Відкрити головне меню

Іст́орія ́Ялти пов'язана з державами Середземномор'я та Криму. Географічне розташування Ялти, відокремленої горами від решти Кримського півострову, визначило своєрідність історичних процесів, що відбувалися тут у різні історичні епохи.

Вузька смужка узбережжя між кромкою моря та плоскогір'ями Головної гряди усипана старовинними реліквіями. Ялта заселялася протягом тисячоріч. У різні епохи люди обирали місця, найбільш відповідні їх звичаям, уявленням і життєвому укладу. Можливо, Джаліта, згадувана у XII сторіччі Ідрісі, розташовувалася на Полікурівському пагорбі, а повітове місто Ялта, утворене в 1837 році, почало зростати в іншому місці — біля підніжжя пагорбу, на березі моря. Минув час, і поселення різних епох об'єднала територія сучасного міста. Очевидно, багато поселень свого часу мали власні імена, що не збереглися до нашого часу.

На крихітній ділянці благодатної ялтинської землі виявлено уламки культур, властивих усім основним етапам людської історії. Звідси протягувалися ниті, що пов'язували Південнобережжя з численними варварськими народами та високорозвиненими країнами та цивілізаціями давнини. Згадаймо, що один з найвідоміших еллінських міфів троянського циклу про Іфігенію в Тавриді оповідає про події, пов'язані з цією землею.

Зміст

Територія Ялти в давнинуРедагувати

Завдяки археологічним відкриттям 1980-1990-х років на території Великої Ялти, час первісного заселення Криму з середнього палеоліту епохи мустьє відсунувся у ранній палеоліт — епоху ашель. Залишки стійбищ у Гаспрі та районі Аю-Дагу виявлено археологом Сергієм Максимовичем Жуком, причому головні відкриття було зроблено ним ще у шкільному віці. На розораному тютюновому полі виявилися десятки грубих знарядь з морської гальки, східні за виглядом зі знахідками з Олдувайської ущелини в Африці, де знайшли найранніші рештки предків людини.

Інтенсивне заселення території Великої Ялти відбувалось у післяльодовиковий період, в епоху мезоліту — середньокам'яної доби, у IX—VI тисячоріччях до нашої ери, коли встановився сучасний клімат — голоцен. Великі тварини вимерли чи пішли на північ, і людина вперше зіткнулася з екологічною кризою. У пошуках їжі люди передгір'їв стали все частіше заходити на узбережжя, використовувати схили Головної гряди для полювання на оленя. У великих кількостях вживали молюсків, панцери яких зі слідами впливу вогню виявлено на стоянці на мисі Трійці в Понизовці (на захід від Ялти). Виявлено характерні для мезоліту знаряддя праці з кременю маленьких розмірів, так звані мікроліти геометричних форм. Вони вставлялися у розщеплені руків'я з кістки чи дерева під час виготовлення ножів або слугували наконечниками стріл.

Гірськокримська мезолітична культура продовжувала розвиватись і в епоху неоліту, нової кам'яної доби (VI—V тисячоріччя до нашої ери), коли різко зросла чисельність населення. До того часу відноситься безліч стоянок мисливців і скотарів, виявлених на узбережжі та на Головній гряді Кримських гір. Особливо багато (близько ста) їх зосереджено в районі Ялти. Кам'яні сокири первісної епохи знаходили й у центральній частині міста, у долині річки Водоспадна. Основним заняттям було полювання. Полювали на таких тварин як кабан, козуля, олень. У ранньому неоліті було приручено свиню та, можливо, бика. За кістковими рештками визначаються заєць, кінь, осел, птахи, велика та дрібна рогата худоба. Примітивне скотарство, очевидно, було допоміжним у господарстві. У цей час було винайдено кераміку, розповсюдився глиняний посуд.

Серед ранньонеолітичних пам'яток гірського Криму відносно добре збереглася стоянка Ат-Баш, досліджена Борисом Сергійовичем Жуковим у 1920-х роках на Ай-Петрінській яйлі. Вона укрита від вітрів з північного сходу скелястою грядою. У шарі виявлено скупчення каміння діаметром 2,5 метри, багато кременевих виробів, обпалених кісток і деревного вугілля. У кострищі знаходилася нижня частина гостродонної посудини, виліпленої з грубої глини з додаванням товчених мушель. Найбільшою є стоянка Балін-Кош, відкрита Єлизаветою Іванівною Вісніовською (1869—1943).

Протягом декількох десятиріч вона невпинно обстежувала узбережжя та Головну гряду Кримських гір і виявила безліч археологічних об'єктів. Будучи художником за освітою, Єлизавета Іванівна лишила немало етюдів маслом, олівцеві й акварельні замальовки пам'яток і виявлених на них речей, архів, найбільш цінною частиною якого є картотека археологічних пам'яток. У Ялтинському історійко-літературному музеї зберігається значна колекція Єлизавети Іванівни Вісніовської, найбільшу частину якої (близько 20 тисяч предметів) складають підйомні знахідки стоянки Балін-Кош. Єлизавета Іванівна Вісніовська брала участь у розвідках і розкопках відомих археологів Леоніда Івановича Мойсеєва й Отто Миколайовича Бадера, ілюструвала праці з археології, написані Отто Миколайовичем Бадером.

Пам'ятки енеоліту — міднокам'яної доби (IV—III тисячоріччя до нашої ери) й епохи бронзи (ІІ тисячоріччя до нашої ери) мало вивчені. До них відносяться випадкові знахідки: кременевий ніж листовидної форми, виявлений під час будівництва житлового будинку на вулиці Кривошти, на глибині 3 метрів, фрагменти ліпних посудин з характерним для епохи рельєфним «ялинковим» орнаментом.

Своєрідну групу представляють так звані стоянки «черепашкових куп» (середини ІІІ тисячоріччя до нашої ери), відкриті на мисі Сарич, у Ласпінській улоговині, у Нижній Ореанді під скелею Щогловою, у Гурзуфі біля скелі Дженевез-Кая. Це були короткочасні стоянки, приурочені до берегу моря та ярів. Культурний шар у Гурзуфі, досліджений Олегом Івановичем Домбровським, мав товщину 25 сантиметрів. Він майже цілком складався з морських мушель з нечисленними уламками ліпної кераміки та кременевими знаряддями. Основну масу знахідок складали мушлі устриць (часто не розкритих), пателл (морського гребінця), мідій. Багато дрібних мушель завдовжки 1,5-2 сантиметри, не придатних для вживання в їжу. Зрідка на стоянках траплялися розколоті кістки тварин і птахів, риб, деревного вугілля, залишки панцерів крабів. Археолог Аскольд Олександрович Щепинський, спираючись на сукупні дані, дійшов висновку, що прибережні стоянки черепашкових куп представляли сортувальні пункти зібраного морського вилову.

До пізнішого часу — епохи бронзи, коли було винайдено штучні сплави та з'явилася техніка лиття металу в форму, належить бронзова сокира-кельт, підібрана Андрієм Сергійовичем Мойсеєвим у річищі річки Яузлар у 1920 році. В епоху пізньої бронзи населення Гірського Криму було обмеженою частиною величезного етнокультурного масиву, що розповсюджувався на півдні Східної Європи, включаючи Крим. Це племена зрубної культури, що лишили пам'ятки сабатинівського та білозерського типів у степовому Криму, Північно-Західному Причорномор'ї, Придніпров'ї та Молдові.

З межі II—I тисячоріч до нашої ери протягом усієї античної епохи в Гірському Криму мешкали племена таврів. Давньогрецькі, а згодом римські автори писали про те, що таври мали славу жорстоких піратів. За повідомленням Геродота, таври поклонялися богині Діві, приносили їй у жертву еллінів, які зазнали корабельної аварії, та інших іноземців, захоплених у морі. Діва, верховне жіноче божество, вважалася покровителькою родючості та полювання і була близькою до грецької Артеміди.

Окрім піратства таври займалися рибальством, мотичним землеробством, полюванням і відгінним скотарством, ведучи напівосілий спосіб життя. Кожне плем'я кочувало в межах якоїсь певної території, де знаходився належний йому цвинтар. До південнобережної, найчисельнішої групи таврських могильників, розташованої між Алуштою та Балаклавою, входить більш ніж двадцять пам'яток. Особливо їх багато навколо сучасної Ялти: біля Масандрівського водоспаду, біля Масандрівського палацу, у Верхній Ореанді, Гаспрі, Сімеїзі, Артеку. П'ять груп кам'яних скринь, виявлених на території Ялти — у колишній Аутці, Мордвиновському саду, біля Сімферопольського шосе та на дачі Вебера, досліджувалися відомими археологами Олексієм Сергійовичем Уваровим, Олексієм Олексійовичем Бобринським, Миколою Івановичем Лижиним у 1890 та 1891 роках, але дотепер не збереглися.

Групи кам'яних скринь зазвичай розташовуються на високих плато, на водорозділах на відстані 1,5-2 кілометрів від берегової лінії. У південнобережній групі не збереглося непотривожених скринь. Таврський могильник на горі Кішка складається з сорока двох кам'яних скринь, розташованих трьома групами, гробниці утворюють ряди. Вісім скриньок мають сліди прямокутної огорожі, а одна, вкопана у верхівку невеликого кургану, — кільцевої. Новий некрополь на території Масандрівського палацу виявив архітектор Андрій Олексійович Анненков. Конструкція кам'яних скринь проста: чотири вертикальних плити з вапняку чи пісковику, вритих на половину чи майже на всю їх висоту в землю, перекриті зверху п'ятою. Покривні плити було зірвано грабіжниками, лише у двох скринь (одного з Гаспринських некрополів) збереглися важкі та масивні перекриття, які грабіжникам зсунути не вдалося.

Кожна скриня використовувалася для багаторазових поховань. Померлих клали у скорченому положенні на боці. Коли вмістилище заповнювалося, його очищували від кісток, залишаючи лише черепи, і продовжували ховати. Серед кістяків неодноразово знаходили уламки обпалених людських кісток. Інвентар таврських могильників з предметами озброєння та кінським спорядженням скіфських типів знаходить безліч аналогій в давнині Скіфії та Північного Кавказу. Численними є бронзові прикраси: каблучки, браслети, скроневі підвіски, бляшки, сережки, намиста, шийні обручі-гривні. Для таврської культури характерні бляшки вісімковидної форми, сережки з грибовидною шапкою (або такі, що нагадують гвоздики), кістяні та бронзові наконечники стріл. Всюди в похованнях зустрічаються у великих кількостях мушлі каурі зі зрізаною спинкою. Каурі — молюски, що мешкають лише в тропічних морях. Інвентар таврських поховань порівняно бідний: згідно з розрахунками Володимира Олексійовича Колотухіна, один браслет припадає на трьох похованих, а пара сережок — на кожного шостого. Про контакти з античною цивілізацією свідчать знахідки намист із кольорового скла та фрагменти амфор, що зустрічаються на поверхні між скринями, — свідчення, по всій видимості, проведення поминальних обрядів.

