йосифа II, розпорядився загострити цензуру, щоб захистити Церкву. Заборонено твори, які могли б призвести до порушення порядку в державі. За часів правління Франца II (1792—1835) поновлено поліційну цензуру (1793). 22 лютого 1795 року вийшла постанова з переліком усіх положень цензури, який став основою подальшої практичної діяльности в цій галузі. Передбачено великі штрафи тим книготорговцям і видавцям, що порушували закон.

Під сувору цензуру в Габсбурзькій імперії потрапили твори Ленау, Ґрілльпарцера, Йоганна Непомука Нестроя та інших. У списку забороненої літератури (не тільки художньої) фігурувало близько 40 000 назв. Кожна привізна чи надрукована на місці книжка, кожна стаття підлягала поліційному перегляду[13].

Термін «бідермаєр» передусім стосується побутової культури і мистецтва буржуазії, які вважалися «прозаїчними» й «консервативними».

 
Адальберт Штіфтер.

Втеча в ідилію стала відповіддю на жорстку цензурну політику часів Меттерніха. Культурне та соціальне життя обмежувалося приватними стосунками. У світ виходили твори з непроблемною тематикою, як-от історичні романи чи збірки патріотичної та пейзажної поезії.

Представниками бідермаєрівської драматургії можна вважати Франца Ґрілльпарцера (1791—1872), Йоганна Непомука Нестроя (1801—1862) і Фердінанда Раймунда (1790—1836). Ґрілльпарцер писав трагедії в дусі веймарської класики, Нестрой і Раймунд представляли віденське народне театральне мистецтво, осередком якого був Віденський публічний театр. Фрідріх Гальм мав великий успіх зі своїми пишномовними драмами. Передусім відомий як поет був Ніколаус Ленау (1802—1850).

Кульмінацією бідермаєру стала творчість Адальберта Штіфтера, попри те, що його перший роман «Бабине літо» вийшов друком аж 1857 року.

 
Указ про скасування цензури від 15.03.1848.

Революція 1848—1949Редагувати

Зима 1847—1848 років була голодна. Економічні труднощі особливо далися взнаки біднякам. Твори Neue Sklaven Альфреда Майснера і «Чому ми бідні» Карла Ізідора Бека яскраво відображають гнів і відчай людей того часу.

Дійшло до того, що 13 березня 1848 року у Відні почалося повстання, й канцлер Меттерніх, ненависний простому люду діяч Реставрації, втік до Англії. Про ці події Герман Роллетт написав поему «Липа Меттерніха». Революція тривала. На початку вересня установчий австрійський райхстаг ліквідував кріпацтво. Це було одним із небагатьох тривалих досягнень революції. Вдячність селян передає пісня «Нова пісня шанованого цісаря Фердінанда» (1848).

14 березня 1848 року імператор Фердінанд I пішов на поступки — скасував цензуру, а наступного дня проголосив скликання конституційних зборів для ухвалення конституції. Завдяки цьому опубліковано багато творів, засновано численні журнали. Змінилася сама манера писання. «Преса вільна!» Фрідріха Ґергарда, «Мертвий цензор» і «Пісня цензора» Моріца Ґоттліба Зафіра й «Таємна поліція» Фердінанда Заутера передають настрої часу змін. Тодішній режим гостро критикують вірші «Свобода у провінційному містечку», «Замальовки пекельного страху», «Леді і Шнайдер», «Дорогі родичі» Йоганна Нестроя, «Політичні вірші» Анастазія Ґрюна і «Батьківщині» та «Думки про політику» Франца Ґрілльпарцера.


 
Марія фон Ебнер-Ешенбах.

Реалізм (1848—1890)Редагувати

Адепти поетичного, або ж буржуазного, реалізму уникали великих соціополітичних проблем і творили в рамках вужчих, локальних картин зі своїми краєвидами та людьми. Реалісти виступали передусім проти класичного та романтичного. Вони намагалися подавати факти об'єктивно й безсторонньо, відкидали фантазію як засіб і спосіб, вважаючи, що не треба вводити в текст почуття та думки автора. На їхню думку, мистецтво має віддзеркалювати дійсність. Характерна риса таких реалістичних наративів — це обрамлена оповідь.

Марія фон Ебнер-Ешенбах (1830—1916) та Фердінанд фон Заар (1833—1906) відзначалися розвиненою соціальною свідомістю. Сільські мотиви можна знайти у Людвіґа Анценґрубера (1839—1889) і — вже після цього періоду розвитку літератури — у Петера Розеґґера (1843—1918), якого вважають піонером народної поезії, писаної діалектом.

Рубіж столітьРедагувати

Наприкінці XIX століття в Австрії панував неспокій. Суспільство ще не отямилося після поразки в битві під Кеніґґрацом та біржового краху в 1873 році. Тож німецький натуралізм майже не залишив слідів у австрійській літературі. Не було виразно визначених противників, які могли б протиставитися цій течії. Австрійські літератори старшого покоління (тоді їм було близько п'ятдесяти), як-от Ешенбах, Розеґґер чи Анценґрубер, вже стали прекурсорами натуралізму у своїй реалістичній творчості. Тому замість запеклої боротьби за ці нові ідеї сталося поступове їх засвоєння. Певні впливи натуралізму відчувались у публікаціях, поміщених у літературно-мистецьких журналах (передусім у Bahrs Zeit і Wiener Rundschau).

Віденський модернізмРедагувати

 
Германн Бар.

1890 року постав віденський модернізм — з поверненням Германна Бара до Відня та заснуванням журналу «Сучасна поезія». З цих подій почався період розквіту австрійської літератури і її визнання на міжнародному рівні. Відтоді вже не могло бути й мови про епохи стилів, оскільки ті нашаровувалися один на одного, змішувалися й багато хто з авторів змінював свій стиль у процесі розвитку творчости.

Побувавши в Петербурзі, Парижі та Берліні, ознайомившись там із новими течіями в літературі і перебуваючи під впливом Шарля Бодлера та Моріса Барреса, Германн Бар разом із видавцями Едуардом Міхелем Кафкою та Юліусом Кулькою став пропагували ідеї, близькі до натуралістичних, у недавно заснованому журналі Moderne Rundschau. Знаменним став візит Генріка Ібсена у Відні з нагоди постановки в Міському театрі його п'єси «Претенденти на престол» 11 квітня 1891 року. Всупереч побоюванням автора щодо різкого несприйняття його твору, публіка повелася стримано, за що він їй подякував.

 
«Зіпсована література» Карла Крауса.

Завдяки своїм зв'язкам і знайомствам Бар став, як констатував Петер де Мендельсон, «організатором австрійської літератури». Тісне коло молодих письменників, що згуртувалися навколо нього, незабаром дістало назву «Молодий Відень». Вони друкувались у журналах «Сучасна поезія» (1890), «Сучасний огляд» (1891) та «Час» (з 1894), на які Бар мав значний вплив. Постійним місцем зустрічей гуртківців було кафе «Ґрінштайдль». Серед них виділялися Барові приятелі Ріхард Беер-Гофманн (1866—1945; оповідання «Смерть Георга», 1900), Гуґо фон Гофманнсталь (1874—1929; вірші «Вчора», «Лист лорда Чандоса»), Артур Шніцлер (1862—1931; «Весільний ранок Анатоля») і Фелікс Зальтен. Їхнім раннім творам притаманні елементи символізму, імпресіонізму та декадансу. До «Молодого Відня» належали також Петер Альтенберґ (імпресіоністичні прозові нариси «Як я це бачу», 1896) і Карл Краус (1874—1936). Після закриття кафе «Ґрінштайдль» у 1897-му гурток розпався.

 
Літературне кафе «Ґрінштайдль».

Леопольд фон Андріан (його ліричну поему в прозі «Сад знання» (1895) високо цінував Штефан Ґеорґе) став дипломатом. Уже в 1897-му Карл Краус висміяв Германна Бара та інших у «Зіпсованій літературі», а 1899 року заснував власний журнал «Смолоскип» (1899—1936), в якому з 1905 по 1912 рік публікував твори молодих талантів, допомагаючи їм вийти в літературний світ.

На зміну «Ґрінштайдлю» осередком віденських кав'ярняних літераторів стало кафе «Центральне». Крім Альтенберґа та Гофманнсталя, завсідними клієнтами в ньому були Еґон Фріделль, Лео Перуц і Альфред Польґар.

 
Артур Шніцлер.

Упродовж наступних кількох років лікар Артур Шніцлер виріс на драматурга та прозаїка. У своїх творах він проливав світло на духовний стан віденських буржуа («Залицяння», 1895; «Самотня дорога», 1896; «Широкий край», 1911). «Лейтенант Ґустль» (1900) став першим німецькомовним твором, цілковито побудованим на внутрішньому монологу — невласній прямій мові. Шніцлер також піддав критиці войовничий антисемітизм («Професор Бернгарді», 1912).

Поет-символіст і автор драматичних фрагментів («Смерть Тіціана», 1892), Гуґо Гофманнсталь став творити в галузі відродження античности («Електра», 1903) і театру бароко («Великий зальцбурзький світовий театр», 1922). З 1910 року він також писав лібрето для опер Ріхарда Штрауса («Трояндовий кавалер», 1910; «Жінка без тіні», 1913—1915).

У модернізмі дуже важливу роль відігравала поезія. Її чільним представником був пражанин Райнер Марія Рільке (1875—1926). Видатними поетами, що також творили в символістсько-імпресіоністичному стилі fin-de-siècle, були Бертольд Фіртель (1885—1953)і Фелікс Дерманн (1870—1928).

Роман як велика літературна форма був менш важливий. Варто згадати фантастичні твори цього жанру «Інший бік» (1909) Альфреда Кубіна та «Голем» (1915) Ґустава Майрінка. У романі Рільке «Нотатки Мальте Лаврідса Бріґґе»]] (1910) йдеться про соціальну структуру та несприятливі умови життя городян (втрата особистости, анонімізація, соціальна відчуженість).

Великий культурний вплив у Відні мали фейлетони. Після Людвіґа Шпайделя та Гуґо Віттманна цей жанр досяг свого апогею на зламі століть. Його визначними представниками були Теодор Герцль (1860—1904), Фелікс Зальтен (1869—1945), Людвіґ Гевеші (1842—1910) і Альфред Польґар (1873—1955).

Почало утверджуватися австрійське кабаре. Першою спробою була постановка «Театру для любого Августіна» (автор Фелікс Зальтен, 1901), яка виявилася невдалим. Успішним стало «Нічне світло» (1906—1907), однак невдовзі його витіснили спектаклі кабаре «Лилик» (1907—1913). Обладнавши приміщення у стилі модерн, Йозеф Гоффманн ставив їх за текстами Альтенберґа, Бара, Фріделля та Польґара. Варто відзначити гумористичний скетч «Ґете. Гротеск у двох картинах» за текстом Фріделля та Польґара (1908). У «Лилику» розпочала свою світову кар'єру танцюристки Ґрета Візенталь.

ЕкспресіонізмРедагувати

 
Георг Тракль.

