Смоктуновський Інокентій Михайлович

радянський і російський актор театру і кіно
(Перенаправлено з Інокентій Смоктуновський)

Іноке́нтій Миха́йлович Смоктуно́вський (при народженні — Смоктунович[1]; 28 березня 1925, село Тетяновка, Томська губернія — 3 серпня 1994, Москва) — радянський і російський актор театру і кіно. Герой Соціалістичної Праці (1990). Народний артист СРСР (1974). Лауреат Ленінської премії (1965) за фільм «Гамлет». Учасник Німецько-радянської війни.

Інокентій Михайлович Смоктуновський
рос. Иннокентий Михайлович Смоктуновский Редагувати інформацію у Вікіданих
Гвардії сержант Інокентій Смоктунович
Ім'я при народженнірос. Иннокентий Михайлович Смоктунович Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився28 березня 1925(1925-03-28)
Тетянівка (Томська область), Анастасьєвське сільське поселення (Шегарський район), Шегарський район, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер3 серпня 1994(1994-08-03) (69 років)
Кубинка, Одинцовський район, Московська область, Росія Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняНоводівичий цвинтар Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьросіянин
Громадянство СРСР
 Росія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьактор, актор театру, кіноактор Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materКрасноярський драматичний театр імені Пушкіна Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладВеликий драматичний театр імені Георгія Товстоногова, Norilsk Polar Drama Theater named after Vladimir Mayakovskyd, Московський художній театр і Московський художній театр імені Антона Чехова Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки діяльності19461994
IMDbID 0810550
Автограф
Нагороди та премії

CMNS: Інокентій Михайлович Смоктуновський у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Образи, які створив Смоктуновський на сцені — князь Мишкін[ru] у Великому драматичному театрі, цар Федір Іванович в Малому, чеховський Іванов і Порфирій Головльов[ru] у МХАТі — увійшли до «золотого фонду» російського театрального мистецтва[2][3].

Смоктуновського називали першим інтелектуальним актором радянського кінематографа; найкращі свої ролі він зіграв у фільмах «Солдати», «Дев'ять днів одного року», «Гамлет», «Чайковський», «Дамський кравець» і в ліричній комедії Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля»[2][4].

Життєпис

ред.

Інокентій Смоктуновський народився в селі Тетянівка Томської губернії (нині Шегарський район Томської області); був другим з шести дітей у родині Михайла Петровича Смоктуновича (1899—1942) і Ганни Якимівни Махньової (1902—1985)[5].

Існує версія, що Смоктуновичі (пол. Smoktunowicz) походять із давнього роду волинських шляхтичів і були заслані в Сибір за участь у повстанні 1863 року[6][7]; однак за свідченням самого актора, його прадід не був ні шляхтичем, ні поляком, і сам він по крові білорус. В одному з інтерв'ю Смоктуновський розповідав про свого прадіда Миколу Смоктуновича (біл. Смактуновіч): «Він служив єгерем у Біловезькій пущі та 1861 року вбив зубра. Хтось доніс, і його заслали в Сибір, разом з усією сім'єю».

У 1929 — 1930-х роках батька і діда Інокентія Смоктуновського розкуркулено і репресовано. Дід Смоктуновського по матері, купець Яким Степанович Махньов, тримав магазин. Його розкуркулено, заарештовано окрвідділом ОДПУ СРСР у 1930 році, засуджено за «контрреволюційну повстанську діяльність» (стандартне звинувачення тих років) на 10 років виправно-трудових таборів і розстріляно в травні того ж року. Дід не був реабілітований до 1989 року. Батько актора Михайло Смоктунович був мельником. Його розкуркулили, засудили на рік позбавлення волі та три роки висилки. Його звинувачували в «експлуатації робочої сили» і продажу хліба за завищеною ціною. Дядька актора, Григорія Петровича Смоктуновича, розстріляли 1937 року в справі про «створення кадетсько-монархістської організації»[8].

Томський краєзнавець Віктор Нілов, який займався дослідженням життя І. Смоктуновського, впевнений, що з цієї причини актор під час війни змінив прізвище, щоб приховати своє походження і той факт, що його родичі були репресовані. «З таким фактом у життєписі він не потрапив би в жоден московський театр, не зіграв би ні Леніна, ні Гамлета і не потрапив би в кіно…»[8]. Сам же актор казав, що змінив прізвище через немилозвучність.

Дитинство

ред.
 
Кеша Смоктунович (ліворуч) з братом Володьою і тіткою Надією Петрівною Чернишенко

1929 року сім'я Смоктуновичів, рятуючись від голоду, покинула село. Не бажаючи йти в колгосп і рятуючись від репресій, батьки Інокентія переїхали спочатку до Томська, потім до Красноярська, де жила рідна сестра батька, Надія Петрівна, — голодного 1932 року, не маючи власних дітей, вона взяла до себе на виховання Інокентія і його брата Володимира[9]. Сім'я Смоктуновського так голодувала, що брат незабаром помер, а Інокентій змушений був красти на ринку, щоб вижити[8]. Батько, обдарований неабиякою фізичною силою, працював вантажником у красноярському порту[ru]. З початком Німецько-радянської війни його призвали в армію, воював у складі 637-го стрілецького полку й у серпні 1942 року пропав безвісти[10], як з'ясувалося пізніше, загинув[11].

У 14 років Інокентій Смоктуновський вперше потрапив у театр — Красноярський драматичний театр ім. О. С. Пушкіна; багато років по тому він розповідав про перший побачений спектакль: «Тепер я вже розумію, що це було просто погано за смаком, але тоді вийшов вражений… Напевно, я був дуже добрим глядачем або в мені вже тоді заговорило єство: потрапив додому»[12]. Ще раніше, у шостому класі, почав займатись у шкільному драмгуртку, яким керував актор Синіцин. Однак після першої ж публічної вистави «Пропозиції» Антона Чехова, у якій Смоктуновський грав Ломова, його з гуртка вигнали.

Війна

ред.

Коли батько пішов на фронт, Смоктуновський змушений був допомагати сім'ї: він навчався у фельдшерсько-акушерському училищі, потім перейшов на курси кіномеханіків, після завершення яких, 1942 року, працював у розміщеній у Красноярську військовій частині й шпиталі при ній. Того ж року вступив статистом у Красноярський драматичний театр; багато років по тому актор зізнався в одному зі своїх інтерв'ю, що навчився підробляти театральні квитки: купувати квитки кожного дня не було жодної можливості, а жити без театру він уже не міг.

У січні 1943 року Смоктуновського призвали в армію і направили в Київське піхотне училище, яке тоді було в Ачинську. У серпні того ж року в терміновому порядку його відправили без присвоєння офіцерського звання[13] рядовим на фронт, на поповнення 75-ї гвардійської стрілецької дивізії[13].

На посаді зв'язкового штабу 212-го гвардійського полку цієї дивізії він брав участь у боях на Курській дузі, у форсуванні Дніпра, у битві за Київ. За те, що під вогнем противника вбрід через Дніпро доставляв бойові донесення в штаб 75-ї дивізії, його нагородили першою медаллю «За відвагу»[13][14][15]. Але цю медаль Смоктуновський отримає лише через 49 років, на сцені Художнього театру, після вистави «Кабала святош»[16].

