Відкрити головне меню

Імст́ичово (угор. Misztice) — село в Україні, в Закарпатській області, Іршавському районі. Населення — 2729 осіб (2001 р.). Розташоване на відстані 12 км від районного центру, на лівому березі річки Боржави.

село Імстичово
Церкви Імстичова.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Іршавський район
Рада/громада Імстичівська сільська рада
Код КОАТУУ 2121984401
Основні дані
Засноване 1351 (перша згадка)
Населення 2729
Площа 0.205 км²
Густота населення 1331 осіб/км²
Поштовий індекс 90134
Телефонний код +380 3144
Географічні дані
Географічні координати 48°17′43″ пн. ш. 23°11′49″ сх. д. / 48.29528° пн. ш. 23.19694° сх. д. / 48.29528; 23.19694Координати: 48°17′43″ пн. ш. 23°11′49″ сх. д. / 48.29528° пн. ш. 23.19694° сх. д. / 48.29528; 23.19694
Середня висота
над рівнем моря
251 м
Водойми р. Боржава, Бистра
Найближча залізнична станція залізнична Імстичево
Відстань до
залізничної станції
2 км км
Місцева влада
Адреса ради 90134, Закарпатська обл., Іршавський р-н, с. Імстичово, вул. Центральна, 57 , тел. 40-2-31
Карта
Імстичово. Карта розташування: Україна
Імстичово
Імстичово
Імстичово. Карта розташування: Закарпатська область
Імстичово
Імстичово

ІсторіяРедагувати

 
Карта с. Імстичево — 1782 р.
 
Сільська печатка 1844 р.

На території Імстичева люди селились ще в епоху бронзи. Тут було знайдено скарб бронзових виробів епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е..).

Перша письмова згадка про село виявлена у документах за 1351 рік під назвою Misztice[1]

У 15 ст. Імстичево належить до маєтку феодала Карачоні в с. Білки. До маєтку належали також села Дубрівка, Великий Раковець, Малий Раковець, Комар, Розтока.

З 16 ст. село належало родинам Зейкан (угор. Zékán) та Кішфалуші (угор. Kisfalusi), пізніше — родині Добра, яка у 1659 р. отримує привілеї від короля Леопольда.

У 1795 році угорський дослідник Андраш Вальї (угор. Vályi András) у своїй книзі «Magyar Országnak leírása» («Опис країни Угорщини») описує Імстичово, як русинське село, та засвідчує монастир отці Василіян.[2]

Село в 1844 році мало гербову печатку.

Елек Фийнєш, у «Географічному довіднику Угорщини» за 1851 р. подає такі дані: «Імстичово — русинське село, розташоване в Березькій жупі неподалік кордону з Марамороською жупою: 16 римо-католиків, 805 греко-католиків, 10 реформатів, 16 юдеїв. Греко-католицька парохія. Монастир Василіян. Оточене лісом та луками, земля середьної врожайності. Належить родинам Горзов, Липчеї, Добра, Ровжак, Ілошваї та монастирю.»[3]

За переписом 1891 р. в селі налічувалось 1448 мешканців[4]. Вже у1910 р. — 1863 мешканців — здебільшого русинське населення, а також невелика угорська громада. 1940 р. в селі було 2322 жителів. Серед них 2188 греко-католиків, 7 римо-католиків, 1 православний, 1 реформат та 125 юдеїв.[5]

У 1991 році в селі проживало 2800 осіб.

Архітектура, пам'ятки і пам'ятникиРедагувати

Село Імстичево має три церкви, що в народі звуться нижня, середня і верхня. Нижня — присвячена Різдву Святої Богородиці, верхня — монастирська. Церква Різдва Пресвятої Богородиці споруджена наприкінці XVIII ст., нині є православною. Свого часу відповідна громада побажала збудувати окремий приходський храм на півдорозі між православним і монастирським. Таким чином була побудована середня церква. Будівництво очолив о. П.Васько. Розміри церкви порівняно досить великі — 40 на 15 метрів.