Початком експресіонізму у Відні можна вважати 1908 рік, коли видавництво «Вінер веркштетте» опублікувало книжку Оскара Кокошки «Мрійливі хлопці», присвячену Ґуставові Клімту. У стилістичному плані однойменний вірш перевершує ілюстрацію: «червона рибка червона / смертельно коле тебе трисічним ножем / розриває надвоє моїми пальцями / ото й мав би настати край беззвучному кружлянню…». Кокошка також написав кілька драм, як-от «Убивця, надія жінок» (1907).

Деякі письменники-експресіоністи опублікували свої перші твори у «Смолоскипі» Карла Крауса. Це, зокрема, Франц Верфель і Альберт Еренштайн, який став відомий завдяки оповіданню «Тубуч» (1911). Краус також посприяв Гервартові Вальдена у заснуванні берлінського експресіоністського журналу «Дер штурм» і скеровував до нього віденських авторів, хоча сам доволі стримано ставився до експресіонізму. 1910 року в Інсбруку Людвіґ фон Фікер почав видавати журнал «Палій», рупор експресіонізму. У ньому, зокрема, надруковано перші вірші Георга Тракля (1887—1914).

1920 року Марія Лазар з-посеред письменниць зробила чи не найвагоміший внесок у розвиток експресіонізму своїм автобіографічним і соціально-критичним романом із ключем «Отруєння»[14].

Представниками експресіоністської драми були Арнольт Броннен («Убивство батька», 1920) і Франц Теодор Чокор («Балада про місто», 1922).

Перша світова війнаРедагувати

 
Карл Краус.

Численні австрійські письменники, незалежно від їхнього політичного світогляду, піддались ура-патріотичному захопленню війною. Мало хто з самого початку відкинув його, як-от Карл Краус, що в листопаді 1914-го написав статтю «У цей великий час», і Артур Шніцлер, що демонстративно мовчав. Інші, як Стефан Цвайґ, швидко стали активними пацифістами. На відміну від Німецької імперії, в якій посилали митців на фронт, в Австро-Угорщині старалися використовувати їх у тилу як пропагандистів. Багатьох літераторів скеровували у військові прес-агентства й архіви. Так працювали Гуґо фон Гофманнсталь, Райнер Марія Рільке, Альфред Польґар й Александер Рода Рода. Варто згадати єдину військову кореспондентку — Алісу Шалек, яка писала для газети Die Neue Freie Presse. Гофманнсталь публікував патріотичні твори на зразок («Принца Ойґена») і обстоював австрійську ідею у виступах та статтях. Іншим авторам, які ще не встигли прославитися, довелося піти на фронт. Чи не найвідоміший із них — це Георг Тракль, який покінчив самогубством після битви під Городком («Городок»).

Зовсім інакше ставилися до війни й до самої австрійської держави в її не німецькомовних частинах. Класичним прикладом цього може слугувати роман Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Автор правдиво і влучно описав опір агітації та мобілізації на початку Першої світової війни. Постать трагікомічного антигероя Швейка з його способом «виконувати свій обов'язок» стала зразком для незліченних письменників, кіномитців і художників, які бралися сатирично зображати Габсбурзьку монархію з її бюрократами, військовиками та медиками, саму війну й повсякденне безглуздя того часу.

У літературах країн — учасниць Першої світової (Ернст Юнґер і Арнольд Цвайґ у Німеччині, Анрі Барбюс у Франції) війна справила значно більший відголос, ніж в австрійській, де переважала тематика краху монархії та пошуку нової ідентичности. Винятком стала ​​воєнна драма «Останні дні людства» (1919—1922) Карла Крауса.

Під час Першої світової війни загострилася цензура. Зокрема, Воєнне відомство нагляду контролювало мас-медіа і солдатську пошту.

Міжвоєнний періодРедагувати

 
Йозеф Рот.

Багатьом письменникам було непросто пережити розпад монархії й разюче перетворення великої імперії в маленьку республіку, ототожнити себе як громадянина нової держави та поновити упевненість у собі. Вкорінені у «старорежимних часах», Йозеф Рот, Карл Краус, Гуґо фон Гофманнсталь, Роберт Музіль, Марта Карлвайс та інші насилу переходили до нової дійсности. Мотив втрати власної ідентичности як наслідок таких поворотів історії був центральним у фантастичній новелі «Барон Баґґе» Александера Лернета-Голенії.

У романі «Марш Радецького», названому за однойменним музичним твором Йоганна Штрауса (батька), написаним на честь героїв Битви народів, Йозеф Рот (1894—1939) зображає сумну картину руйнування монархії. У «Склепі капуцинів» (1938) описано занепад Австрії аж до 1938 року. Ностальгійні настрої автора позначилися й на його творах.

Водночас тривав перехід до нових ідей і способів мислення. Пожвавилася діяльність різних партій та течій — соціал-демократичних, робітничих, консервативних і релігійних. Формувалися угруповання, що помітно відбилося на літературі того часу. У цьому розмежуванні перед вели Берлін і Прага (Франц Кафка, Ґустав Майрінк, Макс Брод, Ярослав Гашек), де ситуацію загострювало погане економічне становище. З потреби заробітку деякі письменники працювали журналістами й відроджували жанр фейлетону, як-от Еґон Ервін Кіш, Альфред Польґар, Еґон Фріделль, Йозеф Рот, Марія Лазар). Позбувшись цензури, вільно діяло й набувало колишнього значення кабаре (Карл Фаркаш, Фріц Ґрюнбаум, Петер Гаммершляґ, Юра Зойфер, Альфред Польґар, Еґон Фріделль). З'явилися також соціально-критичні та політичні твори, зокрема роман Франца Верфеля «Сорок днів Муси Даґа», в якому яскраво змальовано оминутий увагою міжнародної спільноти геноцид вірмен в Османській імперії.

На початку 1930-х років Арнольт Броннен та інші молоді автори творили на ґрунті соціалістичних ідей, натомість ціла низка успішливих письменників, зокрема Роберт Гольбаум, Бруно Брем, Мирко Єлушич, Карл Ганс Штробль, Франц Карл Ґінцкай, Макс Мелль, Марія Ґренґ і Йозеф Вайнгебер, більш чи менш відкрито переходили в табір націонал-соціалістів. Кінець кінцем таке протистояння призвело до розколу австрійського ПЕН-клубу в Дубровнику 1933 року. У 1936-му зорієнтовані на німецький націонал-соціалізм літератори під проводом Макса Мелля заснували альтернативну організацію — Спілку німецьких письменників Австрії. До неї належали переважно члени і симпатики Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, зорієнтовані на аншлюс.

 
Стефан Цвайґ.

За міжвоєнні роки вийшло у світ немало видатних творів. У 1923-му Йозеф Рот опублікував «Павутину», Марта Карлвайс — «Австрійського Дона Жуана» 1929), Роберт Музіль — тритомний роман «Людина без властивостей» (1930), Еден фон Хорват — «Оповіді з Віденського лісу» (1931) і «Молодь без Бога», 1937), Герман Брох — «Зачарування» (1935—1936, опубліковано посмертно 1953-го), Еліас Канетті — «Осліплення» (1936), Альберт Драх — «П'єсу театру ляльок маестро Зібентота» (1938—1939, опубліковано посмертно 1965-го), Ернст Вайс — «Очевидця» (1939, опубліковано 1963-го). Надруковано численні есеї, новели та романи Стефана Цвайґа. Карл Краус і далі випускав журнал «Смолоскип».

1934 року в країні змінився режим. Політичним продовженням Першої Австрійської Республіки стала Федеративна держава Австрія, поточно звана «корпоративною державою». Схильна до австрофашизму влада здобула контроль над мас-медіа та видавництвами й відчутно обмежила діяльність опозиціонерів-інакодумців. Яскравим виразом такої зміни став список заборонених 325 книжок, значну частину яких написали автори з соціалістичними та соціал-демократичними поглядами. З другого боку, письменники та видавці, яким уже заборонено працювати в націонал-соціалістичній Німеччині, могли вільно жити й друкуватися в Австрії. Наприклад, Ґоттфрід Берманн Фішер емігрував до Відня і до 1938 року мав змогу публікувати твори Томаса Манна і Карла Цукмаєра[15]. Попри поширені антисемітські настрої, в Австрії 1933—1938 років «по суті юридично коректно поводилися з євреями»[16]. Єврейські автори та інтелектуали (Йозеф Рот, Стефан Цвайґ і Зіґмунд Фройд) проживали у Відні до 1938 року.

Нацизм і еміграціяРедагувати

 
Еліас Канетті.

12 березня 1938 року Австрію окупували німецькі війська. Здійснено «аншлюс» — «з'єднання» з німецьким райхом. 30 квітня 1938 року в Зальцбурзі вчинено книгоспалення, яке організував письменник, педагог і водночас есесівець Карл Шпрінґеншмід. Стало неможливо публікувати белетристичні та фахові праці, які суперечили б ідеології націонал-соціалізму. У той час пропаговано так звану літературу крові і землі[de], похідну від ідеології крові і землі. Від інших напрямків нацистської белетристики вона відрізнялася тенденцією зображати життя в селі і повернення до природи, оспівувати німецьких селянина і селянку як прототип німецького народу й розвивати в художньому плані ідеї расизму. У такому дусі писали Карл Гайнріх Ваґґерль, йозеф Фрідріх Перконіґ і Отто фон Ляйтґеб. Прикметною рисою також було запозичення тем і сюжетів із давньогерманської міфології (наприклад, із циклу про Нібелунґів) і міфологізація дійсности. Це йшло на користь державній пропаганді, допомагало їй формувати нацистський світогляд. Представниками цього напрямку були Ріхард Біллінґер, Йозеф Георг Оберкофлер, Мирко Єлушич і Роберт Гольбаум. Крім них, до «блюбо-літератури»[17] більшою чи меншою мірою, довший чи коротший час належала ціла низка австрійських прозаїків і поетів. Переважній їх більшості на державному рівні сприяла у фінансовому та діловому планах Імперська палата культури.

У світ виходили також більш чи менш ідеологізовані книжки розважального жанру.

 
Приміщення кабаре «Література на Нашмаркті».

Інші письменники (Александер Лернет-Голенія, Рудольф Генц) ішли у внутрішню еміграцію. Мовчали про політику, писали здебільшого «в шухляду», а якщо й публікували твори, то аполітичні. Владі було порівняно легко пильнувати й контролювати творчість митців у радіопередачах, кінофільмах, театральних виставах і виданнях — книжкових, журнальних та газетних. Важче доводилося з творчістю кабаретистів, які мали безпосередній контакт із публікою, могли імпровізувати й таким чином спритно обходити цензуру. У цій галузі мистецтва плідно працював Рудольф Вайс — співзасновник кабаре «Література на Нашмаркті» (1933—1938), а згодом штатний автор текстів для «Віденської катеринки». У цьому знаному кабаре інсценізовано переважно твори ліволіберальних і расово пригнічуваних авторів. 1944 року його закрили у зв'язку із загальною забороною театральної діяльности. Експериментуючи з художньою формою, Вайс створив для Віденського політичного театру та для кабаре так звану серединну п'єсу[de]. Цей новий жанр поєднував у собі особливості театру і кабаре. Іншими авторами, які застостовували серединну п'єсу для істотної модернізації та розвитку мистецтва малих форм, були, зокрема, Фріц Екгардт і Юра Зойфер.