У грудні 1943 року під Києвом Смоктуновський потрапив у полон, місяць провів у таборах для військовополонених у Житомирі, Шепетівці, Бердичеві. 7 січня 1944 року втік з полону[17], і протягом місяця його переховувала у своєму будинку українська сім'я. «Можливо, саме тут, — напише пізніше Раїса Беньяш[ru], — де з ризиком для власного життя люди повернули життя знесиленому солдатові, вперше дізнався Смоктуновський справжню ціну людяності»[18]. Зв'язок з членами цієї родини Смоктуновський зберігав до кінця життя[19]. У тому ж будинку він познайомився із заступником командира партизанського загону Кам'янець-Подільського з'єднання, до якого і вступив у лютому 1944 року.

У травні партизанський загін об'єднався з 318-м гвардійським стрілецьким полком 102-ї гвардійської стрілецької дивізії[ru][20]. З цим полком, на посаді командира відділення роти автоматників, гвардії молодший сержант Смоктунович брав участь у визволенні Варшави; як сказано в наказі про нагородження, за те, що в боях при прориві оборони противника в районі села Лорцен 14 січня 1945 року його відділення одним з перших увірвалося в траншеї противника і знищило при цьому близько 20 німців, його нагороджено другою медаллю «За відвагу»[21]. Війну Смоктуновський закінчив у Грефесмюлені[22].

Театр. До Мишкіна

ред.

Демобілізувавшись у жовтні 1945 року, Інокентій Смоктуновський повернувся до Красноярська; не маючи ні певної мети, ні підтримки, спочатку мав намір вступити до Лісотехнічного інституту[ru], але старий приятель по шкільному драмгуртку повідомив, що місцевий театр організував студію: «Будемо вести легке, приємне, веселе, безтурботне життя»[23]. Через тридцять років, у зеніті слави, Смоктуновський скаже: «Було в моєму житті багато всякого: і поганого і прекрасного. Одного тільки не було і, напевно, ніколи не буде — легкості та безтурботності».

Хоча Смоктуновський втік з німецького полону, сам факт перебування в полоні відгукнувся у післявоєнні роки: як «неблагонадійний», він отримав «мінус 39» — заборону на проживання в 39 найбільших містах. Після недовгого навчання в студії при Красноярському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна (1945—1946), «не пізнавши навіть азбучних істин акторської професії», він набирався досвіду в тих краях, далі яких не засилали[24]: у 1946—1951 роках виступав на сцені Норильського Заполярного театру драми[ru], в якому служили переважно ув'язнені Норильлагу, серед них Георгій Жжонов; саме тут, у Норильську, в розпал «боротьби з космополітизмом», на вимогу директора театру йому довелося змінити прізвище[25], — 1966 року Смоктуновський підпише Лист 25 діячів культури і науки[ru] Леоніду Брежнєву проти реабілітації Сталіна[26].

1952 року актор переселився до Махачкали, де служив у Російському драматичному театрі, в 1953—1954 роках жив у Сталінграді і виступав на сцені місцевого Театру ім. М. Горького[ru]. За ці роки йому довелося зіграти Бєлогубова в «Прибутковому місці[ru]» О. Островського і навіть Хлєстакова[ru], двічі — в Махачкалі і в Сталінграді[27][28]. Римма Маркова, яка бачила його Хлестакова, багато років по тому казала: «Шкода, що пізніше Смоктуновський практично не грав комедійні ролі, він міг робити це блискуче»[29].

У Москві

ред.

Мріючи про театр вищого рівня, на початку 1955 року Смоктуновський, за порадою Римми і Леоніда Маркових[30], вирушив до Москви, показувався чи не у всіх столичних театрах, але жоден не зацікавив. «Він був не потрібен, — писав Смелянський[ru], — і по справедливості: „ментальність“ артиста була надзвичайно непридатною для репертуару тієї пори. Йому не було кого грати. Високий, худий, з прозорими блакитними очима і світлим, трохи кучерявим волоссям, з якимось чарівно-дивним голосом, яким він ніби не керував, переляканою, обережною „тюремною“ пластикою… Артист з такими даними був безнадійний для тих п'єс, що визначали репертуар».

Зрештою Смоктуновського прийняли на позаштатну роботу з оплатою за вихід, в Театр ім. Ленінського комсомолу, але й там ролей він практично не мав і через кілька місяців перейшов до Театру-студії кіноактора. Знімався на кіностудії «Мосфільм» у масовках, 1956 року зіграв перші невеликі ролі — у фільмах «Вбивство на вулиці Данте» і «Як він брехав її чоловікові»; нарешті його помітив режисер Олександр Іванов[ru], який запросив нікому не відомого актора на неепізодичну роль Фарбера у фільмі «Солдати» за повістю Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда[ru]».

За свідченням самого актора, залишаючи Сталінград, він сказав колегам: «Якщо про мене не почуєте через п'ять років, займатимусь іншою справою»[31]. Головну роль свого життя, яка різко змінила його долю, Інокентій Смоктуновський одержав завдяки щасливому збігові обставин: у 1957 році Георгій Товстоногов запросив з Таллінна режисера В. Я. Ланге для постановки «Ідіота[ru]» у Великому драматичному театрі; на роль князя Мишкіна[ru] був призначений Пантелеймон Кримов, актор настільки ж талановитий, як і недисциплінований; не прийшовши на першу репетицію, він вичерпав терпіння Товстоногова, який його звільнив[32]; іншого актора на цю роль у трупі ВДТ не знайшлося, і Ланге повернувся до Таллінна. Через деякий час призначений на роль Рогожина Євген Лебедєв порекомендував Товстоногову Смоктуновського, з яким разом знімався у фільмі «Шторм»; побачивши актора в ролі Фарбера, Товстоногов запросив його до ВДТ і тепер уже сам узявся за постановку вистави[32].

Після Мишкіна

ред.

Робота над роллю йшла вкрай важко: «Такої муки в роботі, таких труднощів, — казав актор, — я й припустити не міг»[33]. Але після прем'єри «Ідіота», що відбулася 31 грудня 1957 року, Інокентій Смоктуновський «прокинувся знаменитим»; дивитися виставу з незвичайним князем Мишкіним люди приїжджали з усіх кінців Радянського Союзу[34]. Як зазначала А. Варламова, після знаменитих статей Віссаріона Бєлінського про Павла Мочалова в ролі Гамлета важко було згадати інший випадок, коли б критика зафіксувала і проаналізувала чи не кожен момент існування актора на сцені[35]. І. Соловйова[ru] і В. Шитова описали простий прохід Мишкіна—Смоктуновського з однієї куліси в іншу перед закритою завісою, що став однією з вершин ролі: «Високий і слабкий, сутулий і надзвичайно витончений, з якимись надто легкими руками, з ходою, щемливо боязкою і водночас щемливо рішучою, князь Мишкін йшов у іноземній своїй сукні, в товстих черевиках, з вузликом, зав'язаним у клітчату хустку. Беззахисний, по-дитячому привітний, строгий, він вступав у це петербурзьке життя, корисливе і лихоманкове, ніс сюди, ясний і безпорадний, світло своєї душі»[36]. Цей Мишкін був для радянського театру абсолютно новим героєм, якого вимагала «відлига»[24].