Однією з найвідвідуваніших таврських пам'яток Криму є поселення на горі Кішка в Сімеїзі, на місці якого в X—XIII сторіччях існувало укріплення. Поселення таврів датується Х сторіччям до нашої ери — першими сторіччями нашої ери. Воно розташовувалося на майданчику, що примикав із заходу до скелястого хребта, що тягнеться з півночі на південь.

Зі сходу на захід майданчик оточений скелями, що утворюють два природних бар'єри, що захищали поселення. Південний край стрімко обривається до моря. Досліджені наземні житла мають чотирикутну форму. Стіни будівель складено зі рваного каменю (подібна техніка, без застосування будівельного розчину, довго зберігалась у домобудуванні, включаючи епоху середньовіччя). Будівлі ліпилися до скель, причому скеля іноді заміняла одну зі стін. Приміщення мали утрамбовані підлоги та відкриті вогнища. Матеріали розкопок з Кішки представлено в основному фрагментами лощених і простих ліпник посудин, деякі з яких прикрашено наліпним орнаментом. Знайдено уламки глиняної посудини, що використовувалася для проціджування, галькову тертушку. Характерна кизил-кобінська кераміка з орнаментом, виконаним по сирій глині, було також виявлено в різні роки під Аю-Дагом, у районі Кореїзу та в Гаспрі.

У першій половині VI сторіччя до нашої ери у східній та західній частинах Криму з'явилися грецькі поселення та міста. Повз Південний берег Криму проходили жваві морські шляхи. Тут знаходилося одне з найважливіших морських перехресть Понту Евксинського — Кріу Метопон (Баранячий Лоб). Одні науковці ототожнюють з ним мис Сарич, інші — мис Ай-Тодор, треті — гору Аю-Даг. Масовий приплив імпорту спостерігається з V—IV сторіч до нашої ери у зв'язку з освоєнням короткого морського шляху через Понт.

Існує думка про те, що на території Ялти з перших сторіч нашої ери існувало поселення греків-колоністів Яліта. Однак вона є спірною, оскільки, по-перше, процес грецької колонізації відбувався значно раніше, за декілька сторіч до цього, а по-друге, цьому немає підтверджень у письмових або археологічних джерелах.

Контакти з античною цивілізацією призвели до втрати специфічних рис таврської матеріальної культури. Все більше використовуються античні імпортні речі, поперед усе кераміка. З кінця II сторіччя до нашої ери таври брали участь у війнах, які вів проти римлян понтійський цар Мітридат VI Євпатор (120-63 роки до нашої ери) на території Малої Азії.

З пізніми таврами (населенням, яке знаходилося під впливом Боспорського царства) велика кількість дослідників пов'язують залишки святилища перших сторіч нашої ери в лісі вище Аутки, дослідженого в 1905 році Олександром Львовичем Бертьє-Делагардом. Там було виявлено безліч монет (науковець визначив 1078 екземплярів, карбованих на Боспорі, у Римі тощо), скупчення щелепних кісток тварин (свині та собаки), виявлено ліпні статуетки-«ідольчики», а також теракоти з зображенням жіночих божеств. До історії археології Криму пам'ятка ввійшла під назвою Ялтинського (або Ауткінського) святилища. Під час дослідження цієї, здавалося б, згубленої пам'ятки (розораної під час засадження саду й у значному ступені розграбованої), Олександр Львович проявив ґрунтовність, властиву великому науковцеві. Його стислий опис, очевидно, максимально можливий за тих умов, через багато років, у 1981 році, допоміг розгадати таємниці іншої древньої пам'ятки — святилища, знайденого біля перевалу Гурзуфська Сідловина (у багатьох рисах близького Ауткінському).

Могильники з кам'яних скринь залишились у V—IV сторіччях до нашої ери. Друга половина І тисячоріччя до нашої ери — перші сторіччя нашої ери є найменш вивченим періодом історії заселення Великої Ялти.

Не відомо жодного могильника цього часу, а всі виявлені поселення, що розташовувалися на відкритих місцях, на полях, знищено. Відомою пам'яткою, що дає багату інформацію про історію Гірського Криму з епохи каменю до пізнього середньовіччя, є святилище біля перевалу Гурзуфська сідловина, досліджене Наталією Григорівною Новиченковою в 1981—1993 роках.

Гурзуфська сідловина — незвичайне місце: протягом декількох тисяч років гора над перевалом вважалася священною в місцевого населення. Це єдине з древніх святилищ Північного Причорномор'я, яке зберегло свої багатства, уникнувши зруйнування та розграбування. Головна гряда традиційно вважалася територією, що належала таврам.

З VI сторіччя до нашої ери до останніх десятиріч І сторіччя до нашої ери святилище існувало в рамках таврської культури. На відкритому майданчику, розташованому на верхівці заввишки 1434 метри над рівнем моря, приносили в жертву домашніх тварин, здебільшого велику рогату худобу. Вогонь в обрядах у святилищі не застосовувався. У скупченні кісток знайдено фрагменти розбитих в обрядах амфор, чорнолакового посуду, скляних чаш, зброю, кінську упряж, браслети, намиста, монети, у тому числі золоті статери з портретами Олександра Македонського та срібні тетрадрахми Мітридата VI Євпатора. Поруч із жертовником, спорудженим з необробленого каміння, знаходилися бронзові деталі оковки ложа та металічні бляхи та пластини, що слугували для підсилення міцності та прикрашення овальної форми щита.
Ближче до межі нашої ери у святилищі спостерігається справжній переворот у ритуальній культурі. Будується ритуальний комплекс, призначений для вчинення жертвоприношень за новим обрядом. В обрядах святилища став широко застосовуватися вогонь, жертовні приношення спалювалися на відкритих майданчиках. У результаті зсипання за межі центру комплексу по всій його окружності залишків спалювань з'явився зольник. Знахідки двадцяти імпортних статуеток, які виготовлено зі срібла та бронзи, свідчать про появу пантеону. Як приношення стали частіше використовувати імпортні вироби з металу, скла, кераміки, монети з золота, срібла та бронзи, предмети озброєння. На вирівняних скельних ділянках у центрі димилися ватри, про що свідчить просмажена до світло-червоного відтінку поверхня каменю, деревне вугілля, велика кількість золи та перепечених кісток тварин, розплавлені до безформного стану злитки. У ямках зустрічаються покладені туди спеціально прикраси, монети, уламки скляних і керамічних посудин, інструменти, а у трьох із них знайдено статуетки богинь — Артеміди, Кібели та Тихе. Немало предметів, що використовувалися в обрядах, було поламано та розбито навмисно, зокрема, скляні чаші та кубки, одна з двох статуеток Артеміди.

Гора на Гурзуфській сідловині стала своєрідним Таврійським Олімпом: тут знайдено статуї Зевса, Посейдона, Аполлона (одну з його статуеток теж сильно пошкоджено), Гермеса тощо. Статуетки розташовувалися таким чином, що можна встановити, якому з божеств присвячувалися окремі ділянки святилища. Знахідка золотої монети цариці Динамії 21 року до нашої ери стала важливою подією у вивченні історії Північного Причорномор'я.

Святилище відрізняють вкрай рідкісні ранні республіканські й імператорські монети Риму, античний скляний посуд, фібули, рідкісна зброя, інші імпортні вироби. Численні предмети побуту, озброєння, знаряддя праці, що належали людям різних професій, жіночі та чоловічі прикраси природно було би зустріти під час розкопок грецького чи римського міста, але не в дикому та глухому куточку Гірського Криму на півторакілометровій висоті.

З середини І сторіччя до нашої ери все відчутнішим у Криму стає римський вплив. Рим прагне підкорити Північне Причорномор'я, розширюючи кордони та втручаючись у внутрішньополітичні справи багатьох держав. Племена Гірського Криму були, очевидно, втягнуті у події, пов'язані з боротьбою римлян за утвердження свого панування в регіоні.

У 63 році Нерон направляє велику експедицію до Криму на чолі з легатом провінції Мезія Тиберієм Плавтієм Сільваном Еліаном — у відповідь на прохання жителів Херсонесу про захист від нападів скіфо-таврів. На Південному узбережжі Криму висадилися моряки Равеннської ескадри та заснували фортецю Харакс. Херсонес став головним опорним пунктом римлян у Тавриці. Римські гарнізони з солдатів І Італійського, V Македонського та ХІ Клавдієва легіонів нараховували в загальній кількості близько 3 тисячі вояків.

Римська фортеця Харакс на мисі Ай-Тодор — виняткова за своїм значенням археологічна пам'ятка України. Вона виділяється серед численних прикордонних фортець Римської імперії своєю не зовсім звичайною роллю, будучи одночасно опорним навігаційним пунктом на найважливішому морському перехресті та базою сухопутних сил, що контролювали неспокійні варварські території. Тут було встановлено маяк, що забезпечував каботажне плавання та заходження до гавані римських військових і торговельних кораблів. Як писав римський історик Йосип Флавій, римляни навели лад на морі, що раніше вважалося несудноплавним через піратські напади.

Фортеця була неприступною з моря, а з суші Ай-Тодорський мис захищався двома лініями міцних оборонних мурів. Зовнішній мур відрізнявся особливою монументальністю та являв собою вал завширшки більш ніж 5 метрів, з обох боків зміцнений кам'яними муруваннями. Серед інших споруд виділяються терми (лазні, що мали багато приміщень) та водозбірні басейни. Вода поступала на Харакс трубами глиняного водопроводу з джерел, розташованих біля підніжжя Ай-Петрі. Терми мало декілька приміщень: роздягальню, поруч із якою розташовувався басейн для холодної води, теплю лазню з гарячою водою, палестру для занять гімнастичними вправами. Опалення здійснювалося за допомогою гіпокауста (гаряче повітря з котельної проходило до підпільного простору та зігрівало підлогу з керамічних плит, опорою якій слугували кам'яні стовпчики), а також широких глиняних труб.

