Відкрити головне меню

Історико-географічний регіон — одне з основних понять регіоналістики історичної — галузі знань, що в рамках сучасної комунікативно-культурної парадигми досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональних ідентифікацій. Цей теоретичний конструкт дає змогу науковцям, по-перше, досліджувати той чи інший регіон – певний "територіальний соціум" – в історико-культурному контексті, а по-друге, реконструювати регіональні соціуми, що існували в минулому. Він також сприяє узгодженню різних методів ідентифікації соціопросторових утворень, пошуку відповідностей між історично-етнографічними та етнокультурними регіональними одиницями (історико-культурні ареали, історичні та етнографічні краї, історичні та етнічні землі тощо), уточненню кордонів етнічних територій, врахуванню історичної об'єктивної мінливості адміністративно-територіальних поділів і суб'єктивної мінливості регіональних означень у суспільній свідомості.

Одним із завдань реконструкції І.-г.р. є створення наукового міждисциплінарного апарату для дослідження процесів регіоналізації соціумів, регіональних ідентифікацій, групових стимулів поведінки, напрямів колонізаційних процесів, міграцій. Простеження еволюції І.-г.р. створює ґрунт для дослідження просторово-часових параметрів функціонування територіальних спільнот на кожному історичному етапі, систем природокористування і господарської організації, регіональних особливостей світосприймання, способів самоорганізації місцевих громад.

Термін "історико-географічний регіон" у понятійному арсеналі історичної регіоналістики почав уживатися порівняно недавно. Протягом майже всього 20 ст. функції основного операціонального поняття для характеристики територіальної організації соціумів виконувало поняття "край", яке і досі є базовим у краєзнавстві. Це поняття, виявилося, однак, малопридатним для визначення історичних змін кордонів "територіальних соціумів", тому воно й було замінене більш точним у цьому сенсі терміном, що може вживатися також для характеристики культурно-історичного потенціалу новітніх територіальних комплексів, складові частини яких були свого часу підпорядковані різним державам. При виділенні тих чи ін. І.-г.р. враховуються: характер розселення тамтешніх мешканців і способи освоєння ними території, ступінь збереженості ними комплексів традиційної культури й особливості їхнього менталітету. Підставою для виокремлення таких регіонів є наявність у тих чи інших територіальних утворень: а) ознак, які характерні саме для цих територій; б) внутрішніх регіональних елементів та системних зв'язків між ними. В основу ретроспективної регіоналізації кладуться природно-географічні (ландшафтоутворюючі), економічні, політичні, етнічні ознаки. Насамперед беруться до уваги відмінності в соціально-економічному й політичному розвитку, територіальній організації, правовій, політичній, соціонормативній культурі, мовні та конфесійні орієнтації.

Історико-географічні регіони УкраїниРедагувати

Сучасний регіональний поділ України на Західну, Східну, Центр і Південну лише приблизно відображає ту її територіальну структуру, яка склалася історично. Ретроспективну регіоналізацію в Україні утруднює не тільки відсутність усталених універсальних методів ідентифікації соціопросторових утворень, але й розмитість кордонів українських етнографічних територій, різнорівневість історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць. Тому поділ на історико-географічні регіони є досить варіативним і залежить від комбінацій і пріоритетів застосовуваних для потреб тих чи ін. досліджень критеріїв типологізації. Такими критеріями можуть бути:
1) цивілізаційно-політичний (за належністю певних територій до різних цивілізаційних систем і політичних утворень);
2) політико-адміністративний (відповідно до офіційних меж територіальних одиниць, визначених адмін. поділом);
3) культурно-етнічний (з поділом на етнічні українські землі та зони міграційного й колонізаційного заселення);
4) конфесійний (на основі виділення територій з переважанням представників тієї чи іншої конфесії) тощо.

Як правило, в основу історико-географічного поділу кладеться комплексний принцип, що враховує як природні, господарські, так і історичні та політико-адм. чинники. Кордони історико-географічних регіонів не збігаються як із сучасним адм.-тер., так і з традиційним історико-ландшафтним чи етнографічним поділом. З огляду на мінливість регіональних меж у сусп. свідомості і в адм.-тер. поділах історикові частіше доводиться орієнтуватися насамперед на ті критерії районування, які були прийняті на тому чи ін. історичному етапі і використовувалися тогочасною офіційною статистикою чи історіографією.

Більшість українських істориків 19 – поч. 20 ст. в питанні визначення регіональної структури українських теренів дотримувалася умовного укрупненого поділу українських земель на Правобережну Україну, Лівобережну Україну, Слобідську Україну та Південну Україну. Щодо нечасто вживаного й розмитого поняття "Західна Україна", то ним охоплювалися разом із Галичиною також Поділля, Волинь, Побужжя; остаточно воно усталилося лише після 1921 на означення українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Інтерес до проблем української етнічної території, який особливо зріс під час української революції 1917–1921, спонукав істориків до моделювання більш подрібненого поділу. Так, М. Грушевський, розробляючи проект нового районування території Української Народної Республіки (1918), виокремлював 30 українських земель: Київ з околицями, Древлянська земля (див. Древляни), Волинь, Погорина, Болоховська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров'я, Помор'я, Одеса, Низ, Січ, Запорожжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина (див. Сіверська земля), Чернігівщина, Переяславщина (див. Переяславська земля), Посем'я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків.

С.Рудницький виділяв 16 земель: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Підгір'я, Розточчя й Підляшшя, Полісся, Волинь, Поділля, Покуття й Бессарабія, Правобережна Гетьманщина, Лівобережна Гетьманщина, Слобожанщина, Донеччина, Чорноморська низина, Крим, Українське Підкавказзя.

Системно поєднавши геогр., екон., політ. та етнічний підходи, В.Кубійович поділив укр. етнічні території на 16 історико-географічних країв: Карпатська Україна, Галичина, Буковина, Волинь, Холмщина й Підляшшя, Поділля, Київська земля, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Одещина, Дніпровщина (Запоріжжя), Донеччина, Крим, Кубань, Східне Передкавказзя.

Сучасний підхід до історико-географічного районування тер. України ґрунтується на дослідженні процесів зародження, формування й розселення укр. етносу із урахуванням етапів його розвитку в умовах тривалої бездержавності та в складі різних неукр. державних утворень. Беручи за основу традиційну схему районування, сучасна історична наука вводить додаткові рівні поділу тер. на історико-географічні зони (чи землі), у складі яких можуть виділятися історико-географічні краї. Узагальнена схема регіоналізації України найчастіше є такою:

1) Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля);
2) Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина і Підляшшя);
3) Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина); Слобідська Україна (Харківщина, Сумщина);
4) Південна Україна (Запорожжя, Причорномор'я, Приазов'я, в т. ч. Донеччина, Буджак, Бессарабія, Крим).

Методологічну базу для вдосконалення ретроспективного історико-регіонального поділу України створюють підходи, запропоновані в рамках "нової локальної історії", "регіональної герменевтики" та екогомології. "Нова локальна історія" обстоює погляд на І.-г.р. не лише як на освоєну в процесі тривалої еволюції територію, а як на складову частину територіального і духовного соціуму, що має досить чіткі кордони й відносно цілісну інфраструктуру свого життєзабезпечення. "Регіональна герменевтика" зосереджується на тлумаченні текстів як продуктів певної культурної традиції, прокладаючи шлях до більш точного відтворення ментальних особливостей локальних спільнот. Екогомологія фокусує увагу на залежності фізичного і психічного розвитку людини в тих чи ін. ареалах від антропогенно-техногенних впливів.

Джерела та літератураРедагувати