За свідченнями очевидців, Смоктуновський з першої ж появи на сцені, у вагоні поїзда, який повертав його героя в Росію, переконував глядачів у тому, що Мишкін Достоєвського — «такий і іншим бути не може»[37]. Згодом багато — і театральних критиків, і режисерів, і колег-акторів — називали спектакль Товстоногова найсильнішим театральним потрясінням у своєму житті. «Це був прорив, вибух, перехід у нову якість не лише ленінградського театру, але й усієї нашої сцени», — писав про «Ідіота» десятиліття по тому А. Смелянський[38]. Сам же Смоктуновський про цю виставу казав: «Я зіграв її двісті разів, і якщо б мені довелося зіграти її ще стільки ж, я б і сам залишився хворою людиною»[39]. Тепер актора навперебій запрошували в кіно — найкращі режисери Радянського Союзу; саме його хотів бачити в ролі Андрія Болконського Сергій Бондарчук[40].

Після прем'єри «Ідіота» Смоктуновський прокинувся не просто знаменитим, але «генієм»[41], між тим на сцені ВДТ йому доводилося грати Дзержинського в погодінських «Кремлівських курантах[ru]» і Сергія Серьогіна в «Іркутській історії» Олексія Арбузова, яка схематично відтворювала конфлікт «Ідіота»[42]. Партнер по сцені, Павло Луспекаєв, зазначив тоді ж, що грати Смоктуновський може і має лише в класиці[43]. Серьогіна, на думку критика, він зіграв «блідо і нецікаво», і причиною невдачі стало інтуїтивне неприйняття середнього рівня, вище якого ні його герой, ні сама п'єса не піднімалися[42][44]. «Він став боятися наступної ролі, — писала завліт ВДТ Діна Шварц[ru], — У нього з'явилися власні проблеми, не знайомі нікому в театрі… Ніхто не хотів замислюватися — а чи не зіграє Смоктуновський наступну роль гірше, ніж Мишкіна»[45].

Відхід з ВДТ

ред.

Ролей, які більше відповідали його можливостям, актор став шукати на стороні — у кінематографі, що в підсумку призвело до конфлікту з художнім керівником театру; так, через зйомки він на три тижні запізнився до початку репетицій «Горя від розуму», де мав грати Чацького[46]. Наприкінці 1960 року, зігравши лише п'ять разів «Іркутську історію», Смоктуновський покинув ВДТ[34].

Згодом його спроби повернутися до цього театру, — а він дуже хотів зіграти Чацького, — не увінчалися успіхом: Товстоногов не прощав зради[34][47]. Євген Лебедєв, упродовж десятиліть пов'язаний з Товстоноговим і дружбою, і спорідненістю, свідчив: «Георгій Олександрович дуже переживав відхід Смоктуновського, але в нас був принцип — хто пішов з театру, той вже не повертався»[48]. Лише на час відновлення в 1966 році вистави «Ідіот», спеціально для гастролей в Англії та Франції, його ненадовго запросили у ВДТ — як гастролера. Записаний на фонограму голос Смоктуновського звучав як текст від автора у виставах Товстоногова «Піднята цілина» (1964) і «Ревізор» (1972), але, виявившись змушеним вибирати між театром і кінематографом, актор вибрав кіно, хоча без театру, як з'ясувалося дуже скоро, жити не міг[49], — і аж до 1973 року на сцену не виходив.

У цей період Смоктуновський зіграв цілу низку кіноролей, що принесли йому всесоюзну славу, а в подальшому і визнання за кордоном; серед них Ілля Куликов у фільмі Михайла Ромма «Дев'ять днів одного року», Гамлет в однойменному фільмі Григорія Козінцева, Юрій Дєточкін у «Бережись автомобіля», Чайковський у фільмі Ігора Таланкіна[ru] (сценарій написано спеціально для Смоктуновського[50]); роль Порфирія Петровича у фільмі Льва Куліджанова «Злочин і кара» 1971 року відзначено Державною премією РРФСР[ru][51][52]; Гамлета Смоктуновського Британська кіноакадемія відзначила номінацією на свою престижну премію BAFTA — за найкращу чоловічу роль[ru].

Як зазначала Є. Горфункель, список ролей, не зіграних через зайнятість в інших фільмах або через хворобу очей, яка змусила Смоктуновського на два роки покинути кінематограф (після зйомок у Рязанова), не менш солідний: крім Андрія Болконського, це і Каренін, і Хлудов у «Бігу» О. Алова і В. Наумова, і Борис Годунов, і Гойя у К. Вольфа[ru], і Сірано де Бержерак[2] А для якихось ролей вже було безнадійно згаяно час: Куліджанов, готуючись до зйомок «Злочину і покарання», запропонував Смоктуновському на вибір Свидригайлова або Порфирія Петровича. Оскільки Свидригайлов міг стати повторенням пройденого, актор віддав перевагу незрозумілому йому самому Порфирію й невдовзі пошкодував про це: «Як не билися ми… вишукуючи контрастні ритми, які так легко пропонував Достоєвський у цьому образі, на жаль, виявити їх я не зміг»[53]. Грати людину, чия самобутність у «переливчастості», виявилося несподівано важко, і Смоктуновський в процесі зйомок неодноразово казав у серцях: «От треба було мені дати зіграти Раскольникова — там би я знав, що робити»[54].

Малий театр і МХАТ

ред.

Повернення на сцену. «Цар Федір Іванович»

ред.

1971 року Інокентія Смоктуновського запросили в Малий театр спеціально на роль царя Федора в трагедії Олексія Толстого, яка стала однією з найвидатніших його акторських робіт. Про цю роль, коронну для російських трагіків, Смоктуновський мріяв давно: колись поставити «Царя Федора» він пропонував Товстоногову; наприкінці 60-х Владлен Давидов намагався під Смоктуновського відновити трагедію Толстого в МХАТі, але зміна художнього керівництва, яка відбулася 1970 року, змусила відкласти питання на невизначений час[55]. Борис Равенських, художній керівник Малого театру, за постановку «Царя Федора» взявся на прохання свого улюбленого актора — Віталія Дороніна[ru], але, дізнавшись із преси, що Смоктуновський мріє про цю роль, не побоявся образити Дороніна заради того, щоб Федора зіграв саме Смоктуновський.

Великий актор — це актор, саме перебування якого на сцені стає фактом мистецтва... Його поведінка відзначена особливою притягальною грацією. Вона свідчить про неповторність, винятковість його художньої природи. Тому точно він сьогодні грає чи ні, в ударі чи не в настрої — не настільки важливо. Все одно від нього очей відвести неможливо. Як від Смоктуновського.

