Ім'я по батькові
Ім'я по батькові, або патронім (грец. πατρώνυμο; від πατήρ (род. відм. πατρός) — «батько» + όνυμα — «ім'я»), — вид антропоніма: назва або прізвище, що походить від предків по батьківській лінії. Традиція збережена насамперед у багатьох[яких?] пострадянських країнах.
В Україні з 1 січня 2021 року (на додачу до права зміни прізвища) можна самостійно змінити по батькові (взяти інше по батькові). Це право забезпечене статтею 149 Сімейного кодексу для всіх громадян(-ок) України віком понад 16 років (понад 14 років — за згодою піклувальника)[1]. Верховна Рада вдосконалила законодавство після прецеденту «Гарнага проти України» у Європейському суді та українському законодавстві, коли адвокат з Білої Церкви Наталія Гарнага виборювала право змінити ім'я по батькові 10 років (2004—2014), від районного суду до Європейського суду з прав людини, де справу розглядали 6 років[2].
ІсторіяРедагувати
Патронімічне іменування з'явилося на етапі розвитку суспільства, коли стало важливим вказувати належність до певного роду. Наприклад, у давніх греків родові імена були патронімічними, творилися суфіксом «-ід», причому багато родів виводили своє походження від богів і героїв — Геракліди («діти Геракла», «Геракловичі»), Діонісіди («діти Діоніса», «Діонісовичі»). Аналогічним було найменування і самих богів та героїв: «Зевс Кронід» («Кронів син»), «Ахіллес Пелеїд» («Пелеїв син»). Відомі й приклади вживання одних патронімів без особових імен, приміром в «Іліаді». Надалі деякі патроніми могли перетворюватися на особові імена: «Леонід» («Леонів син», «Левів син»), «Зінаїда» («Зевсова дочка»), «Іраїда» («дочка Гери»)[3].
У слов'янських народівРедагувати
В українській мовіРедагувати
У східнослов'янських мовах чоловічі імена по батькові в називному відмінку мають суфікси -ович, -евич, рідше -ич, -іч, жіночі — -івн- (-ївн-). Суфікс форм чоловічого роду вважають похідним від праслов'янського присвійного суфікса *-itjь, де можна виділити перший елемент *-it- (деякі дослідники порівнюють другу його частину зі західнобалтійським суфіксом -it-, наявний у литовських прізвищах)[4] і вельми поширений присвійний суфікс *jь, який спричинив наступне пом'якшення давнього *t і перехід його в *č' > *č внаслідок слов'янської йотації. У південнослов'янських мовах східнослов'янському -ич відповідають -ič (серб. -ић/-ić, поширений у сербських прізвищах), у західнослов'янських -ic (ст.-пол. -ic, теперішній суфікс польських прізвищ -icz має, як вважають лінгвісти, східнослов'янське походження)[5][6]. Часто суфікс *-itjь вживали разом з іншим присвійним суфіксом *-ov-/-ev- (сучасні укр. ів, -їв, -ова, -ове), який самостійно досі широко вживають у російських, болгарських, деяких українських прізвищах, а також у жіночих формах чеських і словацьких прізвищ. При утворенні сучасних східнослов'янських імен по батькові, а також прізвищ в інших слов'янських мовах переважно використовують колишнє сполучення двох окремих суфіксів (від прасл. *-ov-itjь/-ev-itjь)[7].
Суфікс жіночих форм імен по батькові -івн- (прасл. -ovьn-) утворений також зі сполучення двох суфіксів: суфікса *-ov- (*-ev-) й суфікса прикметника *-ьn-, з доданням жіночого закінчення *-a (-івна).
У деяких випадках імена по батькові (а також прізвища на -ич) утворюються без форманта -ов- (Хомич, Ілліч, Караджич, Ярославна). Відсутність суфікса -ов- спостерігається в рідковживаному княжна[8] (прасл. *kъnęžьna < *kъnęgьna), утвореному від ранньо-прасл. *kъnęgъ за допомогою суфікса *ьn + a. Тепер більше поширена форма князівна[9], де -ів- походить від *-ov-.
У сучасній українській мові ім'я по батькові вживається в офіційних документах для кращої ідентифікації особи, тобто виконує роль середнього імені. Також його використовують разом із іменем як ввічливе звертання, наприклад: Петре Івановичу, Маріє Миколаївно.
