Ікеда Хаято (яп. 池田勇人, いけだはやと, 3 грудня 1899 — 13 серпня 1965) — японський політичний і державний діяч, фінансист. Випускник юридичного факультету Кіотського імперського університету. 58-й, 59-й, 60-й прем'єр-міністр Японії (19 липня 1960 — 8 грудня 1960, 8 грудня 1960 — 9 грудня 1963, 9 грудня 1963 — 9 листопада 1964). 55-й, 61-й, 62-й міністр фінансів (19491952, 19561957), 2-й, 7-й, 19-й міністр торгівлі і промисловості (1950, 1952, 19591960). 3-й голова Ради з питань економіки при прем'єр-міністрі Японії (1952). Депутат Палати представників японського парламенту 7-х скликань від 2-го округу префектури Хіросіма. Член Ліберально-демократичної партії Японії, голова партійної фракції Коті, 4-й голова партії (19601964). Грав провідну роль у соціально-політичній відбудові післявоєнної Японії. Був учнем і помічником Йосіди Сіґеру, керував економічним відродженням країни. Після прем'єрства реалізовував п'ятирічний план подвоєння національного доходу. Один з авторів японського економічного дива. Останній прем'єр-міністр Японії, що народився в 19 столітті.

Йосіда Сіґеру
яп. 池田勇人
Народився 3 грудня 1899(1899-12-03)
Йосіна, Хіросіма
Помер 20 жовтня 1967(1967-10-20) (67 років)
Токіо
·пневмонія і рак гортаніd
Поховання Aoyama Cemeteryd
Громадянство Японія Японія
Національність японець
Діяльність політик
Alma mater Кіотський університет
Знання мов японська
Заклад Ministry of the Treasuryd
Посада прем'єр-міністр Японії (19601964)
міністр фінансів (19491952, 19561957)
міністр торгівлі і промисловості
(1950, 1952, 19591960)
Партія Ліберально-демократична партія Японії
Родичі Kinjirō Hirosawad і Yukihiko Ikedad
У шлюбі з Mitsue Ikedad
Автограф
Нагороди
Grand Cordon of the Supreme Order of the Chrysanthemum Великий хрест ордена Сонця Перу

Біографія ред.

Молоді роки ред.

Ікеда Хаято народився 3 грудня 1899 року в селі Йосіна повіту Тойота префектури Хіросіма[1], в родині виробників саке[2]. 1925 року, після закінчення юридичного факультету Кіотського університету, хлопець поступив на службу до Міністерства фінансів. 1927 року він працював головою податкової адміністрації Хакодате, а через два роки — головою податкової адміністрації міста Уцуномія[2].

1929 року Хаято захворів на пемфігус і 1931 року звільнився з роботи. Трьома роками поспіль він одужав і повернувся до міністерства. 1934 року Хаято очолив податкову адміністрацію міста Тамацукурі й серйозно зайнявся вивченням податкової справи. Перетворившись на провідного спеціаліста в цій галузі, він завів зв'язки із тогочасною бізнесовою та політичною елітою країни. До поразки Японії в Другій світовій війні, Хаято керував відділами бухгалтерії[3] та державник податків у Податковій службі міністерства фінансів[4], працював головою Токійського фінансового відділу[5] та головою Податкової служби міністерства[2][6].

Повоєнний час ред.

 
Ікеда Хаято і Джосеф Додж

В лютому 1947 року Хаято став заступником міністра фінансів[7] Ісібасі Тандзана в першому повоєнному кабінеті міністрів Йосіди Сіґеру. За рік він звільнився з міністерства і 1949 року вперше взяв участь у 24-х виборах до Палати представників японського парламенту. Хаято балотувався від 2-го Хіросімського округу, де здобув підтримку і 16 лютого 1949 був обраний депутатом. Незважаючи на протести колег, Йосіда Сіґеру взяв молодого політика до себе в команду і призначив міністром фінансів у третьому кабінеті міністрів. На цій посаді Хаято зайнявся упорядкуванням японської фінансової системи, керуючись директивами США щодо відбудови японської економіки, так званою «лінією Доджа»[8].

1950 року, в ході реалізації економічного план, Хаято припустився необережних заяв, які завдали удару по його іміджу. В березні під час публічного виступу, присвяченому розвитку японської промисловості, він заявив, що «нічого не поробиш, якщо частина підприємств малого і середнього бізнесу збанкрутують», а в грудні, заохочуючи незаможні сім'ї до заощаджень, «Хай бідняки їдять ячмінь [замість рису]!».

1951 року Хаято був одним із членів японської делегації на Сан-Франциській мирній конференції, яка закінчилась підписанням Сан-Франциського мирного, що відновив незалежність Японії.

В четвертому кабінеті Йосіди Хаято займав посаду міністра економіки та комунікацій. В листопаді 1952 року він знову припустився необережної заяви: «Нічого не вдієш, якщо п'ятеро або десятеро чоловік, які займалися тіньовими незаконними операціями, збанкрутують і вчинять самогубство». Через цю заяву парламент висловив недовіру кабінету і відправив його у відставку.

Поряд із Сато Ейсаку, Хаято називали «відмінником школи Йосіди». Він мав великий вплив на колег з Ліберально-демократичної партії. В кабінетах Ісібасі Тандзана та Кісі Нобусуке Хаято займав портфель міністра фінансів і міністра зв'язку та економіки.

1960 року, в ході громадянського руху за перегляд договорів безпеки США кабінет Кісі пішов у відставку. В липні того ж року його заступив кабінет Ікеди Хаято. Гаслами нового уряду стали «толерантність і терпіння» та «подвоєння національного доходу». Хаято закликав громадськість полишити гострі теми, які розколюють суспільство, і зосередитися на розвитку економіки.

В листопаді 1964 року Хаято полишив посаду прем'єра через хворобу, передавши кермо влади Сато Ейсаку.

13 серпня 1965 року Ікеда Хаято помер в Токіо від раку. Його економічний курс відродив повоєнне японське господарство, перетворивши японську економіку на другу за потужністю серед капіталістичних держав. З іншого боку реформи Хаято супроводжувалися інфляцією, забрудненням довкілля, руйнацією традиційного японського села.

Примітки ред.

  1. яп. 広島県豊田郡吉名村, сучасне місто Такехара префектури Хіросіма
  2. а б в Біографія Ікеди Хаято. Архів оригіналу за 18 вересня 2009. Процитовано 1 березня 2010.
  3. яп. 主税局経理課長.
  4. яп. 主税局国税課長
  5. яп. 東京財務局長.
  6. яп. 主税局長.
  7. 大蔵事務次官
  8. англ. Dodge Line.

Джерела та література ред.

  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
  • Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина XIX ст.). — К. : Либідь, 2007. — 560 с. — ISBN 966-06-0459-9

Посилання ред.