А. Шапіро[56]

В його Федорі не було ні «жалюгідної недоумкуватості», про яку писав Карамзін, ні «морального безсилля», в якому Толстой бачив трагічну провину свого героя, не було нічого від «блаженного», і навіть слова про подаровані цісарем шість мавп, що зазвичай були підтвердженням його слабоумства, у Смоктуновського несподівано наповнювалися іронічно-драматичним змістом[57]. Трагедія Федора—Смоктуновського, який з рідкісною природністю поєднував в собі простоту і винятковість, була, за словами Б. Тулінцева, трагедією «чистого розуму», який у виставі Равенських піддавався жорстокому випробуванню дійсністю — і зазнавав поразки"[58][57]. «Смоктуновський, — писала М. Рахманова, — грає… зі всією проникливістю, з лякаючою майже достовірністю осягнення самого єства „останнього в роді“, приреченого царя. Інакше кажучи, трагедію особистості, але настільки глибокої та неповсякденної, що перед душевним скарбом його героя дрібними здаються і проникливий розум Годунова, і недалекоглядна, хоча й щира прямота Івана Шуйського»[59].

Цей єдиний спектакль Смоктуновський грав до 1976 року, коли на запрошення Олега Єфремова перейшов до МХАТу ім. М. Горького.

З Єфремовим у МХАТі

ред.

На новій сцені Смоктуновський дебютував наприкінці 1976 року в головній ролі в чеховському «Іванові[ru]». Своїми враженнями від цього дебюту Анатолій Ефрос поділився в книзі «Професія: режисер»: «Смоктуновський грає „Іванова“ надзвичайно глибоко. Власне, на нього тільки й дивишся в цій мхатівській виставі. Він більше мовчить, а говорять інші, але це не має значення, бо вже ж справді, його мовчання — золото… Він так чує кожну фразу партнера, так бачить кожен його жест. Його обличчя непомітно змінюється від кожної чужої фрази або жесту. Іноді в залі й сам починаєш майже фізично відчувати, що на сцені відчуває цей Іванов»[60]. При цьому Смоктуновський «в слові» сподобався режисерові менше: він ніби пояснював словами своє мовчання, і слова виявлялися біднішими[60].

Тут, як колись у ВДТ, йому доводилося грати ролі, зшиті не на його зріст, — у «Кремлівських курантах» М. Погодіна, «Так переможемо!» М. Шатрова… Але й цю неминучу повинність надолужували Порфирій Головльов[ru], Дорн у «Чайці», Войницький і Серебряков у «Дяді Вані» Чехова. Після розколу МХАТу в 1987 році Смоктуновський залишився з Єфремовим у театрі, що дістав назву МХТ ім. А. П. Чехова. Смоктуновський і Єфремов, які створили блискучий дует ще 1966 року у фільмі «Бережись автомобіля», в останні роки з неприхованим задоволенням грали разом в «Кабалі святош» Михайла Булгакова (Єфремов — Мольєр, Смоктуновський — Людовик XIV) і «Можливій зустрічі» П. Барца (Смоктуновський — Бах, Єфремов — Гендель)[61].

Про те, чим був Смоктуновський особисто для Олега Єфремова і для його театру, розповідав Анатолій Смелянський[ru]: «Відхід Смоктуновського був одним з тих ударів, від яких не відновитися. Він займав особливе місце в Художньому театрі: поки він був поруч, було відчуття порядку, якоїсь акторської ієрархії, якщо хочете. Всі розуміли своє місце і становище, бо була точка відліку. Граючи зі Смоктуновським востаннє у виставі „Можлива зустріч“ Пауля Барца… керівник МХАТ, мені здавалося, відчував просту радість, яка так рідко навідує його в останні роки. …Життя Художнього театру змінилося з відходом Інокентія Смоктуновського, мистецтво Єфремова змінилося. Треба було будувати театр, але вже без Смоктуновського. Борг і хрест залишилися, а радість, здається, зовсім пішла»[62].

В кіно і на телебаченні

ред.

Завжди впізнаваний голос Інокентія Смоктуновського звучав за кадром у багатьох ігрових і документальних фільмах, зокрема в «Дзеркалі» Андрія Тарковського, де він озвучив роль головного героя, впродовж всього фільму залишається за кадром[63]. Він дублював Чапліна у фільмах «Вогні рампи» і «Король у Нью-Йорку»; багато працював на радіо і на телебаченні — як актор і як читець; його театральний репертуар доповнили ролі, зіграні в телевізійних виставах — «Зима тривоги нашої» Рози Сироти[ru], «Вишневий сад» Леоніда Хейфеца[ru], «Цезар і Клеопатра» Олександра Бєлінського[ru] та інших[64].

1965 року на питання, чому він віддає перевагу — театрові чи кінематографові, Смоктуновський відповідав: «І те, і інше дороге моєму серцю, але ось винести подвійний тягар воно не в змозі»[65]. У 60-х роках актор вибрав кіно, в 70-х — театр. Після повернення на сцену він як і раніше багато знімався, у найвизначніших радянських режисерів, включаючи Сергія Герасимова і Сергія Бондарчука, при цьому частіше в невеликих, а часом і необов'язкових ролях; але й серед епізодичних ролей були такі захопливі, як Плюшкін в «Мертвих душах» і Мойсей Мойсейович в «Степу»[66].

Кінематографісти не забували про Смоктуновского навіть у ті роки, коли в Росії не знімали майже нічого; але вибір став набагато біднішим, і зніматися доводилося головним чином заради заробітку[67]. Найбільш значною роллю останніх років став Ісаак у фільмі Леоніда Горовця «Дамський кравець», відзначений 1990 року «Нікою» як найкраща чоловіча роль, найвідомішою — кримінальний авторитет Гіля «Принц» у фільмі Віктора Сергєєва[ru] «Геній», «людина, психіка якої певно похитнулась», за визначенням самого актора[68]. Остання кінороль Смоктуновського — полковник Фрілей у фільмі «Вино з кульбабок», роль, яку він не встиг озвучити[69].

Інокентій Смоктуновський помер 3 серпня 1994 року в підмосковному санаторії, де лікувався після інфаркту, і став першим російським актором, якого в останню путь проводжали оплесками, точніше — овацією[70]. У Росії в той час таке прощання ще не було звичним, багатьох воно вразило, когось навіть шокувало, інші ж прийняли як належне те, що унікального актора і проводжають не так, як усіх: «Цього останнього дня, — написала Н. Барабаш, — у Інокентія Михайловича все було як завжди»[3]. Церемонія прощання пройшла 6 серпня 1994 року у МХАТі ім. Чехова, а після відспівування в церкві Воскресіння Словущого[ru] на вулиці Неждановій[ru] актора поховали на Новодівочому цвинтарі (ділянка № 10).

Сім'я

ред.

У 1950 році одружився з радянською акторкою Риммою Биковою. Шлюб тривав до 1955 року.

Недовге і безплідне в творчому сенсі перебування Інокентія Смоктуновського в Театрі ім. Ленінського комсомолу зіграло вирішальну роль в його приватному житті: тут у 1955 році він познайомився з працівницею пошивного цеху художницею по костюмах Суламіф'ю Михайлівною (Шламітою Хаймівною) Кушнір, уродженою Хацкелевич (1925, Єрусалим — 2016, Москва)[25][71], дочкою відомої письменниці на ідиші Шири Горшман; вітчимом її від 1930 року був художник Мендл Горшман (1902—1972)[72]. «Людина високої організованості, і внутрішньої, і художницької, — казав про Суламіф Михайлівну актор Ленкому Всеволод Ларіонов, — вона його виховала і стала на все життя і дружиною, і матір'ю»[73]. У березні 1956 року в них народилася дочка, названа Надією, але у вересні того ж року вона померла[74].