Поруч із фортецею було виявлено святилище дорожньої стражі — бенефіціаріїв. У ньому було знайдено вівтар з написом: «Юпітеру, Найкращому, Найвеличнішому, Спасителю. Тит Флавій Цельсін, консульський бенефіціарій ХІ Клавдієва легіону за спасіння себе та синів за обітницею поставив». Поруч із ним знайдено уламки мармурових рельєфів з зображеннями Діоніса, Митри, Артеміди, Гекати, Фракійського вершника. Знахідки фракійських рельєфів у місцях розміщення римських військ у Криму не випадкові. Це пояснюється тим, що контингенти римських легіонів, що знаходилися тут, в основному формувалися на території раніше завойованої римлянами Фракії.

У середині ІІІ сторіччя нашої ери римляни були змушені лишити фортецю Харакс для захисту підступів до Херсонесу від готів. Більше римляни на мис Ай-Тодор не поверталися. Вважають, що вони дозволили у подальшому оселитися тут готам, але фортеця більше не відновлювалася. На західному схилі за межами оборонних мурів експедицією Володимира Дмитровича Блаватського в 1930-х роках було виявлено могильник кінця ІІІ-IV сторіч нашої ери, поховання якого представлено в основному трупоспаленнями в амфорах-урнах, що характерно для готів, які прийшли до Криму.

У могилах Ай-Тодорського некрополю знайдено знаряддя праці, прикраси, глиняний та скляний посуд, предмети побуту, фібули, намиста, амулети, рибальські крючки, пряжки, ядра для пращі та баліст, наконечник спису. В одній з амфор було здійснено за обрядом інгумації поховання маленької дитини. У Криму розповсюдження дитячих поховань в амфорах пов'язано з впливом давньогрецької культури.

Пересування варварських племен, що почалося з середини ІІІ сторіччя, посилилося в епоху Великого переселення народів. У другій половині IV сторіччя у зв'язку з вторгненням кочовиків Візантія посилила свою військову присутність у Південно-Західному Криму, спираючись на вціліле в період війн ІІІ сторіччя місцеве населення та пришлих варварів, що приєдналися до них.

Територія Ялти у середньовіччіРедагувати

У зв'язку з вторгненням нових кочовиків з середини VI сторіччя Візантія активізувала будівництво фортець. У них розміщувалися гарнізони місцевих гото-аланів. Одну з таких фортець було споруджено в Горзувітах імператором Юстиніаном І (527—565). Прокопій Кесарійський, який був істориком і військовим діячем при дворі імператора, у трактаті «Про будівлі» описує будівельну діяльність Юстиніана. Він повідомляє про існування на північному березі Чорного моря області Дорі, населеної готами-землеробами, що були воєнними союзниками Візантії. Для їх захисту від нападів ворогів імператор наказав збудувати «довгі мури».

Залишки ранньосередньовічної фортеці у згаданих Прокопієм Горзувітах збереглися на скелі Дженевез-Кая, що панує над великою гурзуфською бухтою. Їх розкопки проводив Олег Іванович Домбровський з 1956 до 1966 років. Поруч розташовувалися храм і посад, які досліджувалися Олександром Львовичем Якобсоном. У VI—VIII сторіччях і в X—XII сторіччях тут розташовувалася візантійська приморська фортеця, у XIII сторіччі — феодальний замок. У XIV—XV сторіччях — генуезька фортеця, наприкінці XVI—XVII сторіччях — турецький сторожовий форт.

Складний мікрорельєф скелі визначив архітектурно-планувальне рішення забудови укріплення. Фортифікаційні споруди доповнюють неприступність скелі. Будівлі розташовувалися на трьох майданчиках.

В епоху середньовіччя культура й етнічний склад населення Південнобережжя постійно змінювалися. Якщо в античні часи Південнобережний та Гірський Крим називалися Таврикою, то з приходом східних германців-готів за регіоном закріпилася назва Готія. З другої половини V сторіччя в Гірському Криму вже не кремують померлих. Від епохи VI—VII сторіч збереглася велика кількість ґрунтових некрополів з колективними похованнями у склепах та індивідуальними у підбійних могилах. У 1905 році в околицях Гурзуфа Микола Іванович Репніков розкопав знаменитий могильник Суук-Су, що став еталонним під час вивчення культури ранньосередньовічного населення Криму. Показово, що в убранні жінок поєднувалися золоті скроневі кільця з чотирнадцятигранною бусиною та срібні орлиноголові пряжки зі вставками з кольорового скла та темних гранатів-альмандинів, а також парні великі фібули та браслети.

Подібні некрополі було також виявлено в Кореїзі, Ялті, Верхній Ореанді, Сімеїзі.

У Голубій Затоці Валерієм Олександровичем Сидоренком у 1987—1990 роках досліджено близько півтори сотні поховальних споруд, вирубаних у щільному мергелястому ґрунті. Поверхня схилу зберегла штучні тераси, зроблені для зручності переміщення поховальних процесій. Склепи представляли прямокутні погребальні камери зі склепінчастою стелею, до яких вели трапецієвидні дромоси. Вхідний отвір до склепу закривався кам'яною плитою. Померлі лежали головою на схід або південний схід. Склепи були родинними усипальницями, тому поховані зазвичай розташовувалися в них ярусами. Підбійні могили являли собою прямокутний колодязь, у боковій стіні якого вирубувався похилий підбій, закладений черепицею чи камінням. Вельми багата колекція цієї пам'ятки містить сотні бронзових і срібних прикрас. Знайдено срібні пальчасті фібули, орлиноголові пряжки зі вставками з гранатів, вісім золотих скроневих кілець, черепиця, червонолакове блюдо з хрестом, світильник з рельєфним зображенням голови божка, бубончик у формі мушлі, намисто зі скла, бурштину, сердоліку.

Ще один, раніше невідомий некрополь V—VII сторіч, відкрито Наталією Петрівною Туровою в урочищі Алонія, біля ялтинської об'їзної дороги. На підрізаній бульдозером ділянці оголилися залишки поховань у склепі. Некрополь досліджувався в 1998—2002 роках і збагатив колекцію Ялтинського історико-літературного музею сотнями цінних знахідок.

У другій половині VII сторіччя починається хозарський період, що тягнувся до кінця ІХ — початку Х сторіч. Хозари володіли більшою частиною території Криму, але територія нинішньої Великої Ялти як і раніше знаходилася під візантійським впливом. До того часу тут розповсюдилася провінційно-візантійська культура, а разом із нею й грецька мова, якою робилися будівельні та надгробні написи. З Північного Причорномор'я, у тому числі з Криму, до Візантії надходив хліб, а вино, що вироблялося на узбережжі, розвозилося по всьому Причорномор'ю та доставлялося хозарам. Для виробництва тари (амфор і в'ючних фляг) на узбережжі між Херсонесом і Судаком було збудовано велику кількість гончарних центрів. Їх залишки — гончарні печі, поклади керамічного шлаку, бракованої кераміки виявлено на території Кипарисного, Лівадії, Василівки, Місхору.

Одночасно будується велика кількість поселень, що свідчить про економічне відродження краю. Їх сліди виявлено в районі провулка Київського (біля колишнього Будинку одягу) в Ялті та нижче Ялтинського пологового будинку. Одне з поселень VIII—IX сторіч виявлено Володимиром Івановичем Новиченковим у 1981 році. Воно розташовувалося в Лівадії та займало значну площу схилу між Лівадійським палацом і корпусами Ялтинської міської лікарні. Розкопками 1981—1982 років досліджувалися залишки садиби, збудованої на штучній терасі. Садибу було обнесено кам'яним муром, що огороджував подвір'я. До огорожі примикали криті черепицею навіси, житлові та господарські споруди. У центрі подвір'я знаходилося заглиблене у землю вогнище. Золу з вогнища зсипали у споруджену з кам'яних плит загородку, збираючи золу для господарських потреб — миття, удобрення полів. Садибу було зруйновано раптово, під час землетрусу чи зсуву.

На підлозі комори було виявлено зубило, точильні бруски, керамічне грузило для рибальських сітей, глечик-ойнохою для вина, декілька кухонних горщиків, амфору, фрагменти білоглиняної глазурованої чашки, привезеної з Візантії.

В інших місця садиби знайдено бронзову пряжку, фрагменти скляних лампад, велику кількість фрагментів кераміки. Склеєно декілька посудин і близько сорока покрівельних черепиць. Особливо примітний комплекс покрівельної черепиці з оригінальними мітками у вигляді монограм з грецьких літер, зображень хрестів і птахів з піднятими крилами. За знахідками можна почасти судити про раціон мешканців садиби: крім кісток птахів, у вогнищі було виявлено велику кількість мушель і виноградних равликів.

На кінець І тисячоріччя нашої ери Гірський Крим став християнським. Народи піддалися впливу візантійської культури, прийняли християнську релігію, перейняли грецьку мову. Цей процес було пов'язано з діяльністю церкви. Після послаблення та падіння панування хозарів у Криму поступово відновлювалася влада Візантії. У результаті поступово склалася етнічна спільнота, відома як «кримські греки» чи «грецькі християни». Цю назву вживали автори XV—XVII сторіч по відношенню до населення Гірського Криму. Одночасно протягом усього середньовіччя вживалися назви «Готія» та «готи».

З Х сторіччя у Гірському Криму виникають численні фортеці — «ісари» у зв'язку з посиленням загрози кочовиків зі степу. Для будівництва укріплень використовувалися важкодоступні скелі: Хрестова в Ореанді (Урґенда-Ісар), Хрестова в Алупці, Хачла-Каяси в Ореанді, Кара-Кулі-Кая-Ісар у лісі на Будмістечком, Лімена-Кале та Панеа в Сімеїзі, Учан-Су-Ісар над Ялтою. Оборонні мури зводилися на вапняковому розчині з середнього за розміром каміння. Велика кількість укріплень не було зайнято постійно населенням, а слугували захистком на випадок воєнної небезпеки; місцеві мешканці мешкали зазвичай біля підніжжя цих скель. Велика кількість ісарів описано у книзі Петра Івановича Кеппена «Про древності Південного берега Криму та гір Таврійських», виданої в 1837 році. Більшість із них було обстежено в 1960-х роках Південнобережним загоном Інституту археології Академії Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки під керівництвом Олега Івановича Домбровського. Майже кожне укріплення було центром, навколо якого групувалися від одного до десяти синхронних поселень. У районі Гурзуфа відомі, крім Дженевез-Кая, укріплення Ґелін-Кая в Краснокам'янці, Кобоплу, Аю-Даг. На скелястих горбовинах, що немов оточують Ялтинську улоговину, розташовувалися Палеокастрон, Рускофіль-Кале, Учансу-ісар та укріплення на мисі Святого Іоанна (район сучасного порту). У 1154 році арабський географ Ібн-Ідрісі вперше згадав Джаліту, про яку повідомляє, що «Джаліта лежить у землі команів» (тобто половців). Про цей населений пункт він, імовірно, дізнався від італійських моряків. Саме укріплення не збереглося через інтенсивну забудову цієї території з початку XIX сторіччя. Під час будівництва в районі порту в 1960-х роках було виявлено скарб срібних татарсько-генуезьких монет XIV—XV сторіч.