Церква Різдва пр. богородиці. 1798

У 1692 р. церкви в Імстичеві та Лукові були дочірніми церквами Імстичівського монастиря. Згідно з візитацією, в 1748 р. в селі була дерев’яна церква з одним дзвоном та проживало 50 греко-католиків. У церковній книзі “Октоіх” є запис, що купила її Марія Добрай зі своїм чоловіком Ільком 25 травня 1746 р.

У 1797 p., за священика о. ЧСВВ Йосипа Дем’яновича стіни кам’яної церкви були наполовину вимуровані і намісництво вирішило допомогти закінчити церкву.

Ця церква разом з мурованими церквами Імстичівського монастиря та села Лукова творить групу найдавніших мурованих церков Іршавщини. Вони мають кращі пропорції, ніж пізніші церкви, а також чіткіше окреслені ознаки стилю бароко. Цінними мистецькими пам’ятками є давній іконостас, вівтар, настінне малювання, а також скульптура Богородиці. Церкву залишено у власність православним. У 1988 р. зроблено ремонт, проведено електрику, встановлено люстри та світильники.

У 1949 р. імстичівський парох Михайло Тербан був засуджений на 25 років таборів. Повернувся з ув’язнення 1955 р.

Монастир отців Василіян та церква Святого Архистратига МихаїлаРедагувати

 
Імстичівський монастир — 1930-і рр.
 
Імстичівський монастир — 1930-і рр.

Греко-католицький монастир Василіян розташований в селі Імстичево на горі Бокочовиця на висоті 220 м.н.р.м. Першою згадкою про монастир є дарча грамота селянина Улашина, датована 16 червня 1654 р.. Цією грамотою селянин заповів під будівництво монастиря землі, як йому належали. Монастир засновано 1661 р. уродженцем села єпископом Йоаникієм Зейканом[6], шляхтичем, який був місцевим парохом, а в період 16511687 рр. — мукачівським єпископом. Також із грамоти Улашина відомо, що ігуменом обителі був син цього владики. Згодом, у 1664 р. княгиня-вдова Юрія ІІ Ракоці Софія з роду Баторі ставить на єпископський престол в Мукачеві Партенія Петровича, а єпископа Зейкана змушує перебратися до Імстичівського монастиря. 1665 р. Імстичівський монастир прийняв Унію. В 1676 завершено будівництво монастиря. 8 листопада 1686 р. Йоаникій Зейкан помер в Імстичові і після його смерті ігуменом монастиря обрали єромонаха Доротея. Відомо, що у рік смерті Зейкана в монастирі було четверо ченців.

Спершу монастир складався з дерев'яного корпусу келій, малої церкви і господарських споруд. 1748 р. там було три монахи. У XVIII ст. до монастиря в приєднали обителі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Бороняві, а у 1750 р. — Зарічанський монастир святого Миколая. Станом на 1767 р. Імстичівський монасти належав до восьми найбільших василіанських чернечих осередків Мукачівської єпархії. У 1756 р. в монастирі перебували п'ятеро ченців на чолі з о. Боніфацієм Грецулою, у 1775 — дев'ятеро, 1795 — семеро.

У червні 1756 р. проведено візитацію монастирів Мароморощини, серед яких фігурує й Імстичівський монастир. За результатами обстеження відомо, що в монастирі були три старі келії та трапезна, які перебували в занедбаному стані та потребували ремонту. Дерев'яна церква та дзвіниця, на якій знаходились чотири дзвони, перебували в доброму стані[7].

Монастир утримував велике господарство, мав наділи у чотирьох селах та 33 селянських господарства. Підтримувався великими пожертвами. Так, 6 липня 1765 р. Гриць Попович-Зейкан подарував монастирю дві ниви у «Волоській долині», а в 1781 р. граф Шенборн передав монастирю ділянку землі згідно з угодою, укладеною із єпископом Андрієм Бачинським. 1772 р. з ініціативи Бачинського почав споруджуватися сучасний монастирський комплекс. Цегляну Михайлівську церкву побудовано в 17971798 рр.

У 1816 р. в монастирі перебували семеро монахів, у 1821 — п'ятеро, 1837 — шестеро, 1856 — четверо, 1866 — п'ятеро і 1870 — шестеро. 19151939 рр. — настоятелем монастиря був єромонах-василіянин Петро Котович. У 1931 р. відбулось відродження чернечого життя в Імстичові у зв'язку з реформою Василіянського чину, оновлено монастирську церкву. Розписи у синьо-жовтих тонах у ній виконав професор Василь Королів-Старий.

Монастир був сильно пошкоджений під час Другої світової війни. Після донесення на ігумена Імстичівського монастиря, що він нібито переховує січових стрільців, 17—19 березня 1939 року угорські війська напали на Імстичівський монастир. Монастир був підданий артилерійському обстрілу та закиданий гранатми. За свідченнями очевидців, один танк виїхав на монастирську гору, заїхав на подвір'я монастиря і, обертаючись, по черзі обстрілював усі вікна[8].

Після приходу радянської влади, у 1945 р., в монастиря конфіскували 50 га землі, сад, сільськогосподарський реманент, а також коней, корів та кіз. У березні 1947 р. монастир перетворили у в'язницю для ченців василіан . Першими сюди перемістили 32 ченців із Чернечої Гори, а згодом — із Малого Березного, Бороняви та Середнього.

Монастир було закрито 1951 р., а в його приміщеннях відкрито інтернат для дітей з розумовими вадами. Згодом монастир було відновлено.

1 липня 1994 р. василіанський монастир в Імстичовому було внесено в Реєстр пам'яток архітектури та містобудування України національного значення.

Сьогодні в монастирі є 4 монахи. При ньому діє загін скаутів. Настоятель монастиря — о. Клементій. А з 2012 року настоятелем є о. Михайло.

Водяні млиниРедагувати

У селі на потічку Бистрий функціонує давній водяний млин. В кінці 19 — на початку 20 століття в верхів'ях побудовано ряд гідротехніних споруд — 3 водяні млини, 1 пилораму з використанням енергії води та «олійницю» — виробничі приміщення, де виробляли соняшникову олію за спеціальною технологією. Пилорама згоріла в 1982 році, останню олійницю розібрали на будівельні матеріали в 2001 році. До наших днів зберігся старий водяний млин, в якому житель с. Імстичово Биба Михайло працював мірошником з 1947 року до листопада 2010 року. Будівля млина складається з двох приміщень — виробничого, де знаходяться механізми млина, та житлового, в якому раніше проживав мірошник з сім'єю. До млина веде спеціальний канал з потоку Бистрий довжиною 500 метрів — він забезпечував перепад висоти води та її подачу на колесо млина. Швидкість обертання колеса регулюється спеціальною заслонкою дерев'яного лотка, з якого потік води падає на колесо.

Сумарна потужність водяних гідротехнічних споруд становила приблизно 1 кВт на один об'єкт — разом майже 5 кВт/год.


На сьогоднішній день правий та лівий берег річки Боржава з’єднують 30 мостів довжиною від 10 метрів до 220 метрів. Стосовно найстаршого мосту який зберігся до наших днів, то ним є міст поблизу села Імстичова, споруджений майже 100 років. Конструкція мосту, довжиною 50 метрів має чотири опори – дві проміжні «бики» та дві берегові «засади». На бетонному фрагмент огорожі викарбувана дата – 1913 рік. Цю дату можна вважати датою народження мосту. Існує багато версій причин спорудження цього мосту: за однією з версій причиною став особливий статус жителів села Імстичова - серед них були «нямеші» - вільні люди; за іншою – заснований в 16 сторіччі чоловічий монастир о. Василіан; і ще за переказами місцевих старожилів ймовірно його будівництво стало наслідком «Верховинської акції» Едмунда Егана – за часів Австро-Угорської імперії.

Відповідь більш практична - якщо головний торговий шлях з Верховини до Притисянської низовини проходив по правому березі Боржави, то лівий берег залишався довгий час ізольований. Перейти на лівий берег Боржави можна було тільки влітку по заростях декількох річищ. Найближчий дерев’яний міст знаходився нижче по течії на відстані 15 км. Торгові шляхи для жителів сіл Імстичова, Луково, Малого та Великого Раківця пролягали скоріше через гори до міста Хуст, який належав до Мараморошського жупанату.

Особливістю такої торгівлі було те, що в Березькому жупанаті існували заборони на певні види торгівлі, зокрема сливовиці, і в той же час в Мараморошському – вона вільно продавалася. Якщо в селі Білки знаходився королівський маєток та державні представники, то село Імстичово з сусідніми селами були прихистком вільнолюбивих людей. Річка Боржава та гори були ідеальним природними захисниками. Топоніміка назви села Імстичово тому може бути підтвердженням – його назва і в угорській, і в чехословацькій назві ідентична: Misztice.

Спорудження бетонного мосту мало на меті посилення адміністративного впливу на жителів лівого берегу річки Боржава – сіл Луково, Імстичово, Малий Раковець та Великий Раковець. Окрім того, будівництву мосту передувало введення в експлуатацію в 1908 році вузькоколійної залізниці Берегово – Кушниця.

ЛюдиРедагувати

ГалереяРедагувати

 
Панорама села Імстичово

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Дєже Ласло. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967. c.126
  2. Vályi András. Magyar Országnak leírása. Budapest, 1796
  3. Fényes Elek. Magyarország geográfiai szótára, Pesten, 1851
  4. Pallas Irodalmi és Nyomdai Rt.: Pallas nagy lexikona, 1893—1897
  5. Schem. Univ. 1842:577
  6. Лелекачъ Николай. Зейканъ (До исторіи Фамиліи Зейкань) (A Zékányok (Adatok a Zékány-család történetéhez). // Рочникъ II. ÉVFOLYAM, ч. 1-2 sz. Унгвар, 1942. с. 35-42
  7. Basilovits Joannicio. Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis rithenis ordinis sancti Basilii Magni in monte Csernek ad munkacs anno MCCCLX Factae. —Pars Prima. — Cassoviae: Typographia Ellingeriana, 1799. — 104 p.
  8. Станко М. Історія Імстичівського монастиря святого Архистратига Михаїла Чину Святого Василія Великого УГКЦ / ієромонах Михаїл Станко ЧСВВ. — Імстичово: На правах рукопису — 40 с.

Джерела та літератураРедагувати

  • Ваврик М. Нарис розвитку і стану василіанського чина XVII—XX ст. Топографічно-статистична розвідка. / Михайло М. Ваврик ЧСВВ / Записки ЧСВВ. — Серія ІІ. — Т. XL. — Рим: PP Basiliani — Via S. Giosafat 8 (Aventino), 1979.
  • Ваврик М. По василіанських монастирях / о. Михайло Ваврик ЧСВВ. — Торонто: видавництво й друкарня оо. василіан.— 1958.
  • Лелекачъ Николай. Зейканъ (До исторіи Фамиліи Зейкань) (A Zékányok (Adatok a Zékány-család történetéhez). // Рочникъ II. ÉVFOLYAM, ч. 1-2 sz. Унгвар, 1942. с. 35-42
  • Пекар А. Нариси історії Церкви Закарпаття / о. Анатанасій Пекар ЧСВВ. — Т. 1. — Ієрархічне оформлення // Наукові записки ЧСВВ. — Серія ІІ. —Секція І. — Т. 22. — Рим, 1967.
  • Станко М. Історія Імстичівського монастиря святого Архистратига Михаїла Чину Святого Василія Великого УГКЦ / ієромонах Михаїл Станко ЧСВВ. — Імстичово: На правах рукопису — 40 с.
  • Basilovits Joannicio. Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis rithenis ordinis sancti Basilii Magni in monte Csernek ad munkacs anno MCCCLX Factae. —Pars Prima. — Cassoviae: Typographia Ellingeriana, 1799. — 104 p.

ПосиланняРедагувати