Син Філіп, який народився 1957 року — перекладач науково-фантастичної літератури[75]. Дочка Марія (народилася в 1965 році) стала балериною, працює в Музеї МХАТу[76]. Внучка — Анастасія Смоктуновська (нар. 1982), актриса Московського драматичного театру п/р Армена Джигарханяна[77].

Творчість

ред.

Оцінки критиків і режисерів

ред.

1959 року Наум Берковський[ru] у статті, присвяченій товстоноговському «Ідіотові[ru]», назвав Інокентія Смоктуновського актором інтелектуального стилю, який вміє об'єднати жест, міміку і позу з «грою душі»[78]. Зазначивши, що цей сценічний стиль має свою традицію, втілену в таких іменах, як Павло Орленєв[ru] — перший виконавець ролі Федора Івановича, Сандро Моїссі[ru] та Михайло Чехов, Берковський поспішив застерегти: «З боку критики було б нескромністю самовільно прирівнювати молодого актора до прославлених імен минулого… У Смоктуновського все попереду, він сам доведе, яке місце належить йому посідати в театрі»[78].

На театральній сцені і в кінематографі акторові довелося грати ролі найрізноманітніші, об'єднувала їх — князя Мишкіна та Іудушку Головльова, Гамлета і Юрія Дєточкіна — насамперед яскраво виражена інтровертність. Щодо фільму «Солдати», в якому Смоктуновський вперше звернув на себе увагу, І. Соловйова[ru] і В. Шитова писали в 1966 році:

  В обставинах війни, де окремішність начебто неможлива і дивна, герой Смоктуновського… мав якусь органічну осібність, окремість свого існування. Це й стало визначальним для всіх без винятку ролей, які зіграв актор: дивовижно видна окремість його героїв, яка не підлягає простим поясненням.

Герої Смоктуновського завжди товариські, завжди дуже контактні, сама їхня інтонація завжди... шукає відгуку. І попри це все люди, яких він зіграв, притягують і тривожать нас потаємною цілісністю свого внутрішнього ядра... І якщо глядач на питання, чим йому подобається Смоктуновський, відповідає, як правило: «своєю чарівністю», - відповідь ця і правильна і неправильна. Чарівність Смоктуновського не в акторському шармі, якого у нього майже немає, а ось у цій, такій рідкісній навіть для сучасного екрану чарівності складного, чарівності окремого, яке виявляється щоразу складним і невичерпним... У цьому розгадка тієї дивної на перший погляд обставини, що вершинами його ролей стають часом мовчазні проходи або хвилини удаваної бездіяльності[79]

 
Він приваблює тим, що в ньому горить якийсь внутрішній світ, я інакше це не можу назвати. Він вражає мене загадковістю свого творчого процесу - його не можна пояснити. З ним не можна працювати, як з іншими акторами, його не можна підпорядкувати логікою, йому треба дати жити...

Г. Козинцев[80]

Такий мовчазний прохід запам'ятався критикам, зокрема, у фільмі «Дев'ять днів одного року» — коли Ілля Куліков один з'являвся в спорожнілому тунелі, і глядачі не бачили його обличчя, не чули голосу, але в його ході було все[81].

Гамлет, якого зіграв Смоктуновський у фільмі Григорія Козинцева, — меланхолійний, рефлексивний, витончений і разом з тим для самого актора він був насамперед борцем — «за людське в людині»[82]. Критики дорікали Смоктуновському в тому, що для його Гамлета не існує «бути чи не бути?», і сам актор казав, що не вважає знаменитий монолог (у фільмі він скорочений) кульмінацією ролі, як не вважає і самого Гамлета людиною, яка вагається і сумнівається; герой Шекспіра бачився йому і сильним, рішучим, наділеним «величезною душевної волею і розумової енергією», його трагедія була трагедією знання, а не сумніву, і дороговказом для нього стали слова Віссаріона Бєлінського: Гамлет — це ти, це ми, це я, це все[83]. Гамлету Смоктуновського, зазначав критик, вистачило б і волі, рішучості відразу помститися за батька, і бариться він тому, що думка його не лише про Клавдія[6][84]. «Якщо можна максимально наблизити до нас шекспірівського героя, — писала Майя Туровська, — Смоктуновський робить це»[85].

Роль, що була до нього «коронною» в багатьох прославлених акторів, включаючи Лоуренса Олів'є і Михайла Чехова, принесла Смоктуновському широке міжнародне визнання, її високо оцінили і глядачі, і критики, і навіть колеги-актори[86][84], однак сам Смоктуновський залишився незадоволений як своєю роботою, так і режисерським трактуванням трагедії[25][87]. Він взагалі рідко бував задоволений собою; за свідченням Белли Єзерської[ru], наприкінці життя з-поміж двохсот ролей, зіграних у театрі і кіно, Смоктуновський лише десять вважав абсолютно вдалими: «Навіть „Царя Федора Івановича“, якого критика віднесла до його шедеврів, він не вважає успіхом»[88].

У 60-х роках акторові нерідко дорікали в тому, що у всіх своїх ролях він так чи інакше повторює князя Мишкіна, — Раїса Беньяш[ru] вже тоді вважала таку думку найбільшою помилкою: «Ліричну схвильованість, органічну інтелігентність, інтелектуальну витонченість, загостреність моральних завдань, підвищену чутливість у сприйнятті навколишнього — все, що становить невід'ємну частину творчої особистості Смоктуновського, багато хто приймає за особисте надбання князя Мишкіна»[89]. Насправді Смоктуновський, бувши актором характерним, як ніхто інший, вмів залишатися самим собою в різних ролях[90][91]; у 58 років вперше отримавши пропозицію зіграти персонаж «яскраво негативної сутності» — Іудушку Головльова, «виродка», який душить все живе навколо себе, вбиває марнослів'ям[92], Смоктуновський спочатку сприйняв цю пропозицію як образу; але, припустивши, що в кожному є хоч крапля такого Іудушки, він знайшов цю краплю і в собі, — і Порфирій Головльов став однією з найкращих його ролей[93]; за свідченням О. Смелянського, «острах брав від того, в які схованки заглянув артист»[94].

Судячи з того, які ролі нерідко пропонували Смоктуновському в кіно, режисерам здавалося, що цей актор може все, зокрема і витягнути на собі відверто слабкий фільм; насправді, і це не раз відзначали критики, він набагато сильніше, ніж пересічні актори, потребував якісної драматургії[42][95]; його найвищі досягнення пов'язані переважно з класичним репертуаром, в сучасному йому часом гостро бракувало об'ємності характеру; особливо в кіно, де неповторність особистості, за словами актора, часто намагаються підмінити «зовнішньою ефектністю, несподіваними ракурсами»[96].

