Іконошанування — догмат православної і католицької церков, встановлений на Сьомому Вселенському соборі, а також і сама практика шанування ікон. Згідно з цим догматом «честь, що віддається образу, переходить до Первообразного, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється зображеному на ній».

Неканонічне зображення Ісуса Христа у вигляді Агнця

Догмат про почитання ікон не підтримується рядом протестантських церков, які вважають іконошанування ідолопоклонством.

Зображення Христа, Богородиці, святих, біблійних сцен відомі в християнстві починаючи з II століття. До IV століття біля стіни християнських храмів вже повсюдно прикрашалися мальовничими зображеннями. Василій Великий у слові, присвяченому пам'яті мученика Варлаама, закликає живописців зобразити подвиги святого, Іван Золотоустий пише про поширення зображень Мелетія Антіохійського, а Феодорит Кирський повідомляє про портрети Симеона Стовпника, що продаються в Римі. [1] Незважаючи на таку підтримку зображення осіб і подій Священної та церковної історії, у цей же період з'являються перші заперечення проти використання ікон. Так, Євсевій Кесарійський негативно висловлюється про бажання сестри імператора мати ікону Христа. Це він пояснює не старозавітним забороною, а тим, що божественна природа незображувана[2]

До періоду III століття у зв'язку з активними гоніннями євангельські смисли зображувалися дуже завуальовано і символічно. Основним символічним зображенням Христа був Агнець. Після, Соборним рішенням[3] забороняється використовувати вказівні, зазвичай старозавітні, символи (той же Агнець), і рекомендується зображати Христа і Богородицю явним чином, хоча єдино канонічна ікона Трійці, написана ченцем Андрієм Рубльовим — абсолютно символічне зображення.[джерело?]

Догмат про іконошанування був остаточно сформований на Сьомому Вселенському соборі, що відбувся в період іконоборства:

Ікона «Торжество Православ'я» (фрагмент). Візантія, перша половина XV століття

…подібно до зображення Чесного і Животворящого Хреста ставити у святих Божих церквах, на священних сосудах та одежах, на стінах та дошках, в будівлях та на дорогах чесні та святі ікони, написані фарбами і зроблені з дрібних камінців або з іншого придатного для цього матеріалу: ікони Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Непорочної Владичиці нашої святої Богородиці, ікони чесних ангелів, всіх святих і преподобних. Оскільки через зображення на іконах вони видимі для нас, то ті, хто на них дивляться, спонукаються згадувати та любити першообрази — тих, хто зображується на іконах; та до вшановувати їх лобизанням (цілуванням) i благоговійним вклонінням. Не істинним, як ми віруємо, богопоклонінням, яке належить лише єдиному божескому єству, але почитанням першообразу того зображення, яке ми бачимо на іконі. Зображенню Чесного і Животворящого Хреста, Святому євангелію та іншим святиням шанування воздається кадінням фіміаму та поставленням свічок, що є стародавнім Церковним благочестивим звичаєм. Бо шана, яка надається образу, переходить на першообраз, i той, хто вклоняється іконі, той по суті вклоняється особі, на ній зображеній.

Догмат іконошанування підкреслює, що вшанування ікон і поклоніння їм відноситься не до матеріалу ікони, не до дерева і фарб, а до того, хто зображений на іконі (первообразу), отже, не має характеру ідолопоклонства.

Згідно з віровченням традиційних християнських конфесій, іконошанування можливо через втілення Бога, Який прийняв плоть. Тому, відповідно до цього погляду, можливо зображення Бога і шанування святих зображень — ікон. Святість людей можлива також лише внаслідок Втілення, ікони святих і Богородиці шануються з тієї ж причини, що й ікона Христа. Цей погляд, проте, не поділяють багато інших християни, наприклад, християни-протестанти.

У Візантійській імперії в VIII століття — початку IX століття існував активний рух іконоборців, спрямований проти почитання ікон. У цей період спробу дати богословське обґрунтування іконошанування зробив преподобний Іван Дамаскин (VIII століття).[4] Остаточне відновлення іконошанування у Візантії відбулося у 843 році за імператриці Феодори («Торжество Православ'я»).

Примітки ред.

  1. Карташёв А. В. Вселенские соборы. Клин, 2004. С. 574
  2. Карташёв А. В. Указ. соч. С. 575.
  3. Постановами Трулльського собору в 692 році алегоричні зображення Христа в православ'ї були заборонені (Иллюстрированный словарь по иконописи [Архівовано 24 травня 2012 у Wayback Machine.])
  4. Три слова в защиту иконопочитания. Архів оригіналу за 24 серпня 2011. Процитовано 18 листопада 2010. 

Посилання ред.