Ісик Іван Васильович

Ісик Іван Васильович;
	Солдат
Загальна інформація
Народження	20 січня 1984; Дрогобич
Смерть	14 вересня 2014 (30 років); Луганськ; (тортури)
Поховання	Дрогобич
Громадянство	Україна
Псевдо	«Львів», «Кухар»
Військова служба
Роки служби	2014
Приналежність	Україна
Вид ЗС	Сухопутні війська
Рід військ	Територіальна оборона
Формування	«Айдар»
Війни / битви	Війна на сході України Бої за Луганський аеропорт;
Нагороди та відзнаки
	Орден «За мужність» ІІІ ступеня Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту»
	Орден «За мужність» ІІІ ступеня Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту»

Іва́н Васи́льович І́сик (20 січня 1984 — 14 вересня 2014) — солдат Збройних сил України, військовик 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».

Життєпис ред.

Народився 20 січня 1984 року в місті Дрогобич. Мав польські коріння (його мати, Ольга, народилася в польській родині, частина членів якої живе в польському Саноку)^[1]. Закінчив дрогобицьку спеціалізовану школу № 2. У Вищому професійному училищі № 19 м. Дрогобича здобув професію кухаря-кондитера.

Брав участь у Революції Гідності, від рідні це приховував, волонтер в січні-березні 2014-го.

У часі війни доброволець, з кінця липня — кухар, номер обслуги, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар», псевдо «Львів».

Засідка під Веселою Горою, полон та загибель ред.

5 вересня російські диверсанти здійснили атаку із засідки на бійців 2-ї роти батальйону біля села Весела Гора. До колони вийшли люди з українським прапором, коли машини зупинилися, по них відкрили вогонь із засідки з кулеметів. У машину, в якій їхав Іван, потрапив снаряд — вона вибухнула. З'ясувалося, що на блокпості були російські неонацисти ДШРГ «Русіч», відомі своєю схильнистю до садизму. Поранених добивали пострілами. З 28 бійців зведеного підрозділу 24 БТрО “Айдар”, що брали участь у описаних подіях, вижило лише четверо. Іван був п’ятим, хто залишився живим. Того дня він отримав мінно-вибухову травму та термічні опіки 30% поверхні тіла.

Терористи знімали на відео допит важко пораненого Івана: на цим шокуючим відео видно лежачого Івана з вирізаним на лівій щоці восьмипроменевим коловоротем (символ ДШРГ «Русіч»). Ймовірно, коловорот вирізав російський неонацист Ян Петровський. Іван прохав про допомогу, але терористи, не надаючи жодної медичної допомоги та незважаючи на прохання про допомогу, зокерема, воду і знеболюючі засоби, продовжували випитувати інформацію про батальйон, принижуючи та погрожуючи йому розстрілом. Допит, який було знято на відео, ймовірно, проводив засновник і командир «русічей», російський воєнний злочинець і неонацист Олексій Мільчаков.^[2]

Іван Ісик з важкими опіками потрапив до полону. Через кілька днів у проросійських медіа з’явилось відео з луганської лікарні: британський псевдожурналіст Грем Філіпс упродовж 15 хвилин допитує важко пораненого Івана, той гідно й спокійно відповідає на провокативні запитання ^[3]. Через декілька днів після інтервʼю Ісика, ймовірно, викрали з госпіталю. Помер внаслідок тортур 14 вересня 2014 р. Лише через місяць волонтери змогли повернути тіло Івана. Як згодом встановила судово-медична експертиза, Іван мав опіки 70 % тіла, отримані внаслідок катувань. Розтин, проведений українськими лікарями, показав, що його внутрішні органи були вирізані, а пізніше зашиті назад в його тіло. В горлі знайшли шматок українського прапора, а в шлунку – фрагменти мозку ^[1].

17 жовтня похований в місті Дрогобич, Алея Слави кладовища. 16-17 жовтня в Дрогобичі оголошено днями трауру.

Без Івана лишилася донька Ольга 2005 р. н.

Нагороди та вшанування ред.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно)
почесний громадянин Дрогобича (посмертно)

22 грудня 2014 року в Дрогобичі на фасаді будівлі Вищого професійного училища № 19 (вулиця Михайла Грушевського, 59), відкрито меморіальну дошку Олегу Ушневичу, Ігорю Борису та Івану Ісику.^[4]