Фільм «Нічний гість» представлений І. Соловйовою і В. Шитовою як «Ідіот», написаний не Достоєвським, а Ганею Іволгіним — у повній відповідності з тим, як він у романі тлумачить цілі та мотиви Мишкіна: і безсрібництво, і чуйність до ближнього у героя Смоктуновського — Пал Палича — перетворювалися на витончені способи вимагання. Відзначений критиками «дар окремості» в незграбно-повчальному фільмі Володимира Шределя, немов глузуючи зі Смоктуновського, використано для доведення того, що складних людей насправді не буває і будь-яку складність можна розкласти на кілька простих і підленьких складових. І хоча актор, як зазначав Б. Тулінцев, укрупнив персонаж, надавши йому ледь не містичного сенсу[97], подолати неповноцінність сценарію йому не вдалося.

Разом з тим в кіно «візитною карткою» Смоктуновського, не меншою мірою, ніж Гамлет, став Юрій Дєточкін у ліричній комедії Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля», де він знову продемонстрував майстерність занурення в образ, ще раз зігравши Гамлета, але вже не як Смоктуновський, а як посередній актор самодіяльного театру[57]. Після його відмови — через зайнятість і втому — Рязанов пробував на цю роль багатьох прекрасних акторів, але комусь, як от Леоніду Куравльову, попри всю достовірність і правдивість, не вистачало дивацтва, «такого легкого зсуву мізків», хтось, як Олег Єфремов, майстерно зображував Дєточкіна, але не був ним і тому справляв враження «вовка в овечій шкурі»[98]. Все зійшлося у Смоктуновському, включаючи природне дивацтво: «Він прийшов на екран сам, як особистість, — писав Рязанов. — Його своєрідна людська індивідуальність дала той ефект одивнення характеру Дєточкіна, якого я міг тільки бажати. Цього неможливо було досягти жодними акторськими кривляннями, прийомами, хитрощами»[98].

І за життя, і після смерті Інокентія Смоктуновського нагороджували найвищими епітетами, які тільки можна було знайти в російській мові, він був не лише «генієм», але й «першим, найпершим артистом Росії»[99], — Олег Єфремов, який не зміг говорити на панахиді, навіть після відходу відмовлявся називати його «великим»: «великих» було багато, Смоктуновський для Єфремова був один.

Театральні роботи

ред.

Норильський Заполярний театр драми і музичної комедії[ru]

Дагестанський державний театр драми імені М. Горького

Сталінградський обласний театр імені М. Горького[ru]

Театр-студія кіноактора

  • 1955 — «Біля небезпечної межі» В. Любимова — Невстигаючий
  • 1955 — «Анджело» В. Гюго — Апафесто
  • 1955 — «Як він брехав її чоловікові» Б. Шоу — Генрі
  • 1955 — «Машенька» О. М. Афіногенова — Віктор Туманський
  • 1955 — «Останні» М. Горького — Петро[100]

Великий драматичний театр імені Горького

Державний академічний Малий театр Росії

МХАТ і МХТ імені Чехова

Антреприза Н. Шлезінгера (США)

Роботи на телебаченні

ред.

Роботи на радіо

ред.
 
Герої фільму «Гамлет» — Анастасія Вертинська (Офелія) та Інокентій Смоктуновський на поштовій марці СРСР 1966 року

На радіо Інокентій Смоктуновський як читець записав глави з роману І. А. Гончарова «Обломов», «Ідіота» Ф. М. Достоєвського і «Дон Кіхота» М. Сервантеса, уривки з «Євгенія Онєгіна» і «Бориса Годунова» А. С. Пушкіна; повністю записав казки А. С. Пушкіна і його повісті «Капітанська дочка» і «Хуртовина», повість А. П. Чехова «Чорний чернець», казки Р. Х. Андерсена, оповідання І. С. Тургенєва, Р. Мопассана, К. Паустовського, Акутагави і Р. Бьолля, а також вірші Ф. Шіллера, Р. Рільке, Б. Пастернаку, А. Т. Твардовського[102]. Як актор зіграв у радіовиставах:

Фільмографія

ред.
Рік заголовок Роль
1956 ф Вбивство на вулиці Данте житель села
1956 кор Як він брехав її чоловікові Генрі
1956 ф Солдати Фарбер
1957 ф Поруч з нами Андрій Корольов
1957 ф Шторм Муромцев
1958 ф День перший В. О. Антонов-Овсієнко
1958 тф Нічний гість Пал Палич
1959 ф Ненадісланий лист Сабінін
1960 ф До майбутньої весни Алексей Ручьёв
1961 ф Високосний рік Геннадій Купріянов
1961 ф Дев'ять днів одного року Ілля Куликов
1962 тф Моцарт і Сальєрі Моцарт
1963 ф Якщо покличе товариш Шаталов
1964 ф Гамлет Гамлет
1965 ф На одній планеті В. І. Ленін
1965 ф Останній місяць осені текст від автора
1966 ф Бережись автомобіля Юрій Дєточкін[ru]
1966 ф Перший відвідувач В. І. Ленін
1966 ф Маленький принц текст від автора
1968 тф Перше кохання Петро Васильович
1968 ф Ступінь ризику Олександр Кириллов
1968 ф Живий труп «Геній»
1969 ф Злочин і кара Порфірій Петрович
1969 ф Чайковський Петро Ілліч Чайковський
1970 ф Дядя Ваня Іван Петрович Войницький
1971 тф Їхали в трамваї Ільф і Петров пасажир
1972 кор Ніч на роздум Ім'я персонажа не вказане
1972 ф Приборкання вогню К. Е. Ціолковський
1973 ф Москва — Кассіопея В. О. О. (виконувач особливих обов'язків)
1974 ф Виконання бажань Дмитро Бауер
1974 ф Дочки-матері Вадим Антонович
1974 ф Романс про закоханих трубач
1974 ф Підлітки у Всесвіті В. О. О. (виконувач особливих обов'язків)
1974 ф Дзеркало текст від автора
1974 мф Чапля і журавель текст від автора
1975 ф Зірка привабливого щастя Іван Богданович Цейдлер[ru]
1975 ф Вони воювали за Батьківщину хірург
1975 ф Довіра губернатор Фінляндії Бобриков
1975 док Російський народний театр закадровий текст
1976 ф Вибір мети Франклін Делано Рузвельт
1976 ф Анна і Командор Вадим Петрович, драматург
1976 тф Фантазія Дмитро Санін
1976 кор Коли йдуть сніги текст від автора
1976 кор У горах моє серце містер Козак
1976 тф Дні хірурга Мішкіна Пахом Григорович
1977 тф Легенда про Тіля Карл V
1977 ф Принцеса на горошині Король-батько
1977 ф Степ Мойсей Мойсейович
1977 ф У четвер і більше ніколи Іван Модестович, вітчим Сергія
1977 ф Вороги Захар Бардін
1977 мф Старий будинок читає казку Г. К. Андерсена
1977 мф Я до вас лечу спогадом… читає вірші та прозу О. С. Пушкіна
1978 ф Оксамитовий сезон комісар
1978 ф Осінні дзвони читає казку О. С. Пушкіна
1979 ф Бар'єр Антоній Манєв
1979 ф Москва сльозам не вірить Смоктуновський (камео)
1979 мф Про цуцика цуцик (озвучування)
1979 тф Маленькі трагедії Сальєрі («Моцарт і Сальєрі»); Барон («Скупий лицар»)
1980 мф І з вами знову я… озвучування
1981 кор Коріння трави читає текст
Рік заголовок Роль
1981 мф Руки Траванкора, що говорять закадровий текст
1981 ф Народжені бурею старий граф
1981 кор Жарт? Гросс
1981 ф Здоровань голос Здорованя
1981 мф Халіф-лелека[ru] халіф
1982 тф Знову я відвідав… читає вірші О. С. Пушкіна
1982 тф Крадіжка Старкуетер
1982 тф Пікова дама Чекалинський
1983 ф Двоє під однією парасолькою Тіль
1983 ф Пізнє кохання Герасим Порфирійович Маргаритов
1983 мф Шлях у вічність читає вірші корейської класичної поезії в перекладі А. Ахматової
1983 ф Пробудження генерал Гіппіус
1983 ф Унікум Сан Санич
1983 тф Цей фантастичний світ. Випуск 7 капітан
1983 тф Болдінське безсоння авторський текст і вірші О. С. Пушкіна
1984 док Сивий Урал закадровий текст
1984 тф Мертві душі Плюшкін
1985 тф Діти сонця Протасов
1985 ф Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда доктор Джекіл
1985 ф Русь споконвічна імператор Юстиніан
1985 ф Сестра моя Люся текст від автора
1986 док Академік Лаврентьєв закадровий текст
1986 мф Геракл у Адмета[ru] старик
1986 ф Остання дорога барон Геккерн[ru]
1986 тф Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона: Двадцяте століття починається лорд Томас Беллінджер, прем'єр-міністр Англії
1987 ф Без сонця барон
1987 тф Гардемарини, вперед! кардинал Флері[ru]
1987 ф Загадковий спадкоємець Василь Григорович Єрихонов
1987 ф Наприкінці ночі Зайферт
1987 ф Очі чорні Модест Петрович, міський голова
1987 ф Перша зустріч, остання зустріч полковник контррозвідки
1988 ф Чорний коридор Микола Іванович Єчевін, вчитель історії
1989 тф Серце не камінь Потап Потапич Каркунов
1989 ф Повернення Ходжи Насреддіна закадровий текст
1989 ф Під небом блакитним... Соболєв-старший (озвучування)
1990 док Грибне полювання закадровий текст
1990 ф Пастка для самотнього чоловіка татуньо Мерлуш
1990 ф Дамський кравець Ісаак, дамський кравець
1990 ф Мати губернатор
1991 ф Діна Бардов
1991 ф Геній кримінальний авторитет «Принц»
1991 тф Справа Муромцев
1991 тф Справа Сухово-Кобиліна Петро Костянтинович Муромський
1991 ф Лінія смерті Убі
1991 ф Облога Венеції інквізитор
1991 тф Іван Федоров, або Одкровення Іоанна Першодрукаря цар Іван IV Грозний
1991 док На Іличі осінньому закадровий текст
1992 ф Золото[ru] дон Дієго
1993 ф Вбивця слідчий
1993 ф Хочу в Америку письменник
1993 ф Час Мераба закадровий текст
1993 кор Витоки закадровий текст
1993 ф Мрійниця Карл Федорович
1994 тф Посвячення в кохання[ru] текст від автора
1994 ф Біле свято професор Грег
1994 ф Зачаровані дегустатор
1995 ф Вино з кульбабок полковник Фрілей (роль озвучив Сергій Безруков)[100]