Середньовічні поселення з храмами розташовувалися також у колишньому Ущельному на Київській вулиці, в районі автовокзалу та колишнього молокозаводу. У 1960-х роках там було знайдено залишки жител, вкопані у ґрунт піфоси, уламки амфор, глечиків, плитові могили. Культурний шар з середньовічною керамікою виявлено на схилі пагорбу Дарсан біля вірменської церкви, а на верхівці пагорбу знайдено бронзову візантійську пряжку. Храм з написом 801 року досліджувався на північній околиці Ялти (дорогою на Василівку) в 1873 році. Залишки поселення Х-ХІІІ сторіч виявлено на колишній території парку санаторія Міністерства оборони в Теплій балці.

Одним із найдослідженіших укріплень є Ісар-Кая біля перевалу Шайтан-Мердвен (знаменитих «Бісових сходів»), розкопане в 1979—1980 роках Володимиром Львовичем Мицем. Особливий інтерес представляє продукція залізоробної майстерні, прибудованої до оборонного муру: ножі, двозуба мотика, пила, садовий ніж, долото, серп, замок, шкребки, уламки мотижки та тесла, гребінь для вичісування шерсті, зубатка, чотири наконечника стріл і дванадцять заготовок для них. Ісар був зруйнований і загинув у пожежі, найімовірніше наприкінці ХІІІ сторіччя. Зустрічаються й ознаки штурму фортеці: знайдено близько 150 ядер для пращі та невеликої балісти. Вони розкидані на великій території. Будівництво укріплень говорить про нестабільну обстановку, про необхідність посилення оборони.

Другою численною групою археологічних пам'яток є середньовічні християнські святині — храми, каплиці, монастирі. Храми будувалися не лише у поселеннях чи фортецях, але також на перехрестях доріг, на стрімких урвищах біля моря чи високо у горах. Назва гори Ай-Петрі, наприклад, пов'язана з існуванням біля верхівки храму, фундамент якого було виявлено Єлизаветою Іванівною Вісніовською. Найбільший монастир існував у печері Йограф над Ялтою. Дослідниця зобразила невелику церкву, що стояла усередині печери. Звідти походять фрагмент мармурової ікони з ліком юного Ісуса Христа, деталі кріплення лампад, намисто, ґудзики-бубончики тощо.

Великий храм Х сторіччя з мозаїкою, створеною херсонеським майстром, було розкопано Олегом Івановичем Домбровським на скелі Панеа в Сімеїзі. Мозаїка зображує павичів, які клюють виноград, що росте з чаші. В овальних і круглих медальйонах розміщено плоди, квіти, птахів.

У 1976 році поруч із готелем «Ялта» в Нижній Масандрі було виявлено храм XIII—XV сторіч. До нього примикали усипальниці з одиничними та колективними похованнями. Одну з них було поштукатурено та прикрашено фресками. У ній виявлено архітектурні деталі, виготовлена з вапняку ікона з зображенням розп'яття, прикраси та глазурований посуд.

Одне з найвисокогірніших місцезнаходжень християнських храмів відмічено неподалік від перевалу Гурзуфська Сідловина, де колись знаходилося древнє святилище. Тут зафіксовано три періоди будівництва: у першому та другому (VII та Х сторіччя) будувалися храми-каплиці, а в пізньому середньовіччі (кінця XV—XVI сторіч) там існував невеликий скит. Усі три споруди зводилися біля самої верхівки гори, на одному і тому ж місці, що говорить про збереження традицій в шануванні священної гори. Зі скитом, зведеним вже після турецького захоплення Криму в 1475 році, пов'язано поховання монаха-самотника у плитовій могилі. У результаті розкопок виявлено велику кількість бронзових і залізних хрестів, монет Кримського ханства, фрагментів лампад і дротових кріплень для їх підвішування. Тут же знайдено предмети з різної кістки, ключі, ґудзики-бубончики, численні кубики смальти від мозаїки храму Х сторіччя. У XIV—XV сторіччях Південнобережжя стало ареною боротьби з приводу територіальних зазіхань між князівством Феодоро та генуезцями. У Гурзуфі, Ялті й інших місцях узбережжя було побудовано генуезькі укріплення, у Джаліті знаходився консул. У 1475 році в результаті турецького захоплення гинуть майже всі укріплення Таврики, а деякі, наприклад, укріплення в Гурзуфі, після ремонту використовується турками. Протягом останніх трьохсот років Південнобережжя належало Туреччині й управлялося турецьким намісником. Цей район входив до складу Мангупського кадилику. Місцеве населення піддавалося поступовій ісламізації. Поруч із греками-християнами стали жити кримські татари. За волею Катерини II в 1778 році кримські християни переселилися на узбережжя Азовського моря, заснували там місто Маріуполь і велику кількість інших населених пунктів, у тому числі й Ялту. Християнські храми, будучи покинутими, зберегли свої назви в місцевій топоніміці. Велика кількість місцевих жителів, що прийняли іслам, залишилась у Криму.

Ялта з кінця XV до кінця XVIII сторічРедагувати

Наприкінці XV сторіччя, з часів утвердження в Криму турків, Яліта вже значиться серед селищ, що безпосередньо належать турецькому султанові. Тоді, ймовірно, й закріплюється за південнобережним селищем назва Ялта в турецькій вимові, хоча на італійських і деяких інших мапах того і пізнішого часу назву цього населеного пункту позначено як Jalita. На французькій мапі Кримського півострову 1737 року нанесено населений пункт, який називається так само, як наше місто сьогодні.

Відомості про давній час можна прочитати в Петра Сумарокова, який відвідав Крим у 1799 році й описав не лише те, що бачив, але й деякі історичні факти. «Ялта, — пише він, — іменуючись у давнину Ялітою, була у греків, потім у генуезців містом з кам'яною фортецею та кількома церквами. Землетрус, що стався наприкінці XV сторіччя, обрушив фортецю, гору, і нажахані жителі розійшлися з неї до інших селищ. Спустошення її тривало майже 70 років, коли греки разом з вірменами її відновили…».

Землетрус, про який ідеться, стався в 1471 році, в той період історії, коли на південнобережну територію розповсюджувалася влада «панів із Готії» (князівства Феодоро). Кам'яну фортецю Яліти, що мала чотирикутну сторожову вежу (відомості про неї зберігалися ще в другій половині XIX сторіччя, коли південнобережні татари називали це місце на ялтинському мисі Палекур), було споруджено в генуезький період. Період цей тривав з 1383 року, з тих пір, як генуезці придбали право на всю приморську територію, до третьої чверті XV сторіччя. Фортеця слугувала місце перебування генуезької адміністрації — консула та військового начальника чи капітана. Масивне тесане каміння вже зруйнованої генуезької фортеці згодом стане гарною основою під час закладки ялтинського молу. Але першу кам'яну пристань Ялти було збудовано, імовірно, генуезцями та венеціанцями, безпосередньо зацікавленими в її існуванні.

Відродження Ялти через 70 років після землетрусу відбулося, коли територія узбережжя, та й усього півострова знаходилася вже під владою Османської імперії.

У1475 році Османська імперія витіснила значну частину генуезців і венеціанців з приморської території, перетворила весь півострів на свою провінцію.

За часів османського володарювання Ялта була доволі великим поселенням. Вона розташовувалася на морському березі по схилах пагорбу Полікур (або Палекур) з однієї сторони, а з другої доходила майже до селища Фарфора, що розташовувалося також біля берега моря, праворуч від гирла річки Кремасто-Неро (Учан-Су).

На території сучасної Ялти наприкінці XV сторіччя існували також грецькі селища Аутка (на лівому березі згаданої річки, але дальше від моря), Ай-Василь, Марсанда (так у минулі часи називали Масандру). Ще в XIX сторіччі в Ай-Василі та Масандрі помітні були руїни грецьких християнських церков, а грецька церква в Аутці продовжувала функціонувати. Тоді ж під час обстеження руїн в Ай-Василі виявили напис, що вказував на те, що церкву збудовано в XV сторіччі. За час османського панування в околицях Ялти (нині територія міста) з'явилося татарське село Дерекой, а також, можливо, Уч-Чам тощо, адже в цей період татари поступово поселяються на Південному узбережжі. Тут вони починають освоювати виноробство, переймаючи навички в місцевих греків.

Жителі, які населяли Ялту, вели жваву торгівлю з приморськими містами півострова та з віддаленішими заморськими містами. Головним експортним товаром був сосновий ліс для споруд і кораблів, вивозили також фрукти, тютюн, напої. Ще раніше славилася Ялта й корабельними майстрами. Будували невеликі кораблі для каботажного плавання. Їх неодмінно потрібно було витягувати на берег на зимову стоянку, інакше морський прибій розбив би кораблі в незахищеній ялтинській бухті. Важливим заняттям поселян залишалися сільське господарство та рибальство. Але якщо для мешканців Ялти, що розташовувалася на березі моря, характерними були торгівля та рибальство, то для жителів Аутки — вирощування льону, а для поселян Дерекоя й Ай-Василя — тютюнництво, городництво та садівництво.

З часом під посиленим впливом турків розповсюджуються магометанство та татарська мова, поступово замінюючи зникаючу стару мову та віру серед частини місцевого населення. Мусульманські та християнські традиції, що продовжували існувати, формували особливий життєвий лад у місцевого населення. Світ неґи, кейфу, житейського філософствування та домашньої праці в безтурботній простоті в татар поєднувався з християнською любов'ю, працьовитістю та молитовним просвітлінням у греків. Цікавим було ставлення до води. Греки вважали деякі джерела води святими та зводили над ними храми (в Аутці та Масандрі). Татари перетворювали джерела біля доріг на фонтани, деякі з них вважали священними та ходили до них на поклін.