Дискусія щодо вживанняРедагувати
Навколо того, чи є вживання імені по батькові питомо українським чи запозиченням з російської мови, точаться суперечки. Мовознавці Іван Огієнко та Петро Одарченко вважали, що така форма є давнім українським звичаєм, що походить з часів Київської Русі та Богдана Хмельницького, як, наприклад, Анна Ярославна, Петро Конашевич Сагайдачний.
Іван Огієнко писав: «Думка, ніби назви по батькові — це московський вплив, ця думка історично неправдива: кожний давній Літопис наш, писаний в нас ще до початку московського впливу на Україну, має сотні назов по батькові, а це виразно говорить, що звати по батькові — це наш давній український звичай. „Простий“ народ звичайно зве один одного тільки по йменні; але осіб поважних зве ще й по батькові, — і це не з якогось московського впливу, а виключно по власній традиції, що живе в нас уже над тисячу літ»[10].
Літератори ж Юрій Яновський, Микола Хвильовий та Микола Куліш, навпаки, вважали, що вживання по батькові не є традиційно українським[11].
Історія вживанняРедагувати
У Київській Русі власне ім'я перетворювали на родове зазвичай за допомогою суфікса «-ич»[12].
Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» показує вживання імені по батькові в козацькі часи та його роль, розповідаючи вустами одного з персонажів про майбутнього гетьмана Івана Брюховецького:
«Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.
— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.
— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький»[13].
У другій половині XVIII століття трилексемну формулу (ім'я, по батькові та прізвище) застосовували до духовенства (наприклад ієрей Матвій Петрович Колосовський) та значного військового товариства (наприклад бунчуковий товариш і бурмистер Павло Якович Руденко).[14] Як зазначав у 1818 році Олексій Павловський, на відміну від російської мови, у якій ім'я по батькові закінчувалося на «-вичь», в українській мові воно закінчувалося на «-енко» і часто було також прізвищем (наприклад Грице́нко, Хведоре́нко, Онопрі́єнко, Карпе́нко, Павле́нко), проте коли українці хотіли до когось звернутися з повагою, то зверталися на «-вич» (Григо́рієвич, Хве́дорович, Ону́хрієвич, Карпович, Па́влович)[15].
1926 року фольклорист Софія Терещенкова зафіксувала приклад ідентифікації жительки села Багачівка на Звенигородщині:
«Одна жінка… вона сама Андріївна, а заможом за Калеником…»[16].
Поряд з формами на «-ич», «-івна» серед простолюду колись широко побутували патроніми з суфіксами «-нко» (Східна Україна), «-ук», «-юк», «-ин», «-ів» (Західна). Подібні імена по батькові могли утворюватися не тільки від особового імені батька, але й від його прізвиська (пор. Юрій Хмельниченко, а також Остап Бульбенко у «Тарасі Бульбі», Петро Шраменко у «Чорній раді»). Вони дали початок більшості сучасних українських прізвищ.
СучасністьРедагувати
В Україні найменування ім'я по батькові є елементом повного імені, яке вживають в офіційних документах. Утворюється за допомогою суфіксів «-ович», «-ич» («-їч») — для чоловіків, і «-івн-/ївн-» — для жінок (Опанас — Опанасович, Опанасівна, Віталій — Віталійович, Віталіївна). Кличний відмінок чоловічих імен по батькові має закінчення «-у», жіночих — «-о»[17].
У разі наявності офіційного подвійного особового імені (Богдан-Юрій) по батькові зазвичай утворюється від першого особового імені: Олена Богданівна, Олексій Богданович. Проте за бажанням батьків можлива реєстрація подвійної форми патроніма: Ірина Богдан-Юріївна, Олексій Богдан-Юрійович. У цьому разі перша частина імені по батькові не відмінюється: Олексія Богдан-Юрійовича, Ірини Богдан-Юріївни тощо[17].
У листопаді 2020 р. було внесено корективи до законодавства, якими дозволено змінювати ім'я по батькові з 14 років зі згоди законних представників або самостійно з 16. Закон набув чинності з 1 січня 2021 р.[18] До цього зміни можна було внести у випадку, якщо батько змінив ім'я або якщо відомості про нього як про батька дитини виключили з актового запису про народження[19].