Озвучування

ред.
  1. 1976 — Двадцять днів без війни — В'ячеслав (роль Миколи Гринька)
  2. 1977 — Я боюся — суддя Канчедда (роль Ерланда Джозефсона)
  3. 1981 — Небезпечний вік — Наркіс Михайлович Родімцев (роль Юозаса Будрайтіса)
  4. 1984 — Поїздка до Індії — професор Годбоул (роль Алека Гіннесса)
  5. 1991 — Віват, гардемарини! — король Пруссії Фрідріх (роль Паула Буткевича[ru])
  6. 1993 — рекламні ролики серії «Всесвітня історія, Банк Імперіал[ru]» — «Петро I», «Тамерлан»

Нагороди та звання

ред.

Пам'ять

ред.
  • У Санкт-Петербурзі, на будинку, де він жив у 1958—1971 роках (Московський пр., 75) встановлена меморіальна дошка.

Примітки

ред.
  1. В архівах знайдено документи про розстріли і репресії рідних актора Інокентія Смоктуновського, який змінив прізвище. Архів оригіналу за 5 лютого 2019. Процитовано 8 лютого 2019.
  2. а б в Горфункель Е. И. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-210-00180-6.
  3. а б Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 356—357.
  4. Соловьёва, Шитова, 1966, с. 222—237.
  5. Гереб А. (2000, № 47). Иннокентий Смоктуновский: Воспоминания в саду, или Фотографии из актёрского альбома. Октябрь 1993 г. [стенограмма беседы]. «Киноведческие записки». Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 8 березня 2011.
  6. а б {{{Заголовок}}}.
  7. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 7.
  8. а б в newsru.com. В архивах найдены документы о расстрелах и репрессиях родных актера Иннокентия Смоктуновского, сменившего фамилию. Архів оригіналу за 5 лютого 2019. Процитовано 8 лютого 2019.
  9. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 8—9.
  10. Список военнослужащих, пропавших без вести по Шегарскому району. ОБД «Мемориал». Архів оригіналу за 20 серпня 2012. Процитовано 19 серпня 2012.
  11. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 14—15.
  12. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 11—12.
  13. а б в г Чернявский А. (19 июля 2005). Служили в роте два бойца: Александр и Иннокентий. «Тихоокеанская звезда». Архів оригіналу за 3 лютого 2012. Процитовано 20 листопада 2011. [Архівовано 2012-11-28 у Archive.is]
  14. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 16.
  15. Смоктунович Иннокентий Михайлович 1925 г.р. Люди и награждения. «Подвиг народа». Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 11 травня 2015.
  16. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 318.
  17. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 17.
  18. Беньяш, 1966, с. 76.
  19. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 19—20.
  20. Справка из Центрального архива Министерства обороны РФ. ОБД «Мемориал». Архів оригіналу за 20 серпня 2012. Процитовано 19 серпня 2012.
  21. Смоктунович Иннокентий Михайлович 1925 г.р. Люди и награждения. «Подвиг народа». Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 11 травня 2015.
  22. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 24.
  23. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 26.
  24. а б Смелянский, 1999, с. 26.
  25. а б в Как Смоктунович стал Смоктуновским // Актёрские тетради Иннокентия Смоктуновского / Егошина О. В. — М. : ОГИ (Объединённое Гуманитарное Издательство), 2004. — 192 с. — ISBN 5-94282-127-5. Архівовано з джерела 12 травня 2013
  26. Письма деятелей науки и культуры против реабилитации Сталина. Социальная история отечественной науки: XX век // Институт истории естествознания и техники им. С. И. Вавилова РАН (официальный сайт). Архів оригіналу за 18 серпня 2012. Процитовано 16 серпня 2012. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |publisher= (довідка)
  27. Беньяш, 1966, с. 77.
  28. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 384.
  29. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 35.
  30. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 44.
  31. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 42.
  32. а б Старосельская Н. Д.[ru]. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-235-02680-2.
  33. Демидова А. С. {{{Заголовок}}}.
  34. а б в Старосельская Н. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-235-02680-2.
  35. Варламова А. .
  36. Соловьёва, Шитова, 1966, с. 228.
  37. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 77—98.
  38. Смелянский, 1999, с. 53.
  39. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 98.
  40. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 330.
  41. Старосельская Н. Товстоногов. — Москва : Молодая гвардия, 2004. — С. 167—168. — ISBN 5-235-02680-2.
  42. а б в Тулинцев Б. Иннокентий Смоктуновский // Театр : журнал. — М., 1975. — № 3. — С. 57.
  43. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 89.
  44. Старосельская Н. Товстоногов. — Москва : Молодая гвардия, 2004. — С. 188—189. — ISBN 5-235-02680-2.
  45. Цит. по: Старосельская Н. Товстоногов. — Москва : Молодая гвардия, 2004. — С. 191—192. — ISBN 5-235-02680-2.
  46. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 101.
  47. Рецептер В. Э. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-475-00096-4.
  48. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 100.
  49. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 101—103.
  50. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 189.
  51. Смоктуновский Иннокентий: Одухотворённость образа. Телеканал «Культура». 23 марта 2005. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 20 березня 2011. [Архівовано 2010-06-16 у Wayback Machine.]
  52. Шигарева Ю. (24 березня, 2010). Иннокентий Смоктуновский. Князь из Татьяновки. «АиФ». Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 19 квітня 2011.