Адміністративно Ялта входила до Мангупського кадилику (суддівський округ). До нього ж відносилися Аутка та Дерекой. Власником південнобережних земель безпосередньо був турецький султан. Він отримував податки з поселян, що називалися ахча. Останнім з султанів, хто отримував ахчу з південнобережних поселян, був Мустафа III — 26-й падишах Османської імперії.

Імовірно, високі податки не давали можливості місцевому християнському населенню жити в достатку, але традиційний лад їх життя міг зберігатися. На Південнобережжі, так же як і на всьому півострові, діяли християнські церкви та монастирі. Протягом сторіч зберігалися топоніми на честь християнських святих: Ай-Василь, Ай-Даниль, Ай-Петрі, Ай-Тодор.

За деякими даними, весь час мусульманського володарювання пережила та зберегла «древній свій вигляд… і древнє начиння церковне» грецька церква в селищі Аутка. На час приєднання Криму до Росії на Південному березі в районі сучасної Великої Ялти збереглася одна діюча церква (в Аутці) та залишки двох монастирів. Один із них, що розташовувався в Верхній Масандрі, схожий був «більше на невеличку хатину, ніж на будівлю, яке ми звикли називати монастирем. Але це легко пояснюється злигоднім становищем кримських християн, хоча й терпимих мусульманським урядом, але й таких, що мали вельми мало коштів для підтримання не лише своїх храмів, але навіть і своїх жител» (Аполлон Скальковський).

Майже все XVIII сторіччя пройшло під знаком боротьби між Росією та Османською Портою за вплив у Північному Причорномор'ї та на Балканському півострові. В останній третині XVIII сторіччя за участі Росії вирішується доля Південного берега, Ялти та всього Криму, на територію якого в липні 1771 року переміщуються воєнні дії. Російська армія під командуванням Василя Михайловича Долгорукого ввійшла до Криму трьома напрямками, головним з яких був похід на фортецю Кафа, де скупчилося 95-тисячне військо на чолі з Ібрагимом-пашею.

Для мешканців Ялти та Південного берега взяття Кафи російськими військами означало кінець майже 300-річного володарювання Османської імперії, адже Кафа була адміністративним центром турецьких володінь у Криму, які з літа 1771 року переходили під контроль Росії. Південнобережні селища, втративши вищестояще централізоване правління, опинилися наданими самі собі. Їх мешканці за інерцією продовжували вважати себе турецькими підданими, але фактично назавжди перестали бути такими. Цікаво, що аж до 1920 року певна частина місцевих мешканців в метричних документах зберігала визначення «турецько-підданий». Це були татари, пізніше їх стали називати кримськими татарами.

Російську мапу, складену після підкорення Криму в 1771 році, було виконано вручну не зовсім звично, адже її було орієнтовано не на північ, а на південь. Півострів було зображено на ній так, як він бачився під час руху російської армії з півночі на південь. На мапі позначено Ялту, Урзуп (Гурзуф) та інші південнобережні селища, деякі з яких без назв, адже вони не були відомі упорядникам. Чітко видима на мапі дорога, що йшла вздовж узбережжя, «якою проїжджати можна фурами», поєднувала південнобережні селища, від неї відходили інші дороги та стежки, що вели у та на гірські перевали далі до населених пунктів, розташованих у горах, передгір'ях і степах півострова.

Нова влада для Ялти та місцевого населення уперше з'явилася в особі російського військового загону з західного боку, дорогою, що існувала на узбережжі. Загін ішов від Перекопу на Південний берег цілий місяць, не ведучи бойових дій; головну перешкоду на його шляху найчастіше являла собою природна недоступність місцевості. Безпосереднім командиром загону, що складався з козаків, був майор Пилип Фрич.

Ялта останньої третини XVIII сторіччя здається доволі істотним поселенням. Це містечко, майже місто, з морською пристанню, що розташовується біля проїжджої дороги, має особливу значимість серед південнобережних селищ. Адже тут було залишено найбільший за чисельністю козачий пост кількістю в 50 осіб.

День 22 липня 1771 року, імовірно, можна вважати днем закінчення для ялтинців османського владарювання, адже раннім ранком 23 липня звідси виступив загін козаків під командуванням майора Фрича, що рухався з Ялти до Судаку. У Гурзуфі вони зробили привал, де сільський старшина Аябдір-а-ман (Абдураман) «виявився до Росії вельми прилежним». Далі загін прослідував через Артек, обігнув Аю-Даг, спустився до Партеніту, потім через Кучук-Ламбат козаки поспішили до вечора до Алушти, де засвітла поставили табір. Весь шлях їх супроводжували провідники з місцевого населення, але «хлібом-сіллю» загін більше ніде не зустрічали.

Так починалася для Ялти нова епоха. Попереду її очікували криваві події, період запустіння та відродження в новій якості.

Але в той час до приєднання Тавриди, як називали Крим, до Росії було ще далеко. 1 листопада 1772 року було підписано угоду про союз з кримським ханом. Але турки не бажали миритися з утратою землі та прибутків на півострові, і тому не раз відправляли армади кораблів з військами до його берегів. Особливу активність вони проявили влітку 1774 року. Командувач Кримським корпусом генерал-поручик князь Олександр Олександрович Прозоровський припускав, що турки готуються до проведення операцій у районах Ялти й Алушти, що представляли для них найбільший інтерес, але був упевнений у перемозі.

10 липня 1774 року в болгарському селі Кючук-Кайнарджі було підписано мирну угоду між Росією й Османською імперією про закінчення війни, що тривала майже шість років. Угода надавала Росії право мати на Чорному морі військово-морський флот і розповсюджувати свій вплив на немусульманських підданих Османської імперії на Балканах і в Криму. Туреччина визнала незалежність підвладного їй Кримського ханства.

Інформація в ті часи розповсюджувалася зовсім з іншою швидкістю, ніж нині, і тому 25 тисяч турецьких військ, навчених для ведення бойових дій на суші та розміщених на 130 кораблях біля берегів Алушти, 17 липня про це ще нічого не знали. Не знали про мир і командувач турецьким флотом трапезундський паша Ґаджі Алі-бей, і командувач військами Магмет Фетал. Тому війна біля Південнобережжя ще продовжувалася.

У 1774 році в Ялті, як і в інших південнобережних селищах, все ще знаходився пост, що захищав містечко. Влітку ялтинський пост займали дві роти Брянського мушкетерського полку з офіцерами: капітаном Іваном Міхачевським, підпоручиками Борисом Берлзієвим і Матвієм Ачкасовим, прапорщиком Петром Батавіним. Роти було укріплено двома гарматами з командою з 16 канонірів та 11 донських козаків. Лікування та перукарські послуги складали заняття лікаря Шульца та двох ротних фельдшерів. Начальником ялтинського посту був прем'єр-майор Самійло Салтанов, під його командуванням — лише 222 особи.

17 липня, коли турки почали висадку десанту біля Алушти, майор Салтанов зі своїм загоном був напоготові. Від одразу відправив з кур'єром депешу, де доповідав про алуштинські події високому командуванню, і вступив у бойові дії, відбивши десант у Партеніті. Невдача постигла його в Кучук-Ламбаті, але, відходячи до Ялти з боями й уводячи з собою проміжні пости, він не втратив жодної людини. У Ялті почалася підготовка до зустрічі турецьких військ. Здавалося, було продумано та передбачено все. На мисі Святого Іоанна чи Кілсе-Бурун (Церковний мис), неподалік від кам'яної церкви встановили дві гармати, що контролювали гавань і дорогу. Для прострілу підходів розчистили лісові хащі. Спостережний пункт розташували вище — на схилах пагорбу Полікур. Навколо Ялти влаштували легкі польові укріплення. Повні рішимості солдати зайняли бойові позиції.

Ґаджі Алі-бей, зустрівши запеклий спротив в Алушті та здолавши його кількісною перевагою, відправив частину флоту з десантом для взяття Ялти. 19 липня з першими променями сонця, які осяяли схід, спостерігачі побачили вітрила турецької ескадри, що наближалася з боку Гурзуфу. Не доходячи до Ялти, частина ескадри стрімко повернула до берега, кораблі, що лишилися, продовжували плисти в західному напрямку.

Турки атакували ялтинський пост майора Салтанова з різних боків. Десант, що висадився в ялтинській гавані, підтримував один із турецьких загонів. Він переслідував козаків і стрільців, які відходили зі своїх постів дорогою до Ялти. Під час переслідування було знищено близько півтори тисячі осіб з грецьких родин у Гурзуфі. Брянський загін, піднятий по тривозі, вирушив назустріч атакувальникам, здійснюючи рушничні залпи. Велика кількісна перевага турецьких військ стала ще більш загрозливою, коли друга частина ескадри, що прослідувала західніше Ялти, зупинилася неподалік від гирла річки Кремасто-Неро та висадила війська. Таким чином, турки намагалися оточити ялтинський загін, що приготувався до запеклої оборони. У польовому донесенні брянців було записано, що Ялту «з усіх сторін турками, що зійшли з флоту, оточено та штурмовано було».

Захисники намагалися повідомити про події, що відбувалися, та про своє становище, посилаючи верхових гінців. Але всі вони — підпрапорщик і сім донських козаків — загинули. Дві мушкетерські роти Брянського полку, засівши в укріпленнях, вели організований вогонь. Дві їх гармати били ядрами та картеччю, розсіюючи турків. Натиск ворога було не тільки відбито, але й зупинено. Сили були нерівними, а шляху до відступу не було. Командир загону Салтанов, будучи пораненим, ухвалив єдине вірне рішення — пробиватися багнетною атакою, заклепавши гармати, що стали непотрібними.

Поранені захисники Ялти, що залишилися в живих, вишикувалися в бойове каре та стрімко рушили на прорив. Турки, розслаблені полуденною спекою, не очікували вилазки та спочатку позадкували. Каре брянців встигло оминути відкрите місце та підійти до найближчого лісу. Російський загін, що відходив, турки переслідували з подвоєною ярістю. Бойова сила та лави загону танули. Георгіївський кавалер майор Салтанов, який давно зламав шпагу, бився рушницею з багнетом, поки не впав, порубаний ятаганами. Навіть лікар Шульц відчайдушно відбивався незвичною для нього шпагою, але й його настигла смерть. Решту вояків врятувала ніч, що спустилася на гори.