В інших мовахРедагувати
У російськійРедагувати
У Великому князівстві Московському XV століття іменами по батькові на -ич мали право офіційно називатися тільки князі і бояри, про що свідчать записи на початку Розрядної книги 1475—1598 рр. У Московській державі XVI—XVII ст. патроніми на -ович/-евич зазнали ще більшого обмеження, ставши привілеєм двох вищих верств служилої аристократії — бояр і окольничих, окрім того, з ними записувалися також думні дворяни і носії деяких двірських посад (казначеї, постільничі, оружничі, сокольничі). Царський уряд пильно охороняв цей привілей і в XVII ст. видав кілька указів, що регулювали право писатися з -чем[20].
Є свідчення, що Богдану Хмельницькому неодноразово робили з московських приказів зауваження, що він «непристойно величается», пишучи у своєму листуванні з Москвою своє ім'я по батькові із закінченням «-вич». Українські (малоросійські) прізвища («въ видѣ умаленія личности») змінювали на свій лад: у московських стовпових книгах наприкінці XVII ст. гетьмана Самойловича писали тільки як «Самойловъ», Мокрієвич — як «Мокріевъ», Домонтович — як «Домонтовъ», Міхневич — як «Михневъ» тощо[21].
За царювання Катерини ІІ був укладений список тих небагатьох осіб, прізвища яких в офіційних паперах слід було писати з «-ичъ» (а не «-овъ»). Коли постало питання, як же бути з іменами по батькові, розпорядження імператриці було таким: осіб перших п'яти класів писати повним ім'ям по батькові (з «-ичъ»); осіб від шостого до восьмого — ім'ям по батькові на «-овъ» («полуотчеством»), а решту — взагалі без імені по батькові, одним особовим ім'ям[22].
Суфікси -ович, -овна, -евич (-левич), -евна (-левна) в іменах по батькові селян в офіційних документах не використовували до 1917 року[23][20][24][25][26].
Глузливе прізвисько Ічко могли дати людині, яка величала інших на ім'я та ім'я по батькові або яка вимагала цього від інших стосовно себе[27].
У германських мовахРедагувати
У Західній Європі імена по батькові колись вживали широко, пізніше збереглися лише у Скандинавії та Фінляндії: влучний приклад — ісландське ім'я, де ім'я батька із закінченнями «син» (ісл. son) та «дочка» (ісл. dóttir) виконують у сучасних ісландців роль прізвища.
У германських мовах патроніми найчастіше утворюються додаванням суфіксу -сон (в перекладі син).
АнглійськаРедагувати
В англосаксів патроніми закінчувалися на «son» («син») — надалі перетворилися на патронімічні прізвища. Окрім того, серед норманських завойовників побутували патроніми з приставкою «fitz» (від старофр. «син», пор. фр. fils) — звідси ведуть походження такі англійські прізвища, як «Fitzgerald» («Фіцджеральд»), «Fitzhugh» («Фіцг'ю»), «Fitzroy» («Фіцрой», буквально — «син короля», таке прізвище міг отримати бастард)[28].
НідерландськаРедагувати
У Нідерландах патроніми колись часто вживали замість прізвищ (як у теперішній Ісландії) або другого імені. Вони утворювалися з особового імені батька додаванням закінчень -zoon — для чоловіків, і -dochter — для жінок. Наприклад, повне ім'я Абеля Тасмана — «Абель Янсзон Тасман», тобто «Абель, Янів син Тасман», повне ім'я художника Рембрандта — «Рембрандт Гарменсзон ван Рейн», «Рембрандт, Герменів син ван Рейн». Кенау Сімонсдохтер Гасселаер означає «Кенау, Сімонова дочка Гасселаер». На письмі закінчення можуть скорочуватися до -sz. і -dr: наприклад, Jeroen Cornelisz (повністю Jeroen Corneliszoon) — «Єроен Корнеліусзон», або Dirck Jacobsz (повністю Dirck Jacobszoon) — «Дірк Якобсзон». Окрім того, існували закінчення -s, -se, -sen, які могли вживати як для чоловічих, так і для жіночих форм патронімів — вони являли собою форму родового (або присвійного) відмінка (аналогічно українським, російським та болгарським прізвищам з присвійними суфіксами -ів, -ин, -ов, -ін — вони теж є колишніми іменами по батькові).