  53. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 181—182.
  54. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 182—183.
  55. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 196—199.
  56. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 315.
  57. а б в Тулинцев Б. .
  58. Велехова Н. А.[ru]. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-7805-1017-2.
  59. Рахманова М. .
  60. а б Эфрос А. В. {{{Заголовок}}}. — Т. 2. Профессия: режиссёр.
  61. Смелянский, 1999, с. 202—203.
  62. Смелянский, 1999, с. 203—204.
  63. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 386.
  64. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 388—391.
  65. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 176.
  66. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 284—286.
  67. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 348.
  68. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 289—290.
  69. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 349—350.
  70. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 352—353, 356—357.
  71. Погорелова А. (2 октября 2016). Вдова Иннокентия Смоктуновского Суламифь скончалась на 92-м году жизни. Кино. Актуальные новости. Архів оригіналу за 9 лютого 2019. Процитовано 2 жовтня 2016.
  72. Школьник Л. (10 апреля 2007). «Шаровая молния» по имени Шира Горшман. «Еврейский журнал». Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 20 березня 2011.
  73. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 49.
  74. Могила Наденьки Смоктуновской на Останкинском кладбище [Фото]. «Где дремлют мёртвые…»: авторский сайт. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 18 квітня 2011.
  75. Иванцова С., Широков В. (13 февраля 2009). Интервью с Филиппом Смоктуновским. «Экспресс газета». Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 20 березня 2011.
  76. Корнеева И. (28.03.2005, Столичный выпуск № 3730). Он держит паузу: Мария Смоктуновская — о своём отце. «Российская газета». Архів оригіналу за 9 лютого 2019. Процитовано 18 квітня 2011.
  77. Смоктуновская Анастасія - - Театр Армена Джигарханяна. Архів оригіналу за 29 липня 2018. Процитовано 8 лютого 2019.
  78. а б Берковский Н.Я.[ru]. "Идиот", поставленный Г. Товстоноговым // Помилка: не задано параметр |назва= в шаблоні {{публікація}}. — М. : Артист. Режиссер. Театр; Профессиональный фонд «Русский театр», 1994. — С. 88. — 367 с.
  79. Соловьёва, Шитова, 1966, с. 225—226, 228.
  80. Свободин А. П.[ru]. Невский проспект, 1963 г // Театр : журнал. — М., 1964. — № 1. — С. 86.
  81. Соловьёва, Шитова, 1966, с. 229.
  82. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 131.
  83. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 143.
  84. а б Никитина А. (16—30 апреля 2010). Русский «Гамлет»: Человек, который давал слишком много воли своему уму. «Литература», № 8 (695), 2010. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 19 квітня 2011.
  85. Туровская М. И. Гамлет и мы // Сб.: Один раз в жизни. — М. : АПН, 1965. — С. 208.
  86. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 135—152.
  87. Луков В. А. (2005). Гамлет: тезаурус героя трагедии. «Русский Шекспир». Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 19 квітня 2011.
  88. Езерская Б. С. Когда опускается занавес // Театральная жизнь : журнал. — М., 1992. — № 8. — С. 13.
  89. Беньяш, 1966, с. 74.
  90. Беньяш, 1966, с. 71—72.
  91. Туровская М. И. .
  92. Свободин А. П. . — № 1.
  93. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 277, 282—283.
  94. Смелянский, 1999, с. 257.
  95. Смелянский А. М. {{{Заголовок}}}.
  96. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 105.
  97. Тулинцев Б. . — № 3.
  98. а б Рязанов Э. А. . — № 7.
  99. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 5, 354—364.
  100. а б в г д е ж и к Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 382—385
  101. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 388—390.
  102. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 390—391.
  103. «Дон Кіхот» (радіоспектакль). Архів оригіналу за 9 жовтня 2021. Процитовано 28 березня 2022.
  104. Старе радіо — «Засіб від куріння» (радіоспектакль). Архів оригіналу за 10 лютого 2019. Процитовано 8 лютого 2019.
  105. а б Рудницкий К. Л. .
  106. а б в г д е ж и к л Смоктуновский Иннокентий Михайлович. Энциклопедия отечественного кино. Архів оригіналу за 19 грудня 2012. Процитовано 17 грудня 2012. [Архівовано 2014-11-13 у Wayback Machine.]
  107. Указ Президента Союза ССР от 8 июня 1990 года № 256. Библиотека нормативно-правовых актов СССР. Архів оригіналу за 17 серпня 2012. Процитовано 6 жовтня 2012.
  108. Иннокентий Смоктуновский. Жизнь и роли, 2002, с. 321.
  109. Указ Президиума Верховного Совета СССР от 11 марта 1985 года. Библиотека нормативно-правовых актов СССР. Архів оригіналу за 15 жовтня 2012. Процитовано 6 жовтня 2012.
  110. а б Смоктуновский Иннокентий Михайлович. Энциклопедия кино. Архів оригіналу за 19 грудня 2012. Процитовано 17 грудня 2012.

Література

ред.
  • Кино: Энциклопедический словарь. М., 1987. — С.391;
  • Раззаков Ф. Досьє на звезд. 19621980. М., 1998. — С.5—21;
  • Всемирный биографический Энциклопедический словарь. М., 1998. — С.703—704;
  • УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С.1255;
  • Иллюстрированный Энциклопедический словарь. М., 2000. — СІ 126;
  • Раззаков Ф. Актеры всех поколений. М., 2000;
  • Великие кинозвезды XX века. М., 2001. — С.360—365;
  • Кинословарь. Т. З. СПб., 2001. — С.367-372;
  • Театр: Энциклопедия. М., 2002. — С.265;
  • Смоктуновський И. Быть! Автобиографическая проза М., 2002.