19 липня 1774 року в ході запеклого бою 205 вояків ялтинського загону впали смертю хоробрих у нерівному бою, але до полону не здався ніхто. До російського флоту до Балаклави через ліс і гори добралися поранені, але дивом уцілілі сімнадцять осіб. Це капітан Міхачевський, підпоручик Ачкасов, вісім піхотинців, три каноніри та чотири козаки. Просування ворога до Балаклави та Бахчисараю було затримано.

Ялта лишилася в руках турків, які підірвали церкву на мисі Святого Іоанна, підклавши міну під храм, де на богослужінні з приводу недільного дня знаходилося більшість місцевих мешканців. Війська, що прибули з Балаклави, розбили турків. Вцілілі ялтинці надовго запам'ятали турецький десант, а також владу Оттоманської Порти.

Ще у другій половині XIX сторіччя місцеві мешканці зберігали згадки про жорстокий утиск грецького населення з боку турецької влади. Кровожерливим чудовиськом, що грабувало всіх, називали жителі Південнобережжя Хаджаву — дружину останнього турецького аги в Ялті, імовірно, Ґаджі Алі-бея. Переказ вказує на одне з селищ в околицях Ялти — Верхню Ореанду — як місце загибелі Хаджави.

Після розгрому турків Південнобережжя перейшло до Кримського ханства. У цей період воно активно заселяється татарами. Але в цілому обстановка на півострові продовжувала залишатися напруженою, а російське командування на чолі з генералом Прозоровським було нерішучим. 23 березня 1778 року командувачем Кримським корпусом призначили Олександра Васильовича Суворова, який зміг швидко налагодити оборону півострова, звертаючи особливу увагу на узбережжя.

Раптовий напад на Ялту та Південнобережжя з боку моря відвернула 2-га бригада, головна квартира якої знаходилася в Бахчисараї. Загалом на території півострова під командуванням Суворова розміщувалося чотири бригади, що підтримували в обороноздатному стані укріплення (фортеці, ретраншементи, фельдшанці, редути) та будували нові інженерні споруди. Дорога на Південному березі тоді неодноразово ремонтувалася, підсипалася, за нею закріпилася назва Поштової. Тоді у Криму діяли 62 поштові станції, їх обслуговували 1400 козаків.

Неодноразово вдавалося Суворову відвести небезпеку від берегів півострова завдяки його твердій позиції щодо військового османського флоту. При цьому заохочувалися комерційні зв'язки між Туреччиною та Кримом. Невеликі торгові кораблі з Анатолії припливали й до ялтинської гавані, де для них навіть скасували карантин. А коли до берегу мали намір підплисти військові турецькі кораблі, російські війська робили пересування вздовж узбережжя та демонстрували готовність до рішучих дій.

Майже вся торгівля, садівництво та сільське господарство узбережжя знаходились у руках християн — греків і вірменів, податки з яких поповнювали скарбницю кримського хана. Аби послабити хана економічно та поставити його всупереч Туреччині у більшу залежність від Росії, Катерина ІІ вирішує виселити з Криму до приазовських степів усіх християн. Припис про підготовку цього важливого заходу було видано нею 17 травня 1778 року. Виконанням зайнявся з особливою старанністю Олександр Васильович Суворов. У середині липня підготовку, що проводилася приховано, аби не викликати невдоволення місцевої знаті, було завершено.

Переселенцям пропонувалося створити максимум зручностей. Перед виїздом потрібно було їх «усім забезпечити, у всьому оберігати, з одного на інше місце не водити, від чого, розпалившись, не нарікали би на долю». Забезпечувалося вивезення всього майна, крім будинків і торговельних крамниць, а також захист християн від переслідування з боку хана.

На початку осені 1778 року південнобережні греки під проводом митрополита готфійського та кафського Ігнатія (імена готфійських єпископів відомі безперервно з 1639 року) та вірмени під проводом архімандрита Петра Маргоса та патера Іакова вступили до російських володінь. «По дорозі нужденних провіантом забезпечити, а після прибуття на місце й усіх як насінням, так і провіантом, доки новий хліб народиться, нагодувати», — вказував Олександр Васильович Суворов. На берегах Азовського моря переселенці заснували поселення з такими ж назвами, як і на батьківщині. З'явилася там і Ялта. А Південне узбережжя Криму майже знелюдніло. Життя в багатьох селищах припинилося, зникла Масандра, Магарач та інші грецькі села. У 14 селах ялтинської округи з 776 дворів було виведено 2190 християн.

У 1778 році було призначено останнього начальника від ханів у Ялті Бек-Мурзу. Він стягував данину з південнобережних татар. З 1 жовтня 1778 року війська Кримського корпусу стали розташовуватися на зимових квартирах, займаючи будинки, що раніше належали християнам. У Ялті й околицях будинки греків було зайнято військовиками. Суворов організував суворий порядок та їх мирне проживання серед місцевих татар. На початку літа 1779 року російські війська залишили узбережжя, були виведені з Криму, а навесні 1782 року знову введені.

У 1783 році Крим було приєднано до Росії. У маніфесті імператриці Катерини ІІ від 8 квітня 1783 року зазначено: «Погодившись на абдикацію Шагін Гірея (останнього кримського хана), півострів Кримський, острів Тамань і вся Кубанська сторона прийнято під Російську державу». Але південнобережні татари ще довго не хотіли з цим миритися, визнавали фактично лише владу хана. Частина їх емігрувала до Османської імперії, розселившись південним берегом Чорного моря.

Спустіла після виселення християн і часткової еміграції татарського населення південнобережна земля набула нових власників. Ними ставали сподвижники імператриці Катерини. Земля надавалася їм як нагорода чи подарунок.

Частину ялтинської далини, що потопала у садах, імператриця Катерина ІІ пожалувала адміралу Миколі Семеновичу Мордвинову (1754—1845) за заслуги перед російським флотом. У першу половину свого тривалого життя він створив Чорноморське адміралтейське правління, а під час другої турецької війни 1787—1792 років був одним з головних організаторів російських перемог на Чорному морі. Друга половина життя Миколи Семеновича пройшла у Санкт-Петербурзі, була сповнена державною діяльністю, але не пов'язувалася з Кримом. Ялтинське володіння Миколи Семеновича Мордвинова отримало оригінальну назву «Гарна пустош» і, передаючись за спадком від батька до сина, побачило ще й правнука адмірала.

Масандру Катерина II подарувала французькому принцу Карлу Нассау-Зіґену (1745—1808) за участь в успішному штурмі фортеці Очаків. Він став першим власником цієї землі після приєднання Криму до Росії. Учасник Семирічної війни, маршал французької армії, після одруження на полячці він отримав права магната. У 1786 році, зблизившись з Григорієм Олександровичем Потьомкіним, приїхав до Росії, і вже наступного 1787 року знаходився у почті імператриці Катерини ІІ під час її подорожування Кримом. Наступного року Карла Нассау-Зіґена було прийнято на російську службу в чині контр-адмірала та призначено начальником веслувальної флотилії на Чорному морі. Орден Святого Георгія ІІ ступеню, золота шпага і прапор віце-адмірала стали нагородами за отримані ним чотири блискучі, «небувалі» перемоги над турецьким флотом. Подаровану йому Масандру він відвідав лише один раз і захоплено описав дружині своє враження щодо неї: «Фруктові сади цієї місцевості можуть дати поняття про райські сади… Природа тут розкішна. Я обрав чарівну місцевину, де я збудую альтанку. Тут я бажаю покоїтися після моєї смерті, або навіки бути поблизу від моря, яке я люблю, у цій чарівній місцевості». Але мріям не судилося здійснитися: після виходу у відставку в 1794 році від залишив Росію. А землі Масандри перейшли до скарбниці.

Через п'ять років після приєднання Криму до Росії 18 родин з грецьких переселенців повернулися на батьківщину та за наказом імператриці отримали у власність землі та ліси від Верхньої Ореанди до водоспаду Учан-Су та Ялти. Вони знову стали вирощувати хліб і льон, розводити кіз і продавати ліс.

Деякі понтійські греки (що мешкали по берегах Чорного моря) й архіпелазькі (мешканці островів Егейського моря), звільнившись від османської влади, добровільно вступали до флоту та на російську службу. За ініціативою князя Григорія Олександровича Потьомкіна на Південний берег Криму переселяли православних архіпелазьких греків. У 1788 році з них було сформовано Балаклавський грецький піхотний батальйон, вояки якого відрізнялися неустрашимістю та стійкістю, набутими на батьківщині в боротьбі з турками. На вдячність за вірну службу російській короні Катерина ІІ щедро одарила їх землями на Південнобережжі та надала різноманітні пільги. В умовах гористої місцевості, населеної ворожо настроєними мусульманами, лише греки, на думку імператриці, могли охороняти береги Криму. Врегулювати обстановку на узбережжі остаточно вдалось у 1790 році. Тоді християнське населення стало повертатися з берегів Азовського моря до рідних місць.

Відомий перший план Південного узбережжя від 1797 року, який, імовірно, закріпив проведене межування землі. На ньому позначено між спустошеною Ялтою, в якій за плановим написом мешканців не виявилося, та Гурзуфом землі зруйнованих сіл Масандри та Магарачу, позначено татарське село Нікіта. В інший бік від Ялти відмічено татарські села Дерекой, Ай-Василь і відроджену грецьку Аутку.

У 1799 році, за свідченнями мандрівника Петра Сумарокова, Ялта, що раніше була містечком, «наповнена гарними садами та слугує входом до чарівних місць…». Навколо виднілися руїни церков, мечетей та будинків, сліди старовинних цвинтарів. Мешканці Ялти — лише вояки Балаклавського грецького батальйону. Тут проїжджі дороги частково зруйнувалися, велика кількість стежок перепліталася в горах і вздовж узбережжя. З великими труднощами та небезпекою можна було дістатися сюди на верхових, в'ючних або поштових конях поштовим трактом, або морем, хоча пристань, що існувала раніше, було зруйновано. Ліси, що колись доходили навколо Ялти до берега моря, виявилися значно вирубаними давньою господарською діяльністю місцевих мешканців.

Такою була Ялта наприкінці XVIII сторіччя. Частково втративши свій колишній вигляд, вона, можливо, набула одну з найголовніших своїх особливостей. Вона стала цікавою та привабливою для мандрівників.