Імена по батькові були звичайними в Голландських Сполучених Провінціях аж до французького вторгнення у 1795 році з наступною анексією в 1810. У той час, коли Нідерланди були французькою провінцією, у них впроваджували загальноімперську практику реєстрації фактів народження, смерті та шлюбу, тому жителям було приписано обов'язково посісти прізвища[29], і більшість з них зробили ними свої імена по батькові: найпоширеніші сучасні прізвища Янсен, Петерсен, Вілленсен — колишні патроніми (інші, наприклад, «Баккер», «Слахтер», «ван Дейк» — означають професію або місце проживання).
ІсландськаРедагувати
Особливістю традиційних ісландських імен є вживання (крім власне імені) по батькові, і вкрай рідкісне вживання прізвищ. Більшість ісландців (а також іноземці, які отримали в останні роки ісландське громадянство) мають лише ім'я та по батькові/матері. Воно складається з імені батька в родовому відмінку і слів «син» (ісл. son) — для чоловіків та імені матері в родовому відмінку і слова «дочка» (ісл. dóttir) — для жінок.
Семітські мовиРедагувати
В арабській мовіРедагувати
У народів, які перебувають під впливом арабської мови та культури, для утворення патроніма використовують незмінна частка «ібн» (араб. بن, буквально — «син»), що ставиться перед ім'ям батька:
Цікаві фактиРедагувати
- Анаграму англійського patronym являє собою термін aptronym, створений письменником Ф. П. Адамсом[en][30].
- Російський письменник Л. В. Успенський у книжці «Слово о словах» наводить такий кумедний випадок: в одному з найсолідніших енциклопедичних словників Франції першої половини XX ст. можна було прочитати: «Ivan IV — tsar de la Russie, nommé „Bazilewitch“ pour sa cruauté…» («Іван IV — цар Росії, прозваний „Васильовичем“ за свою жорстокість…»)[31].
- У тій же книзі Л. В. Успенський свідчить, що російський письменник польського походження О. І. Сенковський пропонував у російських перекладах «Іліади» та «Одіссеї» давньогрецькі патроніми з суфіксом -ίδης, «-ід» заміняти на імена по батькові з суфіксом «-ич», «-івн», а патроніми з суфіксом -ίων, «-іон» — на українські прізвища (патроніми за походженням) з суфіксом «-нко». Своє переконання він поясняв тим, що поеми Гомера створювалися не «високим», а простонародним стилем, тому для збереження загальної стилістики доречніше було перекладати не «Зевс Кронід», а «Зевс Кронич», не «Кроніон», а «Кроненко» — адже для давніх греків ці словосполучення звучали так само, як особове ім'я у сполученні з ім'ям по батькові у східних слов'ян[31].
- Іван Котляревський в «Енеїді» аналогічним чином «українізував» патронім героя (Anchisides), назвавши його «Анхізенком» — від імені його батька Анхіса[32].
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
- ↑ Прийнято Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо права фізичної особи на зміну по батькові". www.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ Українцям хочуть дозволити змінювати по батькові - Трибуна - Бровари (Новини ). Трибуна - Бровари (укр.). 2 лютого 2020. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ Отчества. Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016.
- ↑ А. П. Непокупный. Суффиксальное сочетание -av-ītjo- в западнобалтийских языках // Baltistica XXIII (1). — 1987.
- ↑ Янкоўскі Ф., «Беларуская мова». — Мн.: «Вышэйшая школа», 1978. — С.300. (біл.)
- ↑ Шур В. В., «Беларускія ўласныя iмёны: Беларуская антрапаніміка i тапаніміка». — Мінск: Мастацкая літаратура, 1998. — 239 с. — ISBN 985-02-0164-9 (біл.)
- ↑ В. Б. Крысько. Заметки о древненовгородском диалекте. — Вопросы языкознания. — М. : Наука, 1994. — С. 38.
- ↑ Княжна // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
- ↑ Князівна // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
- ↑ Митрополит Іларіон. Наша літературна мова. Як писати й говорити по-літературному: Мовні нариси. — Вінніпег: Наша культура, 1958. — С. 249.
- ↑ М. Стельмахович «Український мовленнєвий етикет». Архів оригіналу за 26 квітня 2016. Процитовано 23 квітня 2016.
- ↑ Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 31
- ↑ Куліш П. Чорна рада, хроніка 1663 року. — Санкт-Петербург: типография Александра Якобсона, 1857. — С. 198—199, 346.
- ↑ Ніна Король (27 червня 2016). Які імена та прізвища носили полтавці 200 років тому. «Коло». Архів оригіналу за 28 грудня 2017. Процитовано 28 грудня 2017.
- ↑ Павловский А. Краткий малороссийский словарь // Грамматика малороссийского наречия или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями. — СПб. : в типографии В. Плавильщикова, 1818. — С. 24-78. (рос. дореф.)
- ↑ Кримський А. Звиногородщина: Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діялектологічного. З географічною мапою та малюнками. – Київ: друкарня ВУАН, 1930. – Ч. 1. – Вип. 1. Побутово-фольклорні тексти. – С. 430.
- ↑ а б Правопис прізвищ, імен. Творення та правопис імен по батькові. Архів оригіналу за 14 жовтня 2016. Процитовано 18 жовтня 2016.
- ↑ Українцям дозволили змінювати по батькові. Що це значить і коли запрацює. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 22 листопада 2020.
- ↑ В Україні дозволять змінювати по батькові з 14 років. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 3 червня 2020. Процитовано 3 червня 2020.
- ↑ а б Унбегаун Б. Г. Отчества на -ич и их отношение к русским фамилиям / АН СССР. Ин-т славяноведения и балканистики. Отв. ред. Е. В. Чешко // Исследования по славянскому языкознанию. — М : Наука, 1971. — С. 280—286. — 500 с.
- ↑ Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 35
- ↑ Е. П. Карнович. Родовые прозвания и титулы в России. М.: «Бимпа», 1991. (Репринт. перевид. з видання 1886 р.) — С. 37
- ↑ Чичагов В. К. Из истории русских имён, отчеств и фамилий. — Учпедгиз, 1959. — С. 63, 64. Архівовано з джерела 28 вересня 2015
- ↑ Его же. Русские фамилии : Пер. с англ / Общ. ред. Б. А. Успенского. — М. : Прогресс, 1989. — С. 13—16. — ISBN 5-01-001045-3.
- ↑ Суслова А. В., Суперанская А. В. О русских именах. — Изд. 2-е, испр. и доп. — Л. : Лениздат, 1991. — С. 152—160. — ISBN 5-289-00807-1.
- ↑ Никонов В. А. Словарь русских фамилий / Сост. Е. Л. Крушельницкий. — М. : Школа-Пресс, 1993. — С. 206—215. — ISBN 5-88527-011-2.
- ↑ Мосин А. Г. Уральские фамилии: Материалы для словаря. Т.1: Фамилии жителей Камышловского уезда Пермской губернии (по данным исповедных росписей 1822 года). — Екатеринбург: издательство «Екатеринбург», 2000. — С. 146
- ↑ Another Name Question [Archive] - Straight Dope Message Board. Boards.straightdope.com. Архів оригіналу за 3 квітня 2012. Процитовано 23 квітня 2013.
- ↑ Decreet van Naamsaanneming (Napoleon, 18 augustus 1811) (Dutch). Архів оригіналу за 12 вересня 2009. Процитовано 29 квітня 2009.
- ↑ «aptronym». Encyclopædia Britannica (Encyclopædia Britannica Online вид.). Encyclopædia Britannica, Inc.. 2008. Архів оригіналу за 11 травня 2009. https://web.archive.org/web/20090511032659/http://www.britannica.com/EBchecked/topic/30911/aptronym. Процитовано 2008-07-19. (англ.)
- ↑ а б Л. В. Успенский. «Слово о словах». Архів оригіналу за 20 квітня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016.
- ↑ І. П. Котляревський «Енеїда». Частина третя. Архів оригіналу за 22 серпня 2017. Процитовано 18 жовтня 2016.
ДжерелаРедагувати
ЛітератураРедагувати
- Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. — К. : Т-во «Знання» УРСР, 1990. — 48 с.
- Чучка П. П. Патронім // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 426.
- Патронім // Мала філологічна енциклопедія / укладачі: Олександр Скопненко, Тетяна Цимбалюк. — Київ : Довіра, 2007. — 478 с. : іл. — ISBN 978-966-507-209-6. — С. 294.
- Чучка П. П. Патроніми та їх місце в лексичній системі мови // Мовознавство. — 1984. — № 6.
- Патронімікон // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1312. — 1000 екз.
- Патронім // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 193.