Багато єврейських і політично інакодумних письменників покинуло країну в 1938 році. Теодор Крамер і Еліас Канетті емігрували до Англії. Стефан Цвайґ — до Бразилії. Франц Верфель — до США. Йозеф Рот, Роберт Музіль, Еден фон Хорват, Марія Лазар і Марта Карлвайс Германн Брох, Альфред Польґар, Ернст Лотар також мусили виїхати за кордон. Ельза Фельдман, Юра Зойфер, Адольф Унґер і Альма Йоганна Кеніґ залишилися в Австрії й загинули. В Лондоні з 1938 по 1946 рік діяв австрійський ПЕН-клуб. 2007 року Товариство Теодора Крамера[18] опублікувало «Якою мовою ви сните?» — антологію австрійської поезії, створеної у вимушеній еміграції. У цій книжці поміщено твори 278 авторів, у тому числі й незаслужено забутих. Не всім їм доводилося легко за кордоном, і не всі повернулися на батьківщину. Мало хто з них після повернення зміг досягти таких літературних успіхів, які мав перед війною. В австрійській літературі почався занепад, який тривав до початку 1960-х.

Література з 1945 рокуРедагувати

ПіслявоєннаРедагувати

 
Пауль Целан.

Після Другої світової війни у ​​мистецтві та культурі постала порожнеча, яка дуже повільно заповнювалася. «Література руїн» описувала крах світу; аж тільки тоді відкрито Франца Кафку. Поверталися розкидані по всьому світі письменники, багато кому було важко вписатися в нові умови життя. Ганс Вайґель і Фрідріх Торберґ повернулися з фронтів. Емігрували в Австрію Пауль Целан і Роза Ауслендер. Еріх Фрід, Жан Амері, Еліас Канетті, Франц Верфель і Германн Брох залишалися за кордоном.

Середовище культури — журнали, видавництва, організації та угруповання літераторів — змінювалося й переростало в щось нове. На Зальцбурзькому (1945), Брегенцькому (1946) і Віденському (1949) фестивалях митці мали змогу показати свої роботи. У той час поставали й розвивалися нові літературні напрямки та форми, мотивовані потребою оцінити все пережите й зобразити його, надолужити прогаяне в розвитку літератури і прокласти нові шляхи.

Автори, що співпрацювали з націонал-соціалістичною владою, як-от Франц Набль і Карл Гайнріх Ваґґерль, зберегли свої позиції й далі мали вплив у літературі. Макс Мелль і Рудольф Генц належали до католицького табору. Австрійський ПЕН-клуб був дуже консервативний. Ільзе Айхінґер, Інґеборґ Бахманн, Александер Лернет-Голенія, Ґергард Фріч і Ганс Леберт старалися переорієнтуватися. Ганс Леберт написав роман «Вовча шкура» про події у вигаданій місцині Швайґен, вже сама назва якої натякає про замовчування співучасті в злочинах нацистів. Гайміто фон Додерер подав панораму суспільно-політичного життя в Австрії в романах «Штрудельгофські сходи» і «Демони». Альберт Паріс Ґютерсло прагнув поновити втрачену модерністську традицію. Айхінґер, Бахманн, Целан і Фрід були членами заснованої 1947 року «Групи 47», яка задавала тон післявоєнній літературі в Німеччині й додержувала гуманістичних та соціально-критичних тенденцій. Завдяки свободі творчости впроваджувались інновації в малій та епічній прозі, в жіночому письмі, у фольклорному та літературно-побутовому жанрах. Сучасні драми відзначалися діалектною мовою, грою словами, застосуванням давніх та новітніх способів оповіді й новими темами — відчужености, хвороби та смерти.

Наприкінці війни в Австрії припинилася діяльність мас-медіа. У кожній із чотирьох частин країни, поділеної між союзниками, окупаційна влада налагоджувала випуск преси, щоб провадити пропаганду й відповідно впливати на населення. Два тижні у Відні не виходили щоденні газети, і 15 квітня 1945 року, коли ще тривали бої в Західній Австрії, вийшов перший номер віденської прорадянської пропагандистської газети «Österreichische Zeitung», спершу щотижневої, а з вересня — щоденної. Цю газету видавали до 31 липня 1955 року.

Всього в 1945-му засновано 32 щоденні й щотижневі газети. Всі вони відзначалися партійною заангажованістю й перебували під наглядом влади. Перші австрійські позапартійні газети «Die Presse» і «Kleine Zeitung» постали 1948 року.

1945 року союзники створили Австрійське бюро цензури (нім. Österreichische Zensurstelle), яке переглядало всю приватну кореспонденцію, що надходила з-за кордону і йшла за кордон. Бюро діяло до 1953 року. Відтоді в Австрії не було державної цензури.

У країні майже не було збуту творів літератури й мистецтва, тому держава матеріально підтримувала авторів, заохочувала їх розвивати національну самосвідомість і пропагувати так звану теорію жертви[de]. Якісно змінилася діяльність ЗМІ. Завдяки радіо та телебаченню з'явилися нові можливості поширення літературних творів, стали популярними радіоспектаклі. Державні органи активно втручались у розвиток цих засобів масової інформації, впливаючи в партійно-ідеологічному плані на Австрійське радіо. Зростало число друкованих видань, партійна преса поступалася місцем бульварній.

«Арт-клуб» і «Віденська група»Редагувати

 
Альберт Паріс Ґютерсло.

1946 року у Відні постало літературно-мистецьке угруповання «Арт-клуб»[19][20] (за іншими даними, 1947 року[21]), яке мало на меті боротися за незалежність сучасного мистецтва[22] й позбуватися наслідків нацистської доктрини так званого дегенеративного мистецтва. Запроваджена відразу після аншлюсу, ця доктрина цензурувала й обмежувала творчість.

Альберт Паріс Ґютерсло був головою й ідейним провідником «Арт-клубу». Альфред Шмеллер відповідав за організацію роботи. Рудольф Карл фон Ріппер дієво допомагав влаштовувати митецькі імпрези — завдяки співробітникам ЦРУ, як вважав австрійський мистецтвознавець і письменник Віланд Шмід[23]. Виставки членів угруповання здебільшого проходили у приміщеннях «Цедліцгалле» і «Віденської сецесії». Тривалий час в «Арт-клубі» мирно співіснували сюрреалісти (Віденська школа фантастичного реалізму) і абстракціоністи.

Члени клубу — молоді  — зустрічались у студіях Марії Більян-Більґер, Гайнца Ляйнфелльнера, Вандера Бертоні, Зузанни Венґер, а також у кафе «Раймунд», «Ґлорі», «Еспрессо Станбул», «Фальстафф» і «Штрокоффер». Крім художників, скульпторів і музикантів, до членів належали літератори Ільзе Айхінґер, Ганс Карл Артманн, Фрідріх Ахляйтнер, Конрад Баєр, Ганс Вайгель, Освальд Вінер, Ельфріде Ґерстль, Альберт Паріс Ґютерсло, Жанні Ебнер, Вольфґанґ Кудрнофскі, Фрідеріке Майрекер, Ґергард Рюм, Ернст Фукс, Альфред Шмеллер і Ернст Яндль.

«Арт-клуб» розпався 1959 року.

 
Ганс Карл Артманн.

1953 року з ініціативи Ганса Карла Артманна у Відні сформувалось авангардне угруповання австрійських поетів і прозаїків «Віденська група[de]» як відгалуження «Арт-клубу»[24][25]. Крім засновників — Г. К. Артманна і Ґергарда Рюма, постійними членами угруповання стали Конрад Баєр, Освальд Вінер і, нарешті, Фрідріх Ахляйтнер[26]. Тісні зв'язки з «Віденською групою» підтримували Ельфріде Ґерстль, Ернст Яндль, Фрідеріке Майрекер, Крістіна Лавант, Андреас Окопенко і Ґеральд Бізінґер.

Спільною рисою цих літераторів були прихильність до літератури бароко і тяжіння до авангардних течій — пізнього експресіонізму, дадаїзму і сюрреалізму[27], а також окремі погляди представників лінгвістичного скептицизму, лінгвістичної критики та лінгвістичної філософії, як-от Гуґо фон Гоффманнсталя, Фріца Маутнера і Людвіґа Віттґенштайна[28]. «Віденську групу» вважали виразником неоавангардизму. У 1953-му Артманн визначив так зване поетичне дійство (нім. poetischen act) як вираз спонтанної дії, не пов'язаної безпосередньо з самим процесом писання.

З 1954 року члени «Віденської групи» зустрічалися в кафе «Ґлорі», почався період її плідної діяльности. З часом формувалося радикальне ставлення до мистецтва й увиразнювалася відособленість від інших учасників літературного процесу. Група гостро виступала проти консервативних літературних течій повоєнного часу й не здобула широкого визнання. Тому її члени мали великі труднощі з публікацією свого доробку.

 
Ґергард Рюм.

У грудні 1954 року вони заснували клуб «Екзиль», до якого приєдналися композитори та художники. У середині 50-х років члени клубу стали загострювати увагу на політичних питаннях й експериментувати з мовою. Зокрема, писали фігурні вірші (особливо Рюм, Ахляйтнер і Вінер), зводили текст до кардинальних голосних звуків і не вживали великих літер. Відмовившись від традиційної поетики, вони трактували мову як оптичний і акустичний матеріал[29] й розвивали поезію у звуковому та візуальному відображенні. Багато хто з них (Яндль, Майрекер, Лавант) широко застосовували гру слів. Деякі адепти і члени «Віденської групи» (особливо Артманн) використовували мовні багатства діалектів — баварського і віденського.

Почавши з восьмого номера (1956 рік), в літературному журналі alpha публікувалися тільки твори австрійських письменників, переважно учасників і прихильників «Віденської групи»[30].

Традиції «Віденської групи», зокрема відмову від великих літер, перейняли нобелівські лауреати Ельфріде Єлінек і Петер Гандке.

1958 року Артманн вийшов із складу членів групи. Вона розпалася після того, як у жовтні 1964 року Баєр скоїв самогубство.

Література з 1960-х роківРедагувати

 
Інґеборґ Бахманн.

Розквіт австрійської літератури припадає на 1960-1970-ті роки, коли писали свої найвизначніші твори Петер Гандке, Інґеборґ Бахманн і Томас Бернгард. Великий внесок зробили також їхні сучасники Норберт Ґштрайн, Ельфріде Єлінек, Отмар Петер Цір, Сабіна Ґрубер і Рут Аспек. Деяких письменників відкрили й прочитали заново — наприклад, Марлен Гаусгофер. Вона писала для дітей, а в книжках для дорослих піднімала важливі теми — становище жінки й розчарування ідилією. Видатні поети цього періоду — Крістіна Буста, Ельфріде Ґерстль і Роберт Шіндель.

Започатковане 1959 року в Ґраці об'єднання «Форум Штадтпарк», спершу мистецько-наукове, з початку шістдесятих стало мистецько-музично-літературним. Його члени, зокрема письменники Петер Гандке, Барбара Фрішмут, Альфред Коллеріч, Алоїс Герґоут і Ґергард Рот, пропагували й розвивали нові напрямки в культурі. Під егідою «Форуму Штадтпарк» видавались елітні літературні журнали manuskripte («манускрипти»; у 1960-му його заснували Альфред Коллеріч і Ґюнтер Вальдорф), Absolut, («Абсолют»), schreibkraft («друкарка»), літературна газета Liqueur («Лікер»), і фото- та кіножурнал — відповідно Camera Austria (1980) й blimp (1985). Ці видання приверталив увагу міжнародної спільноти. Форум також ініціював фестиваль авангардного мистецтва Steirischer Herbst («Штирійська осінь»).

1966 року на базі «Форуму Штадтпарк» і журналу «манускрипти» сформувалася «Ґрацька група[de]» — спілка австрійських письменників. Крім засновника — Альфреда Коллеріча, до неї належали Вольфґанґ Бауер, Ґюнтер Фальк, Барбара Фрішмут, Петер Гандке, Вільгельм Генґстлер і Клаус Гоффер. До них приєдналися Гельмут Айзендле, Райнгард П. Ґрубер, Бернгард Гюттенеґґер, Ельфріде Єлінек, Ґерт Йонке, Ґергард Рот, Гаральд Зоммер, Міхаель Шаранґ і Альфред Пауль Шмідт.

 
Томас Бернгард.

У 1980-х членами групи стали Лукас Цайпек, Ґюнтер Айхберґер, Вольф-Дітер Еґнер, Макс Ґад, Вальтер Ґронд, Вернер Шваб і Франц Вайнцеттль. Близькими до «Ґрацької групи» були Франц Бухрізер, Інґрам Гартінґер, Алоїз Ерґут, Роза Наґер, Петер Розай і Петер Вотергаус.

З початку 1970-х у країні постають угруповання літераторів, невдоволених діяльністю австрійського ПЕН-клубу. Членів цих організацій об'єднували передусім матеріальні інтереси.

1971 року у Відні засновано Товариство інтересів письменників (згодом перейменовано на Товариство інтересів письменниць і письменників[de]), яке поставило за мету сприяти професійним, правовим і соціальним інтересам австрійських письменників, організовувати соціально-правові консультації, забезпечувати правовий захист від обману в ділових питаннях, від спроб цензурування творів, від тиску на авторів, виявляти ініціативу в галузі податкового, соціального й авторського права, а також організовувати спільні виставки австрійських книжок на міжнародних книжкових ярмарках.

1981 року на I з'їзді австрійських письменників члени товариства скористалися нагодою підняти питання культурно-політичної проблематики під назвою «Свобода бачити, де ти»[31]. У наступні роки значно поліпшилось економічне становище письменників завдяки, серед іншого, запровадженню права публічного винайму[en] книжок із бібліотек і багатьом ґрантам та стипендіям. Товариство також захищало права людини й автора, підтримуючи та влаштовуючи кампанії на користь потерпілих літераторів.

1988 року в Інсбруку зареєстровано Товариство інтересів тірольських письменників із таким самим статутом, як у віденського Товариства інтересів письменниць і письменників. Поштовхом до цього став судовий процес над Гельмутом Шенауером за його оповідання «Понтлацький міст». Ішлося про свободу мистецтва. Письменника виправдано.

У квітні 2008-го віденське Товариство інтересів письменниць і письменників разом із Спілкою німецьких письменниць і письменників[de], Федеральною спілкою молодих письменниць і письменників[de] та Спілкою швейцарських письменниць і письменників[de] заснувало Спілку за справедливе книговидання[de].

1973 року засновано Збори ґрацьких письменників[de], до складу яких увійшли Барбара Фрішмут, Петер Гандке, Ернст Яндль, Альфред Коллеріч, Фрідеріке Майрекер і Міхаель Шаранґ. Вони протестували насамперед проти консерватизму австрійського ПЕН-клубу в процедурі присудження літературних премій. Своєю п'єсою «Наруга над публікою» Петер Гандке впровадив нові способи спілкування акторів і глядачів. Яндль і Майрекер писали фігурні вірші.

 
Петер Гандке і Альфред Коллеріч.

Томас Бернгард (1931—1989) викликав скандал у театральних колах і бурхливу суперечку в суспільстві, написавши п'єсу «Площа героїв». У ній ішлося про неспроможність багатьох австрійців критично оцінити нацистське минуле. Автор застеріг, що знову повільно визріває нацизм, і передбачив прихід до влади по-фашистськи налаштованих політиків.

Маріанна Фріц (1948—2007) написала кілька романів, форма і мова яких виходять за рамки жанру та загальноприйнятих умовностей. Крістоф Рансмайр змішував історичні факти з вигаданими. У його романі «Хвороба Кітахари» описано складний гіпотетичний світ, у якому Німеччина капітулювала, але Друга світова війна триває далі — в Тихому океані. У романі «Бал в опері» Йозефа Гаслінґера скоєно напад на бал, убито всіх гостей, серед них і високопоставлених урядовців, і до влади приходить фашистська партія. Міло Дор, письменник сербського походження, застерігає від небезпеки правого екстремізму та надмірної імміграції.

У 1980-х заново поставала єврейська література. Роберт Шіндель опублікував роман «Уродженець», Роберт Менассе пише есеї про Австрію, у творах Дорона Рабиновича зображено життя євреїв в Австрії. 1984 року створено Товариство Теодора Крамера. Згодом, у 2013-му — Товариство Юри Зойфера.

Австрійські словенськомовні письменники — Янко Ферк, Ґустав Януш, Флор'ян Ліпуш, Цветка Ліпуш, Янко Месснер і Мая Гадерлап. Кілька їхніх творів переклав німецькою мовою Петер Гандке.

СучасністьРедагувати

 
Міхаель Кельмаєр.

Під впливом Освальда Вінера письменниця Марлене Штреерувіц перенесла феміністські ідеї 1970-х у сучасність. Вернер Шваб висміює і демаскує пишномовний літературний стиль, вживаючи грубі вирази та химерні словосполуки. Натомість Рансмайр шукає позиції посередника як за змістом, так і за стилем[32].

У «Роботі ночі» Томас Главінич описує історію чоловіка, який осамотів за одну ніч. У «Стіні» письменниці Марлен Гаусгофер головна героїня раптово опиняється відрізаною від світу непроникною невидимою стіною і мусить вижити одна в альпійській хатинці.

Великого успіху досягли Данієль Кельманн (роман «Вимірювання світу») і Вольф Гаас із серією кримінальних романів про детектива Бреннера, характерних своєрідним стилем мови.

 
Вольф Гаас.

Відомі автори, як-от Францобель, Арно Ґайґер, Норберт Ґштрайн, Петер Гандке, Крістоф Рансмайр, Петер Геніш, Ельфріде Єлінек, Міхаель Кельмаєр і Ґергард Рот, регулярно публікують твори. Менш відомі автори Райнгольд Аумаєр, Адельгайд Дагімене, Дімітре Дінев, Мартін Драґозіц, Клаус Ебнер, Ґюнтер Айхберґер, Янко Ферк, Ольга Флор, Евеліна Ґрілль, Константін Ґеттферт, Вольфґанґ Германн, Рудольф Краус, Еґід Ґштаттнер, Клаус Гендль, Людвіґ Лагер, Ґабрієль Лойдольт, Вольфґанґ Поллянц, Ґудрун Зайденауер, Лінда Штіфт, Владімір Фертліб, Крістіна Вернер і Петер Пауль Віплінґер.

Літературні журнали і видавництваРедагувати

В Австрії виходять такі літературні журнали: Literatur und Kritik, Erostepost (Зальцбург); manuskripte, Sterz, schreibkraft Lichtungen (Ґрац); Wespennest, Kolik, Buchkultur (Відень), Cognac & Biskotten (Інсбрук); DUM (Нижня Австрія).

Найважливіші австрійські видавництва — це Residenz, Droschl, Haymon, Zsolnay і Deuticke. Residenz відігравало важливу роль у 1970-х та 1980-х роках, коли в ньому друкувалися численні визначні австрійські письменники. Завдяки дрібнішим видавництвам, як-от Arovell, Drava, FZA-Verlag, Mitter, Otto Müller, Pichler, Ritter, Skarabaeus, Sonderzahl, Wieser та іншим, Пчитачі ознайомлюються з молодими письменниками-початківцями. Багато хто з австрійських письменників публікується в Німеччині, де значно більші й потужні видавництва. Економічне перегрупування видавництв та їх злиття також впливають на книговидання. Зокрема, Zsolny і Deuticke вже належать до німецької видавничої групи Hanser.

Австрійські письменники — нобелівські лауреатиРедагувати

 
Ельфріде Єлінек.
  • Еліас Канетті (1981) — «за твори, позначені широким світоглядом, багатством ідей і художньою силою».
  • Ельфріде Єлінек (2004) — «за музичний потік голосів і підголосків у романах і п'єсах, які навдивовижу пристрасною мовою викривають абсурдність соціальних кліше і їхню силу поневолювати».
  • Петер Гандке (2019) — «за впливові праці, написані вишуканою мовою, у яких розвідано крайні межі та особливості переживань людини» .

Літературні премії АвстріїРедагувати

Крім головних стипендій, ґрантів і премій, що їх засновують і фінансують австрійський та федеральні уряди, є й дрібніші — від організацій і приватних осіб. До таких належать Премія Альфреда Ґесвайна, Літературна премія «Еростепосту», Премія Франца Кафки (Австрія), Фельдкірхська премія для поетів, Віденська робоча премія, Премія Антона Вільдґанса і Премія «манускріпте» землі Штирія.

Науковець Клаус Цайрінґер зазначив, що в Австрії, порівняно з Німеччиною, державні субсидії значно більшою мірою сприяють літературному процесу, особливо видавничій справі. Держава виділяє дотації на фінансування видавництв, літературних журналів, публічних заходів, книжкових видань і на матеріальну підтримку письменників. З одного боку, це дозволяє публікувати неприбуткові літературні твори, а з другого — знижує ризик діяльности багатьох культурних організацій, зокрема й видавництв, дає їм змогу вільніше діяти на ринку.

Список літературних премій АвстріїРедагувати

Австрійсько-українські літературні зв'язкиРедагувати

Тема України з'являється в австрійській літературі у середині XIX століття, коли австрійські письменники, що жили на Буковині, під впливом німецького романтизму і українського фольклору почали писати про місцевих селян. Це збірка віршів «Вітання з Нижньої Австрії» (1855) Людвіґа-Адольфа Штауфе-Симигиновича, який також зібрав і переклав німецькою «Народні легенди з Буковини» (1885) та «Українські народні пісні» (1888), збірка віршів Ернста-Рудольфа Нойбауера «Пісні з Буковини» (1855) та збірка «Оповідання з Буковини» (1868). У збірці віршів «Жоржини» (1870) природу Верховини оспівав Йоганн Георг Обріст, перший дослідник і перекладач німецькою мовою віршів Тараса Шевченка. Популяризація української народної пісні, висвітлення національно-визвольної боротьби селянства Галичини і Буковини характерні для творчості Карла Еміля Францоза (оповідання «Повстання у Воловці», 1874; «Війт з Білої», 1875; роман «За правду», 1882). Тема України, її героїчного минулого посідає значне місце у творчості Pайнера Mарії Рільке (збірка новел «історії про милого Бога», 1904; збірки віршів «Книга годин», 1905; «Книга картин», 1906), який ознайомився з її культурою і життям під час мандрівок по Росії 1899 і 1900 (цього року, зокрема, побував у Києві та інших містах України). В 1920—30-х українська тематика відображається в романах Йозефа Рота («Марш Радецького», 1932; «Фальшива вага», 1937; «Могила капуцинів», 1938), у прозі та поезії вихідців із «празької школи» Еґона Ервіна Кіша (збірка нарисів «Донецькі враження», 1926), Луїса Фюрнберґа (вірш «Закарпатська Україна — Рудні гори», 1932), Франца Карла Вайскопфа (оповідання «Втеча», 1923; «Смертельний випадок», 1928; «Далекий спів», 1937).

Австрійська тематика відбилася в українській літературі. Вона звучить у творах Івана Франка (поезії «Тюремні сонети», 1889; оповідання «Свинська конституція», 1896, та інших), Михайла Павлика (повість «Пропащий чоловік», 1878), Олени Пчілки (повість «Товаришки», 1887), Дениса Лукіяновича (повість «За Кадильну», 1902), Осипа Маковея (оповідання «Вдячний виборець», 1912), Олександра Олеся (збірки поезій «Перезва» і «Чужиною», обидві — 1919). Антивоєнні мотиви знайшли відображення у віршах Степана Чарнецького (збірки «В годині задуми», 1917, «Сумні ідем», 1920), новелах Михайла Яцкова («Гермес Праксітеля», 1923), романах Романа Андріяшика («Люди зі страху», 1966; «Додому нема вороття», 1976). Образ Відня є в поезії Дмитра Павличка (збірка «На чатах», 1961), прозі Семена Скляренка (роман «Карпати», 1954), Валерії Врублевської (роман «Соломія Крушельницька», 1979). З використанням сюжетів та мотивів творів австрійських письменників написано балади «Юрій Гінда» (1862) і «Шипітські берези» (1863) Юрія Федьковича (за оповіданням Ернста-Рудольфа Нойбауера «Сестри із Шипота», 1857), драма «Юрко Довбиш» (1889) Михайла Старицького (за романом Карла Еміля Францоза «За правду»), «Чотири оповідання про надію (Варіації на тему Райнера Марії Рільке)» Миколи Бажана. Українською мовою в різний час друкувалися поезії Анастазіуса Ґрюна (переклад Івана Франка), Ніколауса Ленау (переклад Павла Грабовського), Георга Тракля (переклади Дмитра Павличка, Дмитра Наливайка), Райнера Марії Рільке (переклади Миколи Бажана, Дмитра Павличка), прозові твори Карла Еміля Францоза (переклади Михайла Атаманюка, М. Загірньої, Б. Савченка та інших), драми Франца Ґрілльпарцера (переклад Петра Карманського) і Гуґо Гоффмансталя (переклади Осипа Роздольського, Остапа Луцького), новели й повісті Стефана Цвайґа (переклади Василя Бобинського, Ірини Стешенко), Франца Кафки (переклад Євгена Поповича), Ф. Кайна (переклад В. Шелеста), Петера Гандке (переклад Олекси Логвиненка) та інших.

У другій половині XIX — на початку XX століття в Австрії видавалися твори Тараса Шевченка (переклади Йоганна Георга Обріста, Сергія Шпойнаровського, В. Фішера), Марка Вовчка (переклади Ольги Кобилянської та інших), Лесі Українки (переклад Ольги Кобилянської), Василя Стефаника (переклади Осипа Роздольського та інших), Михайла Коцюбинського (переклади Вільгельма Горошовського, Г. Герасимовича та ін.). Безпосередню участь в австрійському літературному процесі брали Юрій Федькович, Іван Франко, Ольга Кобилянська, які писали й німецькою мовою. Важливу роль у популяризації української літератури в Австрії відіграв німецькомовний віденський журнал «Ruthenische Revue» («Русинський огляд», 1903 — 1905), що у 1906 — 1916 роках виходив під назвою «Ukrainische Rundschau» («Український огляд»), де друкували переклади австрійські й зарубіжні перекладачі. Значний внесок у пропаганду української літератури зробив Вільгельм Горошовський, письменник демократичної орієнтації, упорядник і перекладач антології «Українські прозаїки» (1909) і збірки новел Михайла Коцюбинського «Pro bono publico» («Для загального добра», 1909). У другій половині XX століття австрійська література збагатилася перекладами творів Миколи Бажана, Олеся Гончара, Олександра Корнійчука, Петра Панча, Вадима Собка та інших українських письменників. З поезією Андрія Малишка австрійського читача ознайомив Гуґо Гупперт.

Українські переклади австрійської літературиРедагувати

Франц Верфель, Стефан Цвайг, Йозеф Рот, Гуго фон Гофмансталь, Роберт Музіль, Райнер Марія Рільке, Одьон фон Горват, Франц Кафка, Карл Краус, Александр Рода-Рода, Якуб Юліус Давід, Петер Альтенберг, Юра Зойфер та Веза Канетті «Антологія австрійської прози» Темпора 2014 SBN: 978-617-569-204-2 поряд із перекладами відомих германістів Олекси Логвиненка, Івана Мегели, Петра Рихла, Івана Сойка та Юрка Прохаська натрапляємо на переклад студентки Київського університету Аліни Онопрієнко. Супрун Тетяна


  • Альфред Польґар
    • Великий дилетант. / Злосливі хлопці. Есеї. / Передмова Флоріана Рінеша (нім. та укр. мовами) — Чернівці: Книги‑ХХІ, 2014. — 184 с., С. 34–55

Рінеш, Флоріан. Три спроби переднього слова. / Злосливі хлопці. Есеї. — Чернівці: Книги‑ХХІ, 2014. — 184 с.; С. 8–25 Канетті, Веза. Три вояки і жінка. / Антологія австрійської прози початку ХХ століття. — К.: Темпора, 2014. — С. 168—174 Клюсендорф, Ангеліка. Задвірки (історія з роману «Усі так живуть») / Усі інші. Історії про кохання, насильство і пам'ять: Із сучасної німецької прози / Упоряд. М. Іваницька, Т. Супрун; пер. з нім. — К.: Критика, 2015. — 312 с. з іл. С. 101—118 Шедліх, Ганс Йоахім. Інші. / Усі інші. Історії про кохання, насильство і пам'ять: Із сучасної німецької прози / Упоряд. М. Іваницька, Т. Супрун; пер. З нім. К.: Критика, 2015. — 312 с. з іл. С. 243—254 Флікс. Кіссель. Мюнхгаузен. Правда про неправду / пер. з нім. Супрун Тетяна — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 190 с. Брандіс, Катя. Фристайлерка / пер. з нім. Іваницька М. і Супрун Т. — Київ: Книголав, 2018. — 416 с.

Мініатюри / Перекл. В. Софронів // Назустріч. — 1934. -Ч. 9. — С. 1. Приноси дня: Неоромантика; Дівчина на Капрі; Вулиця в селі; La vie; Дві дороги; Туга; Любов; Семітська раса; Westminster Abbey; Флірт: [Мініатюри] / Перекл. В. Б. // Життя і мистецтво. — 1920. — Ч. 2. — С. 52-53. Vita ipsa: [Мініатюри] / Перекл. С. Федюшкова // ЛНВ. — 1928. — Т. 97. — Кн. 11. — С. 212—218.

  • Інґеборґ Бахман.
    • Радіоп'єси: Сни на продаж. Цикади. Добрий Бог Мангеттену. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005.
  • Томас Бернгард
    • Постать і творчість Т. Бернгарда відкрив для українського читача письменник і перекладач Тимофій Гаврилів. У його перекладах з'явилися «Старі майстри», «Елізабет II», «Іммануїл Кант», «Площа Героїв», а також три «драмолетки про Кляуса Пайманна». Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса готує прем'єру за п'єсою «Іммануїл Кант».
    • Старі майстри. Елізабет II. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. — 276 с.
    • Іммануїл Кант. Драми про Кляуса Пайманна. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. — 216 с.
    • Площа героїв. — Львів: Класика, 2008. — 220 с.
    • Холоднеча. Старі майстри. — Харків: Фоліо, 2013. — 480 с.
  • Герман Брох
    • Смерть Верґілія. Видавництво Жупанського, 2014. 480 с. Переклав Олекса Логвиненко
  • Йозеф Вінклер
    • Natura morta. Римська новела. — Чернівці: Книги–ХХІ, 2015. Переклала Неля Ваховська
  • Петер Гандке
    • Жінка-лівша". «Всесвіт», 1980, № 2
    • «Жінка-шульга». «Короткий лист перед довгим прощанням». «Без бажання немає щастя». Повісті. — К.: Юніверс, 1999. — 253 с. — (Австрійська література XX сторіччя). — ISBN 966-7305-20-1. Переклали, відповідно: Олекса Логвиненко, Ігор Андрущенко і Олександр Плевако
    • «Каспар» (п'єса), переклав Ігор Андрущенко. 1999 року її інсценізував київський академічний театр «Колесо»
    • «Скандал з публікою» (п'єса), переклав Іван Мегела. Її інсценізував київський академічний театр «Колесо»
    • «Як п'яте колесо до воза», оповідання. В антології «Австрійська читанка». Серія «Антологія австрійської літератури XX ст.». Переклав з нім. Володимир Кам'янець. — К.: Літопис, — 2005, ISBN 966-7007-31-6
    • «Наруга над публікою» (післямова — Х. Назаркевич). — Львів: б.в., б.р. — 32 с. ББК Ш 6(4АВС)62-4. Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет іноземних мов, 2007 рік. Переклали студенти четвертого курсу Христина Алтухова, Любомир Бораковський, Галина Василишин, Ольга Долішня, Анастасія Злобіна, Мар'яна Мисак, Марта Пастух, Олена Петрів, Оксана Смеречинська і Оксана Стойчук. Керівник — доцент факультету іноземних мов Христина Назаркевич. 27 квітня 2007 року цю п'єсу в українському перекладі інсценізовано в глядацькій залі Студентського клубу Львівського університету[36].
    • «Новий досвід» (вірші зі збірки «Внутрішній світ зовнішнього світу внутрішнього світу»), Інтернет-часопис prostory, 2011. Переклав Василь Лозинський
    • «Пісня дитинства», сайт AZN, 07.12, переклав Дмитро Очеретін
  • Еґон Фрідель
    • Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Ґете на іспиті. Переклад з німецької Лариси Олексишиної. — Чернівці: «Книги — XXI», 2014. — 36 с.
    • Еґон Фрідель. Злосливі хлопці [Текст] / Еґон Фрідель, Альфред Польґар ; передм. Флоріана Рінеш ; [пер.: Т. Супрун та ін.] = Böse Buben / Egon Friedell, Alfred Polgar: есеї. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2014. — 183 с. — Текст укр., нім. — ISBN 978-617-614-065-8
  • Томас Ґлавініч
    • Життя бажань. Чернівці: Книги — ХХІ, 2015. Переклав Володимир Кам'янець

Ґеорґ Дроздовський

    • Тоді в Чернівцях і довкола (Спогади старого австрійця)Чернівці: Молодий буковинець, 2001. Переклад з німецької, передмова, примітки Петра Рихла
  • Марія фон Ебнер-Ешенбах
    • Українською мовою окремі твори Ебнер-Ешенбах перекладали Осип Маковей, [3] І. Карбулицький[4] На початку 20 століття у «Промені» були надруковані її твори «Розійшлись», «Без попередньої школи» (1904. — Ч. 21), «Богохулець» (1904. — Ч. 23) у перекладі І. Карбулицького.[5] Відомий переклад принаймні одного вірша Ебнер-Ешенбах, зроблений О. Лятуринською
  • Клаудія Ердгайм
    • Давно не кошерні. Історія однієї родини з Галичини. — Львів: Піраміда, 2011. Переклала Христина Николин
  • Альберт Еренштайн
    • Поезії Еренштайна перекладав українською Роман Осадчук та Р-вич (криптонім; «Хожденіє Гомера по муках»[1][2]).
    • Альберт Еренштайн, поезії, в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 73-77
  • Ельфріде Єлінек
    • Піаністка: роман: лауреат Нобел. премії з л-ри 2004 р. / Ельфріда Єлінек; пер. з нім. Наталки Сняданко. — Х.: Фоліо, 2011. — 381 с. — (Бібліотека нобелівських лауреатів). — ISBN 978-966-03-5824-9.
    • Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств / пер. з нім. Тимофій Гаврилів. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2012.
    • , Х.: Коханки; Фоліо; 2012; 223 с. (Карта світу)
    • , Х.: Хіть; Фоліо; 2012; 287 с. (Карта світу)
    • «За дверима» / Ельфріде Єлінек; з нім. пер. Оксана Курилас. — К.: Вид-во Жупанського, 2013. — 216 с. ISBN 978-966-2355-41-3
    • «Смерть і Діва» / ; з переклала Олександра Григоренко. — Чернівці: Книги ХХІ, 2015. — 128 с. ISBN 978-617-614-093-1
  • Юра Зойфер
    • Кінець світу. Драми та проза. — Чернівці: Книги-XXI, 2012.
  • Еліас Канетті
    • Засліплення, роман, Київ: Юніверс, 2003. Переклав Олекса Логвиненко,
    • Маса і влада / Видавничий дім «Альтернативи» 2001 Переклав Олекси Логвиненко.
  • Карл Любомірскі
    • Птах над палаючим лісом
  • Фрідеріке Майрекер
    • Українською мовою поезії Майрекер зі збірки «Добірні вірші» (1986) у перекладі Михайла Литвинця надруковані в антології «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя».
    • Поезії, в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 169—174.
  • Роберт Музіль
    • Сум'яття вихованця Терлеса / Пер. Ю. Прохасько. Київ: «Юніверс», 2001. 208 с.
    • Людина без властивостей. Книга I / Пер. О.Логвиненко. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 416 с.
    • Людина без властивостей. Книга II / Пер. О.Логвиненко. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 368 с.
    • Людина без властивостей. Книга III / Пер. О.Логвиненко. Київ: Видавництво Жупанського, 2011. 512 с.
  • Урсула Познанскі
    • Ереб / Переклад з німецької: Сняданко Н. Львів: Видавництво «Астролябія», 2019. 512 с. ISBN 978-617-664-159-9
  • Мартін Поллак
    • Мрець у бункері: Історія мого батька / Переклад з німецької Нелі Ваховської. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2014
    • Цісар Америки. Велика втеча з Галичини. / Пер. із нім. Л.-П. Стринадюк, Н. Ваховська. Чернівці: Книги-ХХІ, 2015.
    • До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2017 Переклала Неля Ваховська
  • Райнер Марія Рільке
    • Речі й образи: вибрані поезії з нім. мови / Р. М. Рільке; пер. Б. Кравців. — Нюрнберг, 1947. — 127 с.
    • Поезії / Р. М. Рільке; пер. з нім. М. Бажана; вступ. ст. і прим. Д. С. Наливайка. — Київ: Дніпро, 1974. — 279 с. — (Перлини світової лірики)
    • Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе: [роман] / Р. М. Рільке; пер. з нім. Юрко Прохасько. — К.: Грані-Т, 2010. — 296 с.
    • Сто поезій / Райнер Марія Рільке; у пер. Мойсея Фішбейна; упорядкув: Мойсей Фішбейн, Михайло Добрянський ; худож. Чюрльоніс М. К. — К.: Либідь, 2012. — 271 с.
    • Темні плачі: поетичні твори: у 2 т. / Р. М. Рільке ; передм. Є. Волощук. — Т.: Навчальна книга — Богдан, 2007. — (Серія «Шедеври світової поезії»). Т. 1 / упоряд. Б. Щавурський, 2007. — 494 с.
    • Темні плачі: поетичні твори: у 2 т. / Р. М. Рільке ; передм. Є. Волощук. — Т.: Навчальна книга — Богдан, 2007. — (Серія «Шедеври світової поезії»). Т. 2 / упоряд. Б. Щавурський, 2007. — 480 с.
    • Життя Марії / Райнер Марія Рільке; перекл. та передм. Буряка Ю. Г. та Маккавейського В. М. — К.: Укр. пропілеї; Укр. письменник, 2015. — 92 с.
    • Темні плачі: Поетичні твори у двох томах. Т.2 / Упоряд., примітки Б. Щавурський. — Нім. мовою з паралельним українським перекладом.- Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2007.-С.457
  • Йозеф Рот
    • Йов: Роман простого чоловіка; Фальшива вага: Історія одного айхмістра — Київ: Критика, 2010.
    • Білі міста. — К.: Смолоскип, 1998.
    • Марш Радецького. — К.: Юніверс, 2000. Переклала Євгенія Горева
    • Гебреї у мандрах. — К.: РИФ, 2003.
    • Фальшива вага. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2005.
    • Тріумф краси. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2006.
    • Готель «Савой». — Л.: ВНТЛ-Класика, 2006. переклав Юрко Прохасько
    • Йов; Фальшива вага. — К.: Критика, 2010.
    • Вибране. — К.: Український письменник, 2011.
    • «Марш Радецького» та інші романи. — К.:А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.

До книги увійшли романи «Марш Радецького», «Ціппер та його батько», «Гробівець капуцинів».

Переклади українською в онлайн доступі

    • Погруддя цісаря (2013)
    • Павутина (2013)
  • Ґеорґ Тракль
    • Себастянові снию — Львів: ВНТЛ-Класика, 2004.
  • Карл Еміль Францоз
    • Тарас Шевченко. // Світова велич Шевченка. — Т. 3. — К., 1964.
    • За правду. — Ужгород, 1982.
    • Ucrainica: культурологічні нариси / упоряд., пер. з нім., передмова і коментар Петра Рихла. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. — 292 с.
  • Барбара Фрішмут
    • Жінка в місячному сяйві. Повість. Переклала з німецької Галина Сварник. Київ, «Дніпро», 1987 р.
    • Щастя. Оповідання. В антології «Австрійська читанка». Серія «Антологія австрійської літератури ХХ ст.». Переклав з німецької Володимир Кам'янець. «Літопис», 2005, ISBN 966-7007-31-6
  • Еден фон Хорват
  • Стефан Цвейг
    • У 1930-их роках Василь Софронов-Левицький надрукував оповідання «Ґувернантка» Стефана Цвайґа у львівському тижневику «Діло».[33]
Переклади
    • Стефан Цвайґ. «Лист незнайомої». Переклад з німецької: Василь Бобинський. Львів: «Ізмарагд»; Київ: «Західна Україна», 1928. 102 стор.
    • Стефан Цвайґ. «Амок». Переклад з німецької: Василь Бобинський. Львів: «Ізмарагд»; Київ: «Західна Україна», 1928. 72 стор.
    • Стефан Цвайґ. «Оповідання в сутінках». Переклад з німецької: Освальд Бургардт. // Сучасна чужоземна новела: Альманах. Київ: ДВУ, 1928. 179 стор.
    • Стефан Цвайґ. «Збірник творів». Переклад з німецької: Василь Бобинський. Київ: «Західна Україна». 1929. ? стор.[34][35]
    • Стефан Цвайґ. Новели. Переклад з німецької: Галина Яр; редакція та вступна стаття: Освалд Бурггардт. Київ: Сяйво, 1929. 249 стор.[36]
    • Стефан Цвейг. Лист незнайомої: новели.[37] Переклад з німецької: Василь Бобинський за редакціїю Євгена Поповича. Київ: Дніпро, 1968. — 184 стор.
    • Стефан Цвейг. Лист незнайомої: новели.[38] Переклад з німецької: Ірина Стешенко, Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича, Євген Попович; передмова Надія Матузова. Київ: Дніпро, 1981. 263 стор. (Зарубіжна новела ; Кн.35)
    • Стефан Цвейг. «Пломбований поїзд»: оповідання. З німецької переклав: Віталій Коломієць. Київ: журнал «Всесвіт», № 11 за 1988 рік
    • Стефан Цвейг. Марія Антуанетта: Портрет пересічності. Магеллан: Лідина та її діяння. Переклад з німецької: Петро Таращук, Іван Сойко; післямова К. Шахова. Київ: Дніпро, 1991. 590 с. (Життєписи: бібліотека історико-біографічної літератури) ISBN 5-308-00889-2, ISBN 978-530-8008-89-7
    • (передрук) ** Стефан Цвайґ. Марія Антуанета: роман. Переклад з німецької: Петро Таращук. Київ: «Основи», 2007. 576 стор. (Зарубіжна класика). ISBN 966-500-270-8
    • Стефан Цвейг. Чародій кохання: з книги «Три співці свого життя». Упорядкував і переклав з французької та німецької: Юрій Кузнєцов та Микола Шудря. // Стефан Цвейг. Любовні пригоди: з «Мемуарів»/ Джіакомо Казанова. Київ: Редакція газети «Вісті. Центр, спілки споживчих товарів України», 1993. 144 стор. ISBN 5-7707-4906-7
    • Стефан Цвайґ. Жозеф Фуше: Портрет політичного діяча: роман. Переклад з німецької: Петро Таращук. Київ: «Основи», 2000. 285 стор. (Зарубіжна класика). ISBN 3-596-21915-9
    • Стефан Цвейг. Новели. Переклад з німецької: ?; автор вступної статті та коментарів: Р. А. Кордуп . Харків: Ранок-НТ, 2003. 240 стор. ISBN 966-8082-35-4
    • Стефан Цвейг. Лист незнайомої.[39] Переклад з німецької: Ірина Стешенко, Наталя Сняданко, Василь Бобинський; передмова: Дмитро Затонський. Харків: Фоліо; Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Нац. акад. наук України, 2010. 411 с. (Бібліотека світової літератури). ISBN 978-966-03-4679-6 (передрук 2014 ISBN 978-966-03-6917-7)
    • Стефан Цвейг. Лист незнайомки; Згасле серце; Амок; Страх: новели.[40] Переклад з німецької: Галина Яр, Василь Бобинський, Ірина Стешенко. Київ: Знання, 2016. 222 стор. (Скарби). ISBN 978-617-07-0392-7
    • Стефан Цвейг. Зоряні миті людства: новели. Переклад з німецкьої: Василь Бобинський, Наталя Сняданко, Ірина Стешенко, Петро Таращук. Харків: Фоліо. 2017. 512 стор. ISBN 978-966-03-7179-8
Скорочені перекази та двомовні видання
    • Стефан Цвейг. Новели. Переклад з німецької: ? Харків: Фоліо, 2006. — 223 с. ISBN 966-03-3399-4 (паралельно текст українською та німецькою)
    • Стефан Цвейг. Марія Стюарт. Літературний переказ за мотивами роману С. Цвейга: І. Бондар-Терещенко; ілюстрації: В. Трунова. Харків: Фактор, 2007. — 111 с. (Бібліотека світової класики для дітей «Laterna magica»). ISBN 978-966-312-574-9
  • Пауль Целан
    • Меридіан серця: поезії. Переклад, упорядкування та передмова: Петро Рихла. — Чернівці: Прут, 1993. — 152 с. — Нім., укр.
    • Поезії: антологія українського перекладу. Переклад, упорядкування та передмова: Петро Рихла. — Чернівці: Букрек. — 2001. — 224 с. — Укр., нім.

Інґеборґ Бахман / Пауль Целан. Пора серця. Листування. З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем, а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж / Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман. Переклали з німецької Лариса Цибенко та Петро Рихло. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2012. — 416 с.

    • Мак і пам'ять. Переклав з нім. та післям. Петро Рихла. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2013. — 148 с. — (Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури).
    • Від порога до порога. Переклав з нім. Петро Рихло. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2014. — 132 с. — (Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури).

Пауль Целян. Світлотиск. Переклав з нім. Сергій Жадан. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2014. — 136 с. ISBN 978-617-614-076-4

    • Мовні Ґрати. Переклав з нім. Петро Рихла. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2015. — 132 с. ISBN 978-617-614-089-4
    • Нічийна Троянда. Переклав з нім. Петро Рихла. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2015. — 209 с. ISBN 978-617-614-099-3
    • Злам Подиху. Переклав з нім. Петро Рихла. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2016. — 224 с. ISBN 978-617-614-115-0
  • Артур Шніцлер
    • Передбачення долі. — Чернівці: Молодий буковинець, 2001. Переклади з німецької Івана Мегели та Бориса Грінченка
  • Манес Шпербер
    • Господні водоноси / вступ. стаття, пер. та примітки Петра Рихла. — Чернівці: Молодий буковинець, 2000. — 215 с.
    • Хурбан, або Незбагненна певність: есеї / передм., пер. з нім. та глосарій Петра Рихла. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2009. — 267 с.
  • Бернд Шухтер
    • Пора вітрів. Переклад з німецької: Олександра Григоренко. Чернівці: Книги-ХХІ. 2016. 151 стор. ISBN 978-617-614-133-4}}

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Fritz Martini: Deutsche Literaturgeschichte. Von den Anfängen bis zur Gegenwart. 19., neu bearbeitete Auflage. Kröner, Stuttgart 1991, ISBN 3-520-19619-0 (Lizenzausgabe beim Kölner KOMET-Verlag 2003, ISBN 3-89836-381-3) (Standardwerk).
  • Viktor Žmegac (Hrsg.): Kleine Geschichte der deutschen Literatur. Von den Anfängen bis zur Gegenwart. Marix, Wiesbaden 2004, ISBN 3-937715-24-X.
  • Wynfrid Kriegleder: Eine kurze Geschichte der Literatur in Österreich. Menschen — Bücher — Institutionen. Praesens, Wien 2011, ISBN 978-3-7069-0665-4
  • Klaus Zeyringer und Helmut Gollner: Eine Literaturgeschichte: Österreich seit 1650., Studien-Verlag, Innsbruck 2012, ISBN 978-3-7065-4972-1
  • Herbert Zeman (Hrsg.): Literaturgeschichte Österreichs. von den Anfängen im Mittelalter bis zur Gegenwart. 2., überarbeitete und aktualisierte Auflage. Rombach, Freiburg im Breisgau 2014, ISBN 978-3-7930-9734-1

Geschichte der Literatur in Österreich von den Anfängen bis zur Gegenwart, hrsg. von Herbert Zeman, Akademische Druck- und Verlagsanstalt, Graz 1994ff (7 Bände geplant, bisher erschienen)

  • Band 1: Die Literatur des Früh- und Hochmittelalters in den Bistümern Passau, Salzburg, Brixen und Trient von den Anfängen bis zum Jahre 1273 von Fritz Peter Knapp, Graz 1994, ISBN 3-201-01611-X.
  • Band 2: Die Literatur des Spätmittelalters in den Ländern Österreich, Steiermark, Kärnten, Salzburg und Tirol von 1273—1439 von Fritz Peter Knapp
    • Halbband 1: Die Literatur in der Zeit der frühen Habsburger bis zum Tod Albrechts II. 1358, Graz 1999, ISBN 3-201-01721-3.
    • Halbband 2: Die Literatur zur Zeit der habsburgischen Herzöge von Rudolf IV. bis Albrecht V. (1358—1439), Graz 2003, ISBN 3-201-01812-0.
  • Band 7: Das 20. Jahrhundert, hrsg. von Herbert Zeman mit Beiträgen von Walter Zettl, Joseph P. Strelka, Ernst Fischer, Wolfgang Kraus und Herbert Zeman, Graz 1999, ISBN 3-201-01687-X.

Geschichte der deutschen Literatur von den Anfängen bis zur Gegenwart. Begründet von Helmut de Boor und Richard Newald. Beck, München 1971– (12 Bände geplant, erschienene Bände und Teilbände teilweise in neuerer Bearbeitung)

  • Band 1: Die deutsche Literatur von Karl dem Großen bis zum Beginn der höfischen Dichtung: 770—1170. 9. Auflage, bearbeitet von Herbert Kolb. Beck, München 1979, ISBN 3-406-06088-9.
  • Band 2: Die höfische Literatur: Vorbereitung, Blüte, Ausklang; 1170—1250. 11. Auflage, bearbeitet von Ursula Hennig. Beck, München 1991, ISBN 3-406-35132-8.
  • Band 3: Die deutsche Literatur im späten Mittelalter.
    • Teil 1: Zerfall und Neubeginn: 1250—1350. 5., neubearbeitete Auflage, neubearbeitet von Johannes Janota. Beck, München 1997, ISBN 3-406-40378-6.
    • Teil 2: Reimpaargedichte, Drama, Prosa. Herausgegeben von Ingeborg Glier. Beck, München 1987, ISBN 3-406-00713-9.
  • Band 4: Die deutsche Literatur vom späten Mittelalter bis zum Barock.
    • Teil 1: Das ausgehende Mittelalter, Humanismus und Renaissance: 1370—1520. 2. Auflage, Neubearb. von Hedwig Heger. Beck, München 1994, ISBN 3-406-37898-6.
    • Teil 2: Das Zeitalter der Reformation: 1520—1570. Bearbeitet von Hans Rupprich. Beck, München 1973, ISBN 3-406-00717-1.
  • Band 5: Die deutsche Literatur vom Späthumanismus zur Empfindsamkeit: 1570—1750. Unveränderter Nachdruck der 6., verbesserten Auflage. Mit einem bibliographischen Anhang. Beck, München 1975, ISBN 3-406-00721-X.
  • Band 6: Von Klopstock bis zu Goethes Tod.
    • Teil 1: Aufklärung, Sturm und Drang, frühe Klassik: 1740—1789. Von Sven Aage Jørgensen, Klaus Bohnen, Per Øhrgaard. Beck, München 1990, ISBN 3-406-34573-5 (Sonderausgabe 1999; früher unter dem Titel: Richard Newald: Ende der Aufklärung und Vorbereitung der Klassik; später auch unter dem Titel: Sven Age Jørgensen: Aufklärung, Sturm und Drang, Frühe Klassik).
  • Band 7: Die deutsche Literatur zwischen Französischer Revolution und Restauration.
    • Teil 1: Das Zeitalter der Französischen Revolution: 1789—1806. 2., neubearbeitete Auflage, bearbeitet von Gerhard Schulz. Beck, München 2000, ISBN 3-406-46700-8.
    • Teil 2: Das Zeitalter der Napoleonischen Kriege und der Restauration: 1806—1830. Bearbeitet von Gerhard Schulz. Beck, München 1989, ISBN 3-406-09399-X.
  • Band 9: Geschichte der deutschsprachigen Literatur.
    • Teil 1: 1870–1900: von der Reichsgründung bis zur Jahrhundertwende. Bearbeitet von Peter Sprengel. Beck, München 1998, ISBN 3-406-44104-1.
    • Teil 2: 1900–1918: von der Jahrhundertwende bis zum Ende des Ersten Weltkriegs. Bearbeitet von Peter Sprengel. Beck, München 2004, ISBN 3-406-52178-9.
  • Band 12: Geschichte der deutschen Literatur von 1945 bis zur Gegenwart. Herausgegeben von Wilfried Barner. Beck, München 1994, ISBN 3-406-38660-1.
  • Die deutsche Literatur. Ein Abriss in Text und Darstellung. Reclam, 2000, ISBN 3-15-030022-3 (insgesamt 17, auch einzeln erhältliche Bände zu verschiedenen Epochen).
  • Anthony Bushell, Dagmar Košt’álová (Hrsg.): Von außen betrachtet. Österreich und die österreichische Literatur im Spiegel der Auslandsrezeption (= Wechselwirkungen. Bd. 13). Peter Lang, Bern u. a. 2007, ISBN 978-3-03910-961-6.
  • Anne Dippel: Dichten und Denken in Österreich. Eine literarische Ethnographie, Turia + Kant, Wien 2015, ISBN 978-3-85132-769-4
  • Ernst Fischer (Hrsg.): Hauptwerke der österreichischen Literatur. Einzeldarstellungen und Interpretationen. Kindler, München 1997, ISBN 3-463-40304-8.
  • Klaus Kastberger: Vom Eigensinn des Schreibens. Produktionsweisen moderner österreichischer Literatur. Sonderzahl, Wien 2007, ISBN 978-3-85449-269-6 (Vorwort auf academia.edu).
  • Katrin Kohl, Ritchie Robertson (Hrsg.): A History of Austrian Literature 1918—2000. Camden House, Rochester NY 2006, ISBN 1-57113-276-7.
  • Gerald Nitsche: Österreichische Lyrik und kein Wort Deutsch. Haymon, Innsbruck 1990.
  • Rudolf Kraus: Literatur-Vade me cum. Ein literaturkritischer Streifzug durch die österreichische Literaturlandschaft von den 1990er Jahren bis heute. Edition Roesner, Maria Enzersdorf 2006, ISBN 978-3-902300-31-7.

Sagen

  • Käthe Recheis (Hrsg.): Sagen aus Österreich. Carl Ueberreuter Verlag, Wien 2001, ISBN 3-8000-2804-2.
  • Reimund Hinkel: Wien an der Donau. Der große Strom, seine Beziehungen zur Stadt und die Entwicklung der Schiffahrt im Wandel der Zeiten. Wien 1995.
  • Claudio Magris: Danube. Verlag Farrar Straus & Giroux, ISBN 1-86046-823-3.
  • Péter Esterházy: Donau abwärts. Residenz, 1992.
  • Armin Eidherr: Du fragtest nach den Dichtern … (Jiddische Kultur in Österreich). In: Nitsche: Österreichische Lyrik und kein Wort Deutsch, S. 37–46.
  • Armin Eidherr: Auf stillem Pfad … Jiddische Schriftsteller in Wien. Dossier in: Literatur und Kritik, Nr. 273/274. Salzburg April 1993, S. 47–83.
  • Helmuth Schönauer: Essig und Oel. Materialien zur Tiroler Gegenwartsliteratur. Innsbruck 1988, ISBN 3-900862-06-0.
  • Helmuth Schönauer: Rotz und Wasser. Materialien zur Tiroler Gegenwartsliteratur 1988—1999. Innsbruck 1999, ISBN 3-7066-2195-9.
  • Helmuth Schönauer: Blitz und Koma. Materialien zur Tiroler Gegenwartsliteratur 2000—2014. Innsbruck-Wien 2014, ISBN 978-3-902873-52-1.
  • Christine Rigler. Forum Stadtpark: die Grazer Avantgarde von 1960 bis heute. — Böhlau, 2002
  • Susanne Blumesberger: Handbuch der österreichischen Kinder- und Jugendbuchautorinnen. 2 Bände. Böhlau, Wien 2014. Digitalisate auf den Seiten der OAPEN Library: Band I (A-K), Band II (M-Z).
  • Horst Dieter Schlosser: dtv-Atlas Deutsche Literatur. dtv, 2002, ISBN 3-423-03219-7.
  • Gunter E. Grimm und Frank Rainer Max (Hrsg.): Leben und Werk deutschsprachiger Autoren vom Mittelalter bis zur Gegenwart. Reclam, 1993, ISBN 3-15-010388-6 (auch in Einzelausgaben zu verschiedenen Epochen erhältlich).
  • Gerhard Rühm (Hrsg.): Die Wiener Gruppe, Achleitner, Artmann, Bayer, Rühm, Wiener. Rowohlt, Reinbek 1985, ISBN 978-3-498-07300-8.
  • Peter Weibel (Hrsg.): die wiener gruppe. a moment of modernity 1954—1960 / the visual works and actions. Springer, Wien & New York 1997. In: Ausstellungskatalog Biennale di Venezia 1997.
  • Michael Backes: Experimentelle Semiotik in Literaturavantgarden. Über die Wiener Gruppe mit Bezug auf die Konkrete Poesie. Wilhelm Fink Verlag, München 2001, ISBN 3-7705-3450-6.
  • Thomas Eder, Juliane Vogel: «verschiedene sätze treten auf». Die Wiener Gruppe in Aktion. Zsolnay, Wien 2008, ISBN 978-3-552-05444-8, Profile. Magazin des Österreichischen Literaturarchivs der Österreichischen Nationalbibliothek, Bd. 15.
  • Gerhard Fuchs: Avantgardismus in den fünfziger Jahren: die Wiener Gruppe: In: Hubert Lengauer (Hrsg.): «Abgelegte Zeit»? Österreichische Literatur der fünfziger Jahre. Wien 1992.
  • Klaus Kastberger: Wien 50/60. Eine österreichische Avantgarde. In: The 1950s. Art and Art Appreciation in Vienna, Springer 2009, S. 35–46. Online auf academia.edu (deutsch/englisch)
  • Wolfgang Gratzer: Wiener Gruppe. In: Oesterreichisches Musiklexikon. Online-Ausgabe, Wien 2002 ff., ISBN 3-7001-3077-5; Druckausgabe: Band 5, Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, Wien 2006, ISBN 3-7001-3067-8.
  • Євніна О. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. К., 1956
  • Затонский Д. Австрийская литература в XX столетии. М., 1985
  • Михайлюк В. Листи Вільгельма Горошовського до Михайла Коцюбинського. «Українське літературознавство», 1978, в. 31
  • Нагірний М. Творчість Райнера Марії Рільке в ракурсі української тематики. «Українське літературознавство», 1985, в. 45
  • Наливайко Д. Українська тема в творчості К.-Е. Францоза. В кн.: Францоз К.-Е. За правду. Ужгород, 1982
  • Нечепорук Е. И. Австрийская и швейцарская литературы 1871—1917 годов. В кн.: Зарубежная литература XX века (1871—1917). М., 1979
  • Нечепорук Е. И. Австрийская литература конца XIX — начала XX века в ее связях с философскими и идейными течениями времени. В кн.: Национальная специфика произведений зарубежной литературы XIX—XX веков. Иваново, 1982
  • Нечепорук Е. И. Литература Австрии и Швейцарии. В кн.: История зарубежной литературы XX века. 1917—1945. М., 1984
  • Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973
  • Слободкин Г. С. Венская народная комедия XIX века. М., 1985

ПриміткиРедагувати

  1. Колектив авторів. Австрійська література // Українська Літературна Енциклопедія / Відповідальний редактор Ігор Дзеверін. — Київ : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії імені Миколи Бажана, 1988. — Т. І. — С. 20–21. — ISBN 5-88500-003-4.
  2. Hugo von Hofmannsthal: Bemerkungen, zitiert nach: Hugo von Hofmannsthal: Gesammelte Werke in Einzelausgaben, Band „Prosa IV“, 1966, S. 101–106
  3. Р. Шор, Б. Пуришев, А. Лаврецкий, А. Запровская. «Немецкая литература». Литературная энциклопедия: в 11 т. / главн. ред. А. В. Луначарский. — Коммунистическая академия. Институт литературы, искусства и языков. — М.: Издательство Коммунистической академии, т. 7, 1934
  4. Коллектив авторов. Австрийская литература // Большая советская энциклопедия / Редактор А. М. Прохоров. — третье издание. — Москва : «Советская энциклопедия», 1969—1978, 1969. — Т. І. — С. 106—108.
  5. Н. Б. Веселовская, С. Е. Шлапоберская. Австрийская литература / Краткая литературная энциклопедия (КЛЭ), т. V, 1968
  6. Wendelin Schmidt-Dengler. ACH ÖSTERREICH!
  7. Дмитро Затонський. «Чи існує австрійська література?» // «Шлях через ХХ століття (Статті про німецькомовні літератури)». — Київ, 1978. — С. 255.
  8. а б в Шлапоберская С. Е. Австрийская литература / Краткая литературная энциклопедия, с. 64-70
  9. Strnad: Rezeption, 1996, S. 109f
  10. Alfred A. Strnad: Die Rezeption von Humanismus und Renaissance in Wien. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation (= Forschungen und Quellen zur Kirchen- und Kulturgeschichte Ostdeutschlands; 28). Köln 1996, S. 71–135, dort 80f
  11. DIE REFORMATION UND IHRE ETABLIERUNG IN ÖSTERREICH. «Glaubesvertrieben in Österreich». Сайт pfaenders.com. Прочитано 08.05.2016
  12. Christoph Reuter. Niederösterreich Personen Lexikon
  13. Див. Zensur in: Austria-Forum, das Wissensnetz
  14. Franz Haas (2015-03-06). Zornig funkelnder Expressionismus. nzz.ch.  Проігноровано невідомий параметр |access= (довідка)
  15. Historische Kommission des Börsenvereins des deutschen Buchhandels (Hg.): Archiv für die Geschichte des Buchwesens, Bd. 53, Frankfurt/Main 2000 ISBN 3-7657-2296-0 S. 51f
  16. Helmut Wohnout: Politischer Katholizismus und Antisemitismus. in: Gertrude Enderle-Burcel/Ilse Reiter-Zatloukal (Hg.): Antisemitismus in Österreich 1933—1938. Böhlau Verlag, Wien-Köln-Weimar 2018 ISBN 978-3-205-23244-5 S. 167—194 hier S. 181
  17. Уперше цей зневажливий вираз (походить від скорочення німецьких слів Blut і Boden — «кров» і «земля») вжив Томас Манн у своєму щоденнику за 1934 рік. Див. Das Wort. Literarische Monatsschrift 1938. Heft 1/3, S. 144
  18. Theodor Kramer Gesellschaft
  19. Vgl. Gerhard Rühm, 1997
  20. http://www.ubu.com/papers/ruhm_vienna.html Gerhard Rühm on the dating and the early history
  21. Vgl. Eintrag im basisarchiv: kunst.
  22. http://www.basis-wien.at/avdt/htm/033/00060449.htm basis-wien.at | Article in German: Avantgarde der neuen Freiheit (Avantgarde of the new freedom)
  23. Vgl. Der Standard, 06.06.2003
  24. Thomas Eder and Juliane Vogel, 2008
  25. Peter Weibel, 1997
  26. Gerhard Rühm, 1985
  27. F. Achleitner and W. Fetz, 1998
  28. Michael Backes, 2001
  29. Peter Weibel, 1997
  30. «Alpha». Сайт literaturzeitschriften. Прочитано 25.05.2020
  31. Gerhard Ruiss, Johannes Vyoral: Die Freiheit zu sehen wo man bleibt — Erster österreichischer Schriftstellerkongreß. Dokumentation 6.–8. März 1981. Autorensolidarität, Wien 1982. ISBN 3-900419-00-0
  32. Siehe auch Klaus Zeyringer: Österreichische Literatur seit 1986 und Wendelin Schmidt-Dengler: Österreichische Gegenwartsliteratur ab 1990 im eLibrary Projekt
  33. Коломієць Л. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років. Луцьк: Нова Книга. 2015. 360 стор. ISBN 978-966-382-574-8
  34. В. А. Бурбела. Видавництво «Західна Україна» Дзеверін, Ігор (1988—1995). Українська літературна енциклопедія. [в 3 т.] Київ: Головна редакція УРЕ. 536 стор. + 576 стор. + 496 стор.  (html-версія словника)
  35. Б. М. Гавришків. Стефан Цвейг Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  36. Novely by Stefan Zweig; Halyna Iar; I︠U︡riĭ Klen — WorldCat
  37. Зміст: Лист незнайомої; Амок; Вуличка в місячному світлі; Згасле серце
  38. Зміст: Гувернантка (Переклад Ірина Стешенко); Страх (Переклад Ірина Стешенко); Амок (Переклад Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Лист незнайомої (Переклад Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Вуличка в місячному сяйві (Переклад Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Згасле серце (Переклад Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Невидима колекція (Епізод з часів інфляції в Німеччині) (Переклад Євген Попович)
  39. Гувернантка (Переклад: Ірина Стешенко); Пекуча таємниця (Переклад: Наталя Сняданко); Літня новелета (Переклад: Наталя Сняданко); Страх (Переклад: Наталя Сняданко); Амок (Переклад: Василь Бобинський); Фантастична ніч (Переклад: Наталя Сняданко); Лист незнайомої (Переклад: Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Вулиця у місячному сяйві (Переклад: Наталя Сняданко); Згасле серце (Переклад: Василь Бобинський за редакцією Євгена Поповича); Невидима колекція, Епізод періоду німецької інфляції (Переклад: Наталя Сняданко)
  40. Зміст: Лист незнайомки (переклад Галина Яр); Згасле серце (переклад Василь Бобинський); Амок (переклад Василь Бобинського); Страх (переклад Ірина Стешенко)

ПосиланняРедагувати