Народження міста ЯлтаРедагувати

XIX сторіччя було для Ялта найвдалішим. На початку сторіччя Ялта була військовою стоянкою, де мешкало й нечисленне купецтво. У ній нараховувалося лише 13 хатин, що існували ще з часів османського володарювання та тимчасово займалися вартою Балаклавського грецького батальйону, та карантинна застава для купців, які плавають морем. Місцеві мешканці готували з дикого винограду чорні родзинки, вирощували солодку цибулю, часник, льон, виловлювали найкращих устриць, заготовляли ліс. А восени, завантаживши весь обмінний товар на човни, відправляли декілька осіб до феодосійського порту. Звідти до ялтинської гавані привозили пшеницю, шовкові турецькі тканини, сіль та інші необхідні предмети. Але в 1815 році Ялта, ззовні непримітна, та ялтинська бухта, тим не менш, були осередком торгівлі Південної Тавриди (так за тих часів називали Південний берег Криму). Адже саме звідси розходилися гірські дороги та стежки, що поєднували узбережжя з передгір'ями та степовими районами півострова. Але на мапі Кримського півострова, виданій в 1820 році, Ялту навіть не було позначено.

Мандрівники часто описували романтичну красу Південного узбережжя, його розкішну природу, особливу увагу приділяючи Ялті. На думку одного з них, Ялта, розташована біля підошви пагорбу на мисі Святого Іоанна, слугує прикрасою не лише двох вузьких долин, що йдуть від неї до сусідніх сіл, але й усьому півколу гігантської височини навколо неї, вкритої зеленню нев'янучих сосен Pinis taurica. Кожного мандрівника, що під'їжджає до Ялти з боку Масандри чи Лівадії, вона, маленька та гостинна, зустрічала своєю посмішкою. Ось думка очевидця: «У всьому Криму немає іншого краєвиду, який за величністю та красою своєю міг би порівнятися з краєвидом Ялтинської долини з Масандрівської дороги».

Один з мандрівників, особа високопоставлена — імператор Олександр І — двічі, навесні 1818 року та восени 1825 року, в короткочасних поїздках Кримом відвідав Південнобережжя, що показалося перед ним у всій своїй чарівності. Ялту він побачив в оточенні прекрасних садів, що належали адміралу Миколі Семеновичу Мордвинову. Почуття захоплення Південнобережжям спонукало імператора придбати частину цієї пишноти. У 1825 році імператор Олександр І став першим з династії Романових власником землі на Південному березі Криму, купивши в графа Олександра Григоровича Кушельова-Безбородька маєток Нижня Ореанда.

Ще одним результатом першої його поїздки Кримом стало будівництво шосе до Південного берегу. Отримавши вказівки імператора, директор департаменту шляхів сполучення, генерал-лейтенант інженерних військ Августин Августинович Бетанкур у 1821 році розробив проект і склав кошторис на будівництво шосованої дороги від Сімферополя «…через Яйлу до Алушти та далі через села Ялта, Алупка до міста Севастополь…». Ця «дорога мала відкрити всі місця Південного берега, що могли бути оброблюваними». Але розпочати будівництво тоді не вдалося.

7 травня 1823 року генерал-губернатором Новоросійського краю, до складу якого входила Таврійська губернія (тобто Крим), було призначено графа Михайла Семеновича Воронцова, з приходом якого економічне життя губернії значно активізувалося. Особливу увагу приділялося Південному берегу Криму, благоустрій та розвиток якого Михайло Семенович Воронцов тримав під своїм особистим контролем, втім, як і багато чого ще в усій Новоросії.

Початок здійсненню проекту Августина Августиновича Бетанкура було покладено восени 1823 року, коли в канцелярії Михайла Семеновича Воронцова затвердили «правила про закладення робіт для влаштування дороги до Південного берегу». Власне, прокладка дороги розпочалася з 14 серпня 1824 року під керівництвом інженер-майора Петра Васильовича Шипілова. Роботи виконувалися руками російських солдатів, батальйонами з різних полків, що присилалися до Криму, за допомогою нехитрих інструментів: залізні та дерев'яні лопати, кирки, сокири, ломи, каменосічні молотки та тачки. На кінець літа 1825 року було в основному завершено прокладку дороги з Сімферополя до Алушти.

Петро Васильович Шипілов отримував розпорядження з будівництва дороги безпосередньо від Михайла Семеновича Воронцова: «…я вважаю за потрібне, аби Ви на початку зими 1825 року перевели працюючий батальйон до Ялти та зайнялися терміново прокладенням дороги від цього селища до Байдарів…». Але лише 20 червня 1826 року Шипілов розпочав будівництва ділянки дороги від Ялти в бік Байдарів і далі до Балаклави, де працювало до 670 осіб. Значно пізніше, з 15 травня 1832 року, приступили до прокладки дороги від Алушти до Ялти, а з 16 лютого 1834 року почалися роботи на зустрічному напрямку. По одній роті Модлінського полку працювало в Нікіті та Ялті. Пізніше піхотний батальйон Модлінського полку удостоївся особистої подяки імператора Миколи І.

У 1830-ті роки до будівництва дороги стали долучати вільнонайманих робітників і поселян. Неврожайні та голодні 1833 і 1834 роки у Криму змусили місцевих обивателів і прибулих для заробітку з сусідніх губерній найматися на дорожні роботи, адже російський уряд гарантував видачу хліба замість грошей, а іноді й того й іншого для підтримання місцевих мешканців. У квітні 1834 року на будівництві було найнято 255 найманих робітників і 397 поселян.

Будівництво дороги на Південному березі Криму зі складним рельєфом і твердим або сипучим ґрунтом давалося з особливим напруженням сил. 23 квітня 1834 року від гарячки помер Петро Васильович Шипілов. Важка праця, холод, незручність життя в татарських будинках призводили до частих хвороб, а іноді й до смерті серед солдатів і робітників.

Новим керівником будівництва було призначено інженер-майора саперних військ Славича. За розпорядженням Михайла Семеновича Воронцова, який очікував прибуття до Криму імператора Миколи І восени 1837 року, дорогу в околицях Ялти було в основному завершено в серпні місяці. Ялту та Південний берег з Севастополем вона з'єднала лише в 1840-ві роки. Прикрасою дороги стала Байдарська брама, споруджена в 1843 році, обеліск на пам'ять про Шипілова біля Ангарського перевалу та три фонтани, один з яких було влаштовано біля станції Місхор. І зараз біля автобусної зупинки «Верхній Місхор» на фонтані зберігається чавунна плита з написом: «Фонтан цей збудовано на пам'ять другого батальйону 40-го Єгерського полку, що будував цю дорогу».

Нова південнобережна дорога, шосована камінням, дозволила прискорити освоєння узбережжя. Через те, що шосе було влаштовано вище існуючої здавна прибережної дороги, то древня дорога в місцевих мешканців отримала назву Нижньої, зберігаючи її дотепер.

За достатньо короткий час Південний берег Криму покрився фруктовими та виноградними садами, парками, тут отримало розвиток виноробство. Власників землі в 20-30-ті роки XIX сторіччя в Ялті та околицях ставало дедалі більше. Частина з них мала значні за розмірами ділянки, які прагнули перетворити не стільки на дохідні землі, скільки на місце для відпочинку душі та насолоди красою та природою. Великим землевласником на Південнобережжі був Феодосій Дмитрович Ревеліоті, командир Балаклавського батальйону, що тривалий час здійснював охорону кримського узбережжя та контролював порядок. Йому належав один з будинків у Ялті на березі моря, а також землі в Кучук-Ламбаті, Лівадії, Верхній і Нижній Ореандах, Алупці, виноградні плантації в Лімені, власником яких він, імовірно, був з кінця XVIII — початку XIX сторіччя.

Поповнювався й національний склад місцевого населення. Крім греків, татар і російського дворянства до благодатної землі навколо Ялти потягнулися караїми, євреї, німці, французи, швейцарці тощо, які в основному представляли купецький стан. Вони принесли з собою частинки своєї культури, свої специфічні знання й особливі вміння.

Ялта почала забудовуватися гарними будинками, готелями, торговельними крамницями та трактирами. Нове будівництво в Ялті, так же, як в інших місцях Південного берега, часто, поки це було можливо, відбувалося за рахунок розбирання на каміння існуючих раніш середньовічних будівель. У 1836 році один з мандрівників так описував свої враження: «Хто був у Ялті в 1828 році та після і бачив десяток трохи помітних землянок, тому буде важко повірити, що це — та сама Ялта… Два десятки двоповерхових будинків, красива церква та гавань скоро дадуть Ялті ще кращого вигляду». У 1835 році в Ялті було вже 30 будинків, а в 1837 році (у рік приїзду імператора Миколи І) — 38 будинків.

Одна з усіх нових будівель Ялти була особливо гарною та значущою. Це церква в ім'я Святого Іоанна Златоуста, що увінчала Полікурівський пагорб, біля підніжжя якого лежала Ялта.

І в минулих сторіччях, і в XIX столітті більшість мешканців маленької Ялти були християнами; церква — важливий атрибут їхнього життя. Але декілька десятків років нечисленні ялтинські мешканці не мали храму, адже попередній зруйнували турки. Найближча діюча церква знаходилася на відстані 1 км в селищі Аутка, яке з 1828 року вважалося військовим, а його мешканці — військовослужбовцями.

Ауткінська церква була маленькою, богослужіння в ній велися грецькою мовою, а її парафіяни, в основному греки, — не лише мешканці Аутки, але й Ялти. Ця обставина не лишилася без уваги генерал-губернатора, графа Михайла Семеновича Воронцова. У 1823 році, в перший же рік своєї служби в Новоросії, він замовив проект церкви для Ялти молодому архітектору італійського походження, що мешкав в Одесі, Джорджо Торрічеллі (1801—1843). Імовірно, проект не задовольнив графа та не був реалізований.

У 1833 році Джорджо Торрічеллі — головний архітектор Одеси, знаходячись під впливом творчості англійського архітектора Едуарда Блора, творця вигляду алупкінського палацу графа Воронцова, розпочав проектування храму Іоанна Златоуста в Ялті. П'ять незвичних, шестигранних бань-цибулин, пінаклі, вікна, що за формою повторюють абрис фасаду; витончена дзвіниця, що за висотою значно перевершує саму церкву — все в неоготичному декорі храму полонило зір.

Місце для будівництва обрали значно вище того, де знаходилася попередня церква та монастир. Закладення храму робили в присутності митрополита Гаврила в 1835 році. Гроші виділяли зі скарбниці, а керівництво роботами доручили казенному архітектору Карлу Івановичу Ешліману, який, імовірно, став і автором внутрішнього оздоблення храму. Досі зберігся проект іконостаса церкви Іоанна Златоуста, виконаний Ешліманом. Освячення церкви, збудованої в 1836 році за найвищим повелінням, відбулося лише у вересні 1837 року. Вона виявилася не лише ошатною, але й дуже просторою, вміщувала набагато більше парафіян, ніж мешкало тоді в Ялті. До початку ХХ сторіччя церква Іоанна Златоуста залишалася головним собором Південнобережжя.

За ініціативою графа Михайла Семеновича Воронцова в Ялті було збудовано морський порт. Все почалося в 1824 році з обстеження Південнобережжя від мису Айя до Феодосії, яке провів за завданням головного командира Чорноморського флоту та портів віце-адмірала Олексія Самойловича Ґрейґа, що виконував прохання графа, капітан II рангу Микола Дмитрович Критський з 34-го флотського екіпажа міста Севастополь. Склавши звіт, звернув увагу на дві бухти: біля села Гурзуф і біля Ялти, де можна збудувати кам'яний мол з пристанню. «…Бухта поблизу села Ялта розташована посередині Південнобережжя, і з усіх боків ідуть до цього села та бухти гірські стежки перевалами з передгір'я та степових районів Криму, і це село може слугувати осередком південної торгівлі… Якщо від мису Ялта (Кілсе-Бурун) збудувати кам'яний мол завдовжки 45 сажнів (98,85 метри), то закрита бухточка може слугувати укриттям від шторму та для відстоювання в зимовий період до 50 кораблів…».

До будівельного комітету Таврійської губернії поступило декілька проектів кам'яного молу для Ялти, п'ять з яких розробив Петро Васильович Шипілов. Схвалення отримав один з його проектів.

У квітні-травні 1828 року близько 50 кріпаків графа Воронцова розпочали обтісування кам'яних блоків з сірого вапняку, що заготовили в каменоломнях Гаспри, Масандри та Дерекоя. Ще декілька десятків кріпаків доставляли блоки та пиляли колоди з кримського лісу. Мис Ялта став своєрідним будівельним майданчиком, але через нестачу коштів будування молу так і не розпочалося.

Справа зрушила після найвищого наказу від 6 лютого 1829 року, що вводив спеціальний збір для місцевого населення, так званий «татарський збір», у розмірі 1,5 рублів з душі. Нововведення дозволило фінансувати будівництво дороги, громадське будівництво на Південному березі Криму, влаштування пароплавного сполучення, утримання Нікітського ботанічного саду тощо. Підписаний через декілька дні новий указ зазначав: «Їх Імператорське Величчя Микола І виказує свою волю про влаштування в містечку Ялта Таврійської губернії кам'яного молу та при ньому пристані».

Першості на новому конкурсі проектів молу восени 1832 року були віддані так же, як і раніше, розробкам інженер-підполковника Петра Васильовича Шипілова. Контракт на височайше затверджене будівництво з обов'язком завершити роботи за три з половиною роки було підписано в червні 1833 року купцями першої гільдії: з Євпаторії — Ароном Беремовичем Пашпуловим, з Полтави — Василем Борисовичем Зеленським.

Перший камінь у підмурок молу було закладено 1 серпня 1833 року. Таврійський цивільний генерал-губернатор дійсний статський радник Олександр Іванович Казначеєв так описував цю подію: «Першого серпня на мисі Ялта, біля будівлі митниці та будівлі кордонної варти зібралися робітники-будівельники, солдати та мешканці села Ялта та інших навколишніх сіл, маєтків, дач, приїхали підрядники, купці з гостями та прибув генерал-губернатор Новоросійського краю граф Михайло Семенович Воронцов з графинею та особи, що супроводжували його. Прибув я також у супроводі деяких посадових осіб. Священик освятив початок і закладання першого каменю-блока у кам'яний мол».

Щоденний нагляд над виконанням робіт з улаштування молу здійснював інженер-поручик Альбрант, всі інженерні роботи та щотижневий контроль здійснював до кінця своїх днів Петро Васильович Шипілов. Море не раз вмішувалося в хід будівельних робіт, завдаючи руйнування молу, що висився над його поверхнею лише трохи більше, ніж на 1,5 метри. Після штормів споруду виправляли, а завершили будівництво в 1837 році.

Але задовго до цієї події, турбуючись про розвиток торгівлі та про мандрівників, Михайло Семенович Воронцов зайнявся організацією пароплавного сполучення Чорним і Азовським морями. У липні 1828 року планувалося відкриття пароплавного рейсу по неділях між Одесою й Євпаторією з заходженням до містечка Ялта. Перший рейс щойно збудованого в Миколаєві пароплава «Одеса» був оголошений на 22 липня, але відбувся на декілька днів пізніше. У ті роки, пароплав, що виплив з Одеси, знаходився в дорозі до Ялти близько доби. У 1828 році «Одеса» лише двічі припливала до Ялти.

Через декілька років на витончено влаштованому та обладнаному в Англії пароплаві «Петро Великий» генерал-губернатор Михайло Семенович Воронцов здійснив плавання до берегів Криму, улюбленого Південнобережжя, у супроводі 22-гарматного корвета «Іфігенія». Тим же літом 1835 року було встановлено регулярну навігацію «Петра Великого» на лінії Одеса-Керч з заходженням до Ялти та Феодосії. Для захисту місцевого населення від можливих епідемій поруч з пристанню в Ялті за проектом Костянтина Івановича Ешлімана збудували карантинну заставу зі шпиталем. З'явилася й митниця.

Ті, хто хоч раз бачив чарівність Ялти, та й усього Південнобережжя, неодмінно прагнули повернутися сюди знову. Тому найбільша кількість пасажирів з головного чорноморського порту — Одеси — відправлялася до Ялти. Аж до серпня 1837 року пасажирів пароплавів, що стояли на рейді в ялтинській бухті, що не мала молу, доставляли на берег шлюпками та баркасами.

Наближався вересень 1837 року, коли Південний берег Криму мав намір відвідати імператор Микола І.

З усіх містечок створеної в 1802 році Таврійської губернії, яких було не більше 10, лише Ялта за декілька десятиріч пережила всі ті особливі переміни, про які говорилося вище. Вони й визначили її подальшу долю.

У вересні 1837 року оновлена Ялта готова була зустріти сановитих гостей. Імператор Микола І з дружиною, імператрицею Олександрою Федорівною, 19-річним спадкоємцем престолу, цесаревичем Олександром Миколайовичем, донькою великою княжною Марією Миколаївною й іншими особами в колясках і верхи проїхали з Севастополя через Бахчисарай та Сімферополь. Далі новою південнобережною дорогою повз Алушту — до Гурзуфу, а потім до маєтку Воронцових Масандра. Як і всі мандрівники, вони зачарувалися краєвидом Ялти з одного з поворотів масандрівської дороги.

День 17 вересня став історичним для Ялти. Рано вранці імператор з імператрицею та дітьми були присутніми на молебні в церкві Іоанна Златоуста, освяченої напередодні, а потім з Полікурівського пагорба єдиною вулицею спустилися до Ялти, де в митному будинку графом Воронцовим був влаштований сніданок для сановитих осіб. Дружина графа Єлизавета Ксаверівна пригощала макаронами по-італійськи. Подали легке іскристе біле вино з воронцовських підвалів. Імператор, перебуваючи у захваті від побачених у Ялті та на Південнобережжі перемін, і зачарований величною картиною південної природи, з келихом у руках проголосив Ялту повітовим містом і випив за її процвітання. Потім на мапі власноруч окреслив землі, передбачені для Ялти, і дав вказівку графу Михайлу Семеновичу Воронцову й архітектору Костянтину Івановичу Ешліману розробити та скласти план міста.

19 вересня на військовому пароплаві «Північна зірка» під командуванням відомого флотоводця головнокомандувача Чорноморського флоту та портами адмірала Михайла Петровича Лазарева імператор Микола І з ялтинського рейду відбув до Керчі й далі на Кавказ, до Гагрів, перебуваючи «назавжди доброзичливим» до графа Михайла Семеновича Воронцова за відмінно-корисне служіння батьківщині.

Але скільки людської праці та сил витрачено, або з такою легкістю було ухвалено важливе для Ялти рішення!

Будучи ще вчора містечком з 6 десятинами землі, Ялта нараховувала 36 будинків, мала 2 трактири та 224 мешканця. Єдина та головна вулиця являла собою частину старої прибережної поштової дороги (нині вулиця Рузвельта, частина вулиць Свердлова, Дражинського та Толстого). Можливо, ця вулиця називалася Єлизаветинська, як згадував флігель-ад'ютант імператора Миколи І Сергій Анатолійович Юр'євич. Таку назву вулиця Ялти могла отримати ще раніше, коли в 1825 році нею в гості до Воронцова до Алупки проїжджав імператор Олександр І. Ім'я Єлизавета носила дружина імператора, а також дружина графа Воронцова.

Документ, що офіційно закріпив статус Ялти, було підписано імператором Миколою І у Петербурзі 23 березня 1838 року. Це був Указ Урядовому Сенату «Про заснування в Таврійській губернії нового повіту під назвою Ялтинського», що зазначав: «…З частини нинішнього Сімферопольського повіту, що містить в собі, крім власне так званого Південного берега Криму, три по цей бік гір волості та грецькі селища, скласти новий повіт під назвою Ялтинського, перейменувавши містечко Ялта на місто». Один екземпляр указу було відправлено до Ялти, де зберігався аж до 1920 року. Лише в 1912 році виявили, що первісний текст не було виконано належним чином.

Наприкінці XIX сторіччя на тому місці, де імператор проголосив Ялту містом, на приватні кошти було встановлено капличку, в 30-ті роки XX сторіччя її зруйнували, а наприкінці сторіччя відновили. Сьогодні каплиця та мармурова дошка на її стіні нагадуються мешканцям і гостям Ялти про той історичний день 17 вересня 1837 року.

Так, крок за кроком, Ялта від майже вимерлого поселення йшла шляхом утвердження за нею титулу «перлини Південнобережжя